Застосування тепла Зігріваючий компрес

Це тривала теплова процедура, що являє собою лікувальну пов'язку з непромокаючим шаром, який затримує на місці його накладання випаровування та тепловіддачу.

Механізм дії. Рівномірне та тривале розширеная судин веде до збільшення притоку крові не тільки до шкіри, а й до тканин та органів, які лежать глибше і розташовані за грудинною та черевною стінкою (табл. 5).

Протипоказання до накладання компреса. Гарячка з високою температурою тіла, алергічні та гноячкові захворювання шкіри, септичний стан хворого, гнійне ураження прилеглих органів, порушення цілості шкіри.

Таблиця 5. Накладання зігріваючого компреса

Первинна дія	Остаточна дія	Показання	Місце накладання
Розширення кровоносних судин у шкірі, підшкірній основі та прилеглих органах	Підвищення процесів обміну: а) протизапальна б) розсмоктує вогнища гострої (негнійної) та хронічної інфекції	Гострий, підгострий та хронічний трахеїт та бронхіт Пневмонії (крім абсцедуючих)	Груднина, спина (крім ділянок лопатки та хребта), бокові ділянки грудної клітки, ті самі місця
		Ангіна (без нагноєння)	Шия
		Запальні процесси у шкірі та підшкірній основі, наприклад післяін’єкційні інфільтрати	Уражене місце
		Запалення периферичних нервів	Уражене місце
		Гострі (без нагноєння) та хронічні запалення суглобів	Уражений суглоб
		Забите місце (не раніше ніж через 1 добу після травми	Уражене місце
		Запалення середнього вуха (отит), крім гнійного	Ділянка соскоподібного відростка
		Хронічний тромбофлебит (при відсутності свіжого нагноєння та тромбування)	Уражене місце
		Негнійне запалення молочної залози (мастит)	Уражене місце
Подразнення рецепторів шкіри, рефлекторний вплив на нервові закінчення у непосмугованих м’язах судин, внутрішніх органів (бронхів, травного каналу, сечовивідних шляхів, тощо)	Протиспазматична, болезаспокійлива	Хвороби, яким притаманні периферичні артеріальні спазми:
		облітеруючий ендартеріїт	Литки, стопи
		або артеріосклероз, хвороба Рейно	Литки, стопи, передпліччя, кисті
		Хвороби дихальної системи, бронхіальна астма, сухий плеврит (нетуберкульозного походження)	Грудна клітка (груднина, спина крім лопаток та хребта, боки)
		Запалення периферичних нервів	Уражений нерв
		Міозит	Урежений суглоб
		Запалення суглобів	Уражений суглоб
Відтягування крові від глибоко розташованих тканинн та органів	Зменшення застою крові, обмеження запального вогнища, розсмоктування запального вогнища	Тромбофлебіт (за відсутності гострих запальних явищ)	Уражене місце
		Ангіна	Шия
		Глибокі інфільтрати підшкірної основи (наприклад, післяін’єкційний)	Уражене місце
		Негнійний мастит	Уражена молочна залоза
		Підшкірні інфільтрати, фурункули, карбункули	Уражене місце

Позитивні сторони компреса. Не потребує частої зміни, як, наприклад, грілка. За бажанням хворий може не лежати в ліжку. Компрес може бути накладений на ділянки, де незручно або неможливо ставити банки, накладати гірчичники, грілку (шия, кінцівки тощо).

Зігріваючий компрес може бути сухий чи вологий. Вони відрізняються між собою тільки першим шаром: у першому випадку — це суха марля, а в другому — волога.

Усі види компресів накладають тільки на чисту суху шкіру.

Вологий компрес. Для накладання вологого компресу (мал. 57) необхідно взяти марлю, компресний (вощений) папір або клапоть поліетиленової плівки, вату, бинт, гарячу воду або 40 % етиловий спирт, або одеколон, або 9 % розчин оцту.

Вологий компрес складається з чотирьох шарів, кожен з яких з метою герметизації, починаючи з нижнього шару і до верхнього, повинен бути на 2—3 см більшим за попередній.

Перший, нижній шар: змочують клаптик марлі необхідного розміру (6—8 шарів) у воді температури 25—30 °С або 40 % етиловому спирті. Віджимають надлишки рідини. Другий, герметизуючий, шар, складається з компресного (вощеного) паперу або клаптика поліетиленової плівки, його краї повинні бути на 2—3 см більшими, ніж краї попереднього шару.

Третій, утеплюючий, шар. Найчастіше для цього шару використовують вату. Він також має бути на 2—3 см більшим за попередній.

Четвертий, укріплюючий, шар. Це звичайна марлева серветка, більша за попередній шар на 2—3 см, яка приклеюється клеолом до шкіри, або марлевий бинт, яким компрес щільно прибинтовується.

Треба слідкувати, щоб прибинтовування не було надто слабким, бо тоді компрес буде зсуватися, що призведе до порушення його герметичності та зникнення теплозберігаючого ефекту, а також, щоб прибинтовування не було надто міцним, особливо на кінцівках, бо можна перетиснути кровоносні судини.

Такий компрес тримають на хворому місці протягом 8—10 год, змінюючи його двічі на добу (вранці та увечері).

Ознаки правильно накладеного компреса

Марля внутрішнього шару залишається вологою та теплою і через 8—12 год. Шкіра під компресом волога, тепла, злегка гіперемійована.

Після зняття компреса шкіру протинають теплою водою, потім сухим рушником досуха. Щоб не було мацерації, протирають шкіру 70 % етиловим спиртом.

Через 2—3 год компрес можна накладати знову.

При виникненні мацерації шкіру протирають 70% етиловим спиртом, у місці ушкодження присипають її цинковою присипкою або змащують цинковою маззю чи кон-

121

центрованим розчином перманганату калію. Необхідно зробити перерву на 2—3 доби або застосувати сухий компрес.

Для підсилення дії вологого компресу слід використовувати грілку, покладену поверх компресу, різні мазі (Вишневського, вазелінову, міновазинову), жовч, димексид.

У цьому випадку такий компрес можна назвати медикаментозним.

Необхідно також знати, що спиртові компреси швидше висихають, ніж водяні. Тому їх треба змінювати через кожні 4—6 год. Не слід накладати компрес на шкіру, змащену йодом, тому що виникає велика небезпека глибокого опіку або мацерації шкіри. Якщо компрес зсунувся, 1-й шар охолов та висох, його треба зняти та накласти новий компрес.

Особливості накладання компреса на різні ділянки тіла

І. Компрес на грудну клітку: а) звичайний компрес, щоб не сповзав, треба закріпити за допомогою бинта і

обов'язково перекинути його через одне плече або через обидва передпліччя навхрест; б) зручним є застосування компресу у вигляді жилетки (на один бік) з внутрішнім шаром, що відстібується (мал. 58).

2. Компрес на шию (горло) при ангіні, трахеїті має вигляд полоси завширшки 6—8 см; довжина її відповідає окружності шиї.

3. Компрес на вухо (при негнійних запаленнях середнього вуха). Перші З шари накладають на соскоподібний відросток, а 4-й, фіксуючий, шар утворюється за допомогою циркулярного прибинтовування цих шарів до голови.

4. Компрес на живіт див.

мал. 58.

Застосування грілок

Місцевий зігріваючий ефект можна одержати за допомогою грілки. Ефект грілки залежить не стільки від інтенсивності температури, скільки від тривалості процедури. При застосуванні грілки відбувається рефлекторне розширення кровоносних судин органів черевної порожнини та розслаблення непосмугованих м'язів. Болезаспокійливий ефект грілки застосовують при лікуванні виразкової хвороби, ниркової коліки, радикуліту тощо (табл. 6).

Протипоказання до застосування грілок. Біль у животі невідомого генезу, кровотечі різного виду, гострі запальні явища в черевній порожнині: апендицит, гнійний холецистит, перитоніт, будь-які панкреатити (підшлункова залоза дуже чутлива до тепла, і при її запаленні відбувається самоперетравлення залози), злоякісні і доброякісні пухлини, туберкульоз будь-якої локалізації, тромбофлебіт, нагнійні та алергічні захворювання шкіри, свіжі травми, забиті місця, обмороження, інфіковані рани, септичний стан хворого.

Для накладання водяної грілки (мал. 59) необхідно наповнити її водою температури 70 °С до двох третин об'єму. Витісняють з грілки повітря, поклавши її на якусь площину горизонтально і піднявши верхнім кінець до появи у горловині води. Це можна робити й іншим чином: тримати грілку вертикально і натискати її посередині до

122

123

Таблиця 6. Лікувальна дія грілки

Первинна дія	Остаточна дія				Показання	Місце накладання
Розширення кровоносних судин шкіри та глибоко розташованих органів (безпосередньо під впливом тепла та рефлекторно — внаслідок подразнення рецепторів шкіри)	Суто теплова (зігрівання хворого), покращання кровообігу, трофічна, відтягуюча, розсмоктуюча			Загальне охолодження хворого Знесилення хворого, стан гіпотермії Хронічні запальні процеси: холецистит коліт (особливо спастичний) гастрит артрит (и) радикуліт, неврит Для кращого загоювання виразки шлунка або дванадцятипалої кишки (якщо нема схильності до кровотечі або перфорації) Для покращання трофіки нижніх кінцівок при облітеруючому ендартеріїті, артеріосклерозі, хворобі Рейно Підшкірні інфільтрати при внутрішньом'язових або підшкірних ін'єкціях (без нагноєння)		Загальне обкладання грілками > Ділянка правого підребер'я Ділянка живота Ділянка епігастрію та мезо- гастрію Ділянка ураженого суглоба (суглобів) Уражене місце Ділянка епігастрію та мезога- стрію Нижні кінцівки (крім ділянок трофічних виразок) Місце інфільтрату
Подразнення шкірних рецепторів теплом, розслаблює непосмуговані м'язи внутрішніх органів, знижує поріг больової чутливості	Антиспазматична, знеболююча			Невралгія, радикуліт Спазматичні явища у черевній порожнині: гастрит дуоденіт коліт (особливо спастичний) холецистит виразкова хвороба шлунка або дванадцятипалої кишки (якщо нема схильності до кровотечі або перфорації) Сечокам'яна хвороба Різні периферичні артеріальні спазми (хвороба Рейно, облітеруючий ендартеріїт, артеріоло склероз)		Уражене місце Ділянка живота Ділянка живота, крижі Нижні або верхні кінцівки

появи у горловині води. Повітря з грілки слід витискати з метою надання їй плоскої еластичної форми і щоб вона щільніше прилягала до тіла. Потім грілку герметично закривають корком. Перевіряють герметичність. Для цього грілку перевертають дном догори, а отвором донизу. Якщо вода починає підтікати, відкривають корок і знову закривають та перевіряють на герметичність. Якщо з отвору постійно підтікає вода, така грілка не придатна для користування.

Сухим рушником витирають грілку.

Гумову грілку ніколи не прикладають безпосередньо до тіла, а завжди обгортають її чистим сухим рушником. Спочатку, коли грілка ще надто гаряча, під неї підкладають рушник, складенні; у декілька шарів. У міру охолодження грілки кількість шарів зменшується.

Якщо грілку слід накласти до хворого місця на тривалий час (години, доби), через кожні 2—3 год воду в ній треба міняти. Дуже важливо слідкувати за правильністю положення грілки та загальним станом важкохворих і хворих, які перебувають у непритомному стані. Якщо через негерметичність грілки намокла білизна, її обов'язково слід перемінити. У разі виникнення значної гіперемії, пухирів або сильних больових відчуттів грілку слід негайно зняти.

За умови дотримування показань та протипоказань, а

також техніки накладання грілки ускладнення при її застосуванні зустрічаються надто рідко. Серед них трапляються опіки. Вони, як правило, виникають у хворих, які перебувають у непритомному стані, важкохворих, у яких шкіра стає нечутливою, зі зменшеною опірністю. Опіки, особливо II — III ступеня, стають вхідними воротами для інфекції та виникнення септичного стану або ранової інфекції.

