45. Схарактеризуйте Сократа як історичну особистість (за текстами Платона)

У «сократичних діалогах» головна роль належить Сократу. Платон створює надзвичайно привабливий образ свого вчителя, розумного, мудрого, незмінно іронічного і стриманого, доброзичливого і спокійного, який до кінця життя не припиняв пошуків істини. Навіть близька смерть не могла відвернути його від головної мети життя.

У діалозі «Федон» учень Сократа питає у свого колеги Федона про причини смерті Сократа. Федон переходить до теми смерті, страху й мужності перед нею, людини, вічного існування душі, відносності людських знань. Федон називає Сократа наймудрішою та найсправедливішою людиною.

Саме у діалогах Платона «Федон», «Крітон» та в «Апології Сократа» ми зустрічаємо філософські думки Сократа про нетлінність душі, про честь та гідність, про важливість духовного збагачення, мужності, приниження боягузтва. Ми вбачаємо тут такі сократівські прийоми як іронію та наведення співбесідника на певну думку (сократівський метод). Сократа зображено як визнаного провісника ідеалістичної філософії.

46. Пошук істини у житті та творчості Платона. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Богтворець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями. З'ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйняти речі. Структурні компоненти появи світу є: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює копії відповідно до моделі. Модельзразок вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, внаслідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери. Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова Душа й світове тіло. Як же людина, за концепцією Платона, може залучитися до ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага? Платон дуалістичне розглядає людину, протиставляючи в ній тіло й душу. Суть людини розумна душа, а тлінне тіло «темниця для душі». Завдяки розумній душі, перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до неї природу і тому може пізнати буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом із Світовою Душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо створено деміургом.

47 . Філософське вчення Платона. /427-347рр.до н.е./ Виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму,яка одержала назву-лініі Платона. Він перший визначив філософію як науку,що будується на абстрактних поняттях. Навчався у Кратіла та Сократа.Заснував свою школу в Афінах-Академію.Збереглася значна частина творчої спадщини Платона,яка складає-ться з 31 діалогів “Апогія Сократа”і 13 листів. Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття грун¬тується на ідеалістичному розв"язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву - універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою "нульове буття", або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують; і взаємоді¬ють. Результатом цієї взазмодії є і речі "навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось "чисто" матеріальним, бо "чиста" матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженос¬ті, очищені від матерії, увічнені і досконалі.Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш дос¬коналого і становлять копію якогось оригіналу,його "тінь". Цим оригіналом є ідея. Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування/по гр. "амнезис"/ душі.Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Роз¬глядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе жит¬тя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають, вва-жати ці тіні справжніми предметами. Тіні - це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності - світу ідей мож¬ливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо геомет-рія/,здатна вивести людину із світу почуттів та невиз¬наченості у світ ідеального сущого. Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуа-льна добродійність,суспільна справедливість - це два основних полюси людського життя,котрі по-винні бути узгоджені між собою. Звідси необхід-ність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людсь-кої добродійності з державним ладом в цілому. Розглядаючи форми державності,Платон визначає дві "правильні" - монархію та аристократію, сюди відносить і демократю,якщо остання дотримується законів; і чотири ''неправильні" - беззаконну демо-кратію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі "Держави". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона - це поліс. Його по¬ліс - це "правління кращих" /аристократія/. Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди/філософи/. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспіль¬стві та її морально-професійний склад. Філософське вчення Аристотеля Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”). Навчався у Платона, вихованець Макидонського. Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерія у нього розглядається як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Форма – активне начало, тоді як матерія –пасивне. Матерія подільна до нескінченності, форма не подільна і тотожна самі речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. За те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов”я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога. Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання. Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки: 1. Закон тотожності. 2. Закон усунення протиріччя. 3. Закон виключеного третього. Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні. Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

48. Специфіка письма Ксенофонта.Твори Ксенофонта відрізняються простотою мови і ясністю викладу. Цикл сократичних творів був написаний Ксенофонтом з метою реабілітувати Сократа в суспільній думці і довести, що він був страчений несправедливо. Перед дослідниками завжди поставав питання про вірогідність зображення особи Сократа Ксенофонтом і Платоном. Ксенофонт зобразив Сократа насамперед як учителя моралі, ігноруючи відсторонені філософські міркування (головна відмітна риса двох версій образу Сократа). Твори Ксенофонта є такими ж літературними творами, а не історичними описами, як і діалоги Платона. Ксенофонт багато в чому спирався на літературну традицію «сократичних діалогів», найбільше значення для нього мали діалоги Есхіна, Платона й особливо Антісфена. Останнього він зобив персонажем своїх творів, використовуючи оповідання від першої особи (як було в діалогах Антісфена), а головне, наслідує створеному Антісфеном образу Сократа у своїх Спогадах, описуючи Сократа власником трьох характерних антісфенівських чеснот — «помірності», «витривалості» і «самодостатності».

Основний історичний твір — Грецька історія (в семи книгах), написана з проспартанський та антидемократичних позицій, за роками, але не за методологією, продовжує працю Фукідіда. Вона охоплює події з 411 до н. е. до битви спартанців з фіванцями при Мантінеї у 362 до н. е. У цьому творі Ксенофонт керується насамперед особистими симпатіями чи антипатіями до історичних осіб, чітко простежується також дидактико-моралізаторська спрямованість твору. Незважаючи на недолік об'єктивності, Грецька історія залишається головним джерелом історичних відомостей про цей період.

Філософія

Якщо вважати, що погляди, які Ксенофонт приписав Сократу, належать також йому самому, то твори надають широкий матеріал з діалектики і етики. Етика розуміється як вчення про доброчесність, а доброчесність — як знання про правила поведінки, так що знання і доброчесність нероздільні. Чесноти також призводять до блага, яке полягає в користі і в щасті життя, в яке входять і фізичне здоров'я, і науки, і мистецтва, і дружба, і громадська діяльність, і благочестя.

Друга значна частина філософських інтересів Ксенофонта — соціальне життя, де у нього помітна постійна прихильність до аристократичного способу мислення, культ сильної особистості та ідеального володаря (ідеалізація Кира, спартанського царя Агесілая, сіракузького тирана Гієрона).

Спадок

Як письменника, Ксенофонта дуже цінували в стародавності. Ціцерон стверджував, що «його мова солодша за мед, а голосом його промовляють Музи», і дотепер за його творами} вивчають класичну грецьку прозу (особливо Анабасис).

49. Ксенофонт Кіропе́дія (грец. Κύρου παιδεία — виховання Кіра) — твір давньогрецького історика Ксенофонта, тенденційний педагогічний роман, присвячений перському цареві Кіру І Великому. Написаний між 371—355 рр. до н. е.

[ред.] Твір

«Кіропедія» є одним з найцікавіших творів Ксенофонта. Являє собою політичну утопію — життєпис ідеального монарха і устрій створеної ним держави. В ньому розповідається про засновника держави Ахеменідів царя Кіра. Значна частина опису присвячена Гірканії, сакам, кілька разів згадуються бактрійці.

Основним недоліком «Кіропедії» як джерела є те, що її завданням було виведення образу ідеального державного правителя, яким його уявляв собі Ксенофонт. З огляду на це, твір скоріше варто долучати до жанру історико-політичного роману, аніж до серйозного історичного дослідження.