§3. Свідоме і несвідоме

Глибоке розуміння природи свідомості, її місця в системі психічних явищ вимагає чіткої відповіді на поставлене в історії науки питання про співвідношення усвідомлених і неусвідомлених психічних процесів. Різнобарвна тканина психічних процесів і проявів в формі людських діянь і відносин сплетена із різних "ниток" — від вищих ступенів ясності свідомості до глибин несвідомого, що займає велике місце в духовному житті людини. Наприклад, далеко не всі наслідки своїх вчинків ми усвідомлюємо. Багато дій носять автоматизований (машинний) характер. Проте, не дивлячись на виняткову значимість і місце неусвідомлених форм психіки, людина перш за все свідомо існує. Свідомість знаходиться в складному співвідношенні з різноманітними формами неусвідомлених і ірраціональних явищ духу. Вони мають свою структуру, елементи якої зв'язані, як між собою, так і з свідомістю і діями, здійснюючи вплив на них і, в свою чергу зазнаючи їх зворотного впливу. Ми відчуваємо все те, що впливає на нас, але далеко не всі відчуття виявляються фактом нашої свідомості. Багато із них залишається на периферії свідомості або навіть за її межами. Переживання безсвідомих емоційних передчуттів говорить, що за людською формою мільйони років нерозривного єдинства з природою, Космосом. Людина єдина з природою, бо вжилась в її ритм. Не знання, а щось інше, живе і проявляється в наших неусвідомлених передчуттях і почуттях [11,8]. Слід розрізняти усвідомлені, а до другого — раніше усвідомлені дії. Так, багато наших дій, знаходячись в процесі формування під контролем свідомості, автоматизуються і потім здійснюються вже несвідомо. Сама свідома діяльність людини можлива лише при умові, що максимальне число елементів цієї діяльності здійснюється саме автоматично .[13,104].

По мірі розвитку дитини проходить поступова автоматизація багатьох функцій. І свідомість звільняється від "піклування" про них. Коли ж неусвідомлення вже автоматизовано насильно попадає у свідомість, остання бореться з цим потоком "непрошених гостей" і часто неспроможна справитися з ним. Це проявляється при наявності різного роду психічних розладів — нав'язливих і беззмістовних ідей, стану тривоги, непоборного і невмотивованого страху. Звичка, машинально розповсюджується на всі види діяльності, в тому числі і на мислення по принципу: мені не хотілося думати, але думалось само собою. Парадокс заключається в тому, що свідоме присутнє і в несвідомих формах духовної активності. При цьому свідомість в більшості випадків може взяти під контроль звичні дії і прискорити, сповільнити або навіть зупинити їх.

Проте не все у несвідомому, як було сказано, є раніше автоматизованим: певна частина несвідомого так і не вступає в світле поле дії свідомого. Саме за рахунок цих непідвласних свідомості психічних явищ, загальне поле психіки виявляється значно ширшим за свідомість.

Цілий ряд теоретиків несвідоме вважають властивістю об'єктів неорганічної природи, які не здатні до свідомого. Невластивим для свідомого є тільки те, що не може мати його по своїй природі. З цієї точки зору несвідомим є рух каменя при падінні, притягання шматка металу до магніту. В цьому випадку несвідоме і свідоме приймається як синонім до поняття живе і неживе. Притримуючись положення про несвідоме і свідоме як якість психічного відображення людиною об'єктивної дійсності, вважається, що подібне тлумачення несвідомого невірне.

Велику увагу несвідомого приділялось і в системі фрейдівського психоаналізу. Фрейдівська концепція несвідомого побудована на основі того, що основною формою несвідомої психіки є інстинкти. Для Фрейда несвідоме є місцем знаходження таємничих едіпових комплексів, канібальних потягів, інстинктів смерті і сексуальних бажань. Всі інстинкти і зв'язані з ними захоплення Фрейд поділяв на дві протилежні групи. Перша група охоплює захоплення "его", інстинкти смерті, агресивності, руйнування; до другої — відносяться статеві інстинкти, інстинкти життя [12,48]. Останні, на думку Фрейда, є інстинктами "еросу". Для першої групи характерні тенденції, які штовхають людський організм до повернення в тваринний стан, навіть в стан неорганічної матерії. Конкретними проявами інстинкту смерті є садизм, мазохізм, для яких характерні агресивність, насильні дії, спрямовані на інших людей і на самих себе. Проявом інстинкту життя є еротичне кохання. Інстинкти володіють таким могутнім зарядом психічної енергії, що не дивлячись на суворі цензурні сторони свідомості, вони проникають в неї в символізуючій формі у вигляді сну, психопатологічних симптомів. Володіючи таким зарядом, інстинкти є по суті незмінними, визначають не тільки життя окремої людини, але й форми і умови розвитку суспільства.

