4.3.1. Самотність-відчай як наслідок волі до влади над світом.

 

Незважаючи на те, що воля до абсолютної влади над світом є більш конструктивною та плідною, ніж воля до абсолютного маніпулювання, і та, і інша ведуть до руйнівних наслідків. Справа в тому, що ці волі наштовхуються на подібні волі інших людей. Не дивно тому, що воля до абсолютної влади, так само як і воля до абсолютного маніпулювання, породжує антагоністичні конфлікти, які можуть приводити до знищення сторін, що вступили у боротьбу.

Суперечність між людьми, які спрямовані до влади над світом, може бути конструктивною лише до певної межі. Рано чи пізно вона завершується моральним чи фізичним знищенням супротивника. І той, хто переміг, приходить до фундаментальної самотності-відчаю – не лише тому, що він знищив ту сторону, взаємодія з якою несе розвиток і виходить за межі нудьги, - а ще й тому, що людина з мотивацією волі до влади над світом взагалі втрачає відкрито-дружнє ставлення до світу.^37[37] Світ сприймається такою людиною як об'єкт або, точніше, сукупність об'єктів, що повинні бути підкорені й перетворені у систему. Причому принцип системи монологічно задається самим володарем.

Самотність стає закономірним результатом волі до влади над світом людей, що прагнуть агресивно-монологічного ставлення до цього світу. Вона є результатом нездатності володаря побачити в іншій людині особистість, що заслуговує на діалог, на стосунки “Я – Ти”, результатом граничної замкненості буття володаря. Саме тому ця самотність досягає граничної сили – стає самотністю-відчаєм й породжує фундаментальне страждання володаря, яке є платою за обернення людей на об'єкти маніпулювання і за насолоду від такого обернення.^38[38]

Отже, зовнішньо – владне світоставлення з необхідністю породжує самотність. Мова йде про ту внутрішню самотність, яку визначають як замкнену граничну самотність. Чи можна вийти за межі внутрішньої самотності не у зовнішній владі, а у владі над собою, що може стати творчістю – процесом пізнання й продукування текстів культури? Чи творчість також породжує самотність? Спробуємо відповісти на це.

 

4.3.2. Творча самотність.

 

Культура як творчість у своїх витоках є потік самотностей, досвід і плід неподібності до загалу. Текст постає як прагнення бути усамітненим та в той же час як поривання позбутися самотності. І це поривання є жаданням побачити світ подібним до себе. Це є спроба взаємодії зі світом шляхом самовдосконалення.

Проте, якщо справедливою є думка про те, що культура є результат творчої самотності, то справедливим буде і протилежне: самотність є результат того чи іншого типу культури. Ю. М. Швалб та О. В. Данчева пишуть про те, що існують не тільки особистісно різні форми самотності, але й “форми самотності, що є історично зумовленими, а також культурні традиції та способи ставлення до самотності та її переживання”.^39[39]

Можна погодитися з твердженням цих авторів про фундаментальну різницю у переживанні самотності на Сході і Заході.

Дійсно, ідея особистості виступає однією з суттєвих рис та цінностей західного шляху людського буття у світі. Самотність тут стає формою активності, через яку людина оволодіває світом. На Сході ж, де особистісне підкоряється всезагальному, а персоналізм замінюється на природність та фаталізм, самотність стає усамітненням - спогляданням, через яке людина як окрема частина цілого обертається на його атом.

Отже, і на Сході, і на Заході існує феномен усамітнення як самозаглиблення та самоспоглядання, тільки якщо на Заході він приводить до виокремлення особистості, то на Сході він означає розчинення особистості у всезагальних формах – як іманентних людині – природі та соціуму, так і трансцендентальних їй ( нірвана тощо ).

Таким чином, той чи інший тип культури призводить до того чи іншого типу творчої самотності й усамітнення.

Самотність є цінність і переживання як насолода, якщо переходить у творчість. Це самотність добровільно прийнята, усвідомлена і природна. Творча самотність є короткочасною – на одне натхнення, а через те завжди передбачає вихід у комунікацію. Комунікація такого роду означає передусім сприймання результатів творчої самотності.

І ще один аспект творчої самотності як насолоди – самотність створення тексту є самотність свободи. Свобода тут не просто у виборі належного, а й у виборі приємного. Людина творчості – на відміну від людини обов'язку – здатна до неповторного наповнення самоти і до самої самоти; вона повсякчас відкривається у світ інших не руйнуючи власного світу. Вона несе у собі внутрішній обов'язок. Внутрішній обов'язок, обов'язок перед самим собою є вже не обов'язок, а свобода. Свобода виступає виходом за межі обов'язку у царину відповідальності. Саме тому людина творчості-як-свободи приймає самотність насолоджуючись – вона реалізує себе для інших без самозречення.

