58.Схарактер.Зміст «Метаморфоз» Апулея як спробу пошуків від занепаду.

Апулей розповідає про те, як Луцій вирішив на собі випробувати напій однієї чарівниці, що перетворював людей у птахів. З цією метою він попросив допомоги у служниці, але вона сплутала склянки, і бідний юнак перетворився в осла. (Ось до чого може призвести необережне звертання до магії! Ось до чого призводить цікавість!)Щоб стати людиною він мусить з*їсти пелюсток свіжих троянд.І тут починаються пригоди Луція як Осла.

Не раз знаходиться на краю загибелі, змучений, побитий і напівголодний, Луцій мимоволі бере участь у набігах і живе в горах, в кублі розбійників.

Там щодня і щоночі вислуховує він і запам'ятовує (перетворившись на осла, герой, на щастя, не втратив розуміння людської мови) все нові і нові страшні історії про розбійницькі пригоди. Нещастя невдачливого дослідника магічних таємниць закінчилися тоді, коли за порадою богині Ізіди, що з'явилась у сні, він пожував ніжні і запашні пелюстки троянд помірковане життя, його посвячують в таїнства богині Ізіди. Автор неначе навіює читачам, що коли людина живе як тварина, то вона за своєю суттю є твариною, і доля покарає її за це, як покарала героя роману.. Перетворившись в осла, Луцій поводиться, як і раніше, але тепер він, як вважає Апулей, тварина і за своєю духовною сутністю, і за зовнішністю. І лише після того, як Луцій внутрішньо очистився, він став з волі богині Ізіди людиною і не лише за зовнішнім виглядом, а й за своєю сутністю. Тепер його більше не переслідує доля, як раніше, тепер він може спокійно і щасливо жити.

Пройшовши через серію священних обрядів, пізнавши десятки таємничих присвят і врешті-решт повернувшись додому, Луцій повернувся і до судової діяльності адвоката. Але в більш високому званні, ніж був раніше, і з додаванням священних обов'язків та посад.