Протилежна концепція інстинктів створена павловською фізіологією вищої нервової діяльності. З точки зору І.П.Павлова, а з цією точкою зору в даний час згідні більшість фізіологів і психологів, інстинкти є складним ланцюжком безумовних рефлексів. Безумовні рефлекси як єдиний акт діяльності живого організму не володіють властивістю психічного відображення. Інстинкти, будучи фізіологічною, а не психічною діяльністю, не породжують тим самим свідомих і несвідомих явищ. Характеристика як свідомого, так і не свідомого може бути дана лише процесам, які зв'язані з психічним відображенням. Такими процесами є умовно-рефлекторна діяльність нервової системи [12,43].

Важливим є і питання: за яких умов відбувається перетворення несвідомого відображення у свідоме. Виникнення свідомого відображення зовнішніх впливів зв'язане як з характером самих цих впливів, так і з станом нервової системи і органів чуття, які сприймають.

Усвідомлення об'єктивних властивостей зовнішніх впливів і зв'язків між предметами і явищами об'єктивної дійсності здійснюється у формі відчуттів, сприймань, думок. Але не будь-який зовнішній вплив може стати предметом усвідомленого відображення. Впливи, які викликають безумовну рефлекторну діяльність, і є безпосередньо біологічно значимі для організму, відображаються в формі подразнення. Не будучи предметом психічного відображення, вони тим самим не можуть бути усвідомлені або неусвідомлені.

Щоб біологічно нейтральний подразник міг бути сприйнятий людиною, зовнішній вплив повинен досягати певної сили. Якщо ця сила є недостатньою, подразнення просто не сприймається органами чуття. Воно не тільки не усвідомлюється, але і не відображається в психічній неусвідомленій формі. Стимул не досягає організму, в зв'язку з цим він не може викликати ніякої діяльності, не може виконати ніякої орієнтуючої ролі в поведінці. Останнє характерно для психічного відображення.

Відсутність психічного відображення може бути також результатом втрати нервами властивості проводити в головний мозок збудження від органів чуття при впливі на них подразників достатньої інтенсивності. Цей же результат може бути і при пошкодженні органів чуття, порушення цілісності ока, наприклад, катаракта кришталика, пошкодження зорового нерву, є причиною відсутності сприйняття світлових подразників. Не будучи сприйнятим, ці впливи не можуть бути усвідомлені.

Сприйняття і усвідомлення зовнішніх впливів може бути відсутнім і тоді, коли дія нервової системи є нормальною і сила подразника є достатньою, щоб викликати подразнення. В цьому випадку несприйняття подразника пояснюється внутрішньою динамікою нервових процесів збудження і гальмування. Це звільнення великих півкуль від інших дій організму досягається як шляхом звільнення подразників, які не мають відношення до даної діяльності, так і є результатом внутрішньої взаємодії процесів подразнення і гальмування. В результаті таких процесів в корі головного мозку створюється центр збудження, який гальмує діяльність інших нервових клітин. Такий центр І.П.Павлов назвав центром оптимального збудження.

Багато і розумного, і ірраціонального як і в житті окремої людини, так і в цілій історії. Несвідоме проявляється дуже різноманітно, в тому числі і у вигляді інформації, яка нагромаджується у вигляді неусвідомленого досвіду і осідає в пам’яті людини. Але не забудемо про те, що людина — це перш за все свідома істота. Не тільки її думки, але і емоції пронизані свідомістю. І сутність (основа) свідомості і самосвідомості – не в пасивних потугах веління, загнаних в глухий кут безсвідомого наслідування необхідності, а в силі рефлексивного, вільного, свідомого діяння, що змінює обставини (і самого суб’єкта діяльності) відповідно до об’єктивних можливостей тих (і другого), але у відповідності до образу мети, винайденої, придуманої, поставленої цим “другим”, цим суб’єктом свідомості і самосвідомості [11,17].

