Тема 15 Аксіологія: цінність буття і стратегія майбутнього

 

АКСІОЛОГІЯ ТА ЦІННІСНІ ОРІЄНТИРИ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ.

 

План

Вступ.

1. Цінності в житті людини та суспільства.

1.1. Історичний розвиток філософських уявлень про цінності.

1.2. Цінності як філософська категорія.

1.3. Ціннісні орієнтири людської діяльності

1.4. Цінності в житті суспільства.

Базові життєві цінності.

Майбутнє і проблеми глобального моделювання.

Висновок.

Список використаної літератури.

 

1. Цінності в житті людини та суспільства.

1.1. Історичний розвиток філософських уявлень про цінності.

Основою філософських уявлень про цінності була давня теоретична традиція, що подолала відношення людини до світу в дихотомії знання та цінностей. Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином в його етичних, естетичних та релігійних проявах. В античну середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, не підіймаючись до аналізу власне категорії ”цінність”. Принциповим поштовхом до розвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з`явилася у ХVII столітті. Раціоналізм гостро поставив питання про природу вихідних визначень буття, його підлеглість законам і раціональному пізнавальному світу. Одночасно почав формуватись конфронтаційний щодо раціоналізму інтуїнтивістський напрям філософії, що відстоював позараціональні начала буття.

Ґрунт для постановки проблеми цінностей було закладено ще Кантом. Саме він показав істину відмінність між предметами чуттєвого досвіду та надчуттєвими предметами, тобто розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності, як свободи сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності. Але пройшло ще кілька десятиріч, доки Фрідріх Ніцше не сповістив на повний голос, що настав час філософії зайнятись проблемою цінностей безпосередньо. У своєму нарисі про Ніцше відомий австрійський письменник Стефан Цвейг висловився навіть так: “У людства не було кращого приладу для дослідження цінностей, ніж людина на прізвище Ніцше”. Характерно що Ніцше загальну увагу приділив проблемі цінності саме тому, що проголосив принцип переоцінки всіх цінностей. Засадова роль цінностей в житті людини стала очевидною після того, як Ніцше показав відмінність цінностей і принципів їх організації стосовно різних історичних епох і різних людських спільнот. І справді, один і той самий предмет, одна і та сама подія залежно від історичної ситуації, стосовно інтересів різних груп людей може мати, а може не мати цінності. Скажімо коли хрестоносці споруджували укріплення із залишків античних храмів, витвори давніх майстрів були для них не більше ніж будівельним матеріалом. Щоправда, добуті зі стін середньовічних замків скульптури не втрачають, а навпаки навіть набувають додаткової цінності. Так само і ікони. Які зі складів на стіни храмів або музеїв.

Отже аксіологічний напрям у філософії почав формуватися ще в другій половині ХІХ ст. в працях Г.Лотце, В.Віндельбанта, Г.Ріккерта. В ХХ ст. аксіологічну проблематику активно розробляли представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Ця велика дослідницька активність свідчить про неподоланність вихідної філософської колізії – розуму і цінностей. Лінія розмежування проходить для філософських шкіл через проблему чи моральної (ціннісної) визначеності світу.

Чи може людина спираючись на власний розум, гармонійно, досконало влаштувати своє життя, чи вона мусить визнати існування вищих від розуму цінностей, які треба сприймати, як закон. Для теоретиків аксіології проблема цінностей від самого початку була виключена із сфери раціонального пізнання, вона вважалася галуззю поза наукового дослідження, особливим способом бачення світу, а цінності – феноменами особливої природи.

Фундаментальною для теорії цінності є проблема природи, способу буття цінностей. Їх способу функціонування в суспільстві. Вже Кант вважав, що цінності самі по собі не мають буття, їм притаманна лише значущість. Вони суть вимоги, зверненні до волі, цілі, поставленні перед нею. Але тоді проблематичними видавалося саме існування цінностей, їх імперативний характер щодо поведінки суб’єкта.

Уникаючи цієї суперечності Ріккет протиставляв світ, як сферу панування цінностей, світові природи, де панують закони. Закон свідчить про те, що є і мусить неминуче бути, цінності – про те, що повинно бути. Цінності становлять інший модус буття, вони ухвалюють щось, наказують, вимагають, закликають. Усе це підштовхнуло до думки про відносність, ілюзорність цінностей, що було б смертю цивілізації, яка живе доти, поки непорушні моральні закони. Прагнучи уникнути ціннісного релятивізму, Лотце, Віндельбанд розглядали цінності, як норм, що утворюють загальний план і основу культуротворчої діяльності.

У ХХ ст. цінності витлумачували як потойбічні духовні феномени закладенні Богом, як потенційна довершеність у предметах довколишнього світу. Деякі напрямки різко психологізували їхню природу, ототожнювавши їх із суб’єктивною оцінкою. Водночас, за останні десятиліття проблематика цінностей активно розроблялася в філософії марксизму, діалектичного матеріалізму, соціальної визначеності поведінки індивіда. Цей різнобічний досвід філософських пошуків і в західній і в вітчизняній філософії дає змогу з нових. Узагальнених позицій поглянути на проблему “цінності”.

1.2. Цінності як філософська категорія.

У світі нічого не існує незалежно від людини, але виявляє себе, “спрацьовує” а лише за присутності людини, та й то не завжди, а за умови певної побудови людського буття, певного ступеня залученості людини до світу. В такому значенні йде мова про смисли. Смисли це ті точки поєднання людини зі світом, які є певним запитуванням, спрямованим від світу до людини, а разом з тим і ґрунтом можливої відповіді. Кожний смисл сам по собі є унікальним, бо за ним стоїть неповторність кожної людини й унікальність кожної життєвої ситуації. Але разом з тим є потреба віднайти й такі смисли, які були б відповідні до якихось типових, повторюваних ситуацій а зрештою й таких, які відповідали б загальній ситуації присутності людини у світі. Такі узагальнені смисли (незалежно від ступеня їх узагальненості) й є ніщо інше, як цінності.

Термін “цінність” вживається як для визначення станів духу, на основі яких робиться оцінка, так і найзначущих явищ, що вибираються як результат оцінки. Наприклад, можна сказати, що провідними цінностями певної людини є істина і добро (або престижність і комфорт), можна сказати, що у даному будинку зосереджені великі матеріальні та духовні цінності.

Цінності виступають як форми утримання й закріплення споріднених смислів. Звідси їхня скеровуюча й упорядковуюча роль у людському бутті. “бути людиною, - наголошує Віктор Франкл, - означає бути зверненою до смислу що вимагає здійснення, й до цінностей, що вимагають реалізації”. Й бути здатним відгукнутися на ці вимоги, що є життєво важливо для людини. Тільки у такий спосіб забезпечує вона своєму буттю достатність. Є для кожного з нас якась певна міра реалізації цінностей у наших вчинках, діях, переживаннях. Недотримання цієї міри ставить нас на межу людського світу, робить життя нестерпним. З цього приводу Еріх Фромм зазначає: “Відсутність пов’язаності з якими-небудь цінностями, символами, підвалинами переживається як моральна самотність; і вона так само нестерпна, як і фізична самотність”. Згадайте в якому становищі опинився колись порушник(дійсний чи уявний) правил честі – дворянської, дівочої, професійної. Таку людину просто таки виштовхували із звичайного середовищ, перестали зважати на неї як на людину.

Отже, цінності діють у людському бутті як поля взаємності. Концентруючи у собі потрібні смисли. Вони виступають ґрунтом для інтеграції індивідуальних інтересів і прагнень, для сполучення індивідуальних людських світів. У такий спосіб на ґрунті якоїсь однієї цінності або кола цінностей вибудовується певний життєвий світ і відповідний до нього духовний світ. Так, засадовими цінностями для українського козацтва були православна віра, батьківщина, воля, вірність товариству. Саме вони здебільшого визначали спосіб життя й культуру низового козацтва, що відчутно вплинуло на становлення національного характеру й культури українців.

Проте цінності не тільки поєднують людей, складають ґрунт для вибудови спільного життєвого світу, але й прокладають певну межу між ними. Це й зрозуміло. Адже кожен світ – це деяка виокремлена цілісна реальність, а цілісність має бути певною мірою самозавершеною. Звідси можливість “конкуренції” між цінностями, пов’язаними з різними життєвими світами. Справа може доходити навіть до відкритої боротьби, й тоді люди проголошують, що відстоюють свої цінності, хоча насправді часто густо захищають або нав’язують іншим якраз свої життєві світи.

Тут ми маємо справу з переведенням ситуаційних цінностей на рівень універсальних цінностей. Адже свобода належить до кола найзагальніших людських цінностей.

Як бачимо цінності відмінні між собою за своїм статусом і за рівнем свого функціонування в людському бутті. Зокрема є ситуаційні і універсальні цінності. До останніх належать цінності, які є ґрунтом і загальною умовою розгортання такого світу, що установлюється понад конкретними ситуаціями, пропускає “крізь себе” конкретні смисли й визначає загальний вимір людського буття.

1.3. Ціннісні орієнтири людської діяльності

Виступаючи ґрунтом для вибудови певного світу. Та чи та цінність, природно, стає й загальною умовою відповідного типу людської діяльності. Вона зумовлює не кожну окрему дію, не конкретні вчинки в їх безпосередньому здійсненні, а їх цілі. Завдяки цьому цінність діє як позаситуаційний чинник людської діяльності. До того ж, сполучаючи її зі світом можливого й неможливого, цінність мотивує людську діяльність способом, найбільш відповідним до самої сутності людини. За слушним висловом Віктора Франкла, потреби штовхають до дії, а цінності “притягують”.

Цінність виступає щодо людини як деякий конкретно не розгорнений мотив її діяльності, що визначає її цілі й загальний спосіб дії. Можна сказати, що це “мотив мотивів”. Звідси смислова послідовність дій і вчинків, що звільняє людину від необхідності щомиті робити вибір, приймати рішення. Прилученість до будь-якої цінності позбавляє життя подрібнення на “миттєві” ситуації, а загальну життєві ситуацію робить проникною для загального осягнення й долаючи дії. Якщо я шукаю користь у всьому або, навпаки, прагну дотримуватись вимог честі і обов’язку, мені достатньо дотримуватись установленої життєвої стратегії – орієнтації на користь або на моральні цінності.

Довгострокові і понадситуаційний характер мотивуючої дії цінностей надає їм виняткової ролі в системі людської діяльності. Через це їм притаманна здатність відриватися від самого процесу діяльності, ставати самодостатнім предметом людських інтересів і прагнень. І тоді вони ладні підпорядковувати собі людину, організовувати людську життєдіяльність згідно з принципом: “Меті всі засоби догідні”. Й у цьому всі цінності рівні. Всі вони приховують у собі небезпеку стати ворожими щодо людини: і Влада, і Свобода, і Справедливість, і Власність, і Надія, і Порядок тощо. Історичний досвід надто багатий на свідчення про згубність абсолютизації цінностей, щоб не робити з нього належних висновків.

З огляду на це останнім часом дедалі більше привертає до себе увагу та ідейна і життєва позиція, яка орієнтується не стільки на цілі й цінності, скільки на засоби їх реалізації. Такий підхід до людської діяльності знаходимо в ліберальній традиції, в межах європейського соціал-демократичного руху.

І все ж без цінностей, які виступають як загальні орієнтири людської діяльності й цим зумовлюють смислову послідовність дій і вчинків, ні народам, ні людству, ні окремим людям загалом обійтися не можна. Слід лише дбати про те, щоб вони не відривались від загального процесу людської життєдіяльності. Прикладом владного поєднання цінностей і процесу їх реалізації може бути гасло, яким скерувався в своїй діяльності німецькі “зелені”: “Думай глобально – дій локально!”

Цінності правлять нам за життєві орієнтири тому, що вони мають здатність структурувати реальність за критеріями їх значущості для людини. Реальність поділяється на таку, що має позитивне значення (добре, красиве, істинне тощо) й ціннісно негативну. Акумульований у цінностях досвід багатьох поколінь звільняє нас від необхідності в конкретному окремому випадку всебічно осмислювати конкретне явище, подію або ситуацію, зважаючи на всі передумови і наслідки. Достатньо лише оцінити їх, тобто визначити їхню відповідність змістові певної цінності, вираженої в понятті, уявленні або емоційно-образній формі.

Членування дійсності за допомогою цінностей на позитивно-значуще, негативно-значуще, та ціннісно нейтральне полегшує нам вибір, допомагає бути впевненішими в різноманітних життєвих ситуаціях. Проте позитивно-значуще в одному відношенні може бути негативно-значущим в іншому. Краса може бути втіленням зла, героїчна дія може бути несправедливою, хибна думка – естетично привабливою.

Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є основою. Вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об’єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу воління.

“Ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення”. Таким чином охарактеризувала ціннісний образ Е. Золотухіна-Аболіна.

Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об’єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології.

Цінність явище соціальне, тому не може бути однозначно істиною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб’єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об’єктивна значущість та суб’єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Категорії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину.

Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності - належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з’ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення.

Суб’єктивний компонент цінності не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Знання як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Для окремої людини суспільні значення є об’єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об’єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвід, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами.

Перетворюючи дійсність, людина надає їй особливу функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує її особистісний проект, але цінним він стає лише тоді коли задовільняє певну потребу. Прядиво з якого нічого не виткано не цінністю. Зацікавленість у певних потребах є необхідною умовою оцінки. Відсутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об’єкта виконувати певну роботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. Таким чином оцінка поєднує потенційну цінність предмета з потребами і інтересами суб’єкта.

Оцінка передбачає існування підстави або критерії, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей – духовної і матеріальної.

Залежно від взірця оцінювана річ може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що “гарна споруда – всього лише погані руїни”. Взірцем згідно з яким здійснюється оцінювання, виступають утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви технічні норми, моральні заповіді. Існування таких стандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ іншим іменем – значить підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ.

Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальної групи.

Норми порівняно з цінностями являються взірцями загальноприйнятої поведінки, еталонами нормативної дії, то цінності навпаки зберігають момент бажаності, закличної дії. Проте і норми не існують поза межами цінностей, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки.

Так, ідеал людини або суспільства означає опис їх з позиції загально прийнятої системи цінностей. Виразити ідеал у конкретній системі показників – типова технократична утопія. Життя є різноманітним, динамічним імовірнісним, а тому ідеал у формі бюрократичної інструкції – нісенітниця. Інша справа, що мають інформацію про конкретні умови руху до ідеалу, ми повинні за допомогою системи показників визначити мету, розгорнути її у план і тим самим конкретизувати ідеал у норму, тобто перейти від стратегічного образу належного до конкретного проектуного, що може стати сутністним.

Проте об’єкт має бути готовий до діяльності не лише на мотиваційно-когнітивному, а й на вольовому рівні. Це забезпечується таким станом психіки, як настанова – підсвідома готовність до певної діяльності в певних. Отриманої поведінки досягають єдністю всіх елементів керуючої програми від цінностей до насолоди.

Цінності постають як системотворче ядро програми, задуму діяльності і внутрішньо духовного життя. Щоб зрозуміти суть певної культури або людини, треба звернути увагу до відповідних систем цінностей, що надають їхній життєдіяльності сенсу.

