2. Філософські проблеми мови і міфу у працях о. Потебні

Творчі інтереси Олександра Потебні ніколи не були обмежені лише сферою лінгвістики. Він постійно намагався відшукати філософське підґрунтя своїм мовознавчим теоріям.

Починав Потебня як послідовник В. Гумбольдта. Він намагався вирішити питання, які поставив цей німецький вчений. Головне з них – про співвідношення мови і мислення – стало головною ціллю наукової діяльності О. Потебні. При аналізі його робіт складається враження, що, намагаючись з’ясувати дане питання, вчений висуває ряд ідей, які матимуть неабиякий вплив на подальший розвиток філософсько-лінгвістичної думки (маємо на увазі розмежування Потебнею мови та мовлення, його вчення про синхронію та діахронію, про внутрішню форму слова тощо).

У першій своїй найбільшій науковій праці “Думка та мова” (1862) вчений формулює три основні принципи своєї концепції “співвідношення мови і мислення”:

Акт мовлення не передає думок мовця слухачеві. Він тільки стимулює в слухачеві ментальну діяльність більш або менш подібну до діяльності мовця. Але ніколи уявлення слухача не є ідентичне з уявленням мовця. “Всякое понимание есть вместе непонимание, всякое согласие в мыслях – вместе несогласие” [11; 110];

Те, що справедливе для окремих слухача і мовця, справедливе і загальне для мов, які є замкненими системами, що повністю відкриваються перед членами даної національності;

Часткова герметичність кожної мови реалізується передусім в її внутрішній формі та внутрішній формі її складників: речення, слова тощо. Внутрішня форма – це форма існування і безнастанного виявлення колективного світовідчуття (світогляду) даної народності. Набуток людства складається з суми і взаємодії всіх мов. Тому втрата будь-якої мови, а тим самим і її носія – народності – є невиправна шкода для всього людства.

Ці коротко окреслені принципи ховають у собі невиправну суперечність. Другий припускає взаємне розуміння між членами даного мовного середовища, тоді як перший таке розуміння виключає. З другого боку, якщо будь-яка мова непрониклива для іншомовних індивідів, то хто страждатиме, коли б котрась мова / народність зникне? Можливо згадані розбіжності можна усунути, але в молодого Потебні такої спроби не знаходимо.

У наступних працях (“Мова і народність” (1895), “Про націоналізм” (1905) та інших) вчений вибудовує цілісну систему розв’язання даного питання та створює свою оригінальну концепцію.

Насамперед О. Потебня ставить собі питання: як виникає мова. Вчений зазначає, що в основі виникнення слова лежать рефлекторні почуття людини, яка реагує на подразнення з боку навколишньої дійсності.

Маленька дитина, лежачи в колисці, привертає до себе увагу криком, за яким мати визначає, чого дитині треба. У тих звуках, що їх викрикує немовля проявляють себе різні почуття: страх, радість, злість тощо, до яких прикріплено якийсь уявний образ, що є реальним а звук є символом, що позначає його. Ці символи створюються за допомогою ортикуляційного мовлення. Елементи ж уявного образу поєднуються з асоціативними по відношенню до нього звуками, там і виникає слово, яке є результатом аперцепції.

Аперцепція розуміється Потебнею як нові нашарування на розуміння слова, які вносяться кожен раз при відтворенні слова. Аперцепція не перешкоджає процесу розуміння. Слово виступає посередником у спілкуванні між людьми саме тому, що воно щоразу поєднує нове сприйняття і старий запас думки.

Слово може отримувати нові значення тільки тому, що мало попередні. Ця основа залишається незмінною у свідомості людей і забезпечує процес розуміння.

У слові, на думку О. Потебні є три елементи:

звукове вираження (зовнішня форма);

уявлення (внутрішня форма);

значення.

Найважливішою для слова є його внутрішня форма, тому ми почнемо аналіз структури саме з неї.

Потебня вважає, що внутрішня форма слова – це: по-перше, найближче етимологічне значення слова, по-друге, внутрішня форма слова є відношення змісту думки до свідомості; вона вказує як уявляється людині його власна думка. По-третє, внутрішня форма є також центр образу, одна із його ознак, яка переважає над усіма іншими. Це очевидно в усіх словах пізнішого утворення із ясно визначеним етимологічним значенням. По-четверте, внутрішня форма, крім фактичної єдності образу, дає ще знання цієї єдності; вона є не образ предмету, а образ образу, тобто уявлення, яке не збігається із значенням, яке ширше. Воно включає ряд ознак, уявлення ж містить одну ознаку.

Внутрішня форма може бути забутою (втраченою): уявлення становить необхідну стихію слова, що виникло, але для подальшого життя цього слова воно не є необхідним.

Щодо значення, то Потебня підкреслює, що у слові є два значення:

а) ближче (об’єктивне, етимологічне). Воно завжди містить у слові лише одну ознаку;

б) дальнє (суб’єктивне). Це значення містить багато ознак.

З іншого боку ці ва типи значень відрізняються тим, що ближче значення слова є народне, дальнє – у кожного різне за кількістю та якістю елементів, особисте.

Під зовнішньою ж формою слова О. Потебня розуміє значимий звук, який опосередкований через значення. Якщо втрачається зв’язок між звучанням та значенням, звук перестає бути зовнішньою формою слова.

Введення в науку про мову поняття “внутрішня форма”, на наш погляд є важливим внеском, оскільки Потебня відкрив шлях до пізнання і вивчення мовної свідомості, в якій значення представляє думка через слово і є одиницею втілення мовної свідомості, яка носить національний характер і має свою чуттєво-образну форму вираження в знакових формах мови і мовлення.

З’ясовуючи таким чином питання: як виникає слово, його будову, вчений торкнувся проблем про активну роль мови у процесі пізнання людиною світу. Заслуговує на увагу і здогад О. Потебні про виникнення в процесі пізнання активної суб’єктивної сфери мови. Якщо б мова механічно передавала думку, ми б стикнулися із фактом нерозуміння людей одне одних. У свідомості дитини осмислення нею світу за допомогою мовного спілкування, формується смислове мовне поле логіко-лінгвістичного процесу, в якому мова виступає евристичним елементом самого процесу пізнання. Думка повинна бути усвідомлена, це завдання і виконує мова. Вона вводить думку в сферу свідомого і сама представляє свою думку, яка поставлена перед нею і яка стала предметом пізнання себе, тобто усвідомлену для людини в якості особливого об’єкту пізнання.

