- •Лекційний курс Розділ і Вступ до філософії 3
- •Розділ іі Історичний розвиток світової та вітчизняної філософії 18
- •Тема 7 Українська філософія. 415
- •Розділ ііі Філософська антологія: буття світу та його духовні виміри. 597
- •Розділ іv Соціальна філософія 654
- •Розділ V Філософська антропологія 769
- •Розділ vі Філософія пізнання (епістемологія) 879
- •Тема 13 Сутність і структура пізнавального процесу 879
- •Тема 14 Наукове пізнання 880
- •Розділ viі Аксіологія: цінність буття і стратегія майбутнього 906
- •Тема 15 Аксіологія: цінність буття і стратегія майбутнього 906
- •Розділ і Вступ до філософії Тема 1 Філософія як специфічний тип знання філософія як специфічний тип знання
- •Розділ іі Історичний розвиток світової та вітчизняної філософії
- •Тема 2 Стародавня філософія
- •1.2. “Дао де цзи” – вчення про дао та де
- •1.3. Суть об’єктивного ідеалізму дао
- •1.4. Ідеї діалектики
- •2.2. “Луньюй” – канонічне джерело конфуціанства
- •2.3. Жень – центральна ідея вчення Конфуція
- •Тема 3. Філософія середніх віків та епохи відродження
- •1. Вчення Августина Блаженного
- •2. Фома Аквінський - систематизатор схоластики
- •1. Вчення Августина Блаженного.
- •§2. Соціокультурпі зміни
- •§3. Основні проблеми філософії Відродження
- •§1. Характерні особливості філософії палійського гуманізму
- •§2. Основні риси філософії природи Ренесансу
- •Тема 4 Філософія Нового часу
- •1.2 Наукові відкриття XVI- XVII століття і філософське переосмислення світу.
- •II. Френсіс Бекон - видатний філософ Нового часу.
- •2.2 Концепці нової науки.
- •2.3 Вчення про "примари" людського розуму.
- •2.4 Вчення про метод.
- •2.5 Філософія природи
- •Тема 5 Класична німецька філософія
- •1.Психологічні основи релігійних уявлень.
- •2. Виникнення релігійного культу.
- •3. Перехід від політеїзму до монотеїзму.
- •4. Гносеологічні основи релігійних уявлень.
- •1. Людина, як частина природи.
- •2. Вчення про мораль.
- •3. Теорія пізнання.
- •Тема 6 Новітня світова філософія
- •1.Сучасна практична філософія посилено розвиває один із найважливіших своїх розділів та інструментів – герменевтику.
- •1.1. Джерела філософії а. Шопенгауера.
- •2. Філософські погляди а. Шопенгауера
- •2.1. Визначення поняття волі.
- •2.2. Світова воля — головна рушійна сила
- •2.3. Філософсько-антропологічна позиція.
- •2.4. Елементи теорії світового песимізму.
- •3. Етичні та естетичні погляди філософа.
- •1.1 Поняття “аналітична філософія”.
- •1.2 Аналітична філософія і метафізика
- •3. Філософська герменевтика.
- •4 Сучасна релігійна філософія.
- •4.3. Визначення категоріальної приналежності релігійних вірувань.
- •4.4. Проблеми виправдання і раціональності релігійних вірувань
- •Тема 7 Українська філософія.
- •§ 2. Питания про оригінальний характер і національну самобутність давньоруської філософії.
- •§1. Літературні пам'ятки як основні джерела дослідження філософської думки Київської Русі.
- •§ 2. Проблеми буття в давньоруській філософській спадщині.
- •§3. Філософські концепції мислителів Київської Русі.
- •§ 4. Значення філософської спадщини Київської Русі.
- •1. Основні віхи життя і творчості о. Потебні
- •2. Філософські проблеми мови і міфа у працях о. Потебні
- •1. Основні віхи життя і творчості о. Потебні
- •2. Філософські проблеми мови і міфу у працях о. Потебні
- •Тема 8 Буття світу і людини
- •1. Еволюція уявлень про час. Основні концепції часу
- •1.1. Важкість осягнення часу
- •1.3. Статична та динамічна концепції
- •Тема 9. Духовні виміри буття
- •§1. Практика і суспільна свідомість,
- •§2. Свідомість як діяльне відображення
- •§1. Структура і форми самосвідомості
- •§2. Предметність і рефлексивність самосвідомості
- •§3. Свідоме і несвідоме
- •§1.2. Концепції походження мови.