1.4. Цінності в житті суспільства.

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значущими орієнтирами діяльності суб’єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовільняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невідривні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей і ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.

Культура є будівлі суспільного життя, а цінність – осередком духовного життя суспільства. Люди, що поділяють одинакові цінності становлять соціальні групи, об’єднуються у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму. Перешкоджають руйнівному впливові ззовні. Таким чином у житті суспільства цінності, що виконують важливу роль інтегруючих, соціалізуючих комунікативних основ забезпечують і духовно-вольову єдність, високий рівень самосвідомості і організованості всього суспільства.

Вибором певних видів поведінки і досвіду людей в суспільстві поступово формуються, складаються суспільні цінності, спочатку виникають як сукупність звичок, способів побуту людей, специфічних норм поведінки, що переходять з покоління в покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних інкстинктів. Згодом засоби побуту закріплюються в нормативних утвореннях: в традиціях, обрядах, ритуалах, що слугують еталоном суспільно схвальної поведінки людей. Але опісля через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо – ціннісні зразки транслюються, зберігаються, передаються в суспільстві. А у підсумку цінності сприяють формуванню психології людини, ментальності, способу життя членів в потрібному, характерному для певного типу суспільства напрямку.

Спосіб буття людини, рівень виділення людини з природи характеризується саме існуванням культурних цінностей. Суспільний спосіб життя людини, існування суспільних потреб зумовили і ціннісний тип світосприйняття. Народившись ще в первісному суспільстві, потреби людини охоплювали основні сфери побуту – праця, ритуальні танці, навчання, звичаї поховання, дарування, гостинність, заборона кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства тощо складали основу перших ціннісних комплексів. Соціальні потреби в житті людини вимагали належного, але ще явно не існуючого співвідношення речей. Тому-то цінності формували особливий світ духовного буття, що підносило людину над реальним. З розвитком суспільства і удосконаленням його структури, поглибленням духовності людини, ускладнюється і ціннісне світосприйняття, охоплюючи і народжуючи нові і нові потреби в усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства. Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, піднімаючи їх над буденністю.

Звичайно ж, суспільні цінності, хоча і виросли з реальних соціальних потреб, поступово набували таких рис, що їх ідеалізували. Ціннісна свідомість створює власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина висловлює не об’єктивно, а суб’єктивно зовнішню дійсність, наділяючи її людським змістом. Тому-то цінність є лише те ,що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей – це світ саме практичної діяльності. Емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюється практично. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим же є предмет сам по собі, для неї важливо є лише те, яке значення має предмет для людей, у чому ж його цінність. В об’єктивному світі не існують самі по собі красиве і потворне, піднесене і хибне, трагічне і комічне, добро і зло. Світ цінностей людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності охоплює ідеальний момент, в період якого складається задум, дії, його ідеальна мета, а також життєвий сенс діяльності, насамперед, заради цього здійснюються усі дії. Саме такий момент діяльності і характеризує поняття цінність. Генетичні цінності в процесі суспільної практики акумулювали потреби, інтереси, емоції тощо.

Цінності виростали з об’єктивних потреб людини. Потреби формувалися уже усвідомлено, а потім потреби трансформувались в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовують людину на об’єкт її задоволення, інтерес зорієнтований на ті умови, що забезпечують можливість задоволення потреб. Інтерес формується об’єктивно як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб’єктивно відображається в меті. Мета – ідеальний імпульс, що спонукає до активної діяльності, в якій відображається ідеальний образ задоволення потреб, що спонукає людину до діяльності.

Відіграють важливу роль в ціннісному ставленні до дійсності емоції і пристрасті. Внутрішнє засвоєння життєвих відбувається в процесі емоційних переживань. Саме емоційне ставлення сприяє виникненню почуття значимості явищ, їх суб’єктивної оцінки. Але й цінності надають емоціям глибину, значимість, перетворюючи їх в стійкі почуття. Об’єднані в єдиний комплекс потреби. Інтереси і емоційні переживання утворюють єдине соціальне явище – цінності. Визначаються цінності як об’єктивна значимість явищ, ідей, речей, що зумовлена потребами і інтересами соціального суб’єкта.

Базові життєві цінності.

Ціннісні орієнтації в будь-якій галузі людської діяльності. Проте філософія розглядає тільки цінності, що виражають сутність людини, універсальні цінності, а також ті, що визначають ядро світогляду, ставлення людини до навколишнього середовища. Зміст ціннісних орієнтацій (базових або ключових) в різні епохи, у різних соціальних спільностей і особи відрізняються аж до протилежності. Але ціннісні орієнтації – атрибути людини та її ставлення до світу. Візьмемо істину. Істина цілком по-різному поясняється матеріальними або суб'єктивними ідеалістами. Індивідуальні плани – спрямованість особи, збігаються з перспективами соціального розвитку, виявляють цінність людини як активного борця, як творця нових суспільних відносин. Активність людини формується і проявляється в різних сферах соціального життя. Зростає значення різноманітних форм спілкування, внаслідок яких розвивається потреба ставитись до іншої людини, як до цінності. Така потреба в зрілої людини стає внутрішнім мотивом поведінки, визначаючи гуманний характер її помислів і вчинків. Як чудово сказав Йоганн Гете : "гуманність вкладає душу навіть у насолоду, дух – в потребу, грацію – в силу, серце – в велич".

Гуманістичне виховання має метою виховання переконаної, цілісної особи, здатної не тільки до самостійних рішень, але й до творчої діяльності. Переконання не можна купити в книжковій крамниці, їх треба вистраждати власним життям, придбати власною працею. Формуються індивідуальними тільки власними зусиллями. Формування індивідуальності відбувається протягом всього буття людини і найяскравіше проявляються в моральній позиції. Людина як індивідуальність самобутня в моральних оцінках у визначенні ідей і мети життя, в прояві духовних потреб. В практиці соціального спілкування, в системі виховання формуються ціннісні особи як самостійної, самобутньої, активної і неповторної. Лев Толстой говорив, що людина подібна дробу: числівник означає її думку про себе, а знаменник - думку людей про неї, і тільки якщо знаменник більше чисельника, то дріб правильний. Самооцінка - це завжди порівняння, завжди зіставлення своїх дій і думок з певним еталоном з ідеалом.

У філософії досі не вироблено загальноприйнятої класифікації цінностей. Кожна з основних цінностей виражає суттєве ставлення до світу, що робить людину людиною, системи цінностей дає ціліше уявлення про відносини "людина - світ". Гармонійна взаємодія цінностей створює ідеальні відносини між людиною і світом, а дисгармонія, абсолютизація одного чи кількох аксіологічних відносин "людина - світ" на шкоду обом.

С истему відносин "людина - світ" символічно можна зобразити як де С - суб’єкт; О - об’єкт, С-С відносини відповідно суб’єктивно-об’єктивні; ∞ - нескінченна глибина світу.

В усіх аспектах взаємодії зі світом людина оцінюється на кінцеву цінність – благо.

Благо - найзагальніше поняття для визначення позитивної цінності (протилежність добру – нескінчене цінності зло), предмет або явище, що задовольняє певну людську потребу, що відповідає інтересам, менш і спрямованості людей. Розрізняють природні блага – результат стихійних природних процесів ( родючості ґрунту, корисні копалини, відповідно природне зло – стихійне лихо, хвороби тощо) і суспільні блага – продукти діяльності людини. Але в тому і іншому випадках благо складах соціальне визначення предмета, його корисне значення для людини. Залежно від того які потреби задовольняються, розрізняються матеріальні і духовні блага. Матеріальні блага: предмети харчування, одяг, житло, тощо, а також засоби виробництва. Духовні блага: знання, досягнення духовної культури людства, естетичні цінності, моральне добро, укладене в вчинках людей тощо. Але багато ціннісних явищ не належить ані до матеріальних, ані до духовних, бо володіють ознаками обох водночас (досягнення історичного прогресу, творчість, соціальні події, предмети розкоші). Людина, володіючи творчими потенціями, здатна творити всі цінності, сама виступає як вище добро-благо.

Єдність істини, краси і міри – благо, що складає вершину цінностей, підкреслював філософ Платон. Зміст таких цінностей історично, але, як би люди не розуміли благо – благо є визначенням їх прагнень. Прагнучи до блага, людина з одного боку виражає себе, свою неповторність і самореалізується саморозвивається орієнтуючись на ключову цінність – свободу. З другого – людина так або інакше самоцінність світу, а себе часткою світу. Таке співвідношення орієнтоване на цінність – причетність Свободи індивідуальності і причетність її до суспільства, Всесвіту – фундаментальні цінності людського буття.

У давньогрецькій філософії поняття “благо” витлумачувалося, як межі людських спрямувань, водночас їхня причина й мета. Й справді, для орієнтації серед різноманітних цінностей потрібна певна точка відліку, деяка “цінність цінностей”. Найповнішим віддзеркаленням блага безпосередньо в самій людині є мудрість – інтегральний результат достатнього освоєння життєвих цінностей. Мудрість – це знання життя, запліднене добротою, справедливістю, чутливістю до краси життя, помножене на творче ставлення до життєвих ситуацій і повагу до традиції.

Життя, визнаване за цінність, являє собою ствердження блага в його безпосередності. Життя – це безумовна ствердність блага. Ми не завжди замислюємось над тим, що цінність життя полягає саме в тому щоб бути можливістю можливостей, “матір’ю всіх можливостей”. “Життя взагалі не буває. Життя неминуча необхідність здійснити саме той проект буття, котрий є кожен з нас… Життя в самому прямому розумінні цього слова – драма, бо воно є жорстока боротьба з речами (включаючи й характер людини), боротьба за те, щоб бути дійсно тим, що міститься в нашому проекті”. Саме так витлумачував життя Ортега-і-Гассет.

Здоров`я - це життя в його вільному здійсненні, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей. Це життя сполучене зі свободою.

Як естетичне благо можна охарактеризувати красу.

Це вільний вияв досконалості, що включає до себе “безкорисливий інтерес” як наголошував І. Кант.

Користь – це благо яке стверджується у царині практичних інтересів і практичних дій.

Істина є узагальненням каноном смислотворення скрізь, де здійснюються людиною пізнавальні зусилля. Це правильний образ пізнаваного, а разом і правильна позиція щодо пізнання конкретного об’єкта та життєвої ситуації загалом.

Людина становлює свої відносини з світом і іншими людьми за нею ж обраними методами і засобами, пізнаючи об’єктивну реальність, націлюючи пізнання і усвідомлення величі істини, прагнучи до розуміння суб’єктивної реальності існування інших людей і соціальних спільностей, орієнтуватись на цінність правди. Характерно що відмінність між розумінням і пізнанням в тому, що пізнання формулює знання про об’єкти, а розуміння припускає співпереживання, входження у внутрішній світ, в цінності іншого суб’єкта. Існує думка, що істинне – у вигляді матеріалістичного світогляду, життєвої і художньої правди, соціальної і природничонаукової теорії – або взагалі не має жодного ставлення до моральності, або ж діє на неї негативно.

Всі релігійно налаштовані люди вважають, що відмовившись від віри в душі, людство впаде в моральний песимізм.

Зникнуть відмінності між добром і злом, правдою і неправдою, зникнуть взаємні людські прив’язаності, і людьми опанує моральний параліч. Тут прагнення довести, нібито без релігії не існує моралі, нібито матеріалістичний світогляд вимагає моральні обов’язки і високі моральні збудження . Але чи так це? Хіба історія не свідчить про те, як, пориваючи з вірою в Бога, люди не втрачали своїх моральних достоїнств.

Навпаки. Істина – це певна властивість людського знання. Все людське пізнання, всі науки спрямовані на її досягнення. Тільки істинне знання служить людяні могутнім знаряддя перетворення дійсності. В протилежність істинні помилка, омана становлять невірне, ілюзорне, перекручено-фантастичне відображення об’єкта в свідомості людини того, що називаються абсолютного істинного. Єдність істини та її розуміння дозволять створювати ідеальні проекти і програми, основані на знанні об’єктивної реальності і відповідних цінностей суб’єкта. Це ідеальне створення майбутнього, цінність творчості, що реалізувалася.

Правда являє собою істину в її соціально-історичному бутті. Це істина в поєднанні з справедливістю.

Добро це моральне благо. Це граничний вияв усіх моральних цінностей – честі, гідності, обов’язку тощо.

Святість являє собою форму ствердження блага, яка викликає безумовну пошану і довіру. Це безпосереднє з самозасвідчення блага – чи то в особистому способі життя, чи шляхом надання надзвичайної цінності якимсь предметом або цінностям ситуаційного характеру. Тоді маємо справу зі святими. Ними можуть бути релігійні реліквії, предмети культури, або такі ідеальні-реальні предмети, як, наприклад Батьківщина, сім’я тощо.

Свобода як цінність витлумачується найперше як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Хоча, як це зазначалося раніше, зміст свободи цим далеко не вичерпується. На свідчення про те, що свобода є цінністю й поза індивідуальним виміром людського буття, наведемо вислів Петра Олександровича Кропоткіна (1842-1921 рр.) - теоретика анархізму, одного з найвизначніших апостолів ідеї свободи наприкінці XIX сторіччя. “Свобода, - писав він, - це єдиний засіб проти незручностей, які випливають із крайностей самої свободи”.

Свобода.

В різні періоди історії людства філософи свободу визначали по-різному. Філософ-кінік Діоген, який жив в IV сторіччі до н.е., вважав, що не будь-яка людина вільна, а лише та, яка кожний день готова померти. Народившись майже п'ять століть згодом, римський стоїк Епіктет вважав вільною тільки таку особу, яка бажає лише те, то може отримати. В XVII ст. англійський філософ Джон Локк назвав вільною людину, що уміє управляти своїми пристрастями. Визначали свободу і як добровільні підпорядкування необхідності, і як можливість нікому не підкорятися, інші свободу ставили в залежність від умов, що доз­воляють або не дозволяють задовольняти бажання. Але інші вважа­ли свободу безумовним становищем духу людини, що не залежить від зовнішніх умов. В XVIII ст. французький просвітитель Лені Дідро вважав уявлення про вільну волю ілюзією людини, що почу­ває себе причиною власних вчинків, але не усвідомлює себе резуль­татом обставин. Але, мабуть, розповсюдженим в історії людської думки є міркування, що вільний той, хто не підвладний волі інших людей. Більшість філософів XIX і XX стст. вважають свободу безсумнівним добром у житті кожної людини, і, на думку французького філософа Жана-Поля Сартра, свобода - це трагічний талан людини. Але справді, поняття свобода виникло в історії людської думки як результат усвідомлення ролі і можливостей людини, як визна­чення свідомої вольової активності людини в особистому суспіль­ному житті.