Якщо чутливість шкіри підвищена, можуть виникнути пухирі алергічної етіології. Поширюються запальні та септичні процеси. У разі неправильного накладання грілки на живіт виникають кровотечі, перфорації, перитоніт. Внаслідок тривалого застосування грілки може виникнути гіперпігментація шкіри. Щоб запобігти їй, шкіру на місці накладання грілки треба змащувати вазеліновою олією.

Електрична грілка має переваги перед водяною, бо вона сприяє поступовому наростанню теплової дії, тривалому застосуванню тепла, регулюванню необхідного рівня температури та рівномірного постійного тепла. Вона м'яка, пластична.

Для кожного хворого електричну грілку слід загортати 126

у чисту наволочку та індивідуально підбирати необхідний рівень температури.

При користуванні електричною грілкою необхідно суворо додержуватися правил техніки безпеки. Для цього необхідно перевіряти цілість електричного шнура, слідкувати, щоб грілка не була вологою, не залишати хворого, який перебуває у непритомному стані, самого, не накривати електричну грілку ковдрою, бо це загрожує перегріванням та виникненням пожежі.

Застосування холоду

До лікувальних процедур шкіри належить застосування холоду. Місцеві холодові процедури викликають дію, протилежну дії тепла (табл. 7).

Протипоказання. Виснаження хворого. Хвороби, яким притаманні артеріальні спазми (облітеруючий ендартеріїт, хвороба Рейно). Підвищена чутливість до холоду. У хворих, що втратили чутливість шкіри (паралічі). У хворих з гострою затримкою сечі. При трофічних ураженнях шкіри. Холодові процедури слід обережно застосовувати у хворих, які перебувають у непритомному стані.

Міхур з льодом

Міхур для льоду виготовляють з гуми. Він має пласку, круглу форму з отвором у центрі, що загвинчується корком з нарізкою (мал.60). Лід має знаходитися у морозильнику у вигляді великої грудки.

Перед застосуванням міхура лід дрібно розколюють для зручнішого розміщення у міхурі та щоб міхур був легшим і краще моделювався за формою тіла. Лід набирають у совок і на дві третини заповнюють ним міхур.

Не можна наливати воду у міхур, а потім заморожувати його, тому що внаслідок цього утворюється велика холодова поверхня, що може призвести до сильного охолодження або навіть обмороження місця прикладання міхура. Такий міхур стає надто важким і сильно давить на підлеглі органи (але його можна застосовувати при маткових кровотечах), він погано набуває форму ураженого місця. З міхура витісняють повітря, надавивши на дно, щоб в отворі з'явився лід. Отвір герметично закривають корком. Міхур насухо витирають рушником, обгортають його сухим рушником та прикладають до тіла хворого.

Дітям та виснаженим хворим міхур з льодом слід підвішувати на висоті 3—5 см від тіла (мал. 61).

127

Тримати міхур з льодом можна 1—2 год, але кожні 20— 30 хв робити перерву на 10—15 хв. Необхідно слідкувати, щоб шкіра під міхуром не побіліла, щоб на ній не виникли пухирі. При необхідності тривалого тримання міхура з льодом (протягом доби) через 2—3 год лід треба поновлювати. Місця розташування міхура з льодом див. на мал. 62

Примочки (холодні компреси)

Правила накладання. Змочують у холодній (льодяній)

воді велику марлеву серветку. Віджимають її і прикладають до хворого місця. Змінюють серветку кожні 2 -3 хв, тому що вона швидко набуває температури тіла. Примочки прикладають протягом 5 хв — 1 год.

Застосування п'явок (гірудотерапія)

У медичній практиці п'явки застосовують з давніх-давен, переважно з метою крововитягання і як загальний та місцевий протизсідний засіб.

П'явки належать до класу кільчастих хробаків. Вони живуть у прісних стоячих водоймах (ставках, озерах, болотах, канавах).

З лікувальною метою застосовують медичні (Hirudo medicinalis) та аптечні (Hirudo officanalis) п'явки, котрі не слід плутати з кінськими п'явками.

П'явка має довгасте пласко-опукле тіло, що складається з кілець; тому вона може сильно скорочуватися, а насмоктавшися крові, так само дуже збільшуватися. Довжина дорослої п'явки становить 3—6 см, поперечник — 10—12 мм;

129

її маса— 1,5—2 г. На головному (звуженому) кінці п'янки є присосок. На його дні знаходиться рот, а в ньому — 3 щелепи, що розходяться у вигляді радіусів, що мають форму маленьких пилок, поділених на 90 зубчиків, що ними п'явка прокушує шкірні покриви. На хвостовому (подовженому) кінці є друга, більшого розміру, присоска, за допомогою

130

якої п'явка причіплюється до шкірних покривів та просувається вперед.

Спинка медичної п'явки має оливково-зелене забарв-

лення, часто майже чорне, з шістьма вузькими червонуватими поздовжніми смугами. Черевце її також має оливково-зелене забарвлення з чорними плямами.

Зберігають п'явки у банці з чистою водою ємкістю в декілька літрів. При цьому в 3—5-літровій банці їх може зберігатися до 300 особин. Банку слід прикривати кришкою з отворами або рідким полотном. Воду наливають з водопровідного крана до половини або на ²/₃ банки, давши їй відстоятися протягом доби (щоб виділився хлор), міняти воду необхідно щодня або через день. На дно банки треба насипати невеликий шар піску. Банку слід тримати на вікні в не дуже світлій кімнаті, по можливості при температурі повітря +12...+18 °С.

Треба знати, що для використання придатні тільки здо рові, голодні п'явки. Вони повинні мати такі ознаки: швид ко пересуватися у воді, у витягнутому вигляді мати тонке тіло, при дотику води дуже (у 3—4 рази) скорочуються, набуваючи форму яйця; тіло такої п'явки на дотик еластич не, слизьке. . .

Мляві рухи, вузлики, ділянки ущільненості на тілі, лип кий слиз на його поверхні вказують на хворобливий стан п'явки. Така п'явка непридатна до застосування. .

Необхідно пам'ятати, що для запобігання передачі через п'явку інфекційних хвороб (гепатит, СНІД) від одного хворого до іншого треба застосовувати п'явку тільки один раз.

Звичайно використані п'явки знищують, кидачи їх у

розчин формаліну або нашатирного спирту чи солону воду, а потім викидають їх до каналізації.

Але їх можна використовувати у того самого хворого декілька разів. Для цього після використовування п'явки її слід потримати декілька хвилин у підсоленій або підкисленій оцтом воді, обережно пальцями витиснувши з неї кров (у напрямку від головного до хвостового кінця) та залишити голодною на декілька місяців (кров, що залишила-

ся у п'явці, перетравлюється надто повільно).

Краще відсмоктують кров пявки масою 1—2 г. Велика

п'явка може насмоктати за 1 год від 10 до 15 мл крові. Таким чином, 8—10 п'явок, що їх звичайно прикладають, можуть викликати крововтрату до 100—150 мл.

Дія п'явок на організм людини показана у табл. 8.

Протипоказання до застосування п'явок. Хвороби зі зниженим зсіданням крові, ламкість судин, недокрівя (ане-

131

Таблиця 8. Дія п'явок на організм

Первинна дія	Остаточна дія	Показання	Місце накладання
Висмоктуючи кров, п'явки випускають у ранку та кров секрет своїх слинних залоз, що в своєму складі має:		Профілактика та лікування: ішемічної хвороби серця,
		приступів стенокардії, що затягнулися, інфаркту міокарда,	Ділянка серця (8—10 особин)
Гірудин (інгібітор ферменту тромбіну)	Гальмування зсідання крові, до того ж не тільки у місці присмоктування, але й у циркулюючій крові, тобто вони діють як антикоагулянтні засоби та запобігають тромбозу внаслідок:	тромботичного (ішемічного) інсульту,	Соскоподібні відростки (по 8 особин на кожний)
		тромбоемболії легеневої артерії	Спереду та позаду грудної клітки над місцем інфаркту легені
	а) покращання реологічних властивостей та мікро циркуляції крові; б) блокування процесу при липання тромбоцитів один до одного та до стінки судин	Атеросклеротичні ураження: аорти (крім випадків її аневризми), вінцевих судин, судин головного мозку, судин нижніх кінцівок	Друге міжребер'я ліворуч від груднини Друге міжребер'я праворуч від груднини Ділянка серця Соскоподібні відростки На протязі ураженої судини
	Тромболітична: гірудин руйнує (лізує) тромби, що вже утворилися	Гіпертонічна хвороба, симптоматичні артеріальні гіпертензії, гіпертонічні кризи; дія п'явок при цьому виникає за рахунок: розширення периферичних та органних артеріол, покращання реологічних властивостей крові	Соскоподібні відросткі; Ділянка серця Уздовж хребта
Фермент дестабілазу та деякі простагландини, що у своєму складі мають: Гістаміноподібні речовини	Тромболітична Протиатеросклеротична (гідроліз холестерину та глі-церину-триолеату) Зумовлюють розширення артеріол периферії та внутрішніх органів, у тому числі вінцевих та мозкових артерій	Тромбофлебіт	Уздовж уражених судин
Ферменти, що інгібують медіатори запалення	Протизапальна дія	Хронічний бронхіт	Грудна клітка у міжре-бер'ях
		Млявоплинний ревматизм Колагенози	Ділянка серця, суглобів »
	Знеболююча (блокування	Важкий головний біль	Соскоподібні відростки
	брадикініну, що стимулює больові відчуття)	Неврит, невралгія, радикуліт	Уздовж уражених нервових стовбурів, хребта
Ферменти, що підвищують фагоцитарну активність нейтрофільних гранулоцитів	Підвищення клітинного імунітету	Млявоплинні запальні процеси	Залежно від місця ураження
Ферменти, що мають бактерицидну та бактеріостатичну дію	Знезаражування крові та септичних вогнищ	Хронічні млявоплинні септичні процеси	»
Відтягуюча	Відтягування крові із застійних ділянок, запальних вогнищ:	Хронічний застій крові у легенях при:
	перерозподіл крові, зменшення об'єму циркулюючої крові (дія подібна до кровопускання)	серцевих вадах лівошлуночковій недостатності хронічному легеневому серці важких хронічних бронхітах	Спереду та позаду грудної клітки у міжребер'ях

мія), гідремія, гіпотензія, гострий септичний стан, злоякісні

пухлини, алергічні захворювання. Обережно слід застосовувати п'явки при лікуванні антикоагулянтами.

П'явки не можна прикладати (мал. 63) на ті місця, де вени або артерії проходять близько до шкіри, і п'явки можуть прокусити їх (скроні, ділянка нижньої щелепи, шия); де шкіра надто тонка та чутлива (обличчя, шия); де підшкірна основа надто пухка (обличчя) і може просякнутися кров'ю; на ділянках, де шкіра надто товста (долоні, підошви), що її п'явки не зможуть прокусити.

Якщо п'явку треба прикласти біля відхідника або піхви, куди вони можуть заповзти, треба завчасно покласти туди ватний тампон, просякнутий вазеліновою олією Необхідно пам'ятати, що застосовувати п'явки треба тільки за вказівкою лікаря, а прикладає їх медична сестра або фельдшер. Показувати п'явки хворому не слід, оскільки їхній зовнішній вигляд може викликати огиду або млість, внаслідок чого хворий може відмовитися від цієї корисної процедури.

Техніка прикладання п'явок. Необхідно відібрати придати, п'явки у банку або склянку без води і потримати їх так протягом 2-3 год (після цього вони краще будуть при-

смоктуватися). Слід узяти на 5—6 п'явок більше, ніж потрібно.