- •§2.1.Мовна картина світу
- •§2.2. Мова і специфіка людського буття.
- •Тема 10 Суспільство: філософський аналіз.
- •1. Поняття суспільства. Різні підходи до аналізу суспільних процесів.
- •2. Матеріальне виробництво як фактор існування та розвитку суспільства. Спосіб виробництва та його структура.
- •3. Діалектика розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.
- •2. Структура і функції суспільства.
- •3. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв'язок.
- •4. Історичні типи суспільства. Поняття "суспільно-економічна формація" і "цивілізація .
- •5. Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування.
- •6. Ідея прогресу в історії. Сенс історії.
- •1. Генеза та сучасне розуміння.
- •2. Культура і цивілізація: Загальне і специфічне
- •4. Сучасна культура
- •1. Культура - предмет філософського аналізу
- •3. Традиційна культура.
- •4. Сучасна культура
- •Тема 12 Проблема людини в філософії та її соціальної сутності
- •1. Зміст поняття людського фактора
- •2. Об’єктивні та суб’єктивні умови детермінації людського фактора
- •1. Екзистенційні передумови використання понять дослідження в українській філософській мові.
- •4.3.1. Самотність-відчай як наслідок волі до влади над світом.
- •4.3.2. Творча самотність.
- •Тема 13 Сутність і структура пізнавального процесу
- •Тема 14 Наукове пізнання
- •Тема 15 Аксіологія: цінність буття і стратегія майбутнього
2.3. Філософсько-антропологічна позиція.
Сутність філософсько-анропологічної позиції Шопенгауера виявляється, не в спробах створити щось на зразок раціональної психології, а у трактуванні людини, як носія волі та інтелекту. І тут виявляється, що критика раціоналістичної традиції, яку здійснював Шопенгауер, зберігає свою актуальність. Нам, вихованим в дусі культу знань, нелегко прийняти положення Шопенгауера про те, що наука зовсім не є для людини абсолютним орієнтиром поведінки.
Життєві орієнтації людини виростають з її суб'єктивності, з світу бажань та пристрастей. Індивід спочатку завжди бажає чогось, реалізує власні бажання. Зрозуміло, пізнання відіграє велику роль в житті людей. Але людина далеко не завжди співвідносить свою поведінку з мірками одержаного знання. Надія і страх, кохання і ненависть спотворюють наші уявлення, які породжені інтелектом. Розум, проте, підсилює свою міць завдяки волі.
Коли людина скоює поганий вчинок, вона зовсім не схильна відносити це на рахунок власних поганих якостей. Вона звалює провину на інтелект, заявляє, що не зовсім продумала свої вчинки, виявила легковажність і безглуздість. Чи це мало б місце, якби воля б не була ядром людини? - питає Шопенгауер. Волю, як єдине суттєве в людині ми оберігаємо, а інтелект легко критикуємо. Але чи може бажаюче "я" бути одночасно і пізнаючим "я"? Мабуть у цьому пункті виявляється свідоме протиріччя позиції саме Шопенгауера. Будучи рабом волі, інтелект має властивість пізнавати. Інколи інтелект направляє волю. Але саме в цій неузгодженості, виступаючи із міркувань німецької філософа, виявляється протиріччя самої людської природи. В людині закладено кілька програм, і наївно вважати, що вони співвіднесені, гармонізовані у деякій сфері розуму чи волі. Навпаки, унікальність людини виявляється саме в цій "неузгодженості" [5, 32].
Розум знаходиться у волі в прислуговуванні. Німецький філософ стверджує, що “пізнання, взагалі, як розумне так і споглядальне, спочатку виникає із самої волі, належить до вищих ступенів її об’єктивації в якості простого засобу пристосування для збереження індивідууму та роду. Таким чином, пізнання служить волі, і її цілям — у всіх тварин і майже у всіх людей” [9, 173]. Але часом розум виходить за ті межі, що поставлені йому, звільняється від підкореної волі. Так інтелект підноситься до статусу "генія", що споглядає світ чисто об'єктивним способом, отже світ сам по собі не є раціональним і не нераціональним [5, 32].