Звичайно роль свідомо-вольової активності людини розглядають з допомогою співвіднесення понять свободи і необхідності. Поняття необхідність вводиться для з'ясування тієї об'єктивності визначення поведінки людини, що в тій або іншій формі присутня в кожній з конкретних життєвих ситуацій. В домарксистській філософії проблема свободи дуже часто приймала вид дилеми: або поведінка людини визначена зовнішніми у ставленні до неї свідомості причинами, або людина підкоряється вільній волі. Складними, прямими і опосередкованими впливами фактори середовища стають не тільки змістом самого вибору, але й внутрішніми рисами характеру людини. Однак, виник­нувши і сформувавшись під впливом факторів, що не залежать віл людини, свідомість і воля її стають діючими і важливими ланками в ланцюзі подій. В процесі розвитку людства вплив волі і свідомості діючої людини збільшується, її можливість передбачати і уявляти со­бі наслідки своїх лій дедалі більше впливає і на життя суспільства, і на життя самої людини. Свобода є необхідність. Об'єктивна необхідність – кордон людської свободи, в межах якої визначена її реальність, знання об'єктивної необхідності - її умова. Протилежність свободи і заборон, з якими зустрічається людина, здається безсумнівною. І справді. Якщо кожна людина усвідомить значення моральних пра­вил для своїй особистого індивідуального життя, то моральні прави­ла, норми можуть стати перед нею як система заборон, що різко скоро­чує її свободу. Кожна заповідь – не убий, не говори неправди, не завидуй тощо, може бути усвідомлена, як своєрідне викреслювання одного з можливих варіантів її поведінки. Реальність же людської свободи найчастіше ставиться в залежність віл числа варіантів, з яких людина вибирає, і природним здасться висновок: моральна заборона скорочує свободу людини. Воля людини виявляється найважливішою умовою, яка здатна збільшити або зменшити людську свободу.

Істина.

Людина встановлює свої відносини з світом і іншими людьми за нею ж обраними методами і засобами, пізнаючи об'єктивну реальність, націлюючи пізнання і усвідомлення величі істини, прагнучи до розуміння суб'єк­тивної реальності існування інших людей і соціальних спільностей, орієнтуватися на цінність правди. Характерно, що відмінність між розумінням і пізнанням в тому, що пізнання формулює знання про об'єкт, а розуміння припускає співпереживання, входження у внут­рішній світ, в цінності іншого суб'єкта. Існує думка, що істина – у вигляді матеріалістичного світогляду, життєвої і художньої правди, соціальної і природничонаукової теорії - або взагалі не має жодного ставлення до моральності, або ж діє на неї негативно. Всі релігійно налаштовані люди вважають, що, відмовившись від віри в Бога і безсмертя душі, людство впадає в моральний песимізм. Зникнуть відмінності між доб­ром і злом, правдою і неправдою, зникнуть взаємні людські прив'яза­ності, і людьми опанує моральний параліч. Тут – прагнення довести, нібито без релігії немає моралі, нібито матеріалістичний світогляд виключає моральні обов'язки і високі моральні збудження. Але чи так це? Хіба історія не свідчить про те, як, пориваючи з вірою в Бога, люди не втрачали своїх моральних достоїнств. Навпаки. Істина – це певна властивість людського знання. Все людське пізнання, всі науки спрямовані на її досягнення. Тільки істинне знання служить людині могутнім знаряддям перетворення дійсності. В протилежність істині, помилка, омана становлять невірне, ілюзорне, перекручено-фантастичне відображення об'єкта в свідомості людини того, що називається абсолютною істиною. Знання, яке в основному хоча й вірно відобра­жає дійсність, однак відрізняється неповнотою, незавершеністю, нази­вається відносною істиною. Єдність істини та її розуміння дозволяють створювати ідеальні проекти і програми, основані на знанні об'єктив­ної реальності і відповідних цінностей суб'єктів. Це ідеальне створен­ня майбутнього, цінність творчості, що реалізувалася.

Природно, основні цінності в житті людини і суспільства: істина, користь розуміння, красота, добро, творчість, мудрість, правда, свя­тість, а також свобода, справедливість, причетність.

Співпричетність – це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого погляду, співпричетність суперечить свободи, бо вимагає відмови від певних прав на індивідуальну самореалізацію. Але якщо така відмова здійснюється добровільно, у цьому немає поразки для свободи. Згадаймо: адже самообмеження є істотним виявом свободи. До речі, той самий Петро Кропоткін найбільше уславився своєю етикою співробітництва й солідарності.

Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в майбутнє.

Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнавана за благо минуле, засвідчене в своїй достотності колективним досвідом людей.

Незважаючи на те, що всі перелічені цінності укорінені в людському досвіді, вони все ж вимагають від людей певних зусиль для їх підтримання й поширення. Іншими словами, вони потребують свого постійного обґрунтування. Головні способи обґрунтування цінностей такі: 1) міфологічний; 2) релігійно-містичний (одкровення); 3) раціонально-логічний (пояснення й доведення); 4) емоційно-образний; 5) життєво-практичний (особистий зразок, демонстрація цінностей на особистому прикладі). Всі вони є водночас і способами передачі, трансляції цінностей – від генерації до генерації, від однієї групи або спільноти до іншої. Й усі вони так чи так присутні в сучасній культурі й застосовуються у відповідних ситуація.

Найзагальнішим способом практичного втілення цінностей у людському бутті є обернення їх на норми. Зміст кожної цінності може бути – й за певних умов дійсно буває – вираженим у формі вимог і приписів. Уявлення про добро можна висловити імперативно: “Будь добрим, не чини зла”. Зміст поняття істини можна викласти так: “Наші знання мусять відповідати дійсності”. Й так у принципі з кожною цінністю. Через це точніше говорити не про ціннісні системи як такі, а про нормативно – ціннісні системи. Саме так – у формі поєднання ціннісного й нормативного – здійснюється й знаходить свій остаточний вияв смислова структура людського буття.

Сучасна ситуація у світі, яка характеризується установленням цивілізації нового типу, виводить на перший план саме регулятивно-інтегруючу функцію цінностей. Дедалі ясніше усвідомлюється й необхідність їх оновлення. Один з керівників німецької соціал-демократії Лафонтен у своїй книзі “Суспільство майбутнього” прямо наголошує на тому, що сьогодні “потрібні зміни в нормативній структурі, тобто в системі цінностей, яка дозволяє або забороняє ті чи дії в нашому суспільстві”. А його політичний суперник християнський демократ Інглехарт підтримує його в цьому в книзі з красномовною назвою “Ціннісні зміни в західному суспільстві”.

Іншою формою практичного буття цінностей є символи. Це певні знакові комплекси (графічні, звукові або у формі дій), які безпосередньо-чуттєво передають зміст тих чи тих цінностей. Не будемо на цьому спинятися, позаяк суперечки з приводу державної символіки України зробили очевидним для кожного, що певні зображення або навіть просто сполучення кольорів символізують певні цінності та історичний досвід, який за ним стоїть.

Найближчим для людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Макс Шелер узагалі вважав цю форму втілення цінностей головною. На його думку, кожна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть доби. А серед них він виокремлював три рівні: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої.

Але справді універсальним механізмом ствердження людських цінностей є культура. Вона включає і всі перелічені, й ще не зазначені тут форми й способи закріплення, передачі, обґрунтування й утілення людських цінностей. А цінності через те складають смисловий каркас культури. Культура дає цінностям понадситуаційний вихід у буття й тим самим відкриває для них можливість творити нові ситуації й нові події.

Коротко підсумуємо сказане. Цінності виконують у людському бутті кілька функцій. Вони виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) “поля взаємності”, ґрунт для поєднання індивідуальних людських світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного світу; 4) “мотиви мотивів”, смислове обґрунтування цілей діяльності; 5) життєві та історичні орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов’язаність цінностей з життєвими смислами, а через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка й виявляє остаточно єдність свідомого й неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншого боку – від світу – пов’язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання.

Майбутнє і проблеми глобального моделювання.

Передбачення як багатопланова проблема містить у собі до­слідження теоретико-пізнавальної компоненти, що пов'язана з вивченням законів матеріального світу, і сферу практичного застосування. Практичний бік передбачення проявляється в одержанні соціальних прогнозів щодо різних сфер життєдіяль­ності суспільства.

Науковий підхід до аналізу прогнозування передбачає ви­ділення методологічної ролі ключових понять, передусім таких, як «передбачення», «прогнозування», «минуле», «теперішні», «майбутнє». У перших двох зафіксована спроможність людини передбачити істотне в речах та процесах ще до того, як це буде з'ясовано у досліді, на практиці. Поняття «передбачення» є ро­довим для всіх наведених понять. Передбачення характеризує спроможність суб'єкта пізнання до відображення, що випере­джає дійсність. Специфіка пізнання явищ, які існують, але досі не зареєстровані, та явищ майбутнього виражається у понятті «провіщення».

Слід окремо наголосити на тому, що коли йдеться про со­ціальне передбачення, то мається на увазі насамперед пізнан­ня майбутнього. Окрім того, для фіксації цієї специфіки у су­спільствознавстві використовується поняття «прогнозування». Підсумок прогнозування відбиває поняття «прогноз».

«Прогнозування» — процес отримання знань про майбутнє лише на ґрунті спеціальних наукових методів. На відміну від нього, «передбачення» і «провіщення» можуть бути віднесені і до набуття знань про майбутнє не тільки на основі наукових методів. В умовах науково-технічного прогресу прогнозування стає складовою частиною того чи іншого виду діяльності.

Методи прогнозування можна умовно об'єднати у кілька основних груп.

Екстраполяційні методи спираються на емпірично фіксовані закони, тобто на усталені низки явищ, що повторю­ються. У зв'язку з цим треба зауважити, що емпіричне знання не може бути отримане і, певна річ, застосоване для одержан­ня прогностичного висновку поза рамками певної теорії або бодай її фрагментів. З позиції прогнозування використання будь-якого теоретичного закону є можливим лише за умови усвідомлення реалій, які сприяють втіленню його, інакше кажу­чи,— за наявності об'єктивних даних. Існує відмінність між тео­ретичним та емпіричним знанням, а це дає змогу використову­вати її як критерій класифікації методів прогнозування.

У прогнозуванні (як і у науковому пізнанні) велику роль відіграє інтуїція, під якою розуміється спроможність вгадува­ти ціле до того, як будуть отримані всі частини цього цілого; здатність охоплювати в уяві найтиповіше, що є істотним ще до одержання результатів дослідження його.

Найпростіший метод прогнозування — екстраполяція; вона ґрунтується на інтуїтивній впевненості у тому, що напрям, тен­денція розвитку будуть постійними протягом прогнозованого періоду.

Аналізуючи метод екстраполяції, слід враховувати, що екстраполяція відображає стабільність і повторюваність явищ та процесів, елементи її присутні у всіх інших методах прогнозу­вання. Той факт, що певна частина дослідників переоцінює роль і значення методу екстраполяції, пояснюється притаман­ною емпіричному позитивізму гіпертрофією індукції як методу пізнання. Хибним прогностичний висновок буде лише тоді, коли метод екстраполяції як інструмент прогностики неправильно застосовується, тобто коли відсутні інтуїтивна і логічна оцінки розміру часового інтервалу, в якому діє тенденція.

Методи моделювання та аналогії. Основу їх становлять емпіричне і теоретичне знання. Відносини аналогії (уподібнення) між моделлю та оригіналом встановлюються за допомогою гіпотези, що має ту чи іншу міру вірогідності. Модельні методи прогнозування характеризуються різноманітністю форм. Можна виділити два основних методи моделювання со­ціальних процесів:

модельний дослід (заснований на аналізі дослідження роз­витку обмеженої соціальної системи);

інформаційне (комп'ютерне) моделювання.

Історична аналогія має обмежену пристосованість до соціального передбачення. І це зрозуміло, адже майбутньо­му супутні інші історичні умови.

Логічні методи прогнозуванню є надзвичайно різноманітними. Має сенс виділення двох основних методів мо­делювання соціальних процесів:

«визначення теоретично можливих меж» розвитку якісно визначених систем;

сценарії (системні уявлення) можливого майбутнього.

Прогнозування, що ґрунтується на припу­щеннях експертів, чи експертна оцінка перспек­тив реального історичного процесу. До цієї групи, як правило, відносять:

індивідуальне інтуїтивне прогнозування;

консенсус (вироблення експертами спільної точки зору з певного питання щодо майбутнього);

«мозкову атаку», або «брейнстормінг» (засіб вирішення проблем і спосіб прогнозування, особливо, коли виникає потре­ба перебирання можливих ситуацій у майбутньому). Суть мето­ду полягає в тому, що висуваються будь-які, хай і «дивовиж­ні» ідеї щодо проблеми; ці ідеї розвиваються, можна запропо­нувати власні, але критикувати їх не дозволяється.

метод Дельфі ґрунтується на послідовному опитуванні екс­пертів, під час якого кожного з них знайомлять з думкою ін­ших; як наслідок ряду циклів — з'ясовується переважаюча думка;

Соціальні прогнози бувають різними: пошуковими, нормативними, аналітичними та застерігаючими. Якщо, напри­клад, пошуковий прогноз виходить з можливостей, які існують об’єктивно, то нормативний прогноз має за основу потреби, прагнення, ціннісні орієнтації суб'єкта.

Аналітичні прогнози, отримані за допомогою мето­дів логічного прогнозування, характеризуються високою досто­вірністю і дають докладну картину майбутнього у його необхід­них та істотних відносинах. Можна прогнозувати не тільки розвиток певної галузі народного господарства або роду діяль­ності, а й розвиток усього світового співтовариства. Першу гло­бальну модель світового розвитку (системного опису демогра­фії, світового виробництва і вичерпування природних ресурсів) запропонував Дж. Форестер. Вона ґрунтується на спрощеній екстраполяції п'яти факторів: зростання народо­населення, індустріалізації, забруднення навколишнього середо­вища, виробництва продуктів харчування, видобутку природних ресурсів.

Вихід у світ книги Дж. Форестера «Світова динаміка» збіг­ся: з початком роботи Римського клубу, що об'єднав адвокатів, бізнесменів, представників гуманітарної інтелігенції, заінтере­сованих у дослідженні проблем глобального розвитку. Римський клуб запропонував виконати контрактні досліди групі учнів Дж. Форестера. Ця група підготувала у 1972 р. Римському клу­бові першу доповідь, що являла собою деталізовану модель Форестера. У доповіді здійснено спробу щодо введення до цієї моделі численних статистичних даних та перевірки її адекват­ності.

Основний висновок, якого дійшла група, такий: за сучасних темпів економічного і демографічного розвитку реальністю XXI ст. стане вичерпання природних ресурсів та масова заги­бель людей, забруднення навколишнього середовища тощо. Щоб не допустити цього, слід вжити заходів щодо обмеження зростання чисельності населення і подальшого розвитку еконо­міки у світовому масштабі.

На думку доктора Д. Медоуза (керівника дослідної групи), викликають занепокоєння такі тенденції світового розвитку, як прискорення темпів індустріалізації, швидкий приріст населен­ня, вичерпання невідновних ресурсів, збільшення зон недостат­нього харчування, погіршення навколишнього середовища.

Саме ці п'ять елементів прийняті як основні у дослідженні Медоуза і його співробітників. Перед групою дослідників було поставлено завдання з'ясувати зв'язок, по-перше, між зростанням чисельності населення та індустріалізацією; а по-друге, між динамікою споживання природних ресурсів і виробництвом про­дуктів харчування.