Таким чином на перший план висувається ідея про мову як засіб об’єктивації думки. Вивчення процесу пізнання О. Потебня вважає тим питанням, без вирішення якого будь-які мовні дослідження позбавлені науково-філологічної основи.

Цікавою та суперечливою є гіпотеза О. Потебні про “згущення думки”. Вчений висловлює ряд сміливих ідей про роль мови в процесі абстрагування, вводячи соціальний контексту вивчення індивідуальної свідомості. Виявлені ним комунікативні одиниці мови дозволили відмовитися від необхідності розуміти і називати кожний суб’єктивний чуттєвий образ, бо тепер сама мова володіє можливістю для подібної номінації. Таким чином цей процес спрощується для наступних поколінь, економиться і зменшується протікання розумової діяльності. “Сгущенням можна назвати той процес, завдяки якому стає простим і непотребуючим зусиль думки те, що було складним” [13; 211].

Підкреслюючи повільність протікання думки, характерну для нижчих стадій культурного розвитку людства, Потебня звернув увагу на те, що протягом розвитку культури народу мовець і рівний йому за освітою слухач задовольняться лише натяком, який виражений в мові чи кількох мовах, які не вичерпують думки, а лише вказують на неї.

Пришвидшення інтенсивності розумової діяльності, що викликає удосконалення мовного мислення і мовних форм, представляє собою одну із сторін суспільного розвитку.

Звертаючись до взаємозв’язку мови і мислення, вчений порушив проблему існування суспільного контексту цього взаємозв’язку, пошуку першоджерел, які б визначали зміни в суспільстві та пізнанні. О. Потебня, вважаючи таким першоджерелом “духовне життя” народу, зосередив увагу на одному з актуальних питань сучасності – питанні про роль суб’єктивного фактора в розвитку історії та мови.

Сутність поняття “духовне життя” О. Потебня вбачає в єдиному народному моральному началі, в основі якого лежить прагнення до перетворення суспільства так, як цього бажає народ. Це поняття діалектично включає в себе два аспекти:

загальносоціологічний, коли “духовне життя” розглядається як “єдиний народний дух”, який відображається не лише в суспільній свідомості, але й у реальних потребах і проблемах життя народу;

гносеологічний, коли “духовне життя” розглядається як особливість свідомості, душі, “Я” в єдності з формуванням мовленнєвої діяльності.

Ці два аспекти в єдине ціле об’єднує те духовне начало, глибоко моральне за своєю суттю, яке опирається на реальне життя народу і там же починається. Найповніше, на думку Потебні, воно знаходить своє відображення в народнопоетичній творчості, де розвиток народної думки зароджується в поступовому осягненні дійсності і оточуючого світу природи.

Окресливши концепцію О. Потебні про взаємозв’язок мови і мислення, відмітимо, що ідеї про евристичну активність мови в процесі пізнання зіграли значну роль у подальшому розвитку філософської та лінгвістичної думки, хоч багато з них по-справжньому були осмисленні лише через століття.

Невід’ємною частиною концепції вченого є теорія міфа, в якому він вбачає перший і необхідний етап еволюції типів пізнання дійсності.

Співвідношення образу і значення у слові має, на думку О. Потебні, історичний характер. Воно виявляє специфіку міфологічної свідомості. Її суть полягає в нерозчленованості образного і понятійних аспектів мови.

Міфологічне мислення притаманне, підкреслює Потебня, не одному часові, а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки. Міфологічна свідомість виникає тоді, коли мова вже є і виконує функцію відображення та пояснення навколишнього світу. Своєрідність цього пояснення полягає у тому, що тут образ, який пояснює і має лише суб’єктивне значення, сприймається як щось об’єктивне, як дійсне буття. Лише подальший прогрес пізнавальних здібностей людини веде до появи неміфологічного мислення.

Першою формою такого мислення є художньо-поетичне. Стан слова тут характеризується вже виділенням значення і образу. Водночас образ є невід’ємним засобом для виразу значення. Аналізуючи співвідношення образу й значення як основних компонентів мистецтва, О. Потебня підкреслює властиву поетичному слову полісемантичність, множинність значень.

Наступну форму мислення утворює мислення наукове, що ґрунтується не на поетичній, а на прозовій мові. Прозовим слово стає в міру втрати своєї внутрішньої форми. Тут слово прагне урівнятись з поняттям. Якщо найзагальнішими категоріями мистецтва є образ і значення, то в науці їм відповідають факти й закон.

О. Потебня вирізняє три ознаки, що зумовлюють істотну відмінність цих категорій, отже, науки й мистецтва.

Насамперед відмінність ця полягає у тому, що в науці думка про факт може оцінюватися як істинна чи неістинна, а поетичний образ не підлягає такій перевірці. Поетичний образ оцінюється лише з огляду на здатність збуджувати психічну діяльність у того, хто сприймає його.

Наукове мислення є висновком від факту як часткового до закону, який виражає загальне у фактах і явищах. Співвідношення образу і значення у поетичній мові різне. Воно будується на ґрунті зіставлення нерухомого образу і мінливого значення, що потребує свого визначення в кожному окремому випадку.

В науці відношення факту і закону доводиться, в поезії ж співвідношення образу і значення не доводиться, а стверджується як безпосередня вимога духу.

Міфологічне мислення, на думку О. Потебні, відрізняється від наступних форм мислення тим, що в ньому ще не відбулося відокремлення образу предмета від самого предмета, об’єктивного від суб’єктивного, внутрішнього від зовнішнього. В міфології в нерозчленованому вигляді сконцентровані ті знання, які згодом будуть визначатися як наукові, релігійні чи юридичні. Але в той же час, міф – це не просто вільне накопичення знань, це єдина можлива відповідь для тих, хто створює міф. Кожний акт створення міфу – акт пізнання.

Для Потебні міф – специфічне слово. Вчений цікавився парадигматичними (смисловими) аспектами міфу, який народжується як результат подвійної розумової діяльності: спершу земні предмети і явища визначають відповідь на питання про будову небесного світу, а потім виникає питання про земні предмети. Відповідь на нього визначається уявленням про небесний світ. Інакше кажучи, людина спершу створює модель небесного світу на основі свого земного досвіду, а потім пояснює земне життя за допомогою моделі небесного життя.

З теорією міфу пов’язана наукова діяльність О. Потебні, спрямована на з’ясування символіки фольклору. Походження символіки мотивується ходом еволюції мови і мислення. Слова, як ми вже зазначали, поступово втрачають свою внутрішню форму, своє ближче етимологічне значення. На його відновлення і спрямовані символи, які використовуються в народній поезії. Ідея вираження етимологічного значення слова в різного роду поетичних тропах набула актуальності в сучасних розвідках з етимології.

