17.Педагогічна ситуація як головна структурна одиниця комунікативної діяльності викладача.

Педагогічною ситуацією називають сукупність умов, у яких учитель ставить педагогічні цілі й задачі, приймає та реалізує педагогічні рішення. У принципі, будь-яка ситуація стає педагогічною, якщо в ній реалізуються педагогічні цілі й задачі.

Основнi види педагогiчних ситуацiй: - напружене очiкування;- адаптацiя до нових умов; - довiрливi контакти; - депресiя; - пiдтримка; - вибiр мети; - розгубленiсть; - успiх; - обмiрковування плану; - мобiлiзацiя зусиль; - наслiдування (позитивного та негативного); - спiлкування; - примирення; - задоволення iнтересу; - агресiя; - наполягання i взаємонаполягання; - довiра; - виконання доручення; - колективна розмова; - iнтимна бесiда; - конфлiкт, що виникає; - конкуренцiя; - сварка, бiйка, насильство; - зневажання; - емоцiйний вибух.

Типове розв'язання педагогiчної ситуацiї може включати такi основнi етапи:

1.Чiтке бачення i усвiдомлення педагогiчної проблеми, формулювання на її основi конкретної задачi.

2.Другий етап - аналiз вихiдних даних, який допоможе сформувати правильне педагогiчне рiшення. Тут треба звернути увагу на мiсце, час, внутрiшнi та зовнiшнi причини виникнення ситуацiї, iндивiдуальнi та вiковi особливостi її учасникiв.

3.Формування педагогiчного задуму, перебiр варiантiв, висування гiпотези (плану дiї з результатами, що прогнозуються). При цьому слiд подбати про активну роль у розв'язаннi проблеми самих учнiв, це забезпечить виховний момент педагогiчної ситуацiї.

4.Четвертий етап - матерiалiзацiя задуму, гiпотези, плану дiй iз уточненням усiх деталей цього плану.

5.П'ятий етап пiдведення висновкiв, критика, оцiнка результатiв творчої дiяльностi за головним критерiєм: чи сприяло розв'язання даної ситуацiї розвитку особистостi учня - iнтелектуальних, емоцiйних, моральних, вольових якостей.

18. Вербальна та невербальна комунікація викладача.

Соціальному педагогу в процесі спілкування необхідна постійна корекція своєї поведінки в зв'язку з отримуваною зворотньою інформацією від партнера по спілкуванню – вербальною і невербальною.

До засобів невербальної комунікації належать:

1. Мова тіла: а) статична експресія —експресія обличчя і фігури будовою тіла; прикраси, манера одягатися, зачіска, косметика; запахи (природні, штучні); б) динамічна експресія — дотики, потиски рук, поплескування, тембр, висота, гучність, темп мовлення, особливості наголошування, акцент голосу, паузи, покашлювання, сміх, позіхання;

2. Міжособистісний простір: дистанція; взаємне розміщення під час спілкування.

3. Часові характеристики: тривалість спілкування; пунктуальність партнерів; своєчасність дій.

Невербальний канал комунікації наділений специфічними способами кодування (передавання) і декодування (сприйняття) інформації. Педагог, самовизначаючись щодо можливостей кодування невербальної поведінки, має визнавати унікальність невербальної мови, наявність суперечностей між невербальний виразом і його психологічним змістом, змінюваність засобів невербального спілкування. Основними засобами невербальної комунікації вчителя є: зовнішній вигляд, пантоміміка, екстралінгвістичні та просодичні засоби, міміка, контакт очей (візуальний контакт), міжособистісний простір.

Однією з передумов досягнення педагогом комунікативної мети є досконале володіння вербальними засобами комунікації (мовою, мовленням). Провідна роль у цьому належить усному мовленню (монолог, діалог), за допомогою якого розв'язуються професійні педагогічні завдання, відбувається передавання інформації іншим людям з метою впливу на їх поведінку, діяльність, та писемному мовленню як чинникам загальної культури і грамотності вчителя. Писемне мовлення — мовлення, зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків. Прогнозування процесу комунікації, передбачення його наслідків, своєчасне їх коригування забезпечуються внутрішнім мовленням.

Вербальні засоби комунікації утворюють знакову систему, найменшою предметно-значущою одиницею якої є слово, поєднане з іншими словами за правилами цієї самої знакової системи. У своїй сукупності слова, вислови є засобом розуміння думки того, хто говорить, й одночасно — засобом аперцепції (сприйняття на основі свого життєвого досвіду) змісту його думки.