Населення. У моделі Д. Медоуза сучасні йому тенденції зро­стання населення екстраполюються на прийдешні десятиріччя. На основі їх формулюється ряд висновків:

1) не існує можли­востей для вирівнювання кривої зростання населення на 2000 р.;

2) більшість вірогідних батьків 2000 р. вже народилися;

3) мож­на очікувати, що через ЗО років населення планети буде дорів­нювати 7 млрд чол. Інакше кажучи, якщо знижувати рівень смертності так успішно, як раніше, і не намагатися знизити плодовитість, то у 2030 р. чисельність людей у світі зросте по­рівняно з 1970 р. вчетверо.

Виробництво. За основу було прийнято положення, що зро­стання виробництва випереджає зростання населення. Але таке припущення невірне, бо воно ґрунтується на гіпотезі, згідно з якою промислова продукція світу рівно розподіляється поміж усіх землян. Насправді ж значна частина промислової продук­ції припадає на промислове розвинуті країни, в яких темпи зростання населення завжди є низькими.

Розрахунки доводять, що у процесі економічного зростання розрив між багатими та бідними державами світу неухильно збільшується.

Виробництво продуктів харчування. Третина населення світу (50—60 відсотків населення країн, що розвиваються) зазнає недоїдання. І хоч загальне сільськогосподарське виробництво у світі зростає, виробництво продуктів харчування на душу насе­лення у країнах, що розвиваються, ледь зберігається на сучас­ному, досить низькому рівні. Можливість збільшення виробни­цтва харчових продуктів врешті-решт залежить від наявності невідтворюваних ресурсів. За умов збереження сучасних тем­пів споживання природних ресурсів і подальшого Їх зростання, вважає Д. Медоуз, абсолютна більшість невідтворюваних ресурсів через сто років стане надто дорогими.

На перший погляд здається, що перша доповідь Римському клубові органічно вписана у канву звичайних футурологічних творів, бо предмет дослідження — майбутнє нашої цивілізації. Але це не так. Даний проект має особливість, яка зумовлена специфічним підходом до усвідомлення майбутнього, що й ста­ло вихідним пунктом для виникнення нового напряму науко­вих досліджень — глобального моделювання. Розкрити цю спе­цифіку допомагають результати досліджень і висновки групи Масачусетського технологічного інституту.

Чи витримає біосфера Занепокоєність з приведу впливу ви­робничої діяльності на природне середовище стрімко зростає в останні два десятиріччя. Спроби кількісного виміру його за­лишаються вкрай недосконалими. Оскільки забруднення навко­лишнього середовища перебуває у складній залежності від чи­сельності наведення, індустріалізації та специфічних техноло­гічних процесів, важко дати точну оцінку, наскільки швидко підіймається експоненціальна крива загального забруднення. Втім можна навести таке міркування. Якщо у 2000 р. у світі буде 7 млрд. чол., а валовий національний продукт на душу населення буде таким, як сьогодні у США, то загальне забруд­нення навколишнього середовища принаймні у 10 разів пере­більшить сучасний рівень.

Чи зможуть природні системи витримати це — поки невідо­мо. Скоріш усього, припустиму межу буде досягнуто у глобаль­ному масштабі при експоненціальному зростанні населення і забруднень. Із сказаного можна зробити такі висновки.

1. Якщо сучасні риси індустріалізації, стала тенденція зро­стання населення світу, забруднення навколишнього середови­ща, виробництво харчових продуктів і вичерпання ресурсів за­лишаться незмінними, то зростання їх на нашій планеті досягне своєї межі вже у наступному столітті. Найбільш ймовірним наслідком цього стане раптове і невпинне падіння чисельності населення та обсягу промислового виробництва.

2. Існує можливість домогтися екологічної та економічної усталеності, Стан глобальної рівноваги можна спроектувати таким чином, що будуть задоволені основні матеріальні потре­би кожної людини на Землі, вона матиме можливість реалізу­вати свій індивідуальний потенціал.

3. Якщо люди Світу вважатимуть за доцільне вирішення проблем, яке пропонувалося у пункті 2, то чим швидше вони рухатимуться у відповідному напрямі, тим більше шансів вони матимуть на успіх.

«Модель світу» доктора Д. Медоуза.

Модель 1 («Стандартний тип»). Висхідні посилання. Перед­бачається, що не відбудеться докорінних змін у фізичних, еко­номічних або соціальних взаємозв'язках, які історично визна­чали розвиток світової системи у період з 1900 до 1970 р.

Прогнозований розвилок світової системи. Обсяг випуску продовольчих та промислових товарів, а також чисельність на­селення зростатимуть експоненціально до того моменту, доки вичерпання ресурсів не призведе до уповільнення зростання промисловості. Після цього населення ще певний час буде збіль­шуватися за. інерцією, і разом з тим триватиме забруднення навколишнього середовища. Врешті зростання населення змен­шиться вдвоє внаслідок збільшення коефіцієнта смертності, що буде обумовлено невистачанням харчів та медичного обслуго­вування.

Модель 2. Висхідні посилання. Передбачається, що «необме­жені» джерела ядерної енергії дадуть можливість подвоїти на­явні природні ресурси і здійснити широку програму із вторин­ного використання ресурсів та заміни їх.

Прогнозований розвиток світової системи. Оскільки ресур­си вичерпуються не так швидко, індустріалізація може досяг­ти більш високого рівня, ніж у реалізації моделі «стандарт­ного типу». Проте значна кількість великих підприємств за­бруднюватиме навколишнє середовище дуже інтенсивно, що призведе до збільшення коефіцієнта смертності і зменшення кількості продовольства. На кінець відповідного періоду ресур­си значно вичерпаються, незважаючи на подвоєння колишніх запасів.

Модель 3. Висхідні посилання. Природні ресурси вичерпані і 75 % з них використовуються вдруге. Виділення забрудню­ючих речовин у 4 рази менше, ніж у 1970 р. Урожайність з оди­ниці земельної площі подвоєно. Ефективні заходи контролю на­роджуваності доступні усьому населенню світу.

Прогнозований розвиток світової системи. Виявляється можливим (хоч і тимчасово) забезпечити стабільну чисельність населення за умови середнього світового доходу на душу на­селення, що майже дорівнює доходові населення США. Проте, зрештою, хоча зростання промисловості зменшиться вдвоє, а коефіцієнт смертності внаслідок вичерпання ресурсів збіль­шиться, забруднення нагромаджуватимуться, а виробництво продовольства скорочуватиметься.

Модель 4. Висхідні посилання. Після 1975 р. кількість на­селення підтримується на постійному рівні завдяки вирівню­ванню коефіцієнтів народжуваності і смертності. Зростання ка­піталу обмежено вимогою, згідно якої капіталовкладення мають дорівнювати амортизації. Здійснюється певна технологічна по­літика, яка містить у собі вторинне використання ресурсів і застосування для контролю забрудненості нового обладнання. Значно більше уваги приділяється виробництву продовольства і наданню послуг, ніж виробництву промислової продукції.

Прогнозований розвиток світової системи. Рівень промисло­вої продукції на душу населення буде втроє більшим, ніж се­редній світовий рівень 1970р.

Модель 5. Висхідні посилання. Здійснюються такі ж самі за­ходи щодо обмеження росту і стабілізації, що і у моделі 4, але починаючи не з 1975 р., а з 2000 р. Прогнозований роз­виток світової системи. Стану рівноваги не досягти. Чисель­ність населення і промисловий капітал досягнуть такого високого рівня, що нестача продовольства відчуватиметься раніше 2100 р.

Теоретики Римського клубу вважають, що дослідження гло­бальних проблем має ґрунтуватися на системних уявленнях про світ. На думку президента Римського клубу А.Печчеї, об'єкт дослідження може бути представлений як система і розгляну­тий з позиції системного підходу, що дасть змогу краще, повні­ше і глибше розкрити природу глобальних проблем . Спираю­чись на системний метод, Римський клуб робить спробу дослі­дити цілісну сукупність глобальних проблем сучасності.

До загальнозначущих проблем сучасності, на думку Рим­ського клубу, належать бідність, злиденність мільйонів людей, з одного боку, і розкоші та багатство певної кількості, з друго­го. З інших негативних проявів слід назвати голод, безробіття, вичерпання природних ресурсів, погіршання стану навколиш­нього середовища, прагнення до нестримного економічного зро­стання, збільшення народонаселення, урбанізацію і зростання злочинності у містах, відчуження молоді і девальвацію мо­ральних цінностей, соціальну несправедливість та анархію у галузі освіти, політичну корупцію і бюрократизацію апарату управління, інфляцію, валютну та інші кризи, які відчутно впливають на всі сторони життя сучасної людини.

У світоглядному плані у першій доповіді Римському клубо­ві було порушено дві важливі проблеми. Перша проблема: чи існує край зростання, що його обумовлено рамками самої при­роди (вичерпуваність невідтворюваних ресурсів, обмеженість земельної площі, придатної для сільськогосподарського обро­бітку, межі фізичного пристосування людей до забруднення навколишнього середовища), на які людина повинна зважати у своїй практичній діяльності, чи то є псевдопроблема, яка не заслуговує на серйозну увагу? Група Д. Медоуза виходить з того, що фізичні межі зростання не лише існують, а й вима­гають радикального перегляду уявлень, що побутують, про суто споживацьке ставлення людини до природи.

З першою тісно пов'язана друга проблема: оскільки інду­стріальне суспільство у своєму подальшому розвитку, спрямо­ваному на економічне зростання, все більше пасуватиме до ре­альних меж зростання, вихід за які багатий на найсерйозніші наслідки, слід з'ясувати можливі альтернативи цьому й обра­ти з них таку, яка б сприяла виживанню людства і розгортан­ню творчих потенцій усіх людей на Землі.

Група Медоуза пропонує таке вирішення глобальних проб­лем: можлива альтернатива пов'язана із стабілізацією зростання капіталу народонаселення забезпеченням на цій основі стану динамітної «глобальної рівноваги» як кожного ре­гіону, так і світу загалом.

М. Месарович і Е. Пестель підготували другу доповідь Рим­ському клубові — «Людство біля поворотного пункту». В ній було зроблено спробу відобразити своєрідність соціалістичних країн. У зв'язку з цим весь світ було поділено на десять регіо­нів. Ієрархічна система моделей базувалася на ґрунті виділен­ня трьох рівнів: причинного, який містив би у собі екологічні та економічні процеси, упорядковуючого і соціального, який би враховував норми, цінності і цілі суспільства. Автори доповіді розробили також систему підмоделей, спільну для усіх десяти регіонів, до якої як елементи входили б підмоделі економіки, енергетики, нафтової кризи, продовольчих проблем, демографії.

Заслуга Месаровича та Пестеля полягає не у створенні ни­ми чергової стратегії виживання на основі концепції органіч­ного зростання, однобічність і недостатність якої є очевидними, а у створенні нового класу імітаційних моделей, що ґрунтують­ся на загальній теорії систем, у розробці оригінальної методи­ки оцінки ймовірних сценаріїв майбутнього. Доповідь «Людство біля поворотного пункту» високо оцінили фахівці, і вона без сумніву мала значний вплив на подальший розвиток глобаль­ного моделювання.

Модифікації подібних моделей широко застосовуються у прогнозуванні різних аспектів глобального розвитку.

Висновок.

Розглядаючи цінності, як мотиваційно-спрямовуючі аспекти життєдіяльності людини можна зробити наступні висновки. Так, зокрема, ціннісні орієнтири людського буття формуються, змінюються та утворюються з історичним розвитком в цілому. Не до порівняння ціннісні орієнтири людини, що жила в далекому минулому, скажемо людини первіснообщинного ладу, та сучасної людини. Як не до порівняння ціннісні орієнтири людей, які знаходяться у різнополярних в соціально-економічному плані груп суспільства. Власне такі розбіжності у цінностях сформовані як історичними аспектами так і економічними, політичними, культурними рівнями в яких проходило становлення тієї чи іншої людини, та суспільства в цілому.

Та чи інша сторона людської діяльності для людини має різні ціннісні значення, тобто різну ступінь оцінювання. Специфіку цінностей, що становлять основу життєдіяльності, можна пояснити давньою байкою. Подорожній запитує у трьох робітників, які возять цеглу: “Що ви робите?” Один відповідає: “Цеглу вожу”, другий: “На хліб заробляю”, а третій: “Собор будую”. Дії одинакові, а ціннісні орієнтації – різні.

В цій давній байці як найкраще зображено, що і у людей однієї і тієї ж соціальної групи навіть при виконанні однакових дій ціннісні орієнтації можуть бути різними. Та навіть одна і та ж людина у різних життєвих ситуаціях до однієї і тієї ж цінності ставиться по-різному, що ж тоді говорити про суспільство в цілому, досить тільки оглянутись на два, півтора десятиліття назад. Проте цінності не тільки змінюються в часі але і формуються, утворюються і змінюються від цінностей однієї людини до загальноціннісних аспектів суспільства.

Так у людському бутті найбільш важливу роль відіграють базові цінності, до яких відносяться благо, добро, свобода, справедливість, істина, життя, здоров’я, краса, співпричетність, святість. На таких базових цінностях виховується людина, але орієнтуючись на них формується і суспільство в цілому. Орієнтуючись на цінності сучасного суспільства, аналізують різні соціальні групи вчені будують сміливі прогностичні плани на майбутнє. Такі прогнози модулюють ціннісні орієнтації суспільства в майбутньому. Користуючись такими моделями, суспільство іде по шляху тої чи іншої моделі.

З огляду на дане дослідження цінності в людському бутті відіграють надзвичайно важливу роль оскільки виступають як спрямовуючі орієнтири: потреби, інтереси, таемоційних переживань. Кожен з цих етапів виконує власну функцію в регуляції людської діяльності. Коротко їх можна підсумувати таким чином. Цінності виконують в людському бутті такі функції. Вони виступають як: 1) форми утримання й закріплення споріднених смислів; 2) “поля взаємності”, ґрунт для поєднання індивідуальних світів; 3) підвалини, засади для розгортання певного світу; 4) “мотиви мотивів2, смислове обґрунтування цілей діяльності”, 5) життєві та історичні орієнтири; 6) певні зразки, канони смислотворення. Пов’язаність цінностей з життєвими смислами, а через них з буттям здійснюється завдяки активності сумління, яка виявляє остаточну єдність свідомого і неусвідомлюваного в межах свідомості. З іншої боку – від світу – пов’язаність цінностей з буттям здійснюється завдяки культурі. У такий спосіб людське буття повертається до себе, а разом з тим і зберігає свою відкритість, свою готовність до смислового самозростання.

Список використаної літератури.

Блюмкин В.А. Мир моральных ценностей. – М., 1981.

Давидович В.Е. Теория идеала. - Ростов на Дону, 1983.

Лихачёв Д.С. Письма о добром и прекрасном. – М., 1985.

Налимов В.В. В поисках новых смыслов. ­– М., 1993.

Нестеренко А. Онтологія людського буття. – К. 1999.

Ницше Ф. Так говорил Заратустра. – М., 1990.

Ручка А.А. Соціальні цінності і норми. – К., 1976.