Потебня вважає, що в одному і тому ж образі можуть поєднуватися різні уявлення, навіть протилежні.

В сучасних дослідженнях з етимології ця точка зору стала аксіомою, яку вперше теоретично обґрунтував О. Потебня.

Кожна із згаданих ідей Потебні не лише має продовження, але й до кінця не вичерпала закладеного в ній змісту. Творчий потенціал філософської спадщини Потебні настільки великий, що можна навіть не сумніватися у її довгому житті.

 

Висновки

Проаналізувавши наукову спадщину Олександра Опанасовича Потебні (“Мова і думка”, “Мова і народність” та інші праці) щодо питання про взаємозв’язок мови і мислення, ми прийшли до висновку, що визначальними для цієї концепції є наступні положення:

Слово не виникає в результаті рефлекторної діяльності почуттів людини, яка реагує на подразнення з боку навколишньої дійсності.

Процес формування слова проходить такі етапи: відображення почуттів у звуці, усвідомлення звука, усвідомлення змісту думки у звуці (слову приписується значення).

Слово, що виникає у результаті окремого складного процесу, постає у першу чергу як засіб розуміння самого себе. При цьому людина розуміє саме тоді, коли її слова зрозумілі іншим.

Слово – результат аперцепції (нові нашаровування на розуміння слова, які вносяться кожен раз при відтворенні слова).

Слово є посередником у спілкуванні людей саме тому, що воно щоразу поєднує нове сприйняття і старий запас думки.

Слово має у своїй будові звукове вираження (зовнішня форма), уявлення (внутрішня форма) та значення. Основним серед них є внутрішня форма. Зовнішня ж форма – це звук, що є опосередкованим через значення. Втрата словом внутрішньої форми призводить до того, що змінюється ближче значення слова.

Концепція взаємозв’язку мови і мислення стала визначальною для таких ідей вченого: роль мови у процесі пізнання, “згущення думки, роль суб’єктивного фактору в розвитку історії та мови, міф як перший виражений через мову спосіб мислення й пізнання тощо, а також викликало появу у лінгвістичній та філософській теоріях ряд понять: мовна свідомість, дух народу, внутрішня форма слова тощо.

Таким чином бачимо, що лінгвістично-філософська концепція О. Потебні про взаємозв’язок мови і мислення представляє собою глибокий і всебічний аналіз порушеної проблеми та є невичерпним джерелом пошуку нових ідей, які чекають свого розгляду.

Список використаної літератури

Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М.: Высш. шк., 1975. – С. 76-98.

Булахов М.Г. Восточнославянские языковеды (библиограф. словарь). – Т.1. – Мн., Изд-во БГУ, 1976. – С. 195-202.

Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: НД, 1996. – С. 173-179.

Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994. – 218с.

Ковалик І.І., Самійленко С.П. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичної думки. – К., 1985. – С. 143-163.

Колодная А.И. Элементы диалектики в лингвистической концепции А.А. Потебни // Тези доповідей ХХІ наукової сесії Чернівецького університету. Секція філологічних наук. – Чернівці, 1965. – С. 174-178.

Колодная А.І. Деякі питання методології історії філософії та особливості дослідження філософських основ наукової спадщини О.О. Потебні // З історії філософії на Україні. Матеріали респ. наук. конференц. – К., 1967. – С. 99-106.

Пелех П.М. Питання взаємоз’язку мислення і мови в працях О.О. Потебні // Нариси з історії вітчизняної психології кінця ХІХ і початку ХХ століття. Збірник статей / За ред. Костюка Г.С. – К.: “Радян. шк.”, 1959. – С. 5-24.

Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація: Статті і фраґменти. – Нью-Йорк: Вид-во Укр. Вільної АН, 1992. – 155с.

Потебня О.О. 1835 – 1960. Тези доповідей і повідомлень наукової конференції, присвяченій 125-річчю з дня народження видатного вітчизняного лінгвіста. 31 жовтня – 1 листопада 1960 р. – Одеса, 1960. – 48с.

Потебня А.А. Мысль и язык. – К.: СИНТО, 1993. – 192с.

Потебня А.А. Слово и миф. – М.: Изд-во “Правда”, 1989. – 624с.

Потебня А.А. Эстетика и поэтика. – М.: Искусство, 1976. – 614с.

Трофимова Р.П. К характеристике философского наследия А.А. Потебни // Философские науки. – 1985. – №6. – С. 101-109.

Чесноков А.В. А.А. Потебня об общечеловеческих и национальных формах мышления в их отношении к языку // Потебня О.О. і проблеми сучасної філології: Зб. наук. праць / АН України, Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні; Відп. ред. В.Ю. Франчук. – К.: НД, 1991. – С. 5-26.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992. – 90с.

Шевельов Юрій О. Потебня і українське питання // Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація: Статті і фраґменти. – Нью-Йорк: Вид-во Укр. Вільної АН, 1992. – с. 7-46.

О. ПОТЕБНЯ

 

ЗМІСТ

 

І. Філософські аспекти досліджень О.Потебні

 

ІІ. Філософія мови вченого

 

Висновки

 

Список використаної літератури

 

І. Філософські аспекти досліджень О.Потебні

В історії розвитку вітчизняного мовознавства другої половини 19 ст. значне місце займає лінгвіст-філософ, засновник Харківської лінгвістичної школи Олександр Опанасович Потебня.

О.О.Потебня народився в селі Гаврилівці Роменського повіту Полтавської губернії 22 вересня 1835 р. в українській дрібнодворянській сім’ї офіцера. Середню освіту він здобув в Радомській гімназії в 1851 р. Шістнадцятирічним юнаком вступив до Харківського університету, спочатку на юридичний, а через рік, на історико-філологічний факультет, який закінчив у 1856 р. Півтора року, попрацювавши на посаді вчителя словесності у першій Харківській гімназії, почав викладати російську словесність у Харківському університеті. Після складання магістерського екзамену, захистив магістерську дисертацію на тему “Про деякі символи в слов’янській народній поезії” у 1861 році, а в 1862 році надрукував першу найбільшу наукову працю в журналі Міністерства народної освіти “Мисль і мова” ( Ч. 1-2). У вересні Потебню відряджено до Німеччини для студій над санскритом з метою підготовки на кафедру порівняльної граматики індоєвропейських мов. Після однорічного навчання в Берліні Потебня повернувся до Харкова на посаду доцента кафедри слов’янського мовознавства. 1884 року він захистив докторську дисертацію на тему “Із записок російської граматики”. У 1875 р. його обрали професором кафедри історії російської мови, де він працював до кінця свого життя. О.О.Потебня помер 11 грудня 1891 р. у Харкові. У 1977 році його обрали дійсним членом Товариства любителів російської словесності при Московському університеті і членом-кореспондентом Академії наук.