Перед накладанням п'явок необхідно підготувати шкіру хворого. Якщо на місці накладання п'явок є волосся, його треба поголити, але заздалегідь, бо п'явка не виносить запаху мила. З метою знезараження шкіри її протирають 70 % етиловим спиртом, потім ватним тампоном, змоченим теплою кип'яченою водою, а далі сухим ватним тампоном.

Хворого треба покласти у положення лежачи або папівлежачи, тому що він може знепритомніти.

Необхідно пам'ятати, що для обробки шкіри ні в якому разі не можна застосовувати запашного мила, ефіру, йоду, бо їхній запах відлякує п'явок. Для кращого присмоктування п'явок можна зробити таке: розтерти шкіру масажними рухами (приплив крові приваблює п'явок), змочити шкіру 40 % розчином глюкози.

Для процедури прикладання п'явок необхідні такі засопи: здорові голодні п'явки, пробірка, хірургічний пінцет, 10 % розчин глюкози, кухонна сіль або її розчин, стерильні серветки, вата, бинт, у разі необхідності — засоби гоління (безпечна бритва, мило, помазок).

П'явку захоплюють пальцями (ні в якому разі не пінцетом) біля її головного кінця та прикладають до шкіри у потрібному місці. Тримають п'явку до тих пір, доки вона не присмокчеться.

Можна помістити п'явку у пробірку таким чином, щоб задній присосок був повернутим до її дна, а передній до отвору. Пробірку приставляють до потрібного місця і обережно, щоб не відірвати п'явку від ранки, коли та присмокчеться, виймають з-під неї пробірку (мал. 64).

Щоб прикласти п'явку в точно визначеному місці, можна позначити його шматочком паперу з отвором певної величини, куди слід прикласти п'явку. Якщо треба прикласти декілька п'явок в одній ділянці, слід розмістити їх у склянці, приставити до потрібного місця та потримати, поки всі п'явки присмокчуться.

Ознаками присмоктування п'явки є поява болю та хвилястих рухів передньої частини тіла п'явки. Після того як п'явка присмокталася, під її задній присосок підкладають стерильну серветку, тому що присмоктування п'явки до шкіри цим присоском значно знижує активність смоктання.

Необхідно також знати таке: якщо під час смоктання рухи п'явки сповільнюються, треба вздовж її тіла провести ватним тампоном, змоченим теплою водою; якщо п'явка присмокталася, а потім швидко відпала, її треба замінити іншою; п'явка смокче кров звичайно протягом 30-45 хв і більше, поступово наповнюючись нею.

Насмоктавшись крові, п'явка може відпасти самостійно у підставлений заздалегідь лоток. Якщо п'явку треба зняти раніше, ніж вона відпаде сама, треба посипати її сіллю або змочити розчином солі.

Слід пам'ятати, що відривати п'явку від шкіри не можна, тому що при цьому можна відірвати їй щелепу, яка може залишитися в ранці, або, навпаки, разом зі щелепою п'явки можна відірвати шматочок шкіри хворого. І в тому, і в іншому випадках це призводить до значної кровотечі.

Після відпадання п'явок місця їх укусів кровоточать протягом 6 год- однієї доби і довше. Тому на ранку треба накласти тугу ватно-марлеву пов'язку і тримати її протягом доби. Якщо вона просякнулася кров'ю, її треба підбинтувати ватою та бинтом.

Після зняття пов'язки, якщо кровотеча припинилася, слід обробити шкіру 3 % розчином перекису водню і ще на 2-3 доби накласти суху асептичну пов язку. За цей час ранка звичайно загоюється.

Вдруге застосовувати п'явки на тому ж місці можна через 3—4 дні.

При застосуванні п'явок можуть виникнути такі ускладнення: у чутливих хворих може бути досить сильний біль, тривала кровотеча з-під стискуючої пов'язки.

При цьому необхідно прикласти до рани тампон, змочений міцним розчином перманганату калію, і знову щільно забинтувати. Якщо це не допомагає, слід тонкою голкою накласти на рану шов у вигляді вісімки. Якщо ушкоджена велика судина, треба негайно накласти кровоспинний зажим, а потім накласти шов.

Можуть спостерігатися підшкірні крововиливи, алергічні реакції (свербіння шкіри, висип, набряк Квінке), свербіжка та нагноєння шкіри.

136

Розділ 8

ЗАСТОСУВАННЯ ЛІКАРСЬКИХ ПРЕПАРАТІВ

Види лікувальної дії лікарських препаратів

Застосування різних лікарських препаратів називається фармакотерапією. Вона включає природні речовини (трави, мінерали тощо), а також речовини, синтезовані хімічним шляхом.

Лікувальний вплив цих фармакотерапевтичних препаратів відбувається таким чином.

За механізмом терапевтичної дії

1. Етіотропна — лікарський препарат безпосередньо впливає на причину, що викликала захворювання (наприклад, антибіотики, сульфаніламідні препарати знищують збудників запальних або інфекційних захворювань).

2. Патогенетична — лікарський препарат впливає на певні ланки патологічного процесу (застосування гіпотензивних препаратів у хворих на гіпертонічну хворобу).

3. Симптоматична — лікарський препарат призначають з метою усунення певного симптома (застосування препаратів від головного болю у хворого з гіпертонічним кризом).

4. Замісна — лікарський препарат заповнює нестачу якоїсь речовини в організмі (вітаміни, гормони, ферменти).

За місцем дії

1. Місцева — препарат діє на тканину, що безпосередньо стикається з ним (мазі, пасти, присипки тощо).

2. Загальна — препарат впливає на організм в цілому після потрапляння його у кров.

Також розрізняють головну дію лікарського препарату, коли він діє відповідно до мети свого призначення, та побічну, коли препарат негативно впливає на організм, що проявляється: а) непереносністю препарату (так звана ідіосинкразія) з наступними алергічними реакціями, проявами тієї чи іншої хвороби (наприклад, виникнення кандидамікозу при вживанні антибіотиків); б) виникненням толерантності (звикання) до лікарського препарату, що вживається протягом тривалого часу. Наприклад, при тривалому вживанні нітрогліцерину його ефективність значно падає і, щоб досягти лікувального ефекту, треба давати хворому більшу дозу цього препарату. Це стосується і снотворних, проносних засобів.

При тривалому та неправильному призначенні наркотичних препаратів виникають наркоманії або токсикоманії.

Терапевтична дія будь-якої лікарської речовини виявляється тільки при введенні певної її кількості. З урахуванням цього існують такі дози введення.

1. Терапевтична (середньотерапевтична) — це звичайна доза лікарського препарату, що коливається залежно від віку, статі хворого, фізіологічного стану організму, наявності інших хвороб. При цьому розрізняють разову і добову дози.

2. Токсична доза викликає отруєння організму.

3. Смертельна доза спричиняє смерть хворого.

Слід знати, що у випадку призначення декількох препаратів можуть виникати потенціювання, тобто підсилення дій лікарських препаратів; несумісність лікарських препаратів, яка буває хімічною (одночасне призначення препаратів, що мають кислу та лужну реакції), фармакологічною, коли одночасно вживаються препарати, що мають протилежний вплив на одні й ті самі органи або їхні функції.

Ентеральне введення лікарських препаратів

Введення лікарських препаратів через рот — перорально (per os).

Цей спосіб є найпоширенішим, бо має значні переваги а саме: є найбільш фізіологічним; зручним у користуванні; дає змогу застосовувати різні лікарські форми; в деяких випадках, коли треба безпосередньо впливати на травний шлях, він стає незамінним. Прикладом цьому можуть бути введення антацидних (протикислотних) препаратів, які гальмують підвищене вироблення хлористоводневої кислоти клітинами слизових залоз шлунка при виразковій хворобі шлунка або дванадцятипалої кишки, або введення травних ферментів при порушенні секреції травних залоз.

Метод уведення лікарських препаратів через рот має певні недоліки:

введений препарат протягом тривалого часу не всмоктується;

виникають труднощі у створенні та підтримці певної концентрації лікарського препарату в крові;

деякі лікарські препарати руйнуються в травному каналі або печінці;

певні групи препаратів (наприклад, саліцилати) викликають значне подразнення травного каналу;

138

139

введення лікарського препарату таким шляхом неможливе, якщо у хворого порушений акт ковтання. Треба пам'ятати, що в такому разі необхідні лікарські препарати, які вводять через тонкий зонд розчиненими;

пероральним шляхом важко вводити лікарські препарати дітям, психічно хворим, збудженим хворим.

Пероральним шляхом вводять тверді (таблетки, порошки, капсули, драже) та рідкі (мікстури, відвари, настоянки, настої, емульсії) лікарські форми.

При пероральному призначенні лікарських препаратів слід враховувати такі чинники:

якщо лікарський препарат подразнює травний канал (ацетилсаліцилова кислота, препарати заліза), слід вживати його після їди;

препарати, що стимулюють травлення (жовчогінні, ферментні, шлунковий сік), вживають під час їди;

антацидні препарати, що зменшують кислотність шлункового соку, вживають перед їдою.

Вводити лікарські препарати можна через пряму кишку — ректально (per rectum).

Показання. Захворювання прямої кишки (геморой, запалення слизової оболонки), нестримне блювання, непрохідність стравоходу, порушений акт ковтання, а також збудженим психічнохворим.

Переваги методу. Дає можливість безпосередньо впливати на уражену слизову оболонку прямої кишки; через наявність анастомозів між гемороїдальними та клубовими венами ліки, що всмоктуються в прямій кишці, обминають ворітну вену та печінку, а тому не руйнуються в останній.

Недоліки методу полягають у тому, що більшість лікарських препаратів не всмоктується у прямій кишці і це обмежує кількість препаратів, які можна вводити цим шляхом (наприклад, глюкоза, хлоралгідрат, серцеві глікозиди в ізотонічному розчині натрію хлориду).

Ректальне введення лікарських препаратів можна виконувати двома методами: 1-й — застосування лікарського препарату резорбтивної, тобто загальної, дії, який вводять з метою впливу на організм у цілому. При цьому застосовують лікувальні мікроклізми (див. с. 234), крапельні клізми (див. с. 236), лікувальні свічки (наприклад, свічка з антипірином набули широкого застосування для зниження високої температури тіла, особливо у дітей; 2-й — застосування лікарського препарату місцевої дії, наприклад, при геморої, запаленні слизової оболонки прямої кишки. При цьому застосовують ті самі лікарські форми, але до їх складу входять інші препарати.

140

Вводити лікарські препарати можна під язик — сублінгвально (Sub linguae).

Переваги методу. Оскільки слизова оболонка ротової порожнини, особливо її дна, добре васкуляризована, це забезпечує досить швидке та повне всмоктування лікарських речовин;

при цьому способі введення лікарська речовина не руйнується у травному каналі травними ферментами і не інактивується печінкою, оскільки обминає її.

За допомогою такого методу можна вводити нітрогліцерин або валідол у таблетках, які кладуть під язик до повного їх розсмоктування; у вигляді спиртових крапель (2— З краплі нітрогліцерину або 5-—6 крапель валідолу крапають на шматочок цукру і кладуть під язик до повного розсмоктування) .

Вводять лікарські препарати через фістулу-штучну норицю шлунка (per fistulae) при непрохідності стравоходу, після операцій на ньому або шлунку. При цьому всі лікарські речовини вводять у рідкому стані або у вигляді суспензій, олійних розчинів. Звичайно це виконують до годування чи після хворого через фістулу.

Зовнішнє застосування

лікарських речовин

Цей шлях застосування лікарських речовин звичайно використовується з метою лікування різних уражень шкіри та слизових оболонок. При цьому слід пам'ятати, що шкіра, слизові оболонки добре васкуляризовані, тому певні речовини, особливо на жиророзчинній основі, можуть всмоктуватися та чинити резорбтивну (загальну) дію.