Людина обов'язку, отой гвинтик колективу, назавжди є самотньою сама з собою. Вона втрачає себе; живучи лише для інших, використовуючи себе задля їхнього добра, вона кінець кінцем знецінює це добро – її несвобода стає їхньою несвободою та їхнім стражданням.

Прагнення до потаємності, щоб знайти свободу і реалізуватися як особистість – ось так можна визначити волю до творчої самотності. Досить часто відкритість колективові доводить до розчинення несхожості з його пересічним типом, і потаємність-усамітненість, перебування на самоті з собою – єдина форма захисту своєї особистості.

У різних історичних типах культур по-різному сприймають волю до творчої самотності. Однак немає жодної життєздатної культури, яка б оголосила практичну заборону на волю до творчої самотності – така культура позбавляється своїх духовних лідерів і перестає існувати.

Все сказане дозволяє нам зробити фундаментальний висновок: для того, щоб бути великим, треба стати самотнім. При цьому, напевно, справжня велич розгортається на шляху тої творчої самотності, що виходить за межі моно-центризму і стає принципово полі-центричною. Це означає не еклектичне поєднання в собі різноманітних альтернатив, а відкритість своєї альтернативи як локального проекту буття діалогу з іншими.

Творча самотність, що домоглася успіху, - надала своїм справам загальнозначущості, - здіймає довкола себе цілий вихор уваги та цікавості. Критерієм успіху виступає попит покупця на твори в демократичному суспільстві, або ж визнання їх кастою жерців у суспільстві тоталітарному. От через що принципове значення має реклама в усій різноманітності її форм.

4.4. Подолання та відновлення внутрішньої самотності в культурі.

 

Раціоналізм Нового часу, що успішно вкорінюється в європейську культуру. На перший погляд поривається збороти творчу самотність. Справді, абсолютна логічність системи вчинків і знаків, відсутність недомовленості породжують однозначність розуміння. Така однозначність на перший погляд знищує самотність тих, хто спілкується. Однак ця ж однозначність вичерпується так скоро, що породжує самотність як плід злиття.

Це самотність у колективі, самотність-туга за чимось поліфонічним і незавершеним, самотність-жадання ірраціонального та потойбічного.

Особлива проблема в науці – самотність та освіта. Люди в своїй переважній більшості здатні навчатися в колективі та з допомогою колективу. Звідси нездатність до примноження успіхів, коли залишається один – поза межами шкільного, студентського чи аспірантського життя. Найглибша освіта – то освіта у самотності. Нехай вона досить часто відбувається через страждання – така освіта дає змогу побороти відчуження самотнього від творчості геніїв минулого.

На відміну від науки, необхідність творчої самотності у мистецтві є загальновизнаною. Специфіка художньої творчості приводить до природної потреби в усамітненні – інколи досить тривалому, - щоб виразити себе неповторно-образно.

Для того, щоб зрозуміти сенс творчої самотності у мистецтві, треба спочатку збагнути, що саме в мистецтві відбувається спроба взагалі звільнити людину від самотності.

У чому ж специфіка художнього розв'язання суперечності людського буття, завдяки якій воно здатне звільняти людину від самотності?

Передусім, за способом відношення до дійсності воно виступає духовно-практичним або, точніше, екзистенційно-практичним. За формою вираження – це розв'язання образне. Під образністю тут розуміється цілісність і адекватність способу вираження дійсності, а також його домінуюче-естетичний характер. Саме завдяки образному характеру відтворення дійсності, тобто безпосередньому вираженню загального через чуттєво-конкретне, художня творчість в особі своїх найкращих представників, як жодне інше явище духовного життя, здатна зрозуміти і розв'язати суперечність людського життя, причому тоді, коли його практичне розв'язання ще тільки намічається.

Отже, можливість розв'язання мистецтвом суперечностей людського буття, що породжує поліфункціонально-людяний і поза-буденний, а тому катарсичний характер художньої творчості, породжує і зняття внутрішньої самотності людини – як творця, так і спів-творця, сприймаючого.

Це уможливлюється тому, що мистецтво приводить до появи художньої реальності, яка включає людину у таку систему відносин зі світом та самим собою, яка може дійсно долати внутрішню самотність. Слід зазначити, що це подолання відбувається за рахунок концентрованої самотності автора, який створює художню реальність, однак воно стосується і самого автора. Автор включається у комунікативну систему із сприймаючим та власними героями. Його концентрована внутрішня самотність, що привела до появи твору, дивним чином породжує концентровану внутрішню комунікацію

Таким чином, внутрішня самотність людини виявляється і долається у трьох фундаментальних екзистенційно-особистісних вимірах: буденності, граничному бутті (бутті – на – межі) та метаграничному бутті (бутті – за – межею). Вказані виміри не знаходяться у відносинах лінійної субординації, вони не поєднані принципом “абсолютного зняття”. Кожна людина містить у собі всі ці виміри, які взаємодіють один з одним.