Філософським поглядам вченого властива різнобічна спрямованість, починаючи гуманітарними науками, такими як мовознавство, соціологія, історія, і закінчуючи природничими –хімією, фізикою тощо. Так, досить цікавою є його метафізична концепція про безконечність світу, природи. Визнаючи атомну структуру речовини, О.О.Потебня разом з тим не поділяв характерного для атомізму XIX ст. уявлення про конечність матерії вглиб, що було пов'язане з визнанням атомів як нижчої, останньої межі ділимості речовини. На противагу цій метафізичній концепції Потебня висловлював глибоке діа­лектичне припущення, що природа нескінченна не лише з точки зору безмежності простору, тобто вшир, але й з точки зору не­вичерпності її явищ, тобто вглиб. Отже, вчений визнавав безмежність світу і природи в цілому. Слід відзначити , що він висловлював важливу й нову для його часу думку про те , що існує тісний зв’язок між простором і часом. О.О.Потебня не розрізняв поняття матерії й речовини і з цієї точки зору визначав матерію, як «сукупність атомів, до якої, як субстанції, відносяться фізичні явища»[1,112]. Інакше кажучи, він розглядав атоми як матеріальну субстанцію фізичних процесів.

Цікавим був погляд вченого на категорію “буття”. О.О.Потебня не сумнівався в тому, що зовнішнє об’єктивне буття “існує як таке”. Тому він протиставляв об’єкт суб’єктові, пов’язуючи зовнішню природу, світ речей з поняттям об’єктивного, а своєрідність людської свідомості, специфічні особливості психіки – з поняттям суб’єктивного. Об’єкт, з точки зору О.О.Потебні, лежить за межами суб’єкта як світ матеріальних речей. Природа, зазначає вчений, не залежить від суб’єкта, вона є причиною самої себе. “Причина явищ, – пише він, – субстанційна”[8, 91], субстанцію Потебня розглядав як “річ саму по собі”, тобто як щось протилежне суб’єктові. Таким чином, основу явищ навколишнього світу становлять речі самі по собі, що мають об’єктивний, незалежний від пізнання і в цьому розумінні субстанційний характер. Суб’єктивне, у протилежність об’єктивному світові, з точки зору О.О.Потебні, не має субстанційного характеру, а визначається зовнішньою природою як джерелом всього існуючого.

Однією з заслуг О.О.Потебні є критика формалізму. Він дово­див, що форма не є щось цілком відокремлене від змісту, а відноситься до нього органічно.

Критикуючи формалізм у мовознавстві, О.Потебня вперше в історії лінгвістичної науки висунув важливе положення про те, що граматична форма є елементом значення слова і однорідною з його речовим значенням. Нема форми, присутність і функція якої впізнавались би інакше, як за змі­стом, тобто за зв'язком з іншими словами і формами у мовленні та у мові.

Велике місце в працях Потебні займає стихійно неусвідомлена діалектика. Цікаво відзначити, що природу і суспільство вчений розглядав у розвитку. Дослідник вважав, що подібно до зовнішньої природи, яка має свою історію, так і духовний світ , як і все існуюче, має свою історію. У зв’язку з цим учений підкреслював, що процес пізнання має історичний характеру відношенні до майбутнього.

Потебня вважав, що від кожної науки треба вимагати історичного підходу до об’єктів вивчення і досягнення науки оцінювати з історичної точки зору.

Визнаючи всезагальність розвитку, вчений трактував його не в метафізичному плані, як рух по колу, а розглядав як поступальний процес, як рух від нижчого до вищого, як процес, підпорядкований закону прогресу.

Цікаво зазначити, що О.Потебня розглядає розвиток як процес боротьби суперечностей, як заміну старого новим, як процес роздвоєння єдиного. Розвиток, підкреслював він, тісно пов’язаний з боротьбою протилежностей, з наявністю двох взаємовиключаючих тенденцій до відмирання і народження. Вчений говорить про існування закону природи, за яким смерть є початком життя і, з цієї точки зору критикує положення, за яким відмирання будь-яких явищ є лише смертю і нічим більшим. Всяке знищення старого є актом народження нового. Вказуючи на зв’язок протилежностей і їх взаємну зумовленість, Потебня говорив, що якщо смерть є лише смерть, то з неї не може вийти життя.

Протилежності не лише єдині, але і здатні переходити одна в одну. Те, що раніше було прогресивним, може з часом, перейшовши в свою протилежність, стати регресивним.

О.О.Потебня визнавав також загальний взаємозв’язок і взаємозалежність явищ у світі. Ця теорія подібна до світогляду Гегеля, який в свій час відстоював погляд, за яким не можна зруйнувати жоден елемент природи, не зачепивши всю систему взаємозв’язку явищ; дослідник вдавався до гіперболи, кажучи, що лист, коли падає з дерева, сколихує світ.

Цінним в діалектичних поглядах Потебні є також його захист тези про нерозривність, діалектичну єдність теорії і прак­тики. Практика і теорія (в широкому розумінні) – сторони, що розрізняються лише думкою, а в дійсності тісно пов'язані. Перша (практика) сама по собі була б недо­статньою для продовження діяльності, бо не давала б можли­вості змінити її при зміні умов. Виключна практичність, якби була можливою, була б смертю людства.

Практика містить у собі теорію, підкреслював Потебня, а дійсна теорія – практична: “Все, що входить у теорію, хоч би й не мало видимого зв'язку з виробництвом речей, є практичним у тому розумінні, що воно змінює виробника ”[8, 94].

Ряд цікавих філософських думок висловив О.О.Потебня з питань соціології. Він визнавав визначальну роль суспільства у розвитку мови і психіки, висловлював здогадку про знаряддя праці як штучні органи людини. Розвиваючи цю здогадку, вчений вказував, що завдяки успіхам промисловості людина може “створювати собі штучне середовище, більш сприятливе для життя, ніж будь-яке з даних природою”[7, 54]. Це штучне середовище, створене виробництвом, і лежить , на думку О.О.Потебні, в основі всього життя людини. Життя людини пов’язане з виробництвом і суспільним вихованням, бо тільки до цих факторів зводиться вся діяльність людини. Ця діяльність спрямована або:

а)переважно на виробництво (тобто видозмінення, пристосування і знищення) речей: їжі, одягу, житла і того, що побічно до них відносяться, як, наприклад, засоби пересування, полювання, війна; або

б) переважно до видозміни самого виробництва, тобто спочатку - виробника, людини.