Застосування лікарських речовин для лікування уражень шкіри

А. Втирання лікарських речовин — це спосіб активного введення лікарських препаратів через шкіру без порушення її цілості. Під впливом тертя та розминання шкіра розігрівається, в ній посилюється крово- та лімфообіг, розширюються вивідні протоки сальних та потових залоз, через які речовина легко всмоктується.

Показання: Місцеві розлади крово- та лімфообігу, розлад функції периферичних нервових розгалужень у шкірі, трофічні процеси, паразитарні захворювання шкіри (короста), гніздове облисіння (алопеція).

Для впливу на прилеглі тканини. Гострі та хронічні ураження м'язів, периферичних нервових стовбурів, лімфаденіти, затяжні та хронічні запалення суглобів.

141

Для загального впливу на організм, наприклад, втирання подразнюючих бальзамів у скроні при мігрені.

Лікарські форми. Рідини (саліцилати), мазі (ртутна, сірчана, різні бальзами). Втирання звичайно проводять у тих ділянках, де шкіра є найбільш тонкою і де відсутній волосяний покрив (якщо він є, то його збривають). Це — згинальна поверхня передпліччя, задня поверхня стегон, бокові поверхні грудної клітки, живіт, скроні.

Цю процедуру звичайно виконують на ніч. Шкіру в ділянці втирання лікарської речовини ретельно миють теплою водою з милом.

Для кращого всмоктування лікарського препарату необхідно попередньо зробити масаж шкіри (для покращання крово- та лімфообігу); з цією метою можна накласти гарячий компрес. На шкіру накладають необхідну кількість лікарської речовини, рівномірно розподіляють її по поверхні; коловими рухами пальців речовину втирають у шкіру, поки остання не стане сухою. Потім на це місце накладають не тугу бинтову пов'язку.

Протипоказання. Важкі ураження шкіри (мацерації, пролежні, екзема, фурункули, карбункули, гноячковий висип) .

Б. Змазування — це нанесення різних мазей, паст на уражені ділянки шкіри.

Мазь або пасту накладають на шкіру за допомогою шпателя або марлевого тампона, розподіляючи її рівномірним шаром. Якщо застосовують суспензію, перед вживанням її слід збовтати. Якщо треба змазати волосисту частину тіла, волосся можна вистригти. Якщо цього зробити не можна, то змазують шкіру та волосся в напрямку росту волосся. При гноячкових висипах змазують навколо вогнищ ураження в напрямку від периферії до центру.

В.Мазьові пов'язки.

Показання. Якщо необхідний тривалий вплив лікарської речовини на шкіру.

Невелику кількість мазі накладають на марлеву серветку або безпосередньо на уражену ділянку. Марлеву серветку прикривають компресним папером, а потім ватою. Пов'язку щільно бинтують або фіксують лейкопластирем. Таку пов'язку можна тримати протягом 12—24 год. Г. Волого-висихаючі пов'язки. Показання. Гострі запальні ураження шкіри, які супроводжуються мацерацією, екзема.

Стерильну марлеву серветку, що складається з 8—10 шарів, змочують лікарською речовиною, віджимають і на-

кладають на уражену ділянку шкіри. Зверху кладуть компресний папір та забинтовують.

Треба знати, що вату прикладати не рекомендується, бо вона уповільнює висихання.

Якщо пов'язка висохла і самостійно не відходить, її треба відмочити тією самою лікарською речовиною.

Д. Припудрювання та присипання.

Показання. Для зменшення подразнення шкіри, її підсушування та дезінфекції, запрілості, надмірного потіння, особливо у закритих місцях.

Застосовують різні індиферентні присипки та пудри: рисова пудра, тальк (кремнієво-магнієва сіль), порошок оксиду цинку, борної кислоти, крохмаль.

Чистий ватний тампон занурюють у присипку чи пудру, присипають чи припудрюють уражене місце, злегка торкаючись його ватним тампоном. Оброблене місце прикривають тонким шаром марлі та забинтовують.

Зовнішнє застосування лікарських речовин для лікування слизових оболонок

А. Інгаляційні методи впливу на слизову оболонку дихальних шляхів (див. розділ «Догляд за хворими при ураженні дихальних шляхів»),

Б. Уведення крапель у кон'юнктивальний мішок.

Краплі вводять у кон'юнктивальний мішок при різних захворюваннях кон'юнктиви, рогівки, кришталика, сітківки ока.

Піпетку кип'ятять. Перевіряють термін придатності лікарської речовини, яку будуть закрапувати, щоб у ній не було сторонніх домішок. Руки миють з милом. Набирають рідину в піпетку до третини її об'єму, щоб рідина не потрапила до гумового балончика. Пальцями лівої руки відтягують нижню або верхню повіку чи обидві повіки одночасно, особливо коли є блефароспазма (мал. 65).

Слід пам'ятати, що якщо у хворого в збудженому стані це зробити не вдається, то краплі крапають у ямку біля внутрішнього кута очної щілини; при цьому рідина самопливно потрапляє до кон'юнктивального мішка.

Заповнену піпетку тримають вертикально до ока. Не торкаючись вій, вводять до кон'юнктивального мішка 1—2 краплі лікарської рідини (більше двох крапель вводити не слід, бо більша кількість крапель не вміщується в кон'юнктивальному мішку). Хворий повинен сидіти з заплющеними очима протягом 5—10 хв. Після цього він може розплющити очі; якщо рідина витікає з очей, її видаляють ватним тампоном (окремим для кожного ока).

142

143

В. Уведення крапель у ніс

Ніс хворого звільняють від слизу та кірочок за допомогою ватної турунди або гнотика, як це описано в розділі «Особиста гігієна хворого». Хворого кладуть на кушетку або саджають з відкинутою назад головою. Лікарську речовину, підігріту до температури тіла, набирають у піпетку, до третини її об'єму. Лівою рукою трохи піднімають кінчик носа хворого, голову нахиляють у бік, протилежний тому, куди будуть крапати краплі. Не торкаючись слизової оболонки носа, вводять у кожну ніздрю по 5—8 крапель водного розчину або 15—20 крапель олійного розчину лікарської речовини.

Г. Закладання мазі в кон'юнктивальний мішок Для цієї процедури потрібна скляна паличка з розширеним та сплощеним кінцем, яку перед процедурою слід

144

прокип'ятити. Сплощеним кінцем скляної палички набирають невелику кількість (як невелика горошина) мазі. Вказівним пальцем лівої руки відтягують нижню повіку донизу, мазь накладають на зовнішній кут кон'юнктиви. Хворому рекомендують заплющити очі, після чого повіки злегка масажують.

Д. Уведення крапель у зовнішній слуховий прохід Цей метод застосовують при запаленні середнього вуха (мал. 66).

Перед уведенням крапель вухо прочищають, як описано у розділі «Особиста гігієна хворого». Лікарську речовину у вигляді водного або масляного розчину підігрівають до температури тіла. Голову хворого нахиляють у бік здорового вуха так, щоб хворе вухо опинилося зверху. Лівою рукою відтягують вушну раковину вгору і назад. При цьому зовнішній слуховий прохід випростовується і краплі потрапляють у його глибину. Правою рукою крапають 5-8 крапель. Краплі тримають у вусі протягом 10—15 хв. Після цього нахиляють голову хворого у бік хворого вуха, щоб краплі витекли з нього або просушують їх у слуховому проході за допомогою ватної турунди.

Роздавання ліків

1. Медична сестра самостійно не може призначити хворому ліки або змінити призначення лікаря. Вона може це зробити тільки у разі відсутності лікаря у відділенні (коли хворий просить у медичної сестри найпростіші ліки, наприклад, анальгін при головному болю).

2. У той самий час медична сестра, безпосередньо спостерігаючи за хворими, може затримати призначення, наприклад, коли хворий погано переносить препарат або нього виникла алергічна реакція, коли необхідність у призначенні певного лікарського препарату усунулася, наприклад, якщо хворий, якому призначили снотворне, заснув.

3. У разі появи найменших ознак неадекватної реакції на ліки або ускладнення медична сестра повинна негайно повідомити про це лікареві.

4. Якщо медична сестра переплутала ліки або перевищила їхню дозу, слід негайно повідомити про це лікареві, навіть у випадку, коли у хворого відсутні ознаки отруєння.

5. Медична сестра повинна пам'ятати про важливу роль віри хворого в успішність призначеного лікування, тому вона не має права пропустити точного часу роздавання ліків, зневажливо ставитися до призначення того чи іншого препарату.

6. Якщо ліки мають неприємний смак або запах, хворо го треба попередити про це та вказати на найкращий спо сіб прийняття таких ліків.

7. Якщо ліки впливають на забарвлення калу або сечі, слід про це попередити хворого.

145

Виписування, зберігання та облік ліків

Виписування ліків

Виписуванням ліків у відділенні займається старша медична сестра. Існує такий порядок надходження ліків у відділення.

1. Лікар записує призначення до листка призначень.

2. Щодня палатна медична сестра складає заявки на необхідні лікарські препарати та віддає їх старшій медич ній сестрі.

3. Старша медична сестра на підставі цих заявок скла дає спеціальну заявку за підписом завідуючого відділенням і направляє її до аптеки. Корінець цієї заявки залишається в неї.

Треба пам'ятати, що наркотичні, отруйні препарати, спирти виписують на окремих заявках.

4. На підставі поданих заявок аптека видає необхідні лікарські препарати.

5. Старша медична сестра перевіряє відповідність виданих лікарських препаратів заявці, наявність етикеток, їх відповідність назві препарату, його дозі. Ретельно перевіряє термін придатності препарату.

Якщо у старшої медичної сестри виникає сумнів з приводу якихось ліків або скінчився термін реалізації якогось препарату, вона повертає ці ліки до аптеки.

6. Придатні до застосування ліки старша медична сест ра віддає на пост чергової медичної сестри.

Зберігання та облік ліків

Різні лікарські препарати потребують різних умов зберігання.

Так, мікстури, відвари, вакцини, краплі для очей швидко псуються, тому їх треба зберігати в холодильнику. Інші лікарські форми зберігають у сухому прохолодному місці.

Зберігати ліки необхідно у відповідному посуді: настої, мікстури — в літрових та півлітрових банках; краплі — в маленьких пляшках; мазі — в маленьких банках.

Медична сестра самостійно не може змінювати упаковку на ліках, переливати ліки з одного посуду в інший.

Категорично забороняється зривати етикетки або закреслювати написи на них, наклеювати нестандартні етикетки, складати в один пакет різні таблетки та порошки.

Для зберігання ліків відводять спеціальні шафи, що мають систему шухляд, які маркуються та закриваються. Окремо виділяють 2 шухляди:

146

для отруйних та наркотичних речовин (наркотики, атропін тощо) — груна А;

для сильнодіючих речовин (адреналін, кофеїн тощо) —

груна Б.

Шухляди закривають на ключ, який постійно знаходиться в медичної сестри на посту. На внутрішньому боці дверцят прикріплюють список препаратів, які знаходяться у

шафі.

У шафі є окремі полички для препаратів, які вводять внутрішньовенно, для зовнішнього застосування стерильних розчинів, речовин з сильним запахом, легкозаймистих речовин (спирт, ефір), перев'язних матеріалів.

Необхідно слідкувати за терміном зберігання ліків. Мікстури зберігають у холодильнику протягом 5 діб, відвари—З діб, розчин пеніциліну — до однієї доби, краплі для очей — до 3 діб, стерильні розчини в закритих пляшках — 10 діб.

Облік медикаментів веде старша медична сестра, в якої знаходиться зошит обліку лікарських препаратів, підписаний головним лікарем.

Коли старша медична сестра видає ліки палатній медичній сестрі, вона реєструє кількість ліків, вказує прізвище хворого, номер історії хвороби.