 

Висновок

Не зважаючи на великі зусилля, які витрачає філософія і інші науки, проблема людської свідомості (індивідуального і суспільного) далека від свого вирішення. Багато незрозумілого приховують в собі механізми, функції, стани, структура і властивості свідомості, її взаємовідносини з діяльністю і особистістю індивіда, шляхи її формування і розвитку, зв'язок з буттям. Важливо підкреслити, що питання про взаємовідносини свідомості і буття не зводяться до проблеми первинного і вторинного, хоча і виходять з цього. Вивчення відношення свідомості і буття включає вивчення її різноманітних і історично мінливих типів і форм, тобто в деякій мірі це є "вічним питанням". "Вічним" не в тому розумінні, що його неможливо вирішити, а в тому розумінні, що розвиток форм людської життєдіяльності, прогрес культури і науки постійно ускладнює і змінює конкретні форми відношень свідомості буття і ставить багато питань перед філософською думкою.

Місце свідомості в структурі буття не може бути недооціненим. Її слід розуміти як щось таке, яке працює, є співучасником буття, суттєвим для життя, а не таке, яке існує поза і над життям. Свідомість проявляє себе не тільки по відношенню до дійсності. Вона є і відношенням дійсності, тобто вона є і реальною справою. Очевидно, що між цими двома ведучими типами відношень до світу, існують не тільки суттєві відмінності, але й реальні протиріччя, подолання яких не є простим, як непростим є подолання протиріч між свідомістю і діяльністю, думкою і словом, словом і ділом. Єдність свідомості і діяльності, про яку говорять психологи не дане, а задане. Воно повинно бути побудованим, точніше воно повинно будуватися постійно.

Важливо відмітити, що свідомість, діяльність і особистість індивіда є суперечлива єдність, яка постійно розвивається і майже не диференціюється. Звичайно, можна і потрібно вивчати кожен з цих феноменів окремо. Але завжди потрібно мати на увазі цілісне, тобто, людину і її місце в світі. В цьому цілісному в якості ведучого факторах на різних етапах розвитку може виступати або діяльність, або свідомість, або особистість. Але при цьому свідомість виступає в якості зв'язку, посередньої ланки між діяльністю і особистістю.

Якщо перейти від пізнавального плану розгляду проблем свідомості до соціотехнічного, то абсолютно очевидно, що суспільству потрібна не всяка діяльність, не порожній активізм, а діяльність кваліфікована, цілеспрямована, доцільна, свідома. Так чи інакше, суспільству потрібна не будь-яка емпірична людська індивідуальність, а особистість, яка переконана, самостійна, має владу над собою і над діяльністю, здатна до виконання вільних дій. Суспільство не задовільняється споглядальною і бездіяльною свідомістю, рівноцінно, як безособисте, байдуже розуміння, знання. Тому свідомість — не просто епітет, який використовується до поняття діяльність і особистість, воно повинно складати її суттєву властивість, входити в її визначення. Хоч суспільство і закликає до свідомості, однак його реальні виховні і організаційні заходи спрямовані на діяльність і особистість. Якість і дієвість таких заходів визначається тим, настільки в них враховується вся повнота тріади: діяльність, свідомість, особистість. Ця тріада як предмет спеціально побудованого дослідження, як соціотехнічний і психотехнічний об'єкт розвитку і формування зв'язує суспільствознавство і людинознавство, які одне без одного не можуть вирішити глобальні практичні та соціальні проблеми. На даному етапі, в період ринкових відносин, як ніколи потрібна діяльна і діюча свідомість, яка повинна стати позитивним фактором розвитку суспільства і його інститутів. В основі такої свідомості повинна лежати думка про зміст людського буття, про дійсно правдиві людські цінності.

 

Список використаної літератури

Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и диалектика.- М., 1991.- С.100-139.

Дельгадо Х. Мозг и сознание.- М., 1991.- С.33-42.

Дубровський Д.И. Стратегия перестройки й проблема сознания. //Филосовские науки.- 1987.- № 3.- С. 12-25.

Загальна психологія: Навчальний посібник / О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін. – К.: “А.П.Н.”, 1999.- С. 104-107.