Шопенгауер розрізняє два види пізнання: звичайне пізнання, яке розглядає об'єкти як окремі речі, з'ясовує те, чого хоче воля, і геніальне, направлене на незмінну і справжню сутність речей, на волю як таку. Звичайне пізнання реалізовується таким чином в науках і доступне всім, геніальне ж (вище, справжнє) пізнання пов'язане з мистецтвом, моральним подвижництвом і є рідкісною долею обраних [7, 39].
2.4. Елементи теорії світового песимізму.
З листів А. Шопенгауера до своєї матері видно риси притаманного йому песимізму, що він проніс через довгі роки. Потрібно, однак, в трактуванні цієї проблеми відокремити психологічні особливості філософа, як людини, від загального строю його рефлексії. Песимістична установка мислення часто при уважному розгляді виявляється позицією більшої тверезості, принципово іншим поглядом по відношенню до бездумно теологічної традиції.
Шопенгауер бачить хибу багатьох попередніх систем світогляду в тому, що вони вимагають безперечного засудження зла. Німецький філософ так не думає. На його думку, у злі є щось позитивне, воно взагалі неминуче, як наслідок бажання жити. Німецький філософ вважає, що звільнення від світового зла не тільки можливе, але і вимагає тотального відновлення втрачених і нереалізованих можливостей, радикального перетворення існуючого світу, багато людей звертаються до релігії, шукають компенсації в мистецтві. Шопенгауер покладає сподівання, яке, не його думку, забезпечує волі кінцеве звільнення. Установка світогляду Шопенгауера принципово заперечує самогубство як життєву орієнтацію. До того ж дуже суттєво, що така позиція не просто декларується, а витікає з послідовно продуманих моральних передумов.
На чому ще базується впевненість у філософському песимізмі Шопенгауера? На його вченні про незмінність характеру. Шопенгауер виділяє три види емпіричного характеру: егоїстичний, злобний, співчутливий. В основі кожного з них лежить специфічна сила людської поведінки. Егоїзм є невід’ємною рисою природи людини у томі значенні, що для кожного власні насолоди та страждання важливіші від страждань інших людей, але в деяких людей він досягає крайностей, деякі з них готові вбити людину, щоби її жиром змастити собі чоботи. Егоїсти, за Шопенгауером становлять більшість суспільства. Для людини зі злобним характером страждання і горе інших є ціллю, а їх спричинення – насолодою. Це найгірший тип характеру. Найчастіше моральним стимулом, на думку Шопенгауера, є співчуття. Тільки через співчуття, через участь у страждання іншої людини чужі інтереси можуть стати безпосередньою причиною наших власних дій.
Ніхто не може скинути з себе своєї індивідуальності, вважає філософ. Якщо це так і втекти від себе не можливо, людина, отже, неспроможна перетворитися. Грішник, отже, ніколи не стане праведником. Неможливе і духовне виправлення звичайних людей, що не зовсім загрузли в злі. Виходить що кожній людині належить нести свій хрест.
Але такий вирок заперечується шопенгауерівським осмисленням свободи волі. Вона виявляється, на його думку, не в окремих вчинках і втіленнях волі, а в самій її спрямованості. В цьому випадку його дії цілком пронизані мотивами себелюбства. Але емпіричний характер може бути іншим. Якщо людина перестала бути егоїстом, виявиться, припустимо, альтруїстом, принципово іншими стануть її вчинки. Шопенгауер розмірковує саме про емпіричний характер. Отже, ні про яку довічну засудженість конкретного індивіда до вчинків тільки одного типу у філософа немає й мови. Німецький мислитель розмірковує не про абсолютну, а про відносну незмінність характеру. Не скинеш власної самобутності. Проте індивідуальність зберігає свою специфічність до тих пір, поки не стає іншою [10, 10–12].