На посту медичної сестри є книга обліку наркотиків. Вона прошнурована, пронумерована, підписана головним лікарем і скріплена печаткою. Чергова медична сестра веде облік використаних наркотиків, відмічає в зошиті помер історії хвороби, прізвище хворого, кількість витрачених ліків.

Правила роздавання ліків для приймання всередину

1. Виконуючи призначення лікаря, медична сестра керується зошитом (журналом), що є на посту, або листками призначень лікаря.

2. Разові призначення (снотворні, препарати від головного болю) медична сестра виписує з історії хвороби.

3. Приймання більшості ліків пов'язане з часом прийняття їжі, а саме:

натще приймають послаблюючі препарати, мінеральні

води, жовчогінні трави;

після їди приймають препарати, що подразнюють слизову оболонку травного каналу (бром, ацетилсаліцилову кислоту, препарати заліза), травні ферменти;

перед їдою приймають шлунковий сік, лужні препарати, препарати, що діють на патогенну флору кишок (фталазол, імодіум);

під час їди приймають травні ферменти, жовчогінні препарати, препарати заліза;

у проміжках між їдою приймають усі індиферентні для функції травного каналу лікарські препарати (сульфаніламідні, антибіотики тощо);

снотворні препарати дають у певний час перед сном.

4. Перед роздаванням ліків медична сестра повинна звірити етикетку на упаковці з призначеннями, перевірити термін придатності ліків, один раз на добу розкласти ліки згідно з їх прийманням. Вони розміщені у спеціальному ящику на пересувному столику (мал. 67).

5. Хворі приймають ліки тільки в присутності медичної сестри або лікаря.

6. Хворі, які самостійно пересуваються, приходять до поста медичної сестри самі і там одержують ліки; важкохворим медична сестра приносить ліки в палату та допомагає їх прийняти, дає запити кип'яченою водою з поїльника.

148

7. Водні розчини ліків, відвари дають хворим у градуйованих мензурках з мітками в 5, 10, 15 та 20 мл.

8. Спиртові розчини (наприклад, корвалол) відмірюють краплями в мензурку, наливають туди 10—15 мл води, змішують, дають випити хворому. Ці препарати обов'язково слід запити водою.

Парентеральне введення лікарських препаратів

Ін'єкції — це введення лікарських препаратів поза травним шляхом, за допомогою шприца і голки.

Переваги. Миттєва дія, що є дуже важливим чинником при невідкладних станах. Точність дозування та підтримання певної концентрації ліків у крові. Ліки потрапляють у кров і надходять до органів і тканин у незміненому вигляді.

Застосування ін'єкцій необхідне в тих випадках, коли приймання ліків через рот неможливе (внаслідок стенозу стравоходу, воротаря), при відсутності відповідних лікарських форм для внутрішнього вжитку.

Недоліки. Існують певні хворобливі стани, коли парентеральне введення ліків стає утрудненим або неможливим, наприклад, при загостренні хвороб, що супроводжуються підвищеною кровоточивістю; при опіковій хворобі важкого перебігу, коли охоплена опіком значна площа тіла; при значних змінах у шкірі в ділянці ін'єкцій (екзема, псоріаз); при різних психічних станах (боязнь ін'єкцій, психічне збудження, судоми, правець).

Будова шприців та голок

Шприц — це найпростіший насос, придатний для нагнітання та відсмоктування рідини (мал. 68).

Найчастіше використовують шприц «Рекорд» (мал. 69, а). Він складається зі скляного циліндра, вихідний кінець якого закритий металевою кришкою з конусом із нержавіючого металу для насадки голки. Другий кінець шприца відкритий для введення поршня. Поршень мас вигляд короткого металевого циліндра, який щільно прилягає до скляних стінок шприца,

149

що дає добру герметичність. Поршень насаджений на металевий стержень з пласкою рукояткою.

Ємкість шприца складає від 1 до 20 мл.

Використовують також шприц Люера (мал 69, б) всі частини якого повністю скляні, він має звужену шийку та пласку рукоятку.

Нині набувають широкого застосування шприці одноразового використання (мал. 69, в). Вони повністю виключають перенесення вірусу імунодефіциту людини, який викликає СНІД, сироваткового гепатиту (хвороби Боткіна),

гнійної флори. Циліндр та поршень такого шприца виготовлені з пластмаси, в комплект входять 1—2 голки, також одноразового використання. І шприц, і голки знаходяться в спеціальній стерильній апірогенній упаковці. Вони придатні до використання в будь-яких умовах, якщо не закінчився їхній термін придатності.

При введенні сильнодіючих лікарських препаратів, інсуліну, сироваток, вакцин користуються шприцами спеціального призначення. Це так звані прецизійні (мал. 69, г), які мають малу ємкість, звужений та подовжений циліндр, на який нанесено на великій відстані одна від одної точніше виміряні поділки, що відповідають 0,02—0,03 мл. Це дає більш точне дозування рідини.

Інсуліновий шприц має ємкість 1 мл. З одного боку він градуйований (мала поділка відповідає 0,02 мл, велика -0,2 мл); з другого боку він має поділки, визначені в одиницях дії інсуліну.

Туберкуліновий шприц — це скляний шприц «Рекорд» або «Люер» ємкістю 1 мл. Одна його поділка відповідає 0,02 мл. Для промивання порожнини тіла, зовнішнього слухового проходу використовують шприц Жане (мал. 69, д). Він має ємкість 100—200 мл. Це скляний циліндр, на вихідному кінці якого є металева лійка, на протилежному кінці — металевий обідок, а також 2 кільця або вигнута скоба, всередині якої є кільце з боковим прорізом, куди вставляється стержень поршня. Поршень — це короткий металевий циліндр, на стержні якого знаходиться кільце. При відтягуванні поршня шприца, введеного до циліндра, в останньому утворюється негативний тиск, внаслідок чого через наконечник або насаджену на нього голку шприц заповнюють рідиною. При натисканні на поршень рідина витискується зі шприца.

Шприц має бути абсолютно герметичним, тобто не пропускати ні повітря, ні рідини, бо інакше він стає непридатним для користування.

Щоб перевірити шприц на герметичність (мал. 70), треба конус циліндра при трохи висунутому поршні щільно прикрити II або III пальцями лівої руки. Правою рукою посунути поршень вгору чи вниз. Якщо є повна герметичність шприца, то при натисканні на поршень він внаслі-

151

док пружності повітря, що залишилось в шприці, повертається назад, або, навпаки, при спробі відтягнути поршень він присмоктується до попереднього місця.

Будова голок (мал. 71). Ін'єкційні голки виготовляють із нержавіючої сталі або платини. Це вузька порожниста трубочка, один кінець якої косо зрізаний, а на другому закріплена муфта, яка має щільно прилягати до наконечника шприца. Залежно від свого призначення голки мають різні довжину (від 1,5 до 10 см і більше) та діаметр (від 0,3 до 2 мм). Різним є зріз голки. Наприклад, у голки для внутрішньовенних ін'єкцій він має бути під кутом 45°, а для підшкірних — 35°. Зберігають голки з уведеним у їхній просвіт мандреном.

152

Стерилізація шприців та голок багаторазового використання

Кип'ятіння. Розібрані шприци та голки добре промивають під струменем теплої води. Забруднені кров'ю чи ліками шприци миють спеціальною щіточкою. голки прочищають мандреном. Треба впевнитися у тому, що всі голки, які необхідно простерилізувати, є прохідними. Шприци та голки замочують на 20 хв у 5—10 % розчині, що складається з 950 мл води, 20 мл пероксиду водню та 30 г миючого засобу «Сульфанол», «Лотос». Потім шприци та голки протягом 5 хв промивають під струменем холодної води.

Наявність залишків крові у шприцах та голках перевіряють за допомогою так званої бензидинової проби. Змішують декілька кристалів бензидину з 2 мл 50% розчину оцтової кислоти та 2 мл 3 % розчину перекису водню. Декілька крапель цього розчину вносять у шприц та пропускають через голку. Зелене забарвлення розчину свідчить про наявність у шприці чи голці лишків крові. Шприци та голки знову миють і перевіряють за допомогою бензидинової проби.

Перевірку шприців та голок на наявність залишків миючпх засобів проводять за допомогою проби з фенолфта-

леїном. Основна реакція, що її дає миючий розчин, зумовлює появу рожевого забарвлення після додавання кількох крапель 1 % розчину фенолфталеїну. Шприци та голки треба знову помити і перевірити.

Шприци в розібраному вигляді та голки кип'ятять у стерилізаторах. Стерилізатор — це прямокутна металева коробка з кришкою та решіткою, що вставляється всередину. Решітка має ручки або вушка, за допомогою яких після кип'ятіння її виймають з води разом зі шприцами та голками. Циліндри, поршні та голки (без мандренів) обгортають марлею та укладають на сітку стерилізатора, на якій також лежить товстий шар марлі. Це роблять для того, щоб шприци не тріснули під час їх занурювання та кип'ятіння. Окрім шприців та голок у стерилізатор кладуть 2 пінцети, за допомогою яких потім збирають шприци, а також крючки для підняття сітки стерилізатора. У стерилізатоор наливають дистильовану воду, що набагато зменшує утворення накипу на стерилізаторі, шприцах та голках. Вода має повністю покрити інструментарій. Кип'ятять шприци протягом 40—45 хв.

Треба пам'ятати, що в окремих стерилізаторах кип'ятять шприци, що використовують тільки у хворих, які перенесли

сироватковий гепатит, і шприци, що застосовують для введення масляних розчинів лікарських препаратів.

Метод кип'ятіння має свої недоліки: не гинуть віруси та спори, крім того, на нього витрачається багато часу.

Стерилізація в сухожарових шафах. Підготовка шприців та голок така сама, як для кип'ятіння, але дуже важливо добре їх просушити після миття. Шприц у розібраному вигляді разом із голкою кладуть у крафт-пакет, який заклеюють з обох боків. Стерилізацію проводять у сухожаровій шафі при температурі 180 °С протягом 1 год. Якщо стерилізацію проведено правильно, то білий порошок цукру, покладений у шафу для контролю, перетвориться на темно-брунатну желеподібну масу.

Стерилізація в автоклавах. Підготовка шприців така сама, як; вказано вище. Їх добре просушують. П'ять пар шприців у розібраному вигляді та голки до них кладуть у спеціальну укладку, пошиту з бавовняної тканини. Укладку щільно згортають, закутують у бавовняну пелюшку, зав'язують і кладуть в автоклав. Стерилізація в автоклаві проводиться парою, яка подається під тиском 1,5 атм, при температурі 115—130 °С протягом 30—40 хв. Контроль правильності стерилізації здійснюють за допомогою бензольної кислоти, яка при температурі 120 °С набуває фіолетового забарвлення, і сірки, яка при температурі 110—120 °С плавиться.

Слід знати, що стерильність шприців у такій укладці зберігається протягом 30 днів.

Методика проведення ін'єкцій

Ін'єкції виконують у спеціальному процедурному кабінеті. В палаті ін'єкції виконують тільки важкохворим.

Медсестра протягом 3—5 хв миє руки з милом. Потім протирає їх 0,5 % розчином нашатирного спирту, а після цього 70 % етиловим спиртом.

На столику для ін'єкцій розміщують бікс зі стерильними укладками шприців (при стерилізації в автоклаві або сухожаровій шафі) або стерилізатор (при стерилізації кип'ятінням), або упаковки шприців та голок одноразового використання, бікс зі стерильним матеріалом (ватні тампони, марлеві серветки, дерев'яні палички з ватою), флакон зі спиртом, флакон з 2—5 % спиртовим розчином йоду, лоток для використаних інструментів та матеріалів, скляну банку з дезинфікуючою рідиною, в яку занурені стерильні пінцети або корнцанги.

Треба знати, що все, до чого торкаються руки медичної 154

сестри, втрачає стерильність. Тому простерилізовані предмети слід брати тільки стерильними пінцетами.