Ильенков Э. В. Философия и культура.- М., 1991.- С.212-270.

Колдаева М.Б. Общество й сознание. II, М. — Изд-во "Мысль", 1980.

Лой А. М. Проблема свідомості: історичність досвіду // Філос. і соціол. думка.- 1992.- № 7.-С.148-162.

Ламберт Д. Доисторический человек.- Л.,1991.- С.18-21.

Мамардашвили М.К. Сознание как филосовская проблема. //Вопросы философии.- 1990.- № 10.- С. 3-28.

Мамардашвили М. Как я понимаю философию.- М., 1990.- С. 295-314.

Михайлов Ф.Г. Сознание и самосознание //Философские науки.- 1990.-№ 6.-С. 8-17.

Общая психология.- М.,1986.- С.26-37.

Орланов Г.Б. В каком же смысле сознание материально? //Философские науки.- 1989.- № 1.- С. 102-105.

14. Рузавин Г.И. Научная теория. II, М. — Изд-во "Мысль", 1978.

Толстых В.И. Общественное сознание и его формы // М. — Политиздат, 1986.

16. Фролов А.И. Введение в философию. 11.- М. — Политиздат, 1989.- Т.2.- С. 288-309.

17. Черносвистов Е.В. Сознание в структуре самосознания //Вопросы философии.- 1987.- № 10.- С. 87-97.

18. Шорохова Е.В. Проблема сознания в философии и естествознании. II.- М., 1961.- С. 234-275.

19. Юркевич П. Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням Божим // Вибране.- К., 1993.- С. 73-115.

 

МОВА ЯК ПРЕДМЕТНЕ БУТТЯ СВІДОМОСТІ

 

План

Вступ

Розділ І. Поняття мови.

§1.1. Заснування і розвиток основних лінгвістичних традицій.

§1.2. Концепції походження мови.

Розділ ІІ. Мова і свідомість народу.

§2.1. Мовна картина світу.

§2.2. Мова і специфіка людського буття.

Висновки.

Література.

 

Розділ І. Поняття мови

§1.1. Становлення і розвиток основних лінгвістичних традицій

Багато культур навіть ті що володіли писемністю не створили якихось розгорнутих концепцій й опису мови, по крайній мірі ми нічого про це не знаємо .Наприклад, важко сказати, що думали про мову в Давньому Єгипті, хоча там навчали письма та читання. Нічого не відомо про формування лінгвістичних традицій у хетів в цивілізаціях Америки і в багатьох інших народів.

Найдавніші з відомих нам лінгвістичних традицій- індійська, європейська і китайська- сформувались незалежно один від одного в 1-му ст. до РХ.

Гадають, що історично першою з традицій була індійська. Про час її формування говорити важко, в індійській культурі категорія часу і календар не відігравали суттєвої ролі, тому на відміну від Європи і Китаю там не існувало хронологій і літописів. Реально ми можемо говорити про традиції починаючи з великої граматики Паніні, що містить в собі досить повний опис санскриту. Про життя лінгвіста ми нічого не знаємо, але очевидно він був неграмотний. Його граматика створювалась в усній формі з розрахунком на усну передачу і тільки через кілька століть була записана.

Після Паніні індійська культура набула коментаторського характеру. По-перше, коментували священні пам’ятники ,зокрема веди. По-друге, коментували саму граматику Паніні ,а пізніше і граматики Катяяни і Патанджали. Наприкінці ХVІІІ ст.. з цією традицією познайомились європейці, засвоївши ряд її ідей та методів. Існує вона й сьогодні, навіть у сучасній Індії, паралельно з лінгвістикою європейського типу.

Майже в той самий час, коли й в Індії, сформувалась традиція вивчення мови в античному світі. В Стародавній Греції досить довго мовознавство, як і інші деякі науки, не було відокремленим від “науки наук” – філософії. Філософи класичного періоду висловлювали чималоцікавих здогадок про приpоду і функціонування мови.Особливо цікавий діалог “Кратіл” Платона (427-347рр. До РХ) і ряд творів Аристотеля (384-322рр.до РХ).Про зачатки спроб описати мову говориться у його праці “Про тлумачення”, де зявляється перша в античності класифікація частин мови і визначення іменника та дієслова.

