[Ред.] Спадок

Римський оратор Марк Туллій Цицерон назвав Геродота «батьком історії» (Pater historiae). Цей титул дотепер неодмінно додається до імені великого грека. Світ в описі Геродота запаморочливо різноманітний, людське щастя — мінливе. Мудрі, простодушні і вигадливі розповіді про країни, міста, долі і звичаї — невичерпне джерело для нових літературних творів. Збережені численні грецькі рукописи наступних століть відображають безперервну рукописну традицію, що сходить до античних видань тексту. В епоху Відродження Лоренцо Валла (1479) переклав «Історію» на латинську мову. Монументальна праця Геродота присвячена історії греко-перських воєн і описові країн і народів, що воювали з персами, — перший історичний твір стародавнього світу, що дійшов до нас, і одночасно перший в історії античної літератури пам'ятник художньої прози. Геродот уперше співвідніс події грецької історії з більш широкою, всесвітньою перспективою. Спочатку він мав назву «Історія» (гр. дослідження, вишукування); у III ст. до н. е. олександрійські вчені розділили його на 9 книг, давши кожній з них ім'я однієї з дев'яти муз: Кліо, Евтерпа,Талія, Мельпомена, Терпсіхора, Ерато, Полігімнія, Уранія,Калліопа. У 464 до н. е. Геродот відправився в подорож, початковою метою якої був збір точних відомостей про греко-перські війни. Результатом стало велике дослідження про народи, про які греки в той час ще мало що знали. Традиція приписує Геродоту тривалі подорожі країнами Сходу: він відвідав Єгипет, де піднявся по Нілу на південь аж до острова Елефантини (поблизу суч. Асуана), був у Месопотамії, Палестині, Фінікії, добирався до великих просторів північного узбережжя Чорного моря, відвідав грецькі колонії на території сучасної України, оглянув більшу частину північного узбережжя Африки та більшість островів Середземного моря, відвідав Персію. Сам Геродот описує як очевидець особливості більш суворого, ніж у Греції, клімату Скіфії, йому відоме планування Вавилона і те, яким способом зведені його стіни, наводить дані про відстані між єгипетськими містами в долині Нілу і докладно розповідає про звичаї єгиптян. "Історія суттєво відрізняється від попередніх праць логографів. Геродот вперше не лише просто описує, а й намагається досліджувати, при цьому відсуває божественний фактор на другий план.

53. Давньогрецький роман. Як і переважна більшість сучасних літературних видів і жанрів, так і роман мав свої витоки в античності. Щоправда, сам термін «роман» - не античного походження, а середньовічного, але паростки роману як літературного жанру .з притаманними йому рисами намітилися вже у грецько-римську давнину. Там "викристалізувались деякі_ його різновиди {любовно-пригодницький, любовно-буколічний, побутовий, сатиричний, історико-біографічний), його сюжетні лінії та стильові особливості. Сама ж античність для позначення творів романічної літератури послуговувалась такими назвами, як «оповідь», «діяння», «повість» тощо. Роман був останнім розповідним жанром в'янучої античності, останнім злетом давньогрецького красного письменства: його апогей припадав на II-III ст. н. є. Виник він, вбираючи в себе як досвід фольклорно-міфологічної творчості, так і досягнення тих літературних жанрів, де знайшло вияв зацікавлення особистістю, сім'єю, приватними взаємовідносинами (новела, епістолографія, риторичні вправи). Про зміст, композицію, характерні колізії, мовностилістичні особливості давньогрецького роману дають нам уявлення декілька пам'яток цього літературного жанру, які дійшли до наших днів. Хронологічно першим давньогрецьким романом, який у непошкодженому вигляді зберігся до нашого часу, в «Повість про Херея і Каллірою», твір, написаний у II ст. н. є. Харітоном.

Під могутнім впливом грецького роману, розвивався цей вид літератури і в Стародавньому Римі. Єдиною пам'яткою римської романічної прози, яка повністю дійшла до наших дніві в «Метаморфози, абр Золотий осел» з II ст. н. є. Автор цього роману Луцій Апулей, виходець з Північної Африки, який народився близько 124 р. н. є. в місті Мадаврі, римській військовій колонії, в сім'ї заможного й іменитого чиновника. Освіту здобував Апулей у рідному місті й Карфагені, виявляючи інтерес до риторики й філософії. Згодом, з метою здобути ширшу освіту, подався в Афіни-центр грецької науки, де поглиблював свої знання в галузі філософії; особливо захоплюючись вченням школи платоніків. Деякий час він перебував у Римі. Там, вдосконаливши свої знання з латинської мови, почав виступати в суді у ролі захисника. Відвідав також Єгипет, де ознайомився з Містеріями Ізіди й Озіріса. Обвинувачений у 158 р. в заняттях магією, за допомогою якої нібито «зачарував» і одружився з багатою вдовою. Апулей захищав себе в промові, названій «Апологією». Хоча він і був виправданий, проте репутація чаклуна так і залишилась за ним назавжди. Постійним місцем проживання Апулея став Карфаген, де до нього ставилися з великою пошаною як до видатного, оратора й верховного жерця провінції. Рік смерті письменника невідомий: помер він десь близько 180 р,