Отже, Шопенгауер філософ світової скорботи, але це не понура скорбота К'єркегора, схожа на слова Еклізіаста: "Наш світ — це суєта суєт — все суєта." Це скоріше за все героїчний песимізм, близький до стоїцизму, притаманний філософії Хайдеггера. Шопенгауер не робить висновку, що в житті абсолютно все безнадійно. В оточуючому нас світі, на думку філософа, відбуваються постійні повторення трагічних станів, і в цих повтореннях винна сама Воля. Невідмінним складовим елементом того варіанту "трагічної діалектики", який був створений Шопенгауером, є поняття провини Світової Волі.
Виникнення Всесвіту і життя в ньому — це стихійне, несвідоме, а потім свідоме гріхопадіння, і тільки частково воно спокутується стражданнями, що припадають на долю існуючих у світі істот. Усі вчинки Світової Волі само по собі злочин, хоча цей злочинець сам по собі нерозумний, і, здавалося б, не може за себе відповідати, але створюючи здатний на породження живих істот космос, світ сам себе обдурює, відокремлюючи і віддаляючи наслідки своїх дій від їх причини, проте це не може його виправдати. Злочинець повинен бути покараним, і це означає, що йому належить покарати самого себе. У Шопенгауера Світова Воля внаслідок своєї первісної злочинності загрузла у злі і їй залишається виявити деяку хитрість по відношенні до себе, щоб звільнитися від зла і пов'язаних з ним страждань.
Звільнення повинно бути досягнуто самогубством Світової Волі. Привести до виконання вирок над Волею, а тим самим звільнити себе і людей від страждань, Воля не може, це можуть здійснити тільки люди, як складова ланка світа явищ. Ця їх діяльність буде повністю морально виправдана, тому що буде означати спокутування Волею своєї провини перед собою [8, 23–25]. Щоб досягти цього, перш за все, потрібно засобами філософського пізнання з'ясувати існуюче перед людьми завдання. Потім йдуть два ступені самознищення Волі:
– естетичне споглядання;
– моральне самовдосконалення і, завдяки цьому, переробка своєї поведінки в належному напрямку.
На самій верхівці другого ступеня намічається перехід у стан, близький релігійному самозреченню, і це, безумовно, при загальному атеїстичному світогляді Шопенгауера! Таким чином створюється повна схожість до схеми, що виникла у датського філософа Сюрена К'єркегора, згідно якої в житті людини, яка шукає істину, послідовно змінюються естетичний, етичний, релігійний стилі життя. Вони складають різноманітні моделі людської поведінки, і з них тільки останнє обіцяє порятунок. Але це тільки віддалена подоба, тому що К'єркегор покладав сподівання на повернення до Бога, а Шопенгауер сподівається на те, що буде досягнуте повне знищення усього існуючого. Шопенгауер трактує песимізм, як такий настрій розуму, який складається на шляхах тверезого і відважного прагнення до істини. Волю він оцінює як невичерпне джерело всякого життя, яке разом з тим і як праматір усіх бід. Ідеал, якого прагне воля, недосяжний. І це зумовлює, відповідно Шопенгауеру, наші страждання. Щоб уникнути їх, вважливо відмовитися від бажання буття, життя насолоди. Шлях що веде до моральності, саме в тому і полягає, щоб воля обеззброєна розумом, звернулася б на саму себе.
На думку філософа, вчення про ствердження і заперечення волі складає сутність християнства, буддизму і, взагалі, усілякої справжньої моралі. Зокрема він посилається на стоїків, які пропонують, не забувати про умови людського життя і завжди пам'ятати що наше буття, в сутності дуже сумна і жалюгідна доля, а біди, яким ми підвладні, справді незчисленні.
Шопенгауер підкреслює, що Христос, також, як і Будда, вчить, що людина вступає до життя грішною, і вона являє собою плід двох сліпих пристрастей. Ісус - людина, яка розуміє свою долю і тому добровільно жертвує тілом. Він, по суті, приглушує в собі волю до життя, щоб дух зречення і жертви увійшов в цей світ. На думку німецького філософа, католицизм виявився більш вірним духу Євангелія, ніж протестантизм. Католицизм приборкує волю шляхом целібату, обітниць, постів, милостині. Шопенгауер вважає, що християнство виявляє свою істинність в усіх версіях, що вона запозичує з арійського Сходу. Справжня і безсмертна сутність релігії Ісуса і Будди полягає у вченні про жертвування власної волі [1, 248–256].