Якщо шприц кип'ятили у стерилізаторі, знімають кришку стерилізатора, кладуть її на стіл зовнішньою поверхнею донизу. Стерильним корнцангом або пінцетом дістають крючки, з їхньою допомогою піднімають сітку стерилізатора разом зі шприцами та голками і кладуть її впоперек кришки стерилізатора. Корнцангом дістають пінцети. За допомогою пінцета розгортають марлю зі шприцами, вибирають необхідний шприц та голку. Циліндр шприца беруть із зовнішнього боку, поршень — за рукоятку, голку — за муфту і збирають шприц за допомогою пінцета (мал. 72) над кришкою стерилізатора. Голку беруть пінцетом і насаджують її на циліндр, закріплюючи обертовими рухами. Зібраний шприц кладуть на кришку стерилізатора.

Якщо шприци стерилізувалися в автоклаві або сухожаровій шафі, то крафт-пакет надривають з одного боку, беруть поршень за рукоятку та вводять його в циліндр. Пінцетом беруть голку за муфту і насаджують її на шприц. Зібраний шприц кладуть у середину стерильного крафт-пакета.

Перед уведенням ліків хворому медична сестра уважно читає напис на ампулі або флаконі. Якщо назва стерлася повністю або навіть частково, вводити такий препарат ні в якому разі не можна. Слід уточнити дату виготовлення та кінцевий термін реалізації препарату, що вказані на ампулі чи флаконі.

Пусті ампули рекомендується зберігати протягом де-

155

кількох годин, щоб у разі необхідності можна було перевірити, що було введено хворому.

Перед набиранням ліків із ампули (мал. 73) треба з вузької її частини перегнати рідину в широку. Для цього пальцями слід поклацати по вузькій частині ампули. Звужене місце ампули протирають 70 % етиловим спиртом. Спеціальним маленьким терпугом надпилюють ампулу в місці її звуження. Стерильною марлею беруть за це місце і обережно надламують ампулу, щоб не утворилося скалок і вони не потрапили в середину ампули. Занурюють голку в ампулу і починають набирати в шприц рідину, поступово нахиляючи ампулу в горизонтальне положення, а далі у вертикальне отвором донизу під кутом 45°. При цьому шприц слід тримати таким чином: циліндр шприца затискують між І, III і IV пальцями лівої руки, ампулу тримають II та III пальцями; І та II пальцями правої руки відтягують поршень і набирають рідину з ампули.

Щоб набрати рідину з флакона (мал. 74), знімають з нього верхню металеву кришку, не порушуючи металевого обідка. Протирають спиртом гумову частину кришки флакона. Далі можливі такі 2 варіанти: а) якщо у флаконі міститься рідина, то її звичайним чином набирають у шприц; б) якщо у флаконі знаходиться порошкоподібна лікарська речовина, то за допомогою шприца туди вводять відповідний розчин (новокаїну, глюкози, ізотонічний розчин натрію хлориду) для отримання необхідної концентрації речовини. Знімають флакон з голкою зі шприца, добре струшують флакон, щоб ліки повністю розчинилися, приєднують шприц до голки і, відтягуючи поршень, набирають потрібну кількість речовини. Знімають голку, якою набирали ліки, і насаджують на шприц голку для ін'єкцій.

Потім видаляють повітря зі шприца (мал. 75). Для цього повертають шприц голкою вгору, щоб повітря, яке міститься у шприцу, скупчилося вгорі, над рідиною, у вихід-

ній частині циліндра. Поршнем проштовхують повітря через голку таким чином, щоб услід за повітрям витиснулася незначна кількість рідини. Щоб поршень не відійшов назад, а повітря знову не потрапило в шприц, останній кладуть у горизонтальне положення на кришку стерилізатора. Найкраще проводити ін'єкції у спеціальному процедурному кабінеті. Якщо хворий прикутий до ліжка, ін'єкції йому виконують у палаті. Для цього наповнений шприц кладуть на стерильну кришку стерилізатора, прикривають його марлевою серветкою. Сюди ж кладуть декілька ватних тампонів, змочених спиртом, та паличку, змочену йодом.

Внутрішньошкірні (інтракутанні) ін'єкції

При внутрішньошкірних ін'єкціях лікарську речовину вводять у товщу шкіри, не доходячи до підшкірної основи.

Застосовують такі ін'єкції при виконанні алергічних проб (виявлення різних природних та штучних алергенів), імунологічних проб на туберкульоз (Манту), бруцельоз (Бюрне), ехінококоз (Каццоні), проб на переносність антибіотиків, на приховані набряки (Мак-Клюра — Олдрича), для місцевого знеболювання, для вакцинації.

156

157

Використовують найтоншу (діаметром 0,3-0,4 мм) та

найкоротшу (довжиною 1,5-2 см) голку зі зрізом під кутом 40-45°, прецизійний шприц ємкістю 1 мл.

Ін'єкції виконують на згинальній поверхні передпліччя, зовнішній поверхні плеча.

Шкіру на місці ін'єкції протирають спиртом (мал. 76). Голку відносно шкіри ставлять зрізом догори. Шкіру роз-

тягують між пальцями лівої руки. Голку під гострим кутом просувають таким чином, щоб її отвір зник у роговому шарі шкіри приблизно на 0,2 - 0,5 см. Вводять незначну кількість рідини(1—2 краплі) до утворення білявого підвищення - так званої лимонної кірочки. Голку витягують, стерильним ватним тампоном злегка (щоб не витиснути

рідину, що знаходиться близько до поверхні) протирають

місце ін'єкції.

158

Щоб виконати пробу Манту, в шкіру передпліччя вводять туберкулін у розведенні 1:2000. Якщо набряк та почервоніння шкіри на місці введення через 48-72 год будуть діаметром понад 5 мм, результат проби оцінюють як позитивний.

Щоб виконати пробу на переносність антибіотиків, у ділянку згинальної поверхні передпліччя вводять 1000 ОД відповідного антибіотика, розведеного в 0,1 мл ізотонічного розчину натрію хлориду. Для контролю в ділянку протилежного передпліччя вводять ізотонічний розчин натрію

хлориду. Позитивною вважають пробу, коли через декілька хвилин на місці введення антибіотика з'являється почервоніння та набряк. Це означає, що введення даного антибіотика хворому суворо протипоказане.

Щоб виконати пробу на гідрофільність шкіри, внутрішньошкірно вводять 0,2 мл 0,85 % розчину натрію хлориду. Слідкують за терміном розсмоктування папули. В нормальному стані він складає 50-90 хв. Зменшення цього терміну свідчить про підвищення гідрофільності шкіри та схильність до утворення набряків.

Підшкірні (субкутанні) ін'єкції

Підшкірні ін'єкції набули широкого застосування, бо,

по-перше, вони технічно легкі у виконанні, по-друге, існує безліч ліків, які в розчиненому вигляді швидко і добре всмоктуються в підшкірній основі. Для виконання цих інєкцій потрібні шприци ємкістю від 1 до 10 мл та голки

довжиною 2,5-4 см і діаметром 0,5-0,6 мм.

Підшкірні ін'єкції виконують (мал. 77) у ділянках зовнішньої поверхні плеча, підлопаткового простору, передньо-зовнішньої поверхні стегна, бокової поверхні черевної стінки, нижньої частини поверхні під пахвою. У цих місцях шкіра добре береться в зморшку і відсутня небезпека ушкодження кровоносних судин, нервів та окістя.

Слід пам'ятати, що не можна виконувати ін'єкції в місцях набряків або ущільнень, які залишилися від попередніх ін'єкцій.

Перед виконанням ін'єкції (мал. 78, 79) шкіру протирають ватним тампоном, змоченим спиртом. І та ІІ пальцями лівої руки збирають щкіру в зморшку трикутної форми основою донизу. Швидким рухом вводять голку в основу цієї зморшки під кутом 30°. Глибина введення голки має бути не меншою 1,5—2 мм; при цьому голка потрапляє в підшкірну основу. Треба слідкувати, щоб голка була вве-

159

дена не повністю і над шкірою лишалася частина голки довжиною не менше 0,5 см. Після проколювання шкіри шприц перекладають у ліву руку, а правою, натискуючи на поршень, вводять препарат. Голку зі шприцом швидко виймають, місце ін'єкції знову протирають спиртом та притискають стерильним ватним тампоном.

При виконанні підшкірних ін'єкцій можливі такі ускладнення.

1. Утворення запальних та нагнійних процесів на місці ін'єкції (абсцес, флегмона); це буває при неякісній стерилізації інструментарію, поганій обробці рук медичної сестри або шкіри хворого.

2. Утворення інфільтрату, що повільно розсмоктується. Це може бути при введенні понад 3 мл водного розчину або при введенні олійних розчинів препаратів.

Щоб запобігти цим ускладненням, треба постійно змінювати місце ін'єкцій, олійні розчини препаратів уводити в теплому вигляді. При виникненні інфільтрату на ніч слід накласти напівспиртовий зігріваючий компрес, застосува-

160

ти фізіотерапевтичні методи лікування (ультрафіолетове випромінювання, струм УВЧ), нанести йодну сітку на шкіру. 3. Жирова дистрофія підшкірної основи (ліподистрофія).

Трапляється при частому введенні інсуліну хворим на цу-

кровий діабет. На цьому місці можна спостерігати потовщення або, навпаки, потоншення підшкірної основи. З метою профілактики такого ускладнення треба часті-

ше змінювати місця ін'єкцій, вводити інсулін кімнатної

температури.

4. Кровотеча з місця ін'єкції. Це ускладнення трапля-

ється рідко і виникає як наслідок травмування невеликої

кровоносної судини, а тому воно незначне і не є загрозою

для життя хворого.

Якщо виникла кровотеча, треба до місця ін'єкції щільно притиснути тампон, змочений спиртом. Якщо це не допомагає, треба змазати кровоточиве місце 5% розчином перманганату калію та накласти легку тиснучу пов'язку.

5. Дуже небезпечним ускладнням є потрапляння в судини олійних розчинів (камфорна олія) або суспензій.

Для запобігання цьому ускладненню після проколювання підшкірної основи та встановлення голки на потрібній глибині слід потягти на себе поршень та впевнитися, що вона не потрапила в судину (у поршень не надходить кров).

Внутрішньом'язові ін'єкції

Цей метод ін'єкцій дуже поширений. Його застосовують у випадках, коли потрібно одержати більш швидкий ефект, ніж при підшкірній інєкції, бо м'язи краще, ніж

підшкірна основа, постачаються кровю та лімфою. Деякі

препарати при підшкірному введенні викликають біль та погано розсмоктуються, що призводить до утворення інфільтратів. У таких випадках застосовують внутрішньомязовий метод ін'єкцій. Це дає змогу ввести більшу, ніж при внутрішньошкірному введенні, кількість препарату - до

10 мл.

Використовують шприц «Рекорд" або одноразовий

шприц ємкістю 10 мл, голки діаметром 0,8-1 мм та дов-

жиною 7—10 см. Такий розмір голки зумовлений тим, що вона має пройти крізь шкіру, підшкірну основу і потрапити

до м'язового шару. Вибір довжини та діаметра голки за-

лежить від товщини підшкірної основи. Внутрішньом'язові ін'єкції виконують у тих місцях

(мал. 80), де шар підшкірної основи є найменшим, а нерви

і кровоносні судини не розташовані близько до поверхні.

Глибину вколювання голки подано на мал. 81.

Внутрішньом'язові ін'єкції виконують у ділянці чотириголового м'яза стегна, трьохголового м'яза плеча, дельтовидного м'яза.