Соловьёв В.С. Оправдание добра. // Соловьёв В.С. сочинения: Т. 1-2. – М., 1990.

Українська душа: Збірник статей. – К., 1991.

Франк С.Л. смыслы жизни // Вопросы философии. – 1990. - №6.

Шитов І.П. Природа художньої цінності. – К., 1982.

Чухана Л.А. людина і її ціннісний світ. – М., 1991.

Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия // Юркевич П.Д. Философские произведения. – М., 1990.

СУСПІЛЬНИЙ ПРОГРЕС І СОЦІАЛЬНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ

 

План

II. Суть суспільного прогресу, його критерії та типи

Суспільний прогрес, його критерії

Типи суспільного прогресу

III. Єдність і різноманітність світової історії.

Багатоманітність історії

Причини різноманітності світової історії

Історичні передумови єдності історії

IV. Майбутнє: проблеми соціального прогнозування.

Поняття соціального прогнозування

Характеристики соціального прогнозування.

На порозі у нове тисячоліття.

V. Висновок.

Література.

 

Суть суспільного прогресу, його критерії і типи

Суспільний прогрес, його критерії

Тривалий час у філософській і соціологічній літературі суспільний прогрес розглядався переважно як прогрес матеріального виробництва, в межах якого людина поставала як його засіб. Життя підтвердило неспроможність цьго спрощеного розуміння історії, довело неохідність розглядати суспільство як складну систему, де всі сторони взаємопов'язані і доповнюють одна одну. Людина посідала в цій системі центральне місце.

Питання про суспільний прогрес, його сутність і роль у житті суспільства цікавило мислителів багатьох поколінь. Переважна більшість з них не могла дати наукове висвітлення цієї проблеми. Тільки з відкриттям матеріалістичного розуміння історії, появилась можливість розкрити сутність суспільного прогресу, джерело розвитку суспільства, його рушійні сили і критерії.

Основні ознаки суспільного прогресу знайшли відображення у працях основоположників діалектико-матеріалістичної філософії. Вони вважають, що суспільний прогрес необхідно досліджувати в аспекті соціально-діяльнісної сутності людини. Сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є основним процесом свідомої, цілеспрямованої, перетворюючої дії на навколишній світ і на саму людину, для забезпечення свого існування, функціонування і розвитку. Ця сутність проявляється в діалектиці потреб і діяльності, де потреби постають вихідним імпульсом життєдіяльності, а діяльність - способом задоволення, відтворення і народження потреб. Слід зазначити, що сутність людини не залишається незмінною. Тому процес становлення і розвитку людини доцільно розглядати як складний діалектичний процес.

Таким чином, суспільний прогрес – це процес безперервного становлення і розвитку людської сутності, що постає як неухильне вдосконалення самої життєдіяльності, здібностей людей по забезпеченню необхідних умов свого існування.

Дослідження суспільного прогресу, його сутності і тенденцій, тісно пов'язане з проблемою його критеріїв. У літературі існують різні погляди на те, що є критерієм прогресивного, поступального розвитку суспільства. Складність даного питання полягає в тому, що суспільний прогрес є явищем складним і багатогранним. Крім того, він характеризується різними особливостями на різних ступенях людської історії. Важливо і те, що суспільний прогрес можна досліджувати як з точки зору самої сутності прогресу (до конкретно-історичних особливостей його здійснення на різних етапах історії і в різних країнах), так і з точки зору співвідношення між собою різних його ступенів (первіснообщинного, рабовласницького, феодального) в історичному розвитку суспільства.

Розглядаючи питання про критерії суспільного прогресу дослідники приводять, як правило, відоме твердження, що стан продуктивних сил являє собою основний критерій всього суспільного розвитку. Оскільки задоволення життєвих потреб людини, в якому матеріальне виробництво знарядь праці набуває особливого значення, процес матеріального виробництва становить у життєдіяльності людини головну сферу її діяльності. Виникнення матеріального виробництва, зумовлює виникнення всієї системи суспільних відносин.

Як уже зазначалося, сутність людини, маючи складну внутрішню структуру, знаходить своє реальне втілення в становленні і розвитку суспільства як цілісної системи. Варто нагадати, що суспільство в цьому разі розглядається водночас і як складна система, і як суб'єкт соціальної дії. З огляду на це, найбільш загальним критерієм суспільного прогресу, який охоплює всі аспекти сутності людини, є рівень людської свободи і творчості. Саме на рівні свободи і творчості відображається рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних відносин (насамперед виробничих). Вони визначають спосіб, ступінь і характер задоволення потреб людей, а також зміст і масштаби освоєння людьми навколишньої дійсності.

Рівень свободи та творчості розкриває ступінь розвитку всіх сутнісних сил людини, ступінь панування її над зовнішніми силами і силами своєї власної природи.

Зазначений рівень показує, в якій мірі людина здатна перетворюючи навколишній світ і саму себе, забезпечити життєдіяльність усього суспільства як цілісної системи і кожної людини зокрема. Такий підхід до виділення критеріїв суспільного прогресу є основою для їх визначення стосовно конкретно-історичних форм прояву цього прогресу в різних країнах.

Людство завжди цікавили критерії суспільного прогресу. Були такі критерії: освіта, наука, мораль, краса, любов, роль видатних осіб, розвиток продуктивних сил, виробничих відносин. В історії соціології довший час вважалося, що критерієм суспільного прогресу є розвиток продуктивних сил. Це була хибна думка, тому, що продуктивні сили існують в єдності з виробничими відносинами. Тому, на сьогоднішній день, критерієм суспільного прогресу є кількісний і якісний розвиток продуктивних сил, в єдності з виробничими відносинами. Корені суспільного прогресу необхідно шукати в матеріальному житті суспільства.

Розкриття сутності і основи критеріїв суспільного прогресу є недостатнім для розуміння історичного розвитку суспільства (причин і характерів цього розвитку). Тому, дуже важливим у дослідженні суспільного прогресу є питання про його джерела та історичні типи.

При вирішенні питання про джерела суспільного прогресу серед дослідників цієї проблеми єдності не має, хоча більшість виходить з того, що зазначене джерело слід шукати в суперечностях. Разом з тим, у питанні про те, яку суперечність слід вважати джерелом суспільного прогресу, існують різні погляди.

Найбільш поширеною є думка, згідно з якою загальносоціологічною суперечністю суспільного розвитку є суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами.

При цьому підкреслюється, що процес розв'язання суперечності знаходиться у відповідності рівня розвитку продуктивних сил виробничим відносинам.

Поширений також погляд, за яким основною суперечністю суспільного розвитку є суперечність між неухильно зростаючими матеріальними, культурними потребами людей, з одного боку, і досягнутим рівнем виробництва - з іншого.

Якщо суспільний прогрес є процесом становлення і розвитку сутності людини, то це джерело слід шукати саме в суперечностях людської сутності, яка проявляється в діалектиці потреб і діяльності. При цьому, потреби становлять певну систему, якій відповідає і певна система видів діяльності.

Таким чином, основна суперечність суспільного прогресу в цілому є суперечністю між потребами і можливостями їх задоволення, зумовленими досягнутим рівнем виробництва.

На відміну від природи, де суперечність як джерело розвитку є водночас і його рушійною силою, в суспільстві проблема джерел розвитку і рушійних сил набуває більш складного характеру. Це пояснюється тим, що в суспільстві об'єктивні закони його розвитку реалізуються через цілеспрямовану діяльність людей, зацікавлених у забезпеченні необхідних умов задоволення своїх потреб, свого існування, функціонування і розвитку. Інтереси людей, груп, класів не завжди збігаються з напрямком дії об'єктивних законів. Ця діяльність людей може сприяти поступальному розвитку суспільства, або гальмувати його. Тому під рушійними силами суспільного прогресу слід розуміти ті соціальні сили, завдяки дії і взаємодії яких здійснюється розв'язання і відтворення суперечностей, що являють собою джерело розвитку суспільства.

Типи суспільного прогресу

В історії розвитку суспільства виділяють два основних типи суспільного прогресу: антагоністичний і неантагоністичний. Спільним для цих типів є те, що розвиток суспільства, його поступальне сходження до більш досконалих форм суспільної організації починається з виробництва і вдосконалення знарядь праці. Вдосконалення знарядь праці зумовлює необхідність розвитку і вдосконалення самої людини, як головної продуктивної сили.

Важливою особливістю антагоністичного прогресу було те, що в умовах первісного суспільства, суб'єктом соціальної діяльності виступала община. Потреби індивіда задовольнялися в межах общини, завдяки функціонуванню її як єдиного цілого. Потреби общини, процес їх задоволення і відтворення відбувався через задоволення потреб кожного індивіда. Здійснюючи процес виробництва, вона забезпечує своє існування та існування кожного індивіда, тобто основна суперечність суспільного прогресу (між потребами і досягнутим рівнем виробництва), у первісному суспільстві, знаходилась у продуктивних силах та способі виробництва. Низький рівень розвитку самої людини і знарядь праці зумовлювали необхідність сумісної праці, безпосередній зв'язок виробника із знаряддям праці, рівнозначне місце членів общини в системі виробництва. Рушійною силою суспільного прогресу були об'єднані дії членів общини як цілого, що забезпечувало необхідні умови для її існування і розвитку. Низькому розвитку продуктивних сил і суспільних відносин відповідали низький рівень свободи і творчості.

З вдосконаленням знарядь праці, розвитком людини і її потреб, зросла і продуктивність праці, яка обумовила розподіл і спеціалізацію праці в середині общини. Внаслідок цього, суспільна власність на засоби виробництва поступається місцем приватній власності, рівність місця індивідів у системі виробництва – соціальній нерівності.

З розподілом суспільства на класи виникає новий тип суспільного прогресу – неантогоністичний, який включає в себе рабовласницьку, феодальну і капіталістичну формації. Головною продуктивною силою в цьому суспільстві стають пригноблені маси, які не маючи власності на засоби виробництва, не могли користуватися виробленими благами, задовольняти свої потреби. Для забезпечення свого існування, вони були змушені вести боротьбу проти експлуататорів і панівних виробничих відносин. Необхідність цієї боротьби визначалася також тим, що з розподілом суспільства на класи, інтерес панівного класу став рушійним фактором виробництва в цілому. Панівні класи забезпечуючи задоволення своїх потреб та інтересів, розвивали у відповідності з ним і виробництво, що значною мірою здійснювалося за рахунок експлуатації пригноблених. В цьому випадку, людина стала, насамперед, засобом здійснення суспільного прогресу.

Таким чином, новий тип суспільного прогресу характеризується тим, що з розподілом суспільства на класи основна суперечність його розвитку переміщувалася зі сфери продуктивних сил у сферу взаємозв'язків між продуктивними силами і виробничими відносинами та виступає як суперечність між ними.

На сучасному етапі суспільного розвитку капіталізм, здійснивши науково-технічну революцію і пристосувавши свої виробничі відносини до наявного рівня розвитку продуктивних сил, пішов класичним шляхом економічного лібералізму. Тим самим, це суспільство виявило значні можливості для прогресивного розвитку. Особливого значення набули інтеграційні процеси, які охопили практично всі сторони соціального життя. Зазначені обставини обумовили виникнення ситуації, в якій загальнолюдське набуває головного значення.

Із подальшим посиленням взаємозв'язку між усіма сферами життєдіяльності, не тільки в окремих країнах, але і в усьому світі все більшого значення набувають потреби, вирішення яких торкається всього людства. Своє вираження ці потреби знаходять у глобальних проблемах. Під глобальними проблемами, розуміють комплекс життєво важливих питань, від вирішення яких залежить саме існування і розвиток цивилізації. Невирішення глобальних проблем, створює серйозну загрозу для сучасного та майбутнього людства. І навпаки, своєчасне їх розв'язання відкриває широкі перспективи розвитку, створює сприятливі умови для прискорення суспільного прогресу.

Отже, однією з характерних особливостей суспільного прогресу на сучасному етапі, є його тісний зв'язок з глобальними проблемами. Без врахування цього зв'язку, того впливу глобальних проблем на розвиток історичного процесу, неможливо зрозуміти зміст і напрям розвитку суспільства.

Кінець другого тисячоліття можна з повним правом віднести до найкритичнішого періоду в історії людства. Причина кризи полягає в постійно зростаючій диспропорції науково-технічного і соціального розвитку, коли рівень самосвідомості людства, як єдиного цілого, почав згубно відставати від його технічного розвитку. Ця кричуща диспропорція ставить під сумнів можливість дальшого існування цивілізації на Землі.

 

Єдність і багатоманітність світової історії.

Історія людства – це історія багатьох народів і держав, країн і регіонів, культур і цивілізацій. Історія – наповнена багатьма унікальними подіями життя людства, у часі і просторі.

Завдання історичної науки полягає а описі історичних подій враховуучи конкретні імена, дати. З давніх часів склалося уявлення про історію як про вчителя життя, чиї уроки дозволяють здобути мудрість, здатність орієнтуватися у стрімкому вирі суспільних подій.

Багатоманітність історії

Починаючи з глибокої давнини у свідомості людей появився поділ на "ми" і "вони", на "моє" і "чуже плем'я", на "близький" і "далекий світ". Такий поділ відображав реальні умови існування. Для греків чи римлян, було нормальним протиставлення своєї общини, держави – варварам.

В таких умовах навіть не виникало думки про єдність людства, тим більше , що знання про далекі країни були незначними, а більша частина світу була зовсім невідома.

З плином часу, великі географічні відкриття, розвиток мореплавства і торгівлі розширили кругозір європейців і виявили, з однієї сторони, наявність спільних рис у різних народів, а з іншої – глибокі розбіжності у культурі, способі життя, релігії, соціальному устрої, рівні економіки. Тому матеріалу для протиставлення країн, народів, культур було більш ніж достатньо. На основі цього виникає ідея їх абсолютної несхожості, самостійності розвитку даної країни або народу. В першій половині XX століття в рамках цієї тенденції виникла теорія "локальних культур" О.Шпенглера, викладена в книзі "Закат Европы", і теорія багатоманітності цивилізації А.Тайнбі, покладена в основу багатотомної праці "Дослідження історії". Обидва вони не признавали існування єдиної історії людства, ділили її на багато самостійних потоків.

О. Шпенглер вважав, що кожна культура живе, підпорядковуючись притаманним тільки їй принципам. Вона проходить періоди виникнення, розквіту, старіння і загибелі, а історія в цілому представляє собою існування і зміну різних культур. А.Тайнбі виявив в історії багато локальних цивілізацій, кожна з яких проходить ряд етапів свого життєвого циклу. Правда, він вважав, що в майбутньому можлива єдність людства на основі релігії, у сфері душі.

Причини багатоманітності історії.

Багатоманітність історії існує в часі та просторі. В часі – це різні етапи історичного розвитку, епохи. В просторі – різноманітність соціального життя, одним із основних джерел котрого є нерівномірність історичного розвитку. Вона появилась внаслідок того, що не всі, а лише деякі племена почали переходити від полювання до землеробства. Племена, які займались землеробством,, знаходились у кращих умовах, оскільки вели осілий спосіб життя. Внаслідок цього, були закладені основи для подальшого прогресу – розподіл праці, виникнення міст, перехід до цивілізації. Основним фактором, котрий сприяв появі племен, які займалися землеробством, був вплив природніх умов. Обробітком землі почали займатися племена, які проживали на території з сприятливими географічними умовами.