Висновки

 

В даній роботі ми дійшли передусім того, що поняття “самотність” є ключовим для означення проблеми людського існування.

Самотність - це не те, що можна побачити, це те, чого не можна не побачити.

В цьому явищу зараз приділяють багато уваги філософи, соціологи, психологи, медики... За останній час вийшли збірники статей і монографії, які є результатами наукових досліджень самотності як соціально-психологічного феномена. Досліджується медичний аспект цієї проблеми. Філософ А.І.Титаренко достатньо обґрунтовано стверджує, що в ХХ столітті “проблема самотності отримала небувалий по значенню філософсько-етичний статус: в ній побачили один з вічних, рокових джерел не тільки трагічної безнадії існування людини, але і ходу всієї історії.”

Точне визначення самотності дав соціолог І.С.Кон, назвавши її “багатообразною”. Хоча це, звісно, не точне наукове визначення, а скоріше метафора, що виражає теперішнє безсилля раціонального пізнання перед даним феноменом.

У роботі було показано, що філософське дослідження феномену самотності вимагає розглядати його у різних вимірах людського буття. Аналіз наукової літератури дозволив виділити й проаналізувати індивідуальну та колективну форми внутрішньої самотності.

Вихід за межі внутрішньої самотності можливий лише у внутрішній комунікації. Під внутрішньою комунікацією можна розуміти таку комунікацію, що торкається глибинних смислових орієнтацій і має вільний характер.

Внутрішня самотність по-різному виявляється в екзистенційно-особистісних вимірах людського буття. У буденному бутті людини вона виступає як нудьга, у граничному бутті людини виявляється у формах: “туга”, “закоханість”, “жах”, “відчай”.

Вивчення феномену самотності не можна вважати завершеним. За межами даної роботи залишився цілий ряд проблем. Тому існують перспективи подальших досліджень.

Список використаної літератури

 

Бердяев Н. А. Самопознание. – М.: Мысль, 1991.

Билецкий А. Фауст, трагедия Гете // Гете И. В. Фауст. – М.: Искусство, 1962. – с. 3 – 36.

Бодрийяр Ж. Система вещей. – М.: Рудомино, 1995. – 171 с.

Бубер М. Проблема человека // Два образа веры. – М.: Республика, 1995. – с. 157 – 232.

Быстрицкий Е. К. Феномен личности: Мировоз-рение, культура, бытие. – К.: Наукова думка, 1991. – 196 с.

Гончаренко Н. В. Гений в искусстве и науке. – М.: Искусство, 1991. – 432 с.

Ермоленко А. Н. Этика ответственности и со-циальное бытие человека ( современная немецкая практическая философия ). – К.: Наук. думка, 1994. – 200 с.

Загороднюк В.П. Целепологание и идеалы. – К.: Наук. думка, 1991. – 171с.

Кнабе Т. С. Диалектика повседневности // Вопросы психологии. – 1989. – №5. – с. 32 – 38.

Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. Мюнхен – Львів, 1995.

Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Страх и трепет. М.: Республика, 1993. – с. 251 – 350.

Кьеркегор С. Страх и трепет // Страх и трепет. М.: Республика, 1993. – с. 15 – 114.

Лях В. Екзистенційна свобода: вибір та відповідальність ( філософська концепція

Ж. – П. Сартра ) // Філософська та соціологічна думка. – 1995. - №5 – 6. – с. 110 – 116.

Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії. – К.: Либідь, 1996. – 176 с.

Соловьёв В.С. Смысл любви // Философия искусства и литературная критика. – М.: Искусство, 1991. – с. 99 – 160.

Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Время и бытие. – М.: Республика, 1993. – с. 327 – 344.

Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Время и бытие. – М.: Республика, 1993. – с. 16 – 26.

Хамитов Н. В. Философия одиночества. Одиночество женское и мужское. – К.: Наукова думка, 1995. – 171 с.

Хамитов Н.В. Философия человека: поиск пределов. Кн. 2. Пределы мужского и женского: введение в метаантропологию. – К.: Наукова думка, - 1997. – 177с.

Швалб Ю. М., Данчева О.В. Одиночество: социально – психологические проблемы. – К.: Украина, 1991.

Шопенгауэр А. К учению о страданиях мира // Афоризмы и максимы. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1991. – с. 197 – 210.

Ясперс К. Комунікація // Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. –К.: Либідь, 1996. – с. 132 – 149.

Розділ VІ Філософія пізнання (епістемологія)