Техніку виконання внутрішньом'язової ін'єкції див. на мал. 82. Максимальний об'єм уведеної лікарської речовини не повинен перевищувати 10 мл, щоб запобігти виникненню перерозтягнення м'язів, яке може призвести до порушення всмоктування препарату та виникнення інфільтрату. Під час виконання внутрішньом'язової ін'єкції м'язи .хворого мають бути розслабленими, що сприятиме легкому введенню голки. Шкіру хворого обробляють звичайним способом. Шприц беруть у праву руку таким чином, щоб III та IV пальці фіксували циліндр, II палець тримав поршень, а V підтримував муфту голки. Місця ін'єкцій на симетричних ділянках слід щоразово чергувати. По закінченні введення препарату голку швидко виймають. Якщо ін'єкцію виконано правильно, місце уколу залишається сухим.

Треба знати, що для кращого всмоктування лікарської речовини бажано виконати легкий масаж у місці ін'єкції або покласти на нього грілку.

Особливості ін'єкції залежно від місця її проведення. 1. Ін'єкції в сідниці. Хворий лежить на животі. Медична сестра відмічає місце вколювання — це є зовнішній верхній квадрант сідниці, тобто ділянка сідничного м'яза на перехресті вертикальної лінії, що йде посередині сідниці. та горизонтальної лінії, проведеної на 2 пальці нижче гребін162

ця клубової кістки (мал. 83). У цій ділянці лівою рукою великі судини та сідничний нерв. У цьому місці лівою рукою медична сестра розтягує шкіру. Різким рухом правої руки вколює голку перпендикулярно шкірі на глибину 5 см, а при великій товщині підшкірної основи навіть глибше.

2. Ін'єкції в стегно. Хворий лежить на спині. Місцем ін'єкції є зовнішня або внутрішня частина верхньої або середньої третини стегна. Шкіру та підшкірну основу за хоплюють у велику зморшку. Голка має бути спрямована дещо навскіс. Для цього шприц треба тримати, як ручку при письмі. Ці умови потрібно дотримувати, щоб голка не по. трапила в окістя або кістку.

3. Ін'єкції в міжлопаткову або підлопаткову ділянку (дельтовидний м'яз). Хворий сидить на стільці з випрям леною спиною та притиснутим до стільця лівим або пра вим боком. Руку на боці ін'єкції слід опустити та відвести назад; при цьому відповідна лопатка відходить від задньої поверхні грудної клітки, утворюючи невелику западину. Голку вколюють на глибину 5 — 6 см паралельно поверхні спини, зовні від хребта.

Можливі ускладнення внутрішньомязових ін'єкцій 1. Утворення інфільтратів, що може бути пов'язане з порушенням правил асептики та спричинити виникнення абсцесу. Щоб запобігти цьому ускладненню, перед інєкцією місце вколювання голки слід пропальпувати. При виявленні інфільтрату, що утворився внаслідок проведення

163

попередніх ін'єкцій, треба одразу застосувати такі лікувальні процедури: відтягуючі — нанести на місце інфільтрату йодну сітку, накласти напівспиртовий зігріваючий компрес або компрес з троксевазинової чи гепаринової мазі; фізіотерапевтичні озокеритні аплікації, струм УВЧ, ультрафіолетове випромінювання.

2. Поломка голки. Звичайно це буває у місці її переходу в канюлю. Може статися внаслідок дефекту голки або гру бого виконання маніпуляції. При цьому ускладненні по трібне оперативне втручання.

3. Ушкодження нервових стовбурів внаслідок непра вильного вибору місця ін'єкції. Це небезпечне ускладнення може призвести до розвитку парезів та паралічів.

Венепункція

Венепункцію — проколювання периферичних вен — виконують з метою введення у вену медикаментозних засобів у незначній кількості — до 20—50 мл (внутрішньовенне впорскування), необхідної лікувальної рідини в значній

кількості — 200—500 мл і більше (внутрішньовенне переливання, або інфузія).

Шляхом венепункції беруть кров з вени для дослідження (біохімічного, імунологічного, мікробіологічного), з метою кровопускання, переливання крові іншій особі, для виготовлення аутовакцин, проведення аутогемотерапії.

Для виконання венепункції застосовують шприц ємкістю 10—20 мл, голку довжиною 4—6 см з коротким зрізом (у деяких голках для зручності маніпулювання є рукоятка з шорсткою поверхнею у виїмках для пальців та з пласкою нижньою поверхнею, що ковзає по шкірі при вколюванні), гумовий джгут довжиною 20—30 см, спирт, ватні тампони.

Звичайно місцем венепункції є ліктьовий згин, де добре видно розгалуження вен, що контуруються під шкірою (мал. 84), підшкірні вени тильної поверхні кисті, стоп. Трапляються випадки, коли знайти вену важко. Таке буває при різкому падінні артеріального тиску (колапс, шок), глибокому заляганні вени, при надмірно розвинутій підшкірній основі. Якщо периферичну вену знайти неможливо, вдаються до оперативного шляху її знаходження та розтину — так званої венесекції.

При виконанні венепункції хворий повинен перебувати у положенні лежачи, бо іноді під час цієї маніпуляції хворі непритомніють. Якщо хворий може сидіти, то венепункцію виконують на спеціальному столику. Хворий вкладає на цей столик передпліччя, максимально розігнуте в ліктьо

164

вому згині, згинальним боком доверху. Під розгинальну частину ліктьового суглоба підкладають тверду клейончату подушку з піском (розміром 30Х40 см), обгорнену рушником.

На передпліччя на 5—6 см вище ліктьового згину накладають гумовий джгут. Під джгут підкладають марлеву серветку (щоб запобігти защемленню шкіри) і джгут зав'язують таким чином, щоб його можна було легко розв'язати лівою рукою (мал. 85). Ступінь стискання кінцівки джгутом має бути таким, щоб спинити течію крові тільки у відвідних венах, і ні в якому разі не в артеріях.

Треба знати, що після накладання джгута слід перевірити наповнення пульсу і, якщо він стає слабкішим або не пальпується, ступінь стискання кінцівки зменшити.

Якщо плече стиснуте джгутом належним чином, то розгалуження вен, особливо біля ліктьовог згину, набухають та напружуються, ще можна побачити або виявити пальпування. Трапляється, що вени залягають досить глибоко і звичайне накладання джгута не приносить успіху. Тому удаються до таких засобів: хворий повинен протягом деякого часу потримати руку в вертикальному положенні кистю донизу, кілька разів енергійно стиснути та розтиснути кулак; нерідко також допомагає енергійне розтирання згинальної поверхні передпліччя.

Щоб зафіксувати вену та зменшити її рухливість, треба пальцями лівої руки дещо натягнути шкіру в ділянці ліктьового згину. Можна скористатися природною фіксацією вени у місці злиття двох гілок плечової вени, вколюючи голку в вершину кута, утвореного ними.

Місце ін'єкції обробляють стерильним тампоном, змоченим у спирті. Вколювати голки можна двома способами: голкою без шприца і голкою, що насаджена на шприц. Напрямок голки при проколюванні - за течією крові, голка має бути повернутою зрізом догори під гострим кутом до поверхні шкіри.

105

Проколювання вени (мал. 86) виконують у 2 етапи.

Перший етап. Рішучим коротким рухом проколюють шкіру на незначну глибину так, щоб при потребі, просуваючи голку в тому самому напрямку, потрапити до вени. Якщо таким чином не вдається одразу потрапити у вену, то після проколювання шкіри та фіксації вени слід другим, коротким, просуванням голки паралельно вені потрапити в останню.

Другий етап. Після потрапляння голки у вену її просувають на 5—10 мм паралельно вені.

На підтвердження того, що голка знаходиться у вені та добре в ній фіксована, із зовнішнього боку голки або в шприці з рідиною з'являється темна венозна кров. У хворих з низьким артеріальним тиском при підтяганні поршня до себе в шприц має надійти кров.

Якщо з першого разу не вдалося потрапити у вену, треба потягнути голку до себе, але щоб вона залишалася в шкірі. Зробити повторну спробу потрапити до вени, застосувавши згадані вище прийоми.

Після введення лікарської рідини голку швидко та обережно виводять із вени в напрямку її осі, тобто паралельно поверхні шкіри (щоб не подряпати стінку вени). Місце вколювання протирають тампоном, змоченим спиртом. Руку хворого згинають у ліктьовому суглобі. В такому положенні рука має перебувати протягом 5—10 хв, а при підвищеній кровоточивості —до 30 хв.

Найпоширенішим ускладненням венепункції є утворення гематом, що виникають внаслідок проколювання задньої стінки вени або коли хворий після венепункції не тримав руку зігнутою. Щоб усунути це ускладнення, слід негайно витягти голку з місця ін'єкції, щільно забинтувати ліктьовий згин. Для кращого розсмоктування гематоми прикладають напівспиртовий або мазевий (троксевазинова, гепа-ринова мазі) компреси.

Кровотеча у місці проколювання трапляється рідко і в основному при гемофілії та інших геморагічних діатезах.

166

Внутрішньовенні ін'єкції (впорскування)

Внутрішньовенні впорскування - це внутрішньовенне струминне введення в організм хворого невеликої кількості (10-20 мл) лікарських препаратів. Їх виконують так само, як і підшкірні та внутрішньомязові ін'єкції, однак механізм дії цього виду ін'єкцій дещо інший.

1. Лікарські речовини, що потрапляють таким чином до крові, переходять у загальне коло кровообігу і діють миттєво.

2 У вени без шкоди для здоров'я можна вводити деякі речовини, які при інших видах ін'єкцій викликають сильне подразнення підшкірної основи або м'язів (наприклад, кальцію хлорид). Тому при введенні цих речовин треба пильно слідкувати, щоб вони не потрапили за межі вени.

3. Внутрішньовенні інєкції можуть стати джерелом надходження до вени повітря, різних інфекційних агентів, а іноді навіть олійних розчинів. Тому слід знати, що внутрішньовенні впорскування повинен виконувати лікар або досвідчена медична сестра.

Показання. Загрожуючі життю стани, при яких виникає необхідність негайного, якнайшвидшого впливу медикаментозного засобу; важкі розлади кровообігу, дихання, приступ бронхіальної астми, сильна та тривала кровотеча, важке отруєння.

Протипоказання. При існуючих життєвих показаннях обмежувати (але не повністю відміняти) цю ін'єкцію можна тільки при підвищеній кровоточивості.

Перед виконанням внутрішньовенної ін'єкції (мал. 87) наповнюють шприц ємкістю 10-20 мл активнодіючою лікарською речовиною (серцеві глікозиди, гіпотензивні препарати, спазмолітики, кровоспинні засоби тощо), яку змішують у шприці з ізотонічним розчином натрію хлориду або 40 % розчином глюкози.

Треба пам'ятати, що водночас у вену струминним методом не можна вводити більш як 200 мл рідини, бо може розвинутися гостра серцева недостатність внаслідок гоствого перевантаження правих відділів серця.

Венепункцію виконують за тими самими правилами, що згадувалися вище. При появі крові з муфти шприца негайно вставляють у неї наконечник шприца; останній має бути наповнений розведеною лікарською речовиною. Якщо голка була з'єднана зі шприцом, то легко підтягують поршень на себе; при цьому до шприца має надійти кров. Швидко та обережно розв'язують джгут. Далі вводять лікарську речовину звичайно обємом 10—20 мл. Цю кількість рідини,

особливо коли вона містить сильнодіючі препарати, необхідно вводити надто повільно, не менше 2—3 хв, і весь час слідкувати, щоб голка не вийшла з вени.

Якщо поршень шприца погано посувається вперед, а навколо вени утворюється набряк, навіть із посинінням, то це означає, що рідина йде поза веною.

У такому разі впорскування препарату треба негайно припинити. Не виводячи голку зі шкіри, відтягують поршень на себе і роблять спробу відсмоктати введену поза веною рідину. Потім витягують голку, а на місце уколу кладуть стискуючу пов'язку, яку треба тримати протягом 1—2 діб. Після цього терміну на уражене місце прикладають напівспиртові (троксевазинова, гепаринова мазь) компреси.