50 Розкрийте проблему «Поезія і проза – традиційне протиставлення й розвиток».Поезією називають ус ю словесно-художню творчість. термін «поезія» вживається як оціночний, коли хочуть підкреслити високий рівень художньої майстерності твору. У вузькому, розумінні, поезією називають істор. розвинений тип словесної творчості, який має віршовану форму мовлення. Віршовану поетичну форму в цілому характеризує піднесений лад думок, в яких відбиваються найбільш суттєві, загальнолюдські цінності буття, підкреслена емоційність, вишуканий підбір слів та форм їх звукового сполучення. Поезія посідає особливе, почесне місце в літературно-художній творчості й на перших етапах історичного становлення літератури уособлює її в цілому.Уся поезія давніх греків, з якими пов'язують розвиток європейської авторської поезії, спершу була пісенною, як і вся музика — вокальною. Взаємопроникнення музики та поезії тривало досить довго: основоположник ямбічної поезії Архілох (VII ст. до н. є.) і лірик, автор елегій Симонід Кеоський (556—468 pp. до н. є.) ще в рівній мірі вважалися як поетами, так і музикантами. Згодом, відокремлюючись від того, «що співалося», поезія довгий час виступає як єдина форма мистецтва слова, Попри те, що разом з віршовою формою з найдавніших часів існує і форма прозаїчна, таке звичне для нас протиставлення: проза — вірші з'являється не відразу. Лише з часом широке поняття поезії як мистецтва слова саме стає об'єктом поділу на віршовану поезію та художню прозу. Початок такого поділу можна спостерігати вже в античності, хоча протиставлення вірша і прози в ній не принципове: художня проза, яка опинилася на периферії мистецтва слова, все ще суттєво організується відповідно до законів поезії. В західноєвропейських літературах виокремлення поняття віршів із поезії в добу Відродження пов'язується зі здобуттям прозою своєї власної художньої форми, відмінної від віршової. Віршовий текст і став усвідомлюватись як віршовий тоді, коли мовленнєва організація прози чітко протиставила себе творам, написаним вір­шовою формою. У слов'янських літературах термін «поезія» в значенні віршової форми входить у вжиток з кінця XVIII — початку XIX століття.Починаючи з епохи Відродження в Західній Європі, а в східнослов'янських літературах — з третини XIX століття, поезія активно витісняється художньою прозою, яка, зайнявши до кінця XIX століття панівне становище в літературі, зберігає його й досі, певною мірою уособлюючи поняття літератури, як це у свій час робила поезія. Поетична творчість в ієрархії видів словесного мистецтва відсувається на другий план.Прозою називають тип словесно-художньої творчості, який протиставляється поезії як мові віршового типу. Проза, таким чином, — це невіршована мова, тобто мова, що не має чітко окреслених форм ритмічної організації, які розбивають мовленнєвий потік на однотипні словесні відрізки, інтонаційно виокремлені сильними паузами. Прозою в XIX столітті часто називали будь-які невіршові твори, у тому числі й нехудожні.Художня проза веде свою генеалогію від публічних промов давньогрецьких ораторів і, хоч як це парадоксально, з огляду на те, що проза (художня) з'являється набагато пізніше, ніж поезія », «Перетворення ораторського виступу на справу свідомої виучки мало своїм наслідком зростання чисельності осіб, здатних промовляти публічно, а й появу нового типу словесної творчості — художньої прози . Грецька художня проза зароджувалася в V— IV століттях як своєрідний антипод поезії, від якої вона переймала тематику й запозичувала засоби художнього вираження.».Нова художня проза, все ж таки нагадувала більше вірш, аніж просту, розмовну прозу. Давньогрецька й пізніша європейська художня проза — це так звана ритмічна проза, в якій, хоча й не в такій чіткій формі, як у вірші, мав місце симетричний поділ мовлення на словесні відрізки, які до того ж інколи мали співзвучні закінчення, що стали прообразом пізніших рим.Усталенню прози сприяли поява та розвиток писемності, яка поступово почала витісняти форму усного існування й поширення творів словесності.У повсюдний вжиток художня проза починає входити переважно тоді, коли писемність набирає форму друкованих видань. Масова форма розповсюдження прозаїчної літературної продукції стала однією з головних, у всякому разі зовнішніх причин, що зумовили витіснення поезії прозою і початок епохи панування останньої: «Межа між епохою поезії та епохою прози не може бути окреслена з математичною точністю. І справа не лише в тім, що в різних країнах перехід від поезії до прози відбувається повільно й у різний час, Прозаїчне слово — це слово, в яке активно проникають філософія, історія, публіцистика. Останні, хоча й підпорядковуються художнім законам естетичного перетворення слова, суттєво «коректують» його зміст, додають йому відчутного заряду ідеологічної проблематики, часто несумісної з художнім змістом поетичних (віршових) творів. До специфічних властивостей прози можна віднести й те, що вона в більшій мірі зображувальна й у меншій мірі виражальна; на противагу поезії — діалогічна, тоді як поезія зорієнтована на єдність авторського слова і слова персонажа, тобто монологічна. На відміну від поезії, у якій мова виступає майже виключно як засіб зображення, в прозі вона існує і як предмет зображення у формі мови персонажів твору, а також оповідачів тих «життєвих історій», що кладуться письменником в основу сюжету твору.Межа між поезією та прозою часто умовна, історично змінювана, відкрита для взаємопроникнень. Проза може вбирати віршові тексти, поезія — прозу. Між прозою та поезією існує ціла низка суміжних форм, мовленнєва організація яких співвідноситься як з прозою, так і з поезією: це вірші в прозі, ритмізована проза, верлібр і т. п.

51. Первісна спорідненість прозових жанрів. Міфологічне та історичне начало своєрідно переплітаються в епічному художньому світі, і цей момент є спільним для усіх епічних жанрів. Генетична залежність художнього мислення ряду прозових наративів від міфологічного пласту свідомості вкрай виразна, через те без розуміння міфів неможливо належним чином осягнути художню глибину епосу. Одними з найдавніших епічних форм є міфологічні оповіді [22, 51]. Прозові наративи (казки, легенди тощо), які побутують в традиційному середовищі й нині, відрізняються від інших епічних жанрів (українських дум, билин київського та новгородського циклу, юнацького епосу південних слов'ян тощо) не лише за формою, а й за змістом.