Вчений розробляє питання існування суспільного контексту взаємозв’язку між мовою і думкою, пошуку визначального початку змін в суспільстві і пізнанні. Вважаючи цим початком “духовне життя” народу, Потебня поставив одну з актуальних проблем науки, двадцятого століття – питання про роль суб’єктивного фактора в розвитку історії та мови. На відміну від своїх сучасників – К.С,Аксакова, І.І.Срезневського, які вважали, що мова залежить від розвитку “народного виховання” – “безперервного розвитку духовного життя” [15, 104], Потебня намагався розробити поняття “духовне життя” як діалектично змінне.

Сутність поняття “духовне життя” Потебня вбачає в єдиному народному моральному початку, в основі якого лежить бажання до перетворення суспільства в інтересах народу. Поняття діалектичного включає два моменти: суспільносоціологічний, коли “духовне життя” розглядається як “єдиний народний дух”, який виражається не лише в суспільній свідомості, але і в реальних потребах і проблемах життя народу; і гносеологічний, коли “духовне життя” розглядається як особливості свідомості, душі, “я” в єдності з формуванням мовної діяльності. Їх об’єднує в одне ціле той духовний початок, який сягає своїм коріннями реального життя народу. Найповніше воно є відображеним у народній творчості, як розвитку народної думки, що зароджується в поступовому осягненні реальності, оточуючого світу природи.

О.О.Потебня вивчав закономірності розвитку мови як єдиного цілого в процесі формування і розвитку духовного життя як окремої людини, так і суспільства.

Отже, аналізуючи філософські аспекти творчої спадщини О.Потебні, зробимо висновок про важливість здобутків вченого не лише у галузях мовознавства та літературознавства, але і на полі філософії.

 

ІІ. Філософія мови вченого.

Дослідники історії вітчизняного мовознавства у тридцятилітній науковій філософській діяльності О.О.Потебні виділяють два основні періоди. Перший період (1860-1865 роки), в якому він переважно вивчає філософію і психологію, теорію мови на базі здобутків тодішньої наукової думки, проголошуваної В.Гумбольдтом, Г.Штейнталем, Ф.Гербардом і Р.Лотус. Другий період (1865-1891 роки) відведений дослідженню питань фонетики, граматики, діалектології російської та слов’янських мов на основі здобутків тодішньої лінгвістичної славістики і індоєвропеїстики та на основі глибокого вивчення колосальних мовних матеріалів.

Філософськими основами багатьох лінгвістичних концепцій вченого були підходи до інтерпретації мови, мовних явищ та вивчення їх у взаємозв’язку. Так, О.Потебня розділив мову в цілому як систему тісно пов’язаних і взаємозумовлених елементів, що знаходяться у відповідних взаємовідношеннях і взаємозалежностях. У мовах, як він писав, є система, є правильність (а не незграбна симетричність) у ступеневому розвитку змісту, але знайти її можна не апріорними побудовами. В іншій праці він указав, що мова – система, щось упорядковане, всяка поява її знаходиться у зв’язку з іншими . Навіть у підході до вивчення мови як явища вчений звертався до взаємозв’язку мови і мовлення, мови і слова. Так, вчений чітко розмежовував сферу мови і мовлення. Якщо ми хочемо придати слову “мовлення” надто широкого значення мови, то повинні будемо сказати, що і мовлення, у значенні певної сукупності речень, недостатнє для розуміння слова, що входить у нього. Мовлення , в свою чергу, існує лише як частина більшого цілого, саме мови. Для розуміння мовлення необхідна наявність у душі численних відношень даних у цьому мовленні явищ до інших, які в самий момент мовлення залишаються “за порогом свідомості”, не висвічуючись його світлом. Без свого відома мовець при вживанні даного слова бере до уваги то більше, то менше число рядів явищ у мові. У кожний момент мовлення наша самодіяльність спрямовується “всією масою раніш створеної мови, причому, звичайно, існує різниця в ступені впливу даних явищ на інші.

О.Потебня підняв питання про активну роль мови в процесі пізнання людиною світу. Важливою заслугою вченого є здогадка про виникнення в процесі пізнання особливої активної суб’єктивної сфери мови. Якби мова механічно передавала думки, то ми б зіткнулися з фактом нерозуміння людей. У свідомості дитини, її усвідомлень світу за допомогою мовного спілкування і вивчення ніби формується смислове мовне поле логічно-лінгвістичного процесу, в якому мова виступає не як механічне знаряддя комунікації, а як евристичний елемент самого процесу пізнання. В процесі пізнання думка повинна бути усвідомлена; це завдання і виконує мова. Мова вводить думку в сферу свідомого і сама являє собою думку, але зробивши те своїм об’єктом, предметом пізнання: “В Языке человек объективирует свою мысль и блогодаря этому имеет возможност задерживать перед собою и подвергать обработке ту мысль”[16, 90]. Думка, яка є піддана мовній обробці, так само, як і утворюючі її звуки, існує в пам’яті не лише мовця, але і слухача. Таким чином, вчений висуває гіпотезу про мовну свідомість.

О.Потебня один з перших у вітчизняному мовознавстві широко розглянув питання формування мови в цілому і слова як мовного знаку зокрема. Він стверджував, що “мова тварин і людини в ранню пору дитинства складається із рефлексій почуттів у звуках. Взагалі неможливо уявити собі іншого джерела звукового матеріалу мови. Людська сваволя застає звук уже готовим: слова повинні були утворюватися із вигуків, тому що тільки у них людина могла знайти членороздільний звук. Таким чином, первісні вигуки, за своєю наступною долею, розпадаються на такі, які з незапам’ятних часів втратили свій інтернаціональний характер. До перших належать вигуки фізичного болю і задоволення і більш складних почуттів, до других, судячи за коренями теперішніх мов, головним чином, якщо не виключно, вигуки почуттів, зв’язаних з вираженням зору і слуху”[7, 52]. А далі він спиняється на питанні утворення мови: “вигук під впливом спрямування на нього думки змінюється в слово”[7, 52]. При новому сприйманні предмета або при нагадуванні минулого, повториться і образ звука і вже потім появиться самий звук… У створенні слова повинно повторитися те, що відбувається з нами на вищих щаблях розвитку: не на самоті, а в суспільстві ми привикаємо стежити за собою. У застосуванні до мови це буде означати, що слово лише в устах іншого може стати зрозумілим для мовця, що мова створюється тільки сукупними зусиллями багатьох, що суспільство передує початку мови. Мова, як говорить Гумбольдт, в дійсності розвивається тільки у суспільстві, і людина розуміє себе лише випробувавши на іншому зрозумілість своїх слів”[7, 53].