Треба знати, що в уражену вену не можна робити ін'єкції протягом тривалого часу — не менше тижня. В цей час ін'єкції виконують на протилежній кінцівці.

Закінчують виконання внутрішньовенної ін'єкції так само, як і венепункції. Місця виконання внутрішньовенних ін'єкцій треба щоденно чергувати.

Крім згаданих ускладнень, що виникають при венепункції, можуть траплятися ще такі:

1. Подразнення тканин навколо вени деякими речовинами при попаданні їх за межі вени, що може призвести до 168

виникнення пекучого болю, утворення інфільтрату, що тривалий час не розсмоктується, змертвіння тканин навколо вени при потраплянні за її межі, наприклад, кальцію хлориду.

2. Ускладнення, що пов'язано з надто швидким уведен ням сильнодіючої речовини (виникають запаморочення, ко лапс, порушення серцевого ритму), непереносністю меди каментів, що вводяться (різні алергічні реакції), введен ням лікарських препаратів, у яких скінчився термін при датності (виникають септичний стан, ниркова недостатність, анафілактичний шок).

3. Запалення стінок вен — флебіт, іноді з утворенням тромбів — тромбофлебіт.

4. При грубому порушенні техніки внутрішньовенних ін'єкцій можуть виникнути повітряна, жирова емболія(при помилковому внутрішньовенному введенні олійних розчинів), сепсис.

Внутрішньовенні вливання (інфузії)

Внутрішньовенні інфузії звичайно здійснюються крапельним шляхом, щоб не перевантажувати рідиною серцево-судинну систему та мати змогу забезпечити тривале або на деякий час постійне введення ліків, рідини.

Цю процедуру виконують при важких серцево-судинних захворюваннях (гостра серцева недостатність, інфаркт міокарда, інсульт, колапс, шок), важких приступах бронхіальної астми, важких захворюваннях нирок з нирковою недостатністю, уремією, захворювання печінки (гепатит, цироз) з печінковою недостатністю (комою), інтоксикаціях, при септичному стані, значних втратах рідини, наприклад, нестримному блюванні, поносах, надмірних кровотратах, при порушенні водно-сольового балансу, при необхідності парентерального харчування хворих.

Розчини, що вливаються, повинні мати такий самий осмотичний тиск, що й кров, бути повністю стерильними та апірогенними, мати оптимальну температуру - від 20 до 25 °С. Розчини, на фоні яких вводяться лікарські речовини, повинні бути індиферентними. Це звичайноє ізотонічний розчин натрію хлориду або 5 % розчин глюкози. Воду для приготування розчинів лікарських препаратів необхідно тричі простерилізувати, двічі продистилювати і пропустити через бактеріологічний фільтр.

Вливання лікарських препаратів виконують за допомогою системи одноразового використання. Вона складається з короткої трубки, куди вставлено повітропровід з повіт-

тряним фільтром та голкою для надходження повітря у флакон з лікарською рідиною, довгої трубки з крапельницею, фільтром та двома короткими трубками; на обох кінцях цих трубок є 2 голки: одна — для пункції вени, друга — для проколювання корка флакона. Фільтр має дрібну сітку, яка запобігає проникненню часточок із флакона в кров. Над фільтром знаходиться затискач для регулювання кількості крапель за 1 хв, тобто швидкості введення рідини. На всіх голках є запобіжні пластмасові ковпачки.

Система зберігається в стерильному герметичному поліетиленовому пакеті, на якому позначено термін її придатності (мал. 88).

Підходять до вени шляхом венепункції або венесекції з уведенням у вену катетера (мал. 89). Місця підходу до вени ті самі, що й для струминного введення.

Треба перевірити, чи відповідає назва рідини, що вказана на флаконі, призначенням лікаря, а також термін придатності системи одноразового використання та ліків у ампулі чи флаконі. Слід звернути увагу на зовнішній вигляд флакона з рідиною. Наявність осаду, пластівців у флаконі свідчить про непридатність розчину.

Миють руки з милом та протирають їх спиртом. Протирають спиртом металевий ковпачок, знімають його з флакона, протирають спиртом гумовий корок, що знаходиться під ним. Відкривають пакет крапельниці і виймають з нього систему. Видаляють ковпачок з голки крапельниці, що знаходиться на короткій трубці. При закритому затискачі крапельниці вводять цю голку через гумовий корок до флакона. Це ті самі голка та трубка, через які в крапельницю

буде надходити рідина з флакона. Знімають ковпачок з довгої голки повітропровідної трубки. Цю голку також вколюють у флакон; через неї до флакона надходитиме повітря, яке буде витискати рідину з нього. Повітропровід-

170

ні

ну трубку треба закріпити вздовж флакона таким чином, щоб її кінець був на рівні дна флакона, але обов'язково над рідиною. Щоб крапельниця заповнилася рідиною, підіймають трубку, яка йде до пункційної голки, таким чином, щоб крапельниця в перевернутому вигляді опинилася на одному рівні з флаконом. Знімають затискач над крапельницею; при цьому рідина починає надходити до крапельниці, внаслідок чого утворюється так зване застійне озерце. Крапельницю заповнюють наполовину її об'єму. Кінець трубки з пункційною голкою опускають донизу, щоб рідина витиснула повітря. Після повного видалення повітря з трубки одразу за пункційною голкою накладають затискач, який повністю перекриває просвіт трубки. Голку вводять у вену за методом венепункції або венесекції. Руку та голку хворого треба зафіксувати, бо крапельні вливання можуть тривати протягом декількох годин. Щоб зафіксувати голку (мал. 90), під неї підкладають стерильний ватний тампон, прикріплюють голку до шкіри лейкопластирем у трьох місцях; фіксацію руки див. на мал. 91. За допомогою затискача крапельниці встановлюють потрібну швидкість надходження рідини (звичайно 50—00 крапель за 1 хв).

Треба запам'ятати, що при кількості крапель 7—8 за 1 хв і менше вена швидко трамбується, при кількості крапель понад 80—100 за 1 хв настає перевантаження серцево-судинної системи, зокрема правого шлуночка.

Якщо у процесі вливання виникає потреба у заміні фла-

кона з рідиною, це слід робити, не витягуючії голки з вени (мал. 92). З цією метою на трубку біля флакона накладають затискач, голку, що з'єднується з трубкою, 'витягають із флакона.

Далі цю саму голку встромлюють у корок флакона з новою рідиною.

Важливо пам'ятати, що у момент заміни флаконів система трубок має бути заповнена рідиною, що знаходилася у попередньому флаконі.

Під час уведення рідини треба слідкувати за загальним станом хворого, його пульсом, артеріальним тиском.

Звичайно цю процедуру виконують у спеціальному маніпуляційному кабінеті, де є всі засоби для надання невідкладної допомоги. Важкохворим, хворим, прикутим до ліжка, цю процедуру виконують у палаті.

Під час крапельного вливання, особливо сильнодіючих засобів, біля ліжка хворого обов'язково повинен знаходитися лікар або досвідчена медична сестра.

172

173

Після введення рідини трубку, в якій знаходилася пункційна голка, закривають затискачем. До місця ін'єкції прикладають ватний тампон, змочений спиртом. Швидким рухом видаляють голку з вени. Руку хворого згинають у ліктьовому згині до припинення кровотечі.

Слід зазначити, що існують спеціальні пристрої для внутрішньовенного крапельного дозованого введення рідини (мал. 94).

Ускладнення, що можуть виникнути під час цієї процедури, ті самі, що й при внутрішньовенному впорскуванні.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД

ЗА ХВОРИМИ З ПОРУШЕННЯМИ ФУНКЦІЇ

ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Основними ознаками захворювань органів дихання є задишка, кашель, кровохаркання, біль у грудній клітці.

Задишка

Розділ 9

Треба знати, що в нормальних умовах частота дихання у здорової люднии становить від 14 до 20 за 1 хв. Під задишкою розуміють зміну частоти, глибини, ритму дихання, порушення співвідношення фаз вдиху і видиху, яке супроводжується звичайно суб'єктивним відчуттям нестачі повітря. Задишка може супроводжуватися різким прискоренням дихання (тахіпное) і його уповільненням (брадипное) аж до повної зупинки дихання (апное). Залежно від того, яка фаза дихання стає утрудненою, розрізняють інспіраторну (яка проявляється утрудненим вдихом і зустрічається, наприклад, при звуженні трахеї та великих бронхів), експіраторну (затрудненнй видих при спазмі дрібних бронхів і скупченні в їхньому просвіті в'язкого секрету) та змішану задишку.

Причина виникнення задишки у більшості випадків пов'язана зі зміною газового складу крові — підвищеним вмістом вуглекислого газу і зниженим — кисню, що супроводжується зрушенням pH крові в кислий бік, наступним подразненням центральних та периферичних хеморецепторів, збудженням дихального центру і зміною частоти дихання.

174

Ядуха

Ядуха — це раптовий приступ сильної задишки.

Невідкладна допомога при раптовій появі у хворого задишки або ядухи полягає в таких заходах: надати хворому підвищеного положення за допомогою функціонального ліжка або застосування підголівника, обкладання хворого подушками; звільнити грудну клітку від тісного одягу; забезпечити доступ свіжого повітря, подачу кисню; створити хворому повний фізичний та психічний спокій; негайно викликати лікаря.

Догляд за хворими з ядухою передбачає постійний контроль за частотою, ритмом та глибиною дихання.

Визначають частоту дихання (по рухам грудної клітки або черевної стінки) непомітно для хворого (в цей час за допомогою своєї руки можна імітувати визначення частоти пульсу або достатньо покласти руку в ямку під грудьми). Отримані результати медична сестра щодня заносить до температурного листка. Відповідні крапки з'єднує синім олівцем, утворюючи графічну криву частоти дихання.

Кашель

Кашель — це складини рефлекторно-захисний акт, під час якого організм звільняється від залишків, що утворилися внаслідок патологічного процесу в легенях (слиз, гній, кров) і сторонніх часточок (пил, їжа тощо), які потрапили туди із зовнішнього середовища.

Виникає кашель внаслідок подразнення слизової оболонки гортані, трахеї, бронхів та при ураженні плеври. Кашель може бути постійним, періодичним, приступоподібним. Виникає звичайно при захворюваннях органів дихання, але може виникнути і при застої крові в малому колі кровообігу (при вадах серця). Іноді кашель буває центрального походження.

Розрізняють кашель сухий і вологий (з виділенням харкотиння). Наприклад, при бронхіальній астмі харкотиння буває слизисте, безбарвне, в'язке, при бронхопневмонії -слизисто-гнійпе, при прориві абсцесу легені у просвіт бронха або при бронхоектазах — гнійне.

За наявності харкотиння необхідно забезпечити кожного хворого індивідуальною плювальницею на дно якої перед користуванням палити трохи 0,5 % розчину хлораміну (мал. 94).

Збирання харкотиння для лабораторних досліджень

Для загального клінічного аналізу харкотиння збира175

ють вранці, натще, коли в бронхах скупчується найбільша його кількість. Попередньо хворий має ретельно почистити зуби і прополоскати ротову порожнину розчином натрію гідрокарбонату, фурациліну (1 : 5000) або 0,01 % розчином перманганату калію. Після цього хворий, відкашлюючись, збирає в суху чисту скляну банку 3—5 мл харкотиння. На банці має бути наклеєна етикетка із зазначенням прізвища та ініціалів хворого, відділення, номера палати, дати та мети дослідження.

Харкотиння необхідно відправити до лабораторії протягом 2 год з моменту його збирання, бо при довгому стоянні в ньому розмножується мікрофлора і відбувається лізис (руйнування) клітин.

Харкотиння зберігають у прохолодному місці (краще всього в холодильнику).

Для виявлення мікобактерій туберкульозу методом флотації (осадження) харкотиння збирають протягом