Час, коли жив Апулей - II століття (правління імператорів Адріана й Антонінів),-це період найвищого розвитку римського рабовласницького суспільства, період могутності імперії, її найбільшого територіального поширення. Разом з тим уже тоді з'являються симптоми в'янення й занепаду цієї могутньої держави. Дедалі гіршало становище народних мас. Люди, втрачаючи надію на краще завтра, шукали втіхи в релігії й містицизмі. Великим успіхом користувалися східні культи - єгипетські, сірійські, малоазійські, перські,, ширилася християнська віра. Популярність здобули містерії перського бога Мітри й єгипетських богів Ізіди й Озіріса. Ці культи й містерії сильно діяли на уяву і почуття посвячених, нібито відкривали таємниці потойбічного світу й обіцяли посмертне блаженство. Росла віра в магію та астрологію, множились, як гриби після дощу, віщуни і пророки, чудотворці і ясновидці. Забобони, віру в чудеса, релігійний фанатизм того часу нещадно картав сучасник Апулея грецький сатирик Лукіан із Самосати, «Вольтер класичної давнини» (визначення Ф. Енгельса).

Апулей був свого роду енциклопедистом: він студіював риторику, філософію, історію, природознавство, медицину, астрономію, цікавився окультними науками. Писав латинською і грецькою мовами. В його доробку є трактати, де він пропагує неоплатонічну філософію («Про Платона і його вчення», «Про божество Сократа», «Про всесвіт»), але великої цінності вони не мають, бо їх автор філософом не був, хоча за такого і видавав себе. Зберігся збірник ораторських виступів Апулея під заголовком «Флоріди» («Квітник»), який, подібно до вищезгаданої «Апології», дає уявлення про нього як оратора.

Чимало Апулеевих творів на різні теми пропали, Особливо відчутна втрата роману «Гермагор», тому що саме як романіст він зблиснув небуденним талантом, свідченням чого є найзнаменитіший твір Апулея «Метаморфози». .

54. Біографізм, автобіографізм, фікціональнітсть.

Біографі́зм (грец. bios - життя і graphō – пишу) – комплекс літературознавчих понять, що мають відношення до життєвого шляху письменника та його творчості. Включає власне біографію (життєпис), автобіографію (життєпис, належний самому автору), біобібліографію (поєднання біографії з бібліографією творів митця). Як методологічний інструмент науки про літературу та критику Б. має давню історію, чи не найвиразнішою віхою якої є біографічний метод, заснований французьким ученим Ш. Сент-Бевом (1804-1869). Сутність його в тому, що творчість письменника тісно пов’язується з його біографією, з рисами його особистості. Традиції біографічного методу виявилися достатньо тривкими, що природно: йдеться про індивідуальну неповторність творчості, про автора як своєрідну, непересічну особистість. Не тільки дослідницькі, а й читацькі інтереси до письменників завжди стимулювали відповідні розвідки, а також розвиток біографії як жанру, зосібна белетризованої біографії. Б., з одного боку, виходить на такі науки, як історія, соціологія і психологія, з іншого – часто підпадає під вплив ідеології і навіть політики. Так, біографічний метод радянські теоретики літератури називали буржуазним, оскільки він, мовляв, виключав письменника із соціальних зв’язків, перебільшував значення «моральної фізіології», приватних сторін життя. Тим-то його прихильники ставили «секрети» творчості вище пізнавальних закономірностей соціального та літературного розвитку. Марксистське літературознавство трактувало життєпис як допоміжний матеріал у вивченні письменника, а біографічні фактори розглядало лише як одне з джерел художнього образу і творчості. Це, втім, не ставало на перешкоді ідейно-звульгаризованому підходу, особливо у 30-ті, до оцінки письменників через призму соціального становища, «заплямованої» біографії тощо. Поширювалися такі оцінки і на сучасників, і на класиків, яких нерідко просто вилучали з історії літератури. Інтерес до Б., до проблем біографії періодично посилюється або послаблюється. Автобиографизм (греч. autos - сам, bios - жизнь, grapho - пишу) - трансформация автором "жизненного материала" в направлении своей экзистенциальной сферы, своего эмоционального комплекса и видения человека; в литературно-художественном произведении такое понимание автобиографизма реализуется указанием субъекта речи на автобиографическую основу повествования: в авторологии автобиографизм рассматривается как одна из форм авторской образно-словесной игры.

Одне з основних ознак розповідного художнього тексту це його фікціональність, тобто така обставина що світ котрий зображується у тексті є фіктивним, вигаданим.

В якості автора розуміється та особа котрій належить весь текст що розглядається.Цією особою може бути як автор твору так будь-яка особа що говорить висловлювання котрої являє собою предмет розгляду (і в мовленні якої можуть споглядати ся елементи якогось чужого іншого тексту)

Античність розробила ряд у вищій мірі суттєвих автобіографічних і біографічних форм котрі мали колосальний вплив не лише на розвиток європейської біографії, автобіографії а також і на розвиток усього європейського роману. в основі цих античних форм знаходиться новий тип біографічного часу й новий специфічно побудований образ людини що проходить свою життєву путь.