Звідси слідує висновок, що різноманітність природніх умов є однією з причин багатоманітності історії.

Нерівномірність історичного розвитку обумовлена і тим, що більш розвинуті продуктивні сили здатні дальше розвиватися більш швидкими темпами. Тому суспільства з різним рівнем виробничих сил живуть, немовби, в різному історичному часі.

Крім природнього середовища в якості фактора різноманітності виступає історичне середовище, зовнішнє для даного суспільства. Воно здійснює досить сильний вплив на характер і напрямок історичних процесів. Ступені історичного процесу, котрі є необхідними для людства в цілому, не є обов'язковими для конкретної країни чи народу. Деякі країни змогли обминути повністю або частково одну із формацій, наприклад, перейти від від первіснообщинного ладу до феодалізму (древні германці, слов'яни).

Корені концепції різноманітності культур та цивілізацій полягають в односторонній інтерпретації багатоманітної людської історії. З іншого боку, між культурами та цивілізаціями існують не тільки розбіжності, іле й спільні ознаки, які їх об'єднують.

Історичні передумови єдності історії.

Розвиток економічних зв'язків та процес формування єдиного світового ринку стимулювали пошук, захованої за багатоманітністю, єдиної історії.

Всесвітня історія існувала не завжди, історія як світова – є результат. Дійсно, історія людства, в передуючих капіталізму формаціях рухалась вперед окремими, слабо зв'язаними один з одними потоками. Лише розвиток світових господарських зв'язків став силою, котра втягнула ці потоки в єдине русло.

В цей період стала усвідомлюватись єдність людства, виникли уявлення про рівність всіх людей, появились ідеї природнього права. Тим самим, були закладені основи для розвитку людства. Звідси слідує важливий теоретичний висновок: сама постановка питання, про єдність історії, про єдиний прогресивний напрямок розвитку людства, стала можливою тоді, коли реальна історія досягла відповідного ступеня розвитку, коли почала формуватися всесвітня історія.

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи та реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуального (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності.

 

Майбутнє: проблеми соціального прогнозування

Сьогодні, коли руйнуються старі міфи та легенди, все з більшою тривогою постає питання, що нас чекає там, за горизонтом? Люди не одержують відповіді ні від офіційних осіб, ні від засобів масової інформації. Ми все більше дізнаємося про наше минуле, але таємним залишається наше майбутнє. В результаті основна увага громадкості виявилась немовби повернутою у вчорашній день. Зазирнути за горизонт десятиріч декому здається зайвою і непотрібною справою. Але ж важливо, чим і як живе й житиме людина сьогодні, завтра. Не можна уявити майбутнє людства поза людиною: майбутнє не приходить ззовні, обминувши прагнення, бажання, інтереси, плани і потреби особистості. Майбутнє людства треба розглядати як результат його діяльності, а не як те, що прейде само собою.

Поняття соціального прогнозування майбутнього

Ще в сиву давнину люди намагалися підняти завісу над майбутнім, передбачити власну долю і подальший хід подій у житті. Передбачення - це знання про майбутнє, тобто про те, чого ще немає в дійсності, але котре вже міститься в сьогоденні, у вигляді об'єктивних і суб'єктивних факторів. Основою наукового передбачення є пізнання об'єктивних внутрішніх зв'язків предметів і явищ, законів, що розкривають цей внутрішній зв`язок явищ і конкретних умов їхнього існування. Все це дає змогу переходити від відомого до невідомого, від минулого до майбутнього. Якщо закон розвитку якогось явища відомий, то вивчаючи дане явище ми можемо не тільки констатувати його теперішній стан, але і зробити висновок про напрям і характер можливих змін.

Майбутнє людства це не аморфне і не визначене прийдешнє, без будь-яких часових рамок і просторових меж, в якому може відбуватися все, на що здатна фантазія. Майбутнє можна зрозуміти тільки в результаті аналізу минулого і сучасного, оскільки воно з'являється на основі їх змін.

Прогнозування є окремим видом передбачення. Особливе значення соціального прогнозування полягає в тому, що воно передбачає ті зміни суспільного життя, які розкривають розвиток суспільства. Якщо наукове передбачення загалом носить ймовірнісний характер, то соціальне прогнозування уже в самому собі містить оцінку істинності і достовірності результатів, що висуваються. Соціальне прогнозування враховує співвідношення якісних і кількісних характеристик у соціальному явищі, що дає змогу встановити напрям розвитку самого явища, з достатньою точністю визначити характер і форму соціальних подій.

Наукове передбачення і соціальне прогнозування мають дати відповідь на те, що може реально здійснитися в майбутньому, а також і відповіді на запитання, коли цього слід чекати, які форми майбутнє здобуде і яка ймовірність даного прогнозу.

Характеристики соціального прогнозування

Соціальне прогнозування охоплює всі сторони людської діяльності: науку і техніку, виробничі сили, демографічні процеси, охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, космічного простору.

Проблемами прогнозування, його теорією, займається прогностика. Це наука, що вивчає закони, принципи і методи прогнозування. Однією з найважливіших функцій прогностики, є вчасне інформування громадськості про проблеми, що можуть виникнути в окремій країні чи перед людством взагалі, про шляхи досягнення певних цілей соціально-економічного розвитку.

Однією з проблем, вирішення, якої дало б можливість підвищити надійність та обґрунтованість прогнозів, є розробка принципів верифікації прогнозів (їх істинності, обґрунтованості, надійності). Верифікація прогнозу, тобто визначення ступеня відповідності його дійсному стану об'єкта, що прогнозується в майбутньому, можлива лише до завершення періоду упередження. Але вже на заключних етапах розробки прогнозу можлива і бажана відносна (попередня) верифікація: визначення ступеня відповідності прогнозу вимогами сучасної науки; ступеня достовірності прогнозу (ймовірність здійснення передбачуваного у заданий часовий інтервал); обґрунтованості (відповідності теорії практиці). Досвід показує, що верифіковані таким чином прогнози збуваються з високим ступенем ймовірності.

У простих випадках роль верифікації відіграють експертні опитування (оцінки). У більш складних випадках потрібні спеціальні процедури, наприклад, верифікація шляхом:

• розробки прогнозу іншим методом;

• зіставлення прогнозу з іншим, отриманим з інших джерел інформації;

• аналітичного або логічного дослідження прогнозів;

• додаткового опитування експертів;

• застосування критичних зауважень опонентів;

• врахування джерел можливих помилок.

Соціальне прогнозування базується на аналізі даних, які приведені в певну систему наукових фактів і характеризують об'єкт прогнозування – інформаційного масиву. До складу інформаційного масиву входять найрізноманітніші джерела: періодична преса, політичні огляди і звіти, статистичні дані, дані анкетних опитувань, радіопрограмами, політичні заяви, особові характеристики політичних лідерів, оцінки їхніх світоглядно-політичних переконань, монографії тощо.

Важливим у прогнозуванні є врахування того соціального, економічного, організаційного і науково-технічного фону, на якому розвивається об'єкт прогнозування. Сам цей фон, як сукупністть зовнішніх факторів обмежує розвиток об'єкта прогнозу, активно взаємодіє з ним.

Розрізняють пошуковий та нормативний прогноз. Пошуковий 21 прогноз – це прогноз, який, враховуючи теперішній стан і тенденції розвитку объекта прогнозування, визначає майбутній стан цього об'єкта на заданий проміжок часу. Він відповідає на питання, у якому напрямі відбувається розвиток та який найвірогідніший стан об'єкта прогнозування у майбутньому (прикладом такого прогнозу є прогноз чисельності народонаселення планети).

Нормативний прогноз – це досягнення наперед заданих завдань і цілей суспільства. Нормативний прогноз містить практичні рекомендації для здійснення відповідних планів і програм розвитку. На відміну від пошукового прогнозу, нормативний прогноз будується у зворотньому напрямку. Тобто, від наперед заданого стану об'єкта прогнозування до вивчення тенденцій та їх можливих змін, що забезпечують досягнення цього стану.

Прогнози попередження готуються для безпосереднього впливу на свідомість і поведінку людей з метою недопустити передбачуваного майбутнього.

Прогнози розробляються за допомогою певних методів прогнозування, які являють собою способи відбору і аналізу інформації з метою складання прогнозу. Еріх Янч, австралійський футуролог, нараховує понад 200 методів, логічних і технічних засобів пізнання майбутнього. У практиці використовуються не більше 15– 20 методів прогнозування. Усі вони можуть бути поділені на п'ять груп:

1. екстраполяція тенденцій;

2. експертні оцінки;

3. моделювання;

4. історична анологія;

5. сценарій майбутнього.

Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безперервність розвитку більшості процесів життя. Якщо для якоїсь системи технічної, біологічної, соціальної – у минулому був розвиток (зростання чи спад) з певною швидкістю чи прискоренням, то є підстави вважати, що ця швидкість чи прискорення залишаться незмінними у майбутньому. Проте, слід бути обережним у виборі часових інтервалів прогнозування. Необгрунтоване перенесення тенденцій минулого на майбутнє часто призводить до абсурду.

Найскладнішим є процес добору експертів. Зараз використовуються як об'єктивні такі суб'єктивні методи пошуку експертів. Значні проблеми для прогнозування майбутнього створює організація роботи експертів. Традиційні дискусії, безпосередній обмін думками мають багато недоліків: "тиск авторитетів", небажання деяких з них публічно відмовлятися від своєї думки, суб'єктивність експертів тощо. Тому останнім часом набув популярності метод "Дельфі". Експертне опитування, при цьому, проводиться анонімно, у декілька турів. Зв'язок між експертами здійснюється з допомогою пошти або -компютерної мережі, тому "психологічні фактори" не можуть впливати на кінцеві результати. Ще один метод експертних оцінок – опитування громадської думки, набуває все більшого поширення у нас і за кордоном.

Метод моделювання побудований на вивченні моделей даного об'єкту пізнання. Результати досліджень переносяться з моделей на об'єкт.

Комп’ютерне моделювання дозволяє дослідження і прогнозування динаміки складних систем з допомогою ЕОМ. В результаті вивчення поведінки моделі в різних умовах і при різних значеннях вхідних параметрів з'являється можливість прогнозувати поведінку реальної системи. Це особливо важливо у разі дослідження складних соціально-економічних процесів, коли прямий експеримент не можливий або може призвести до непередбачуваних наслідків.

Крім імітаційних моделей, які сьогодні є одними з найголовніших методів прогнозування, широко використовують історичні моделі, образи і сценарії майбутнього. Історичний підхід полягає у виявленні об'єктивних закономірностей і тенденцій розвитку системи, та спирається на принципи детермінізму майбутнього (що необхідність завжди пробиває собі шлях крізь випадковість). Сценарій можна розглядати як історично-ситемну модель, орієнтовану на процес розвитку. Вперше сценарій був введений Г. Каном і А. Вейнером в книзі "2000 рік". Сценарії з'ясовують:

• яким шляхом, крок за кроком, може бути реалізований той чи інший прогноз;

• які варіанти є, на кожному етапі, для учасника подій, щоб відвернути, полегшети, або уникнути певного розвитку подій.

Необхідно зазначити, що жоден з розглянутих методів не може забезпечити високої надійності прогнозу. Тому на практиці використовують комбіновані, комплексні методи. Такий підхід дає змогу усунути недоліки окремих методів і гарантувати більшу точність прогнозу.

Соціальне прогнозування здійснюється на трьох рівнях. Найвищий рівень – це суспільство в цілому, середній – певний район чи територіальна спільність і нижній – окремий колектив. Відносно часового рівня є довгострокове прогнозування, яке розглядає соціальні процеси на тривалий період, 5-20 років. Середній часовий рівень – 10-15 років, аналізує завдання, які дають орієнтовну відповідь на питання, що можна зробити. Найнижчий – вирішує завдання, які потрібно здійснити в найближчий період.

Прогнозування виконує евристичну, інтегруючу, нормативну, запобіжну, комунікативну, орієнтовну функції. Найважливішою його функцією є те, що воно дає розуміння історичної перспективи, допомагає визначити напрям соціального та політичного розвитку на тривалий термін.

На порозі у нове тисячоліття

Коли ми думаємо про XXI ст., то уявляємо собі значний розвиток науки і техніки: космічні польоти, біотехнологія, роботи. Але наше майбутнє – дещо складніше, ніж новий, високий рівень розвитку технологій.

Кара і страждання котрі несе СНІД, обумовлені нашим незнанням людського тіла, його безцінної імунної системи. Сьогодні, коли все більше дізнаємося від чого залежить наше здоров'я, ми наблизилися до розгадки людської клітини і навіть самого коду ДНК. "Скоро ми зможемо боротися з вірусами і бактеріями ще до того, як зможемо їх ідентифікувати." (6, ст.356)

Значний вплив на майбутнє людства мають глобальні проблеми, розв'язання яких вимагає складних і невідкладних зусиль усіх держав і народів. Поряд із відверненням ядерної війни, до глобальних проблем належать охорона навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча та демографічна проблеми, ліквідація небезпечних хвороб, статус людини у сучасному світі та інші. Від того, яким чином будуть розв'язуватись ці проблеми, залежить доля багатьох народів і держав, майбутнє планети.

Міркуючи про перспективи розвитку людської цивилізації, слід не лише розвивати існуюче, а й ламати старі догми і стереотипи. Якщо не буде нового у сучасному, якщо не вирішимо сьогоднішніх глобальних проблем, то не буде і ніякого розвитку людства.

Наближається третє тисячоліття, вся наша діяльність, котра в кінцевому результаті визначить наш вибір, дасть і відповідь на питання: що означає бути людиною?

Відомий французький філософ П.Тейлер де Шарден стверджує:

"Двері у надцивилізацію відчигіяться не для кількох привілейованих осіб, не для одного обраного народу. Вони відчиняться лише під напором усіх разом і в тому напрямі, в якому всі разом можуть з'єднатись і завершити себе у духовному оновленні Землі". Тож почнемо духовне оновлення з самих себе. (2, ст. 202)

 

Висновки

Термін розвиток в приміненні до суспільства називається прогресом. Суспільний прогрес – це такий розвиток суспільства, який приводить його до нового і якісного стану, це процес безперервного становлення і розвитку людської сутності, що постає як неухильне вдосконалення самої життєдіяльності, здібностей людей по забезпеченню необхідних умов свого існування.

На сьогоднішній день, критерієм суспільного прогресу є кількісний і якісний розвиток продуктивних сил, в єдності з виробничими відносинами.

Корені суспільного прогресу необхідно шукати в матеріальному житті суспільства. Однією з характерних особливостей суспільного прогресу є його тісний зв'язок з глобальними проблемами. Без врахування цього зв'язоку, того впливу глобальних проблем на розвиток історичного процесу, неможливо зрозуміти зміст і напрям розвитку суспільства.

Людське суспільство складається з окремих держав, історія цих держав має свою специфіку і забарвлення. Світова історія – це єдність історій багатьох народів і держав, країн і регіонів. Але єдності такої, що в свою чергу, утворюється множиною великих історичних індивідів.