Міфологічні сюжети є найдавнішими в епічній традиції кожного народу. Саме з ними пов'язане популярне уявлення про міф як про оповідальний текст (такими постають, зокрема, відомі з давніх писемних джерел ассіро-вавилонські, єгипетські, грецькі та ін. міфи). Проте існує й інше трактування міфу - як моделі світу, системи традиційних уявлень про світ. І хоча останні обов'язково наявні в міфологічних наративах, усна традиція такі твори в цілісному вигляді зберігає не завжди. Немає сумніву, що етап міфологічного мислення пройшли в своєму розвитку всі етноси, однак лише окремі з них сформували цілісну міфологічну систему та донесли відповідні тексти до історичних часів.

В архаїчному суспільстві міф був засобом осягнення таємниць буття. Він водночас давав змогу розуміти минуле та прогнозувати майбутнє. Світ людини (мікрокосм) та всесвіт (макрокосм) були для міфологічної свідомості ізоморфними. Самe відтворення сакрального міфологічного тексту не лише пояснювало уклад світу, а й у розумінні людини доби міфотвочості мало вплив на прийдешнє. Не тільки зміст оповіді, а й обрядові дії, що її супроводжували, мали сакральний характер. Міф складав нерозривну єдність з ритуалом. За міфологічною логікою, сутність явища виявлялася через те, як воно виникло, тому значна частина міфів і в своєму словесному тексті, і в обрядових діях відтворювала саме процес постання світу, людини, тварин та речей. Міфологічна свідомість, яка була панівною протягом тривалого періоду, не втратила актуальності і сьогодні - її відгомін можна спостерегти не лише у різноманітних фольклорних явищах, але й в обрядах, у віруваннях та забобонах сучасників. І хоч усні традиції багатьох народів (в тому числі й українського) не зберегли міфологію як систему оповідальних текстів та особливу форму світопізнання, рефлекси міфологічних уявлень все ж донині представлені у традиційних текстах різної жанрової належності, у обрядовій, ігровій та ін. практиці. Тому міф “як система уявлень про світ, як особливий тип мислення, що передує історичному, відновлюється на підставі даних етнографії, археології, лінгвістики, психології та інших наук. Для реконструкції міфологічної картини світу особливо істотними є несвідомі вияви архаїчних уявлень у мові, у принципах соціальної організації, в художній творчості” [1

52. Зародження історіографії у творчості Геродота. Відомо, що більшу частину матеріалу Геродот здобував під час своїх мандрівок, а його улюбленим методом було опитування. Фольклорні розповіді в той час були не раз єдиними джерелами для опису подій. Щорічно подорожуючи по Україні, я бував в Ольвії (с. Парутіно Миколаївської обл.), яку колись відвідав видатний вчений-мандрівник, Гелоні (с. Більськ Полтавської обл.), Тірі (м. Білгород-Дністровський), Неаполі Скіфському (м. Сімферополь) та багатьох інших місцях, пов‘язаних зі скіфською історією. Монументальна праця Геродота присвячена історії греко-перських воєн і описові країн і народів, що воювали з персами, — перший історичний твір стародавнього світу, що дійшов до нас, і одночасно перший в історії античної літератури пам'ятник художньої прози. Геродот уперше співвідніс події грецької історії з більш широкою, всесвітньою перспективою. Спочатку він мав назву «Історія» (гр. дослідження, вишукування); у III ст. до н. е. олександрійські вчені розділили його на 9 книг, давши кожній з них ім'я однієї з дев'яти муз:

• І. Кліо.

• ІІ. Евтерпа.

• ІІІ. Талія.

• IV. Мельпомена.

• V. Терпсіхора.

• VI. Ерато.

• VII. Полігімнія.

• VIII. Уранія.

• IX. Калліопа.