Центральним предметом наукового вивчення О.Потебні було слово, його семантично-граматична будова, словотвірна структура та синтаксична функція. Потебня так визначив значення слова: “Очевидно, мовознавство, не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у собі, крім свого незаперечного змісту, про який не міркує ніяка інша наука, ще зміст усіх інших наук. Наприклад, говорячи про значення слова дерево, ми повинні перейти на галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинного союзу – трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значенням слова взагалі розглядаються дві різні речі, із яких одну, що підлягає відданню мовознавства, назвемо ближчим, іншу, що становить предмет інших наук, – дальшим значенням слова. Тільки одне найближче значення становить дійсний зміст думки під час вимови слова”[4, 61].

Вже раніше Потебня вбачав у слові “два змісти”: один, який ми вище назвали об’єктивним, а тепер можемо назвати найближчим, етимологічним значенням слова, завжди містить у собі тільки одну ознаку, інший – суб’єктивний зміст, в якому ознак може бути безліч. Перший є знак, символ, що замінює для нас інший. Можна переконатися на досвіді, що, вимовляючи у розмові слово з чітким етимологічним значенням, ми звичайно не маємо на думці нічого, крім цього значення: хмара, наприклад, для нас така, “що вкриває”. Перший зміст слова є тою формою, при якій у нашій свідомості уявляється зміст думки. Тому, якщо виключити другий, суб’єктивний і, як побачено зараз єдиний зміст, то в слові залишається лише звук, тобто тільки зовнішня форма, і схематичне значення, яке також є форма, але тільки внутрішня.

Потебня, творчо використовуючи поняття внутрішньої форми слова в В.Гумбольдта багато разів зупинявся на характеристиці лінгвістичного поняття “внутрішня форма” слова, яке він аналізував з різних сторін по-різному. За його словами внутрішня форма слова являє собою одну із важливих сторін слова: “У ряді слів того ж кореня, що послідовно витікають одне з одного, всяке попереднє може бути назване внутрішньою формою наступного…”[11, 146]. До того часу, говорячи про те, як звук набуває значення, ми залишили в тіні важливу особливість слова порівняно з вигуком – особливість, яка народжується разом з розумінням, саме так звану внутрішню форму… Тому, якщо виключити і другий суб’єктивний, і, як побачимо зараз, єдиний зміст, то в слові залишається тільки звук, тобто зовнішня форма і етимологічне значення, яке також є форма, але тільки внутрішня. У зв’язку з тим, внутрішня форма слова, це, по-перше, найближче етимологічне значення слова, по-друге, внутрішня форма слова є відношенням змісту думки до свідомості, яка вгадує, як уявляється людині його власна думка. По-третє, внутрішня форма є також центр образу, одна із його ознак, яка переважає над усіма іншими. Це очевидно в усіх словах пізнішого утворення із якісно визначним етимологічним значенням… По-четверте, внутрішня форма крім фактичної єдності образу дає ще значення цієї єдності, вона є не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення. Поняття внутрішньої форми він із слова переносить також і на твори мистецтва, в даному випадку під внутрішньою формою він розуміє спосіб, яким виражається зміст твору.

Поряд з внутрішньою формою слова Потебня виділяє в слові зовнішню форму, що разом із уявленням складає структуру слова. Потебня аж ніяк не вважає, що зовнішня форма слова- це членороздільний звук. За його словами, “зовнішня форма слова “танок” не є звук як матеріал, але звук, уже сформований думкою, між тим сам по собі цей звук не є ще символ змісту… Якщо втрачений для свідомості зв’язок між звуком і значенням, то звук перестає бути зовнішньою формою в естетичному значенні цього слова”[11, 120]. Зовнішня форма слова нероздільна з внутрішньою, змінюється разом із нею, без неї перестає бути сама собою.

Як відбувається утворення понять. За принципом аналогічним за асоціацією, а потім – злиття, як говорить О.Потебня. Спочатку людина співвідносить нове позначуване нею явище і предмет з уже відомими їй уявленнями і предметами за аналогією і асоціацією, які, у свою чергу, залежать від того, як людина уявляє їх собі. Саме в цьому випадку етимологічне значення, внутрішня форма показує, як уявляється людині її власна думка, і в цьому значенні внутрішня форма є уявлення. Так, наприклад, ряд слів: голубий, голуб, приголубити. Внутрішня форма слова „голуб” пов’язана з ознакою голубого кольору, який лежить в основі утворення цього слова, але „приголубити” за своєю внутрішньою формою і уявленням з ознакою голубого кольору не пов’язано; людина співвідносить це слово зі словом голуб.

Зрештою, слова голуб і приголубити в сучасному значенні практично не зберігають в нашій свідомості асоціації зі своїми утворюючими. Слово, говорить О.О.Потебня, “забуває” свою внутрішню форму – це є закон розвитку мови. Слово губить прямий зв’язок з ознакою, яка лежить в його основі і стає самостійним, тобто поняттям. “Значення слова наближається до поняття як до своєї межі”[11, 125], – стверджує сучасне мовознавство. Це і є злиття за Потебнею. Дійсно, у слові захищати ми не відчуваємо прямого зв’язку з його першорядними уявленнями, тобто зі словом щит. Ознака, яка лежить в основі цього слова, не покриває всіх ознак слова захищати. Але в даному випадку в слові уявлення живе. Слова з забутими уявленнями – це ті, в яких уявлення людиною вже не відчувається (кінець, початок, стіна).

Поділяючи словниковий запас і склад мови в дану історичну епоху на слова з живим і забутим уявленням, Потебня говорить про наявність у мові слів образних і безобразних. Внутрішня форма слова виявляється основною, виведеною для утворення нового поняття ознакою і центром образу. Отже, цей центр образу, внутрішня форма слова, виступає як уявлення про предмет. Принциповим, з цієї точки зору, є те, що всі слова образні, але одні відчуваються як такі, а інші – ні. “Одночасне існування в мові слів образних і безобразних зумовлено якостями нашої думки, залежної від минулого і спрямованої в майбутнє, – говорить Потебня. – Розвиток мови здійснюється за посередництва затемнення уявлення і виникнення нових образних слів”[11, 189].