Соціальне прогнозування – це передбачення майбутнього розвитку суспільства на основі наукового аналізу минулого і теперішнього. Соціальне прогнозування базується на аналізі даних, які приведені в певну систему наукових фактів і характеризують об'єкт прогнозування - інформаційного масиву.

 

Література

Введение в философию // Учебник для вузов. - М., 1989, ч. 2, с. 498-507, 588-619.

Кузьменко Ф.Л., Романчук O.K. На порозі надцивілізації?. Л., 1991, с. 213.

Тайнби А. Постижение историй. М., 1992.

Надальний. Філософія // Навч. посібник. К., 1997, с. 383-433, 556-578.

Бичко І.В.'Філософія // Курс лекцій. К, 1994, с. 543-584, (1991, с.404-419).

Нэсбит Дж. Что нас ждет в 90-е год, М., 1992, с. 415.

Культура, человек и картина мира.- М., 1987.

Шпенглер О. Закат Европы // Самоосознание европейской культуры XX века. М., 1991.

ЛЮДСЬКА ІСТОРІЯ, ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС У ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ

 

План

I. Філософія історії. Предмет і напрямки.

Прогресистський напрямок.

Регресистський напрямок.

II. Єдність і багатоманітність людської історії.

Натуралістичний підхід.

Формаційний підхід.

III. Цивілізація. Історичний процес як множина цивілізації. Висновок

 

І. Філософія історії. Предмет і напрямки

Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії.

Філософія історії досить чітко розмежовується зі спеціальними галузями історичної науки. Однак і між загально-історичною і філософсько-історичною теоріями пролягає своєрідний вододіл. Будучи якщо не тотожними, то досить близькими за гранично високим ступенем узагальнення, філософія історії та загальна історія помітно різняться за своїми підходами. Загальноісторична теорія, як і кожна інша наукова теорія, прагне осягнути свій предмет за суто об'єктивним підходом. Філософія ж історії - в цьому її принципове ставлення до науки, - навпаки, фокусує увагу не на чистому об'єкті як такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та окремого суспільства або суспільства і особи. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається вельми широке коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем - від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини.

Розглянемо прогресистський і регресистський напрямки лінійної філософії.

Особливістю людського існування є його приналежність історії, тобто короткочасна людська буттєвість вписується в безкінечний процес зміни одних людей іншими. Здобуття попередниками впливає і наповнює змістом життя індивіда і залишене ним є в свою чергу спадком його наступників. Отже, у людини є минуле й майбутнє, які в свою чергу осягаються її свідомістю. Сам термін "прогрес" взято у Тіта Лукреція Кара, який у праці "Про природу речей" вживає вираз "рух вперед поступовий". В цій праці говориться, що всі досягнення людей, всі викликані до життя допитливою думкою і нуждою смертних, і все мало-помалу йде по шляху вдосконалення.

Нарощення пізнавальних і технічних можливостей людства породили теорію прогресу, яку висловлювали філософи Нового часу: Вольтер, Тюрго, Кондорес, Руссо, Гольбах, Гельвецій і інші. Найбільш

відомим теоретиком прогресу був Кондорес, який у своїй праці "Ескіз

історичної картини прогресу людського розуму", написаній в 1795 р., дав начерк теорії прогресу. Ним прогрес пов'язувався з еволюцією людського розуму, розвитком освіти, перемогою мудрості над глупотою.

Поняття "прогрес" вичерпно пояснюється на матеріалі технічного і почасти наукового розвитку. Дійсно, постійне нарощування технічних досягнень людства не потребує доказів. Досить очевидні й успіхи науки, хоча щодо їх позитивного впливу на історію людства виникають і певні сумніви. Вихідний розвиток науки сприяє технічному прогресу, зростанню суспільного багатства, спричиняє науково-технічну революції. Відкриття науки поповнюють й інтелектуальний арсенал суспільства. Водночас науковий арсенал сьогодення має змогу зробити такі наукові відкриття, які загрожуватимуть існуванню та розвиткові людства, зокрема в галузі генної інженерії, біотехнології, радіофізики.

Зрозуміло, виникає питання, чи є наукові здобутки показником піднесення людства, чи ведуть вони його до занепаду та деградації.

Передусім це питання стосується технічного прогресу, котрий нерідко вступає в суперечність з тенденціями розвитку подальшої історії.

Прогресу властива одна мало досліджена особливість, на яку звернув увагу на рубежі ХУІІ-ХУІП ст. французький просвітитель Сен-П'єр. Йдеться про прискорення темпів розвитку. Наприклад, за останні сто років людство збільшило в 100 разів швидкість переміщень, в 1000 разів енергетичні ресурси і в мільйон разів - могутність військової зброї.

У міру просування людства шляхом індустріального розвитку, прискорення темпів історії людина опинилася в ситуації пасажира поїзда, що швидко мчить колією в невідомому напрямку без керманича.

Прогрес приносить людині не лише переваги, але й зворотні наслідки, сила впливу яких примушує замислитись над його доцільністю.

Прогрес характеризується оберненістю своїх результатів, які нерідко виступають як трагедія людства. Це послугувало підставою для висновку Ортеги-і-Гассета: "Чим вищий ступінь прогресу, тим більша небезпека загибелі."

Прогрес за своєю суттю суперечливий, оскільки має своєю зворотною стороною регрес. І якщо людство чогось набуває, то з такою ж неминучістю воно і втрачає. Кожен крок уперед в історії є водночас і певним відступом. Тому лише в загальному балансі здобутків і втрат можна говорити про певне сходження людства, яке виявляється не однаковим в різних сферах соціального життя - матеріальній, соціальній, технічній. Суперечливість наслідків має місце в усіх сферах і у їхній взаємодії. Особливо наочно це демонструється на прикладі матеріально-технічної сфери і духовності людини.

Технічний прогрес з точки зору його власного змісту, і впливу на людину не може однозначно оцінюватись як такий, що підносить людину щаблями духовності дедалі вище. Вона втрачає не менше, ніж набуває. Тому розглядати технічний прогрес як першопричину духовних досягнень і злетів людини - помилково. Впевненість у тому, що в технічному прогресі - корені зростання духовних досягнень людства (а саме з таких позицій трактувалась ця залежність), призвела до нинішнього кризового стану нашого суспільства.

Високо критичне ставлення проявили до ідеї прогресу російські філософи. Так, М.Я. Данилевський вважав: "До числа найбільших безглуздь, які коли-небудь приходять в людську голову, належить думка про безкінечний розвиток і безкінечний прогрес."

 

II. Єдність і багатоманітність людської історії

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історії. Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи історично-соціального закону, форм, станів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших дослідників, який чи не найповніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті "Засади нової науки про загальну природу нації", який був опублікований 1725 р. проаналізовано життєдіяльність соціальних організмів у їхній еволюції від племінного побуту до Нового часу.

Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалічної сутності натуралізму, оскільки географічне становище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ тощо) бачиться лише в зв'язку з історичним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лиш на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме "дух народу", що формувався під впливом природного середовища.

У вирішенні проблеми структуралізації світової історії, періодизації етапів еволюції людського суспільства, натуралізм досить часто відходив від принципу історизму (в контексті регіоналізму) і скасувався на позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або "золотого віку" переважала у багатьох його представників.

І хоча натуралізм як самостійний теоретичний напрямок втратив перспективу, він був необхідний як концептуальне доповнення до об'єктивно-ідеалістичної філософії історії. Адже у багатьох соціально-філософських вченнях, і насамперед у І. Канта та Г. Гегеля, ідеї натуралізму були необхідним підґрунтям для пояснення регіональних відмінностей єдиного людства, що розвивається як поетапне становлення "загального начала".

У той же час в концепції Джамбатіста Віко відсутній принцип історизму в інтерпретації еволюції людського суспільства. Життєдіяльність кожної конкретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про світовий кругообіг, що охоплює як необхідні стадії моменти виникнення, розвитку та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури в світовій історії, за переконанням Віко, рівноцінні, оскільки не мають ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікую неминуча смерть.

Філософія історії XVIII - першої половини ХІХст. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалось на дві методологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермінізму (Ш. Монтеск'є, Г. Гердер та інші), або не у формі ідеалістичного натуралізму (А. Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо). Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж. Віко, є характерною для об'єктивного ідеалізму (наприклад, І. Кант, Г. Гегель).

Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретичної вершини у вченні англійського філософа Т. Бокля, при всій його багатоманітності орієнтувався на вивчення природно-кліматичних факторів розвитку людського суспільства, неповторність історичних подій, історичної ролі та долі народів пояснювались насамперед відмінністю природного середовища їхнього проживання.

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та ідивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповненості. Завдяки цьому уможливлюється з ясування автентичного змісту основоположних категорій - суспільно-економічна формація і цивілізація.

Формаційний підхід грунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

Суспільно-економічна формація характеризує не світ людини в усьому його структурному розгалуженні й на всьому протязі, але лише те чи інше формоутворення всередині певного світу людини.

Більшість філософів розглядають суспільно-економічну формацію як поняття (причому загальне поняття), як категорію, одну з ключових категорій соціальної філософії. Інші дослідники, в основному представники спеціальних суспільних наук (історії, археології, економіки, соціологічних дисциплін), стверджують, що суспільно-економічні формації - це реальні ступені розвитку людського суспільства.

Якщо ці підходи розглядати не як взаємовиключаючі, а як доповнюючі один одного, то стає очевидним, що суспільно-економічна формація теж є шаровою, постаючи принаймні, в двох вимірах:

як філософська категорія, що слугує для відображення конкретно історичного типу суспільства, який характеризується певним способом виробництва, надбудовою і формами суспільної свідомості.

як історичний тип суспільства з певним способом виробництва, відповідними надбудовою та формами суспільної свідомості.

Розглянемо докладніше ці два варіанти.

Ми інтерпретуємо суспільно-економічну формацію лише як філософську категорію для означення певного історичного типу суспільства. Але тим самим ми розглядаємо суспільно-економічну формацію тільки як якийсь ідеальний тип, тобто щось таке, чого насправді в об'єктивній реальності немає, що сконструйовано лише розумом людини і проектується на соціальну дійсність. Тим Самим ми неминуче приходимо до некоректного заперечення закономірного характеру історичного процесу взагалі.

Суспільно-економічна формація - тільки як сама соціальна реальність, а не поняття, не категорія, не уявлення. Здавалося б, дуже розсудливе і послідовне матеріалістичне трактування. Але й воно виявляється вразливим.

Розглядаючи суспільно-економічну формацію лише як реальність вчені з розвитком суспільства і науки про суспільство в результаті зміни самої дійсності або внаслідок її глибинного осмислення з'ясовують: того, що мислилося як суспільно-економічна формація не існує.

У обох випадках настає криза. Адже суспільно-економічна формація трактувалася лише як реальність, а тепер щезла. Але щезла не суспільно-економічна формація, а спрощені уявлення про неї.

Адже нині вже мало в кого є сумнів щодо відомої "п'ятичленки" формацій - це не сам всесвітньо-історичний процес, а лише його теоретична модель, тобто ідеалізація знання про даний процес.

За сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з п'яти суспільно-економічних формацій стала очевидним фактом. Тому дедалі нагальнішою стає потреба доповнення цього тлумачення принципово іншим, нелінійним підходом до розуміння історії, потреба докорінної конкретизації погляду на природу висхідної одиниці історичного числення.

При розробці ж такого нелінійного розуміння історичного процесу першорядного значення набуває поняття "цивілізація".

 

III. Цивілізація. Історичний процес як множина цивілізації

За своєю етимологією термін "цивілізація" сягає корінням в латину. Він пов'язаний з такими поняттями як громадянське суспільство, громадянський. На противагу зазначеним поняттям, що увійшли в культурний обіг стародавнього Риму ще у II ст. до н. е. Термін "цивілізація" - продукт зовсім іншої культури.

Одним з перших проблемі першовжитку слова "цивілізація" в історичних письмових джерелах західноєвропейської культури присвятив спеціальну досить цікаву і докладну розвідку один із засновників школи "Аналіз" у Франції - Люсьен Февр. З кінця XVIII ст. проблема "цивілізація" посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії та історії. Це не могло не відбитися на постановці цивілізаційної проблематики та її розгляді, зумовлюючи відповідний європоцентристський колорит. Поняття "цивілізація" аж до початку XX ст. застосовувалося для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, що тлумачились як переваги і, як правило, протиставлялися "недолікам" або ж взагалі рівню розвитку інших країн і народів, яким, отже, відмовляли у "цивілізованості".

Десь з середини XX ст. акцент поступово зміщується на мультиплікативний підхід до цивілізаційної тематики, і мова при цьому вже йде частіше не про цивілізацію, а про цивілізації. Відповідно й історичний процес загалом постає не як один і єдиний моноліт, що проходить через ряд темпорально-просторових видозмін, а як низка послідовних і співіснуючих соціокультурних формоутворень, локалізованих у соціальному просторі та часі.

Починаючи із середини 80-х років XX ст. мультиплікативний підхід до цивілізаційної проблематики з "рецесивного" поступово стає "домінантним". Різко розширюється спектр вживання семантичних значень слова "цивілізація".

Вперше М.Я.Данилевський розглянув проблему цивілізації не з позицій євроцентризму - як становлення і розвиток однієї і єдиної цивілізації західноєвропейської - на противагу всім іншим, "доцивілізованим" народам, а як проблему множинності цивілізацій.

Данилевський розглядає часовий рух людського суспільства як низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на етапі зрілості -цивілізаціями. І хоча ці культурно-історичні типи можуть не тільки змінювати один одного, як вважали, наприклад, Полібій, Сима Цянь, Ібн Хальдун або ж Віко, а й співіснувати, проте на тому чи іншому історичному відтинку певний з співіснуючих типів постає як панівний.

Щодо загальної кількості та назв тих культурно-історичних типів, розвиток яких сягнув рівня відповідних цивілізацій і становить зміст всесвітньої історії і Данилевський нараховує, відповідно до вимог "природної системи історії", десять таких типів. Цими культурно-історичними типами або самобутніми цивілізаціями, розташованими у хронологічному порядку, є: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) асиро-вавілоно-фінікійський, халдейський, або стародавньосемітичний, 4) індійський, 5) іранський, 6) європейський, 7) грецький, 8) римський, 9) новосемітичний, 10) германо-романський, або європейський.

Багато чого спільного з Данилевським є у О. Шпенглера, який проте, тлумачить цивілізацію не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Загальна кількість і означення розвинутих культур у Шпенглера - 8. Найдокладніше Шпенглер зупинився на порівняльному аналізі життєвого кола (завершальною стадією якого і є цивілізація) чотирьох культур - індійської, античної, арабської та західноєвропейської.

І, нарешті, А. Тойнбі, налічуючи в історії понад ЗО цивілізацій, вичленовує з них як розвинуті в перших десяти томах свого 12-томного "Дослідження історії" двадцять одну, зводячи, зрештою чисельність їх до тринадцяти. З них донині збереглося, на його думку, лише 6: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японо-корейська).