Становлення грецької лінгвістичної традиції починається у так званий період еллінізму, коли після розпаду імперії Олександра Mакедонського грецька мова і культура поширюються по всьому Східному Середномор’ю. Aнтичнi лінгвісти часто не були греками за походженням. Перші основні поняття античної традиції виробились в рамках філософської школи стоїків, хто вперше ввів поняття відмінків і їх систему. Потім центром вивчення грецької мови стала Алексндрія в Єгипті, відома своєю бібліотекою. Тут остаточно сформувались основні поняття граматики ( термін лінгвістика пізнішого походження).Найповніше уявлення про александрійські граматики дають дві праці, що збереглись до сьогодні. Це граматика Діонісія Фракійського(ІІ ст. до РХ) і “Синтаксис” Аполлонія Дискола( ІІ ст. після РХ). Ідеї александрійців досить швидко проникли в Рим.В І ст. до РХ там зявляється перший великий граматист Марк Теренцій Варрон (116-27рр. До РХ). Він легко і з незначними змінами привив грецькі схеми опису до латинської мови.

Граматика Доната (ІІІ-ІV ст. н.е) та граматика Прісціана (VІ ст.) були зафіксовані пізніше і протягом всього Середньовіччя слугували прикладом.

Новий етап розвитку західноєвропейської лінгвістики почався з появою в ХІІ-ХІІІ ст. філософських граматик, які прагнули не описувати, а пояснювати ті чи інші мовні явища. Першу філософську граматику у вигляді коментарів до Прісціана написав Петро Делійський(сер. ХІІ ст.). Сформувалась школа Модестів, що працювала з ХІІІ ст. по поч. ХIVст .Найвідоміший з модистів – Томас Ерфуртський. Модисти цікавились не тільки фактами латинської мови, але й загальними властивостями і її відношеннями до зовнішнього світу і до світу думок. Вони вперше намагались всановити зв’язок між граматичними категоріями та глибинними властивостями речей, внесли також вклад у вивчення синтаксису.

Перші китайські джерела, у яких йдеться мова про питання мови зявились як і грецькі в середині І ст. до РХ. У Vст. До РХ зявляються тлумачення незроумілих слів в стародавніх текстах формуються концепції про звязок між словом і властивостями того, що воно означає в ІІІ ст. до РХ зявляються ”Теорії виправлення імен”, тобто правильного підбору іменi, яке б відповідало позначеному. Однак, говорити про становлення лінгвістичних традицій можна лише починаючи з ІІ ст.. до РХ), коли було укладено перший ієрогліфічний словник.

Спочатку китайська традиція займалась лише графікою і тлумаченням памятників. Однак з перших сторіч нової ери в ній зявляється фонетика. В ІІІ-ІVст. зявляються словники омофонів рифм. Найбільший у Китаї словник, створений у ХVІІІ ст., містив 470035 ієрогліфів і 1.995 їх варіантів.Вкінці ХІХ ст. китайська наука познайомилась з європейською і швидко підпала під її вплив.

Інша важлива лінгвістична традиція, арабська, зявилась набагато пізніше, в кін. І ст. після РХ. Перші зачатки лінгвістичних уявлень у арабів відомі з VІІ ст., але остаточно склались у першій половині VІІІ ст.В 735-736 рр. зявилась перша відома нам арабська граматика.Басрійський граматист Сібавейхі написав граматику, де детально описав фонетику, морфологію, і синтаксис класичної арабської мови. Крім граматик складали велику кількість словників і будувались етимології. На думку вчених ,в тому числі Л. Блумфілда, арабська наука вплинула на європейську науку про мову.

Остання з традицій- японська.Сформувалась вона за останні три століття. Вивчення японської мови розпочалось в другій половині ХVІІІ ст.-першій половині ХІХст. Кокугакуся вивчали фонетику і етимологію. Визначними мовознавцями того часу стали Моторі Норинага(1730-1801) і Лодзе Гімон (1786-1843), які остаточно сформували традиційну японську систему частин мови і дієслівного відмінювання.

При повному зникненні суто традиційної науки японське мовознавство ХХ ст. володіє рядом оригінальних і своєрідних рис.

Цими традиціями звичайно не вичерпується історія розвитку лінгвістичних уявлень у світі. Деякі народи мали шанс створити власну лінгвістичну традицію, але через певні причини їх не реалізовували.