Всі ці питання цікавлять вченого з точки зору мислительної діяльності людини, яка пізнає світ. Тому він вказує, що “розумові устремління людини задовольняються не образом самим по собі, а ідеєю, тобто сукупністю думок, які пробуджує образ і які відносяться до нього як до джерела”, наука і практична мова мають справу з поняттям, яке є “утворене із об’єктивованих уже в слові ознак образу”[11, 187]. Тому вони безобразні в художньому значенні.

Пізніше Потебня у слові виділяє три взаємопов’язаних, взаємозумовлених елементи, сторони: зовнішню форму, тобто звукові елементи слова; зміст, який активізується через звук і внутрішню форму або найближче етимологічне значення слова; той спосіб, яким відображається зміст. Внутрішня форма дає назву слова, визначає його звукове оформлення, цим самим оформлення виражає його значення як сукупність об’єктивних ознак.

За Потебнею, всі елементи слова між собою тісно пов’язані. Зовнішня форма нероздільна з внутрішньою, змінюється разом з нею, без неї перестає бути сама собою, одночасно, будучи від неї цілком відмінною. Якщо загубився для свідомості зв’язок між звуком і значенням, то звук перестає бути зовнішньою формою в естетичному значенні цього слова. Потебня висловлює думку про змістовність зовнішньої форми, про те, що вона стає такою лиш тоді, коли цього “вимагає зміст”. Зникнення уявлення в слові приводить, за Потебнею, виникнення другого виду його існування – прозаїчного, що відповідає науковій, логічній формі словесної думки. В словах те, в яких внутрішня форма не втрачена, можна чітко простежити процес насичення образу новим, більш широким змістом нове його вживання. Внутрішню форму кожного слова Потебня вважав спрямованою системою розвитку думки, образним уявленням, що кожного разу породжує нову словесну творчість. Вона дає напрям думці, збуджує сприймаючого, стає засобом розвитку в ньому значення, причому вічного. Розробляючи проблему “мова і мислення”, Потебня знайшов аналогію між розвитком мови і утворенням художнього образу “З двох станів думки, заключених у слові, – пише він, – живим у слові з забутим уявленням, в області складання словесної думки, виникає поезія і проза”[14, 93 ].

Вказівка на більш складне словесне мислення важливе саме як вказівка на аналогію, а не на тотожність. Може здатись, що О.Потебня все таки встановлює тотожність слова і художнього образу. “Елементам слова з живим уявленням відповідають елементи поетичного твору, бо таке слово саме по собі є вже поетичним твором”, – пише він далі [14, 95]. Але в даному випадку мова йде тільки про аналогію. Сам характер мислительної діяльності людини обумовлює ті можливості, хоча в той же час О.Потебня розумів, що сфери практичної і художньої мовної діяльності людини істотно відрізняються одна від одної. Потебня знайшов, з одного боку, що “в поетичному, а загалом і у художньому творі, є ті самі стихії, що і в слові: зміст (чи ідея), які відповідають чуттєвому образу чи розвинутому із нього поняття; внутрішня форма, образ, який відповідає уявленню (яке також має значення тільки як символ, натяк на відому сукупність чуттєвого сприйняття чи на поняття), і, зрештою, зовнішня форма, в який об’єктивується художній образ”[11,205]. Але, з другого боку, ствердження, що “слово саме по собі є вже твором”[11, 195], пояснюється тим, що у слові відбились міфологічні уявлення людини, а пізніше – загальні якості нашого мислення називати нове через відоме.

Потебня вважав, що свідомість може відноситись до образу так, що “образ вважається об’єктивним і тому повністю переноситься в значення і служить основою для подальших висновків про якості позначуваного”[11, 106]. Такий спосіб мислення Потебня назвав міфологічним. Міфологічне мислення, з цієї точки зору, відрізняється від власне поетичного тим, що воно не метафоричне, тобто виходить не із подібності позначуваних метафорою об’єктів, а з їх дійсної спорідненості. Вираз “ніч простягла на світом”, наприклад, може бути метафорою (якщо людина не відштовхує зовсім порівняння) і міфом (якщо він вірить в реальність сказаного: ніч самонаділена якістю пролітати над світом).

Потебня не говорить, якими засобами образ утворюється; єдиного такого засобу немає і бути не може. Учений висвітлює внутрішню специфіку художнього образу, характерну для літератури. Так, слово “хліб” у заголовку роману Л.Толстого являє собою відомий образ, який передає в художньому синтезі одну з найбільших подій революції і громадянської війни. Хліб в романі Толстого це своєрідний знак, що містить у собі реальне значення і уявлення того часу.

О.О.Потебня один з перших вітчизняних лінгвістів у 1862 році у працях переконливо детально розкрив поняття знака: “Коли, побачивши здалека дим, заключаємо: там горить вогонь”. Дим є знак, а вогонь означене цим знаком, або його значенням. Знак важливий для нас не сам по собі, а тому, що доступніший за означення, він служить засобом наблизити до себе це останнє, яке і є справжньою метою нашої думки. Означене є завжди чимось віддаленим, приховане, важко пізнаваним порівняно із знаком. Зрозуміло, що функції знака і значення не раз і назавжди пов’язані з певними сполученнями сприйнять і те, що було раніше значенням, у свою чергу стає знаком іншого значення. У слові також здійснюється акт пізнання. Воно значить щось, тобто крім значення, повинно мати і знак. Хоч для слова звук настільки необхідний, що без нього смисл слова був би для нас недоступний, але він вказує на значення не сам по собі, а тому, що раніше мав інше значення. Тому звук у слові не є знак, а лише оболонка, або форма знака; це так би мовити, знак знака, так що в слові не два елементи, а три (як було вище згадано): членороздільний звук, уявлення і значення слова; без жодного із цих елементів немає слова, причому другий елемент може зникати. Для знака в даному слові необхідне значення попереднього слова, але знак не тотожний із цим значенням; інакше дане слово поверх свого значення містило б і всі попередні значення. Отже, знак у відношенні до значення попереднього слова є лише вказівка, відношення до цього значення, а не відтворення його. Згідно з цим, не слід змішувати знака в мові з тим, що звичайно називають власним значенням слова, протиставленого значенню переносному. Власне значення слова складають всі значення попереднього слова у відношенні до наступного.