Отже, за Данилевським, цивілізація - це пік розвитку культури, гребінь тієї хвилі, на який піднімається та чи інша локальна культура у широкому потоці культури вселюдської.

У Шпенглера ж, цивілізація - період не розквіту, а навпаки, омертвіння певної локальної культури. Кожна культура, становлячи собою специфічний організм, має, як і належить організмові певну тривалість життя - близько тисячоліття. Вмираючи, культура перероджується у цивілізацію.

У Тойнбі цивілізація постає як термін вже не з одним, а з кількома семантичними навантаженнями. На підставі розгляду цивілізації як специфічного суспільства Тойнбі доходить основоположного висновку щодо дослідження історії: її справжній предмет життя суспільства, взяте як у внутрішніх, так і в зовнішніх його аспектах. Внутрішня сторона є виявом життя довільного даного суспільства в послідовності глав його історії, у сукупності всіх спільнот, що його складають. Зовнішній аспект - це відносини між окремими суспільствами, розгорнуті у просторі та часі.

У XV ст. цивілізацій підхід до історії, що вперше знайшов свою системну розробку у Данилевського, поступово, у своєрідній "конкурентній боротьбі" з іншими підходами, набув першорядного значення і став якщо не провідним, то принаймні, одним з пріоритетних. Сама цивілізаційна модель всесвітньої історії, запропонована Данилевським, нині багато в чому виглядає як анархізм. Однак основна ідея - розгляд історії людства як поліцентричного утворення, паростки якого мають тенденцію до поступового зближення, а "математична границя" - єднання у вигляді однієї планетарної, глобальної (або за термінологією Данилевського, вселюдської) цивілізації - є продуктивною і в наш час.

З позицій сучасного трактування цивілізаційного підходу, як і з позицій його традиційного варіанту, історичний процес постає насамперед не монолінійною послідовністю, а поліцентричним процесом розвитку і зміни таких культурно-історичних форм, як цивілізації.

Проте, Данилевському, Шпенглеру й Тойнбі не вдалося зрозуміти і, тим більше, послідовно провести цей підхід як принципово нелінійний, а самі цивілізації - як монади історії.

Фіксація тієї монадності цивілізацій, яка постає як їхня взаємовідокремленість, доцентровість, замкненість, теж є важливою складовою сучасного трактування цивілізаційного підходу як принципово нелінійного. Саме на підставі цієї фіксації уможливлюється така властивість цивілізаційного підходу, як його плюралістичність, яка є атрибутивною рисою цивілізаційного підходу в його не тільки некласичному, а й постнекласичному, сучасному варіанті. Зазначене дає можливість уникнути однобічності, "центризму" - як європо-, так і сходоцентризму, як центризму південного, так і північного. Для цивілізаційного підходу основний інтерес становить не ранжування цивілізацій за принципом від нижчого до вищого, а розгляд їх як рівноцінних, хоч і самобутніх, виявів історичного існування людей. Тому цивілізаційний підхід на відміну від формаційного, який постає не генералізуючим, універсалістським, а - індивідуалізуючим, у контексті неповторного, унікального індивіда історичного масштабу. Історичний же процес відповідно, - як спільнота таких індивідів, своєрідність яких зумовлює багатство форм і виявів розвитку людства.

За формаційного підходу суспільний ідеал тлумачиться як щось трансцендентне щодо реального історичного процесу. А реалізація суспільного ідеалу - як фінальний акт майбутніх глобальних лінійно-поступальних суспільних змін всесвітньо-історичного рівня.

Цивілізаційний же підхід уможливлює розгляд суспільного ідеалу не як чогось трансцендентного, а як внутрішньої, іманентної складової перебігу самого реального цивілізаційного процесу. Причому, не щодо однолінійної послідовності на рівні розвитку людства в цілому, а в контексті і з урахуванням своєрідності відповідно культурно-історичного типу. Формування ж і реалізація суспільного ідеалу з неминучим подальшим розходженням між ним і дійсністю та потребою в новому суспільному ідеалі з повторенням циклу постають тут теж передусім як внутріцивілізаційні характеристики - ритму самоідентифікації тієї чи іншої цивілізації. Така концептуальна спрямованість ставить перед необхідністю цивілізаційного аналізу проблем ментальності. З'ясування сутності і ролі ментальності в історичному процесі якраз і уможливлює осягнення своєрідності таких вузлів, а отже - і монадних утворень історії.

І не тільки нелінійності їхньої природи, а й нелінійності поступального руху історії як множини таких монад. У цьому плані проникнення в суть нелінійності усього розмаїття монадних виявів і витворів історії з необхідністю призводить і до зміни погляду на історичний прогрес. Один із засновників цивілізаційного підходу М.Я. Данилевський зазначав, що прогрес полягає не в тому, щоб іти весь час в одному напрямі, а в тому щоб сходити все поле, яке є ареною історичної діяльності людства, в усіх напрямках.

З позицій цивілізаційного підходу послідовно нелінійного, історичний прогрес - не в неухильному русі, поступальний характер якого визначається через позиції "нижче - вище", "гірше - краще", а в тому щоб кожна цивілізація в процесі самовизначення і самоствердження відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистенціальним досвідом неминущі інваріантні структури і цінності загальнолюдського характеру.

 

Висновок

Осягнення найзагальніших і найглибинніших тенденцій історичного прогресу, його своєрідності, співвідношення єдності та його розмаїття, повторюваності й неповторного, універсального й локального в історії, проблема її сенсу, початку, спрямованості й кінця - завдання тієї галузі людських знань, що носить назву філософії історії. Історичний процес багатомірний і мінливий, відповідно і осмислення його здійснювалося в різних ракурсах, у русі різних напрямків, призводило до формування, утвердження та зміни основоположних парадигм історичної свідомості.

Основних напрямків філософського тлумачення історії три: прогресистський, регресистський і циклічний; основних парадигм дві: класична і некласична. Вершиною розуміння історичної реальності в рамках класичної, лінійної парадигми і водночас першим контурним обрисом некласичної парадигми історичної рефлексії є інтерпретація історії як природно-історичного процесу зміни суспільно-економічних формацій. З'ясування своєрідності цивілізацій як цілісних, відносно автономних і локалізованих у соціальному хронотипі культурних утворень, їхньої ролі й місця в історичному процесі є однією з відмінних рис некласичної парадигми філософсько-історичного мислення. Воно є одним з дієвих засобів розробки, обгрунтування й реалізації нелінійного підходу до осягнення та адекватного відображення розмаїття людської історії.

Запроваджений в середині XVIII ст. французькими гуманітаріями термін "цивілізація" вживався досить тривалий час у контексті традиційно-класичного, лінійного тлумачення історії. Лише з другої половини XIX ст. робляться спроби подолання моноцентричного розуміння всесвітньо-історичного процесу і розробки принципово іншого, нелінійного осмислення історії.

Даншіевський, по суті, вперше розглянув проблему цивілізаційної структурованості історії не з позицій європоцентризму - становлення і розвиток однієї і єдиної цивілізації на противагу всім іншим, "доцивілізованим" народам, - а як проблему множинності цивілізацій. Шпенглер і Тойнбі розвинули цивілізаційну філософію історії і зробили свій істотний внесок у підвалини нелінійного тлумачення історичного процесу. Однак саму будову нелінійної цивілізаційної філософії історії, що заснувалася б на цих підвалинах, дослідники продовжують зводити і донині.

Нелінійний підхід до філософського осягнення історії має свої переваги. Історичний шлях людства за такого підходу постає не як однолінійний і неухильно поступальний рух єдиного суб'єкта -людського суспільства загалом, а як сукупність самобутніх історичних організмів, багатолінійний поліцентричний багатомірний процес надскладної конфігурації, перебіг якого все ж не може зводитись до сукупності змін поступального характеру. Цивілізації виступають у даному разі як своєрідні макроіндивіди історії, в кожному з яких фокусується, відтворюється, уособлюється відповідною мірою і специфічним саме для нього чином увесь всесвітньо-історичний процес. Тобто як рівноцінні і водночас неповторні монади загальноісторичного рівня, відмінності між якими спричинюють багатоманітність, невичерпність і нескінченність людської історії. Відповідно докорінним чином переосмислюються, помітно конкретизуючись, поглиблюючись і доповнюючись, існуючі трактування суспільного прогресу. Прогрес вбачається за нелінійного розуміння історії не лише в невпинному і нескінченному просуванні, але не меншою мірою - у саморозвитку, самовизначенні, самоудосконаленні і самоздійсненні кожною з цивілізацій своїх, лише їй притаманних задатків, здатностей, здібностей і можливостей.

 

Література

Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: У 2 Т.Т.2.-К., 1993.

Бойченко І.В., Бойченко М.І. Філософія історії: предмет, напрямки, детерміністські та ігрові концепції. - К., 1995.

Горак Г.І., Ящук Т.І. Проблема спрямованості людської історії // Філософія. Курс лекцій. - К., 1993.

Гошовський М.М., Кучерявий І.Г. Ідея прогресу в соціальній філософії. - К., 1993.

 

 

^40[1]Еманація — лат. еmanatio – [витікання] — фантастичне „пояснення” походження світу шляхом містичного витікання енергії божества, яка творить світ

 

^41[2] Теодицея — [гр. theos Бог + dike право, справедливість] — „оправдання Бога” та оправдання протиріч між владою добра і зла в світі.

 

¹ Докладніше про прояви архетипу Самості див.: Юнг К.-Г. Структура психики и процесс индивидуации. – М.:Наука, 1996. – 269 с.; Юнг К.-Г. Aion: Исследование феноменологии Самости. – М.: "Рефл-бук", К.: "Ваклер", 1997. – 336 с.

² Кобилянська О. Твори: у 5т. – К.:Держлітвидав, 1962-1963. – Т.II. – С. 398. (Далі у тексті твори письменників цитуватиму за виданнями із загального списку, вказуючи у дужках арабськими цифрами номер позиції у списку та номер сторінки, а римською – номер тому (якщо такий є). – О.К.).

 

^42[4] Бердяев Н. Самопознание. М., 1990, с. 129, 153.

^43[5] «Эпопея». Книга 3. Берлин, 1922, с. 254.

^44[6] Бальмонт К.Д. Горные вершины. Кн. 1. М. 1904, с. 75, 76, 94.

^45[7] Белый А. Арабески. Книга статей. М., 1911, с. 258.

^* Эзотерический - тайный, скрытый, предназначенный исключительно для посвященных.

^46[8] Белый А. Между двух революций. М., 1990, с.193.

^47[9] Гинзбург Лидия. О старом и новом. Статьи и очерки. Л., 1982, с. 349.

^* Антропософия - сверхчувствительное познание мира через самопознание человека как космического существа.

^48[10] Бердяев Н. Самопознание. М., 1990, с. 152.

^49[11] Бердяев Н. Новое средневековье //Вестник высшей школы №3-4, 1991

^50[12] Майор Ф.С. Завтра всегда поздно - М., 1989, с.63

^51[13] Фромм Э. Психоанализ и этика - М., 1993, с.241

¹ Див.Социальная философія.- Под ред.В.Н.Лавриненко.- М.: Юнити, 1995.- С.189.

^52[14] Див. Социальная философия. – М.: Юнити, 1995. – с. 190 – 191.

^53[15] Социальная философия.- М.-1995.- С.192.

^54[16] Цит. За вид. Социальная философия.- М., 1995.- с.197.

^55[17] Див. Руднев В. Энциклопедический словарь культуры ХХ века. – М., 20001. – С. 127.

^56[18] Див. Руднев В. Энциклопедический словарь культуры ХХ века. – М., 20001. – С. 127.

^57[19] Хамітов Н. Проблема екзистенційно антропології// Філософсько-антропологічні читання ’98. – К., 1999. – С.88.

^58[20] Там само.

^59[21] Хайдеггер М. Бытие и время.- М., 1997.- С. 11.

^60[22] Лой А. Онтологічні підвалини філософсько-антропологічної концепції Олександра Кульчицького// Філософсько-антропологічні читання’ 96.- Вип. 2.- К., 1996.- С.15.

^61[23] Конверський А.О. Кульчинський про структуру та зміст філософської науки.// Філософсько-антропологічні читання’ 96. – Вип.2. – К., 1996. – с. 13.

^62[24] Як зауважує Н. Хамітов, у даному випадку слід розрізняти поняття „екзистенційна антропологія” та „антропологія екзистенціалізму”. Перше означає поєднання підходів філософської антропології у вузькому значенні слова (передусім німецької філософської антропології) та екзистенціалізму; друге – вчення про людину в екзистенціалізмі. (Див. Хамітов Н. Проблема екзистенційної антропології// Філософсько-анторопологічні читання ’98. – К., 1999. – С.96).

^63[25] Табачковський В. Творча спадщина О. Кульчицького та Київська світоглядно-антропологічна школа// Філософсько-антропологічні читання ’ 96. – Випуск 2.- К., 1996.- С.27-28.

 

^64[26] Там само.

^65[27] Шинкарук В. Віра, Надія, Любов// віче. – 1994.-№4.-С. 145.

^66[28] Хамітов Н. Проблема екзистенційної антропології// Філософсько-анторопологічні читання ’98. – К., 1999. – С.92.

^67[29] Шинкарук В. Віра, Надія, Любов// віче. – 1994.-№4.-С. 145.

^68[30] Потебня О. Мысль и язык.- К.: Синто, 1993. – с. 11.

^69[31] Там само. – с. 40.

^70[32] Там само. – с. 39.

^71[33] Хайдеггер М. Письмо про гуманизм // Время и бытие. – М., 1993. – с. 192.

^72[34] Билецкий А. Фауст, трагедия Гёте // Гёте И. В. Фауст. – М.: Искусство, 1962. – с. 25.

^73[35] Кьеркегор С. Страх и трепет // Страх и трепет. – М.: Республика, 1993. – с. 22.

¹ Ермоленко А. Н. Этика ответственности и социальное бытие человека (современная немецкая практическая философия). – К.: Наукова думка, 1994. – с.17.

¹ Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Время и бытие. – М.: Республика. 1993. – с.331.

² Бодрийяр Ж. Система вещей. – М., 1995. – с.81.

^74[36] Швалб Ю.М., Данчева О.В. Одиночество: социально-психологические проблемы. – К.: Україна, 1991.

¹ Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Время и бытие. – М.: Республика, 1993. – с. 20.

¹ Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Время и бытие. – М., 1993. – с. 20-21.

^75[37] Хамитов Н. В. Философия одиночества. Одиночество женское и мужское. – К.: Наукова думка, 1995.

^76[38] Хамитов Н. В. Философия человека: поиск пределов. Кн. 2. Пределы мужского и женского. – К.: Наукова думка. – 1997.

^77[39] Швалб Ю. М., Данчева О. В. Одиночество: социально-психологические проблемы. – К.: Україна, 1991. – с. 7 – 8.

1

2

1

2

3

4

5

6

7

*

8

9

*

10

11

12

13

1

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

1

1

2

36

1

1

37

38

39

40

41

1

2

42

43

44

45

*

46

47

*

48

49

50

51

1

52

53

54

55

56

57

58

59

60

61

62

63

64

65

66

67

68

69

70

71

72

73

1

1

2

74

1

1

75

76

77

i