Виклад подій греко-перських воєн об'єднує у Геродота окремі географічні й етнографічні нариси, так звані логоси. Геродот починає оповідання розповіддю про долю Лідійського царства і переходить до історії Мідії до воцаріння Кира, у зв'язку з походами Кира описує Вавилон і звичаї його жителів, а також плем'я массагетів, що жили за рікою Аракс. Історія завоювання Єгипту Камбісом дає йому привід розповісти про цю країну: так складається знаменитий єгипетський логос; історія невдалого походу Дарія на скіфів переростає в опис способу життя і традицій племен, що населяли причорноморські степи.

Це перший опис Скіфії і народів, що її населяють, який дійшов до нас. Опис створений головним чином на розпитах знаючих осіб з числа грецьких колоністів (немає доказів, що Геродот побував у кримських і приазовських містах). Характеристику скіфських рік Геродот починає з Істра (Дунаю), що «тече через усю Європу, беручи початок в землі кельтів». Він вважає Істр найбільшою з відомих рік, до того ж завжди повноводною, влітку й взимку. Після Істра найбільша ріка — Бористен (Дніпро). Геродот правильно вказує, що тече вона з півночі, але нічого не говорить про дніпровські пороги, отже, не знає про них. «Біля моря Бористен — уже могутня ріка. Тут до нього приєднується Гіпаніс (Південний Буг), що впадає в той самий лиман». Геродот дав відомості про західні береги Чорного моря від устя Дністра до Босфору і більшої частини узбережжя Балканського півострова.

У своїх описах Геродот переказує багато міфів про походження скіфського народу; у яких значна роль відводиться Гераклові. Опис Скіфії він закінчує розповіддю про шлюби скіфів з войовничими жінками з племені амазонок, чим і можна, на його думку, пояснити скіфський звичай, що полягає в тому, що дівчина не може вийти заміж, поки не уб'є ворога.

В екзотичній фауні Північної Африки його цікавить почасти незвичайність зовнішнього вигляду і поведінки тварин, але ще більше характер зв'язків, що виникли між людиною і тваринами. Цей взаємозв'язок у Єгипті набагато тісніший, ніж у Греції, і накладає на людину незвичайні зобов'язання. Геродот замислюється над «договором», укладеним єгиптянином з кішкою, ібісом і крокодилом, і його дослідження дозволяють йому зробити разючі відкриття не щодо тварини, а щодо людини. Його картина Єгипту, хоч якою б чудесною або неповною вона не була, все-таки в основному підтверджується сучасними істориками або, у всякому разі, вважається ними правдоподібною.

Подібні описи окремих місцевостей і народів зближають «Історію» із працями іонійських вчених-логографів і, зокрема, з творами Гекатея Мілетського, на які Геродот неодноразово посилається. Однак, на відміну від логографів, у канву історичного оповідання Геродот включає епізоди-новели, близькі усним переказам, що існували серед східних народів. Віра у всемогутність долі, широта історичної і просторової перспективи, неспішність оповідання додають «Історії» епічного характеру. Геродота називали «великим наслідувачем Гомера».

Твір Геродота пронизує тема мінливості долі і заздрості божества на щастя людей. Подібно Есхілу в трагедії «Перси», Геродот засуджував перських царів за надмірну зухвалість і прагнення порушити світовий порядок, що звелів персам жити в Азії, а еллінам у Європі. Іонійське повстання 500 до н. е., Геродот вважав проявом необачності і гордині. При описі війн Геродот використовував спогади очевидців, матеріали написів, записи оракулів; він відвідував місця боїв, щоб точніше реконструювати хід битв. Неодноразово він відзначав заслуги роду Алкмеонідів, до якого належав Перікл.

Геродота звинувачували в перекручуванні історії, поговорювали, що він намагається вигородити Афіни за рахунок Спарти, і в тому, що це так і було, немає ніяких сумнівів. І все-таки одна з кращих якостей Геродота — це його широта і неупередженість. Ми не знайдемо в нього і тіні зневаги до інших народів.

Стиль Геродота ясний і простий, мова поетична. Твір призначався для читання вголос, публічного або сімейного, і аж ніяк не для усамітненого вивчення. При читанні Геродота виникає така повнота сприйняття древнього світу, якої не зміг дати жоден інший античний твір.