Вчений розглядав мову як суспільне явище, яке виникло в процесі історичного розвитку суспільства. О.Потебня правильно наголошував на тому, що в дійсності мова розвивається лише в суспільстві, що вона твориться народом і людина розуміє саму себе, тільки перевіривши на інших людях зрозумілість своїх слів, а “слово… є насамперед засіб зрозуміти мовця”[11, 204]. Вважаючи мову безперервною діяльністю, постійною творчістю, дослідник робив з цього далекосяжні прогресивні висновки, які набагато випереджали погляди тогочасних видатних західноєвропейських лінгвістів. О.Потебня був переконаним у тому, що в мові кожного народу закладені засоби її всебічного смислового і стилістичного розвитку. Отже, кожна мова здатна піднестися до того рівня, який дозволить їй забез­печувати всі суспільні потреби народу. У праці «Мысль й язык», закінчуючи розгляд питання про мову як діяльність, він підкреслює, що «той напрям науки, який нам здається кращим, передбачає повагу до народностей як до необхідного і законного явища, а не уявляє їх спотворенням»[12, 94].

Але повернемося до питання про закономірності розвитку мови як єдиного цілого в процесі формування і розвитку духовного життя як окремої людини, так і суспільства. Основною гноселологічною ідеєю цієї концепції є положення про те, що світ “не я” відокремлюється від “я” лише у міру розвитку і удосконалення духовного життя: “тоді досконаліші наші чуттєві сприйняття, коли прекраснішим здається нам цей світ, навіть якщо ми відділяємо його від себе. Таке з’ясування не є відчуженням: воно лише усвідомлення відмінності, яку ми вбачаємо в спрямованому здійсненні впливу людини на природу і на своє власне життя”[18, 293]. Об’єктивність уявлень про світ є тимчасовим явищем в тому значенні, що, віддаляючись від першоджерел пізнання, людина все більше і більше об’єктивізує продукти свого мислення і вони стають для неї звичними, такими, які повторюються і застосовуються в практиці, гублячи свою суб’єктивність, і перетворюються в об’єкти людської діяльності і науки.

Одним з найістотніших недоліків методологічного підходу О.Потебні до розуміння суті мови, характерним для всього психологічного напрямку в мовознавстві XIX ст., було недостатнє врахуван­ня зумовленості мовних функцій і мовного розвитку потребами сус­пільної практики, намагання пояснити всі основні властивості мови як суспільного явища іманентними законами її розвитку або загаль­нолюдськими і національними (практично невловимими) особливостями психіки. Звідси характерне для О.Потебні, як і для В.Гумбольдта, а пізніше для неогумбольдтіанства, перебільшення ролі конкретної мовної структури у формуванні національних особливостей світогля­ду різних народів, неправильне розуміння значення двомовності в житті народів, необґрунтоване твердження про якусь шкідливість для ін­телектуального розвитку індивіда вивчення другої мови у ранньому дитячому віці та ін.

Але хибність окремих лінгвістично-філософських положень у науковій спадщині О.О.Потебні не затіняє виняткового значення праць цього великого вченого для історії розвитку мовознавчої на­уки.

 

Висновки

Олександр Опанасович Потебня займає видатне місце в історії мовознавства. Вчений розглядав питання виникнення мови на суспільній основі і в процесі розвитку суспільства (“Суспільство передує початку мови. Мова розвивається лише в суспільстві”[8 ]), взаємозв’язку мови і мислення, ролі мови у підкріпленні внутрішньої форми слова, місця знака у художньому творі, зв’язку художнього образу і мистецтва (вчений вважав, що образ є головною ознакою мистецтва і засобом творення думки, специфічною формою відображення і пізнання предмета і явищ дійсності), ролі граматичної форми, співвідношення речення до слова та інші питання.

Наукова спадщина О.О.Потебні багата також і глибокими філософськими питаннями; його праці є цінним внеском не лише у мовознавство, а й у філософію. У цій сфері вчений висував гіпотези природного органічного життя, існування зовнішнього об’єктивного буття як такого, розвитку людини, матерії, субстанції, світу, природи тощо, що дало змогу говорити про науковця не лише з позицій мови.

Постановка загальних проблем філософської методології, лінгвістики і теорії літератури дала можливість вченому здійснити низку загальнофілософських і лінгвістичних методів, що було важливим кроком у науці кінця 19 століття.

 

Список використаної літератури

Айзеншток И.Я. Из истории научного наследия А.А.Потебни //О.О.Потебня і проблеми сучасної філології: Зб. наук. праць. – К.,1991.– С. 119–126.

Березин Ф.М. Проблемма грамматической формы у К.С.Аксакова, А.А.Потебни, Ф.Ф.Фортунатова //Потебнянські читання.– К., 1981.– С. 28–32.

Білодід О.І. Частини мови у граматичному вченні О.О.Потебні // Потебнянські читання.– К., 1981.– С. 32–36.

Гречко В.О. А.А.Потебня о содержании и форме в языке //О.О.Потебня і проблеми сучасної філології: Зб. наук. праць.– К.,1991.– С. 59–64.

Ковалик І.І., Самійленко С.П. Загальне мовознавство. – К., 1985.– С. 143–163.

Мельничук О.С. Світогляд О.О.Потебні // Потебнянські читання.– К., 1981.– С. 5-13.

Олександр Опанасович Потебня. Ювілейний збірник до 125-річчя з дня народження. – К.,1962.– 111с.

Острянин Д.Х. О философских взглядах А.А.Потебни //Проблемы философии: Респ. междувед. науч. сб.– К., 1986.– Вып. 70.– С. 85-97.

Потебня А.А. Слово и миф.– М., 1989.– 178с.

Потебня А.А. Теоретическая поэтика.– М., 1990.– 344с.

Потебня О.О. Естетика і поетика слова. Збірник.– К., 1981.– 434с.

Потебня О.О. Мысль и язык. – К., 1993.– 192с.

Самійленко С.П. Неопубліковані лекції О.О.Потебні. // Потебнян- ські читання.– К., 1981.– С. 114-118.

Тенянко С.П. Аналогія слова і мистецтва в концепції О.О.Потебні //О.О.Потебня і проблеми сучасної філології: Зб. наук. праць.– К.,1991.– С. 81–95.

Трофимова Р.П. К характеристике философского наследия А.А.Потебни: К 150-летию со дня рождения А.А.Потебни. //Филос. науки, 1985. – №6.– С.101-109.

Чесноков П.В. О.О.Потебня про загальнолюдські і національні форми мислення в їх відношенні до мови //О.О.Потебня і проблеми сучасної філології:Зб. наук. праць. – К.,1991.– С. 88–93.

Федорова М.В. Об “Эзоповом языке” в трудах А.А.Потедни //Потебнянські читання.– К., 1981.– С. 102-114.

Філософія. Підручник /За ред. Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалки В.К.– Харків, 2000.– С. 292-293.

Розділ ІІІ Філософська антологія: буття світу та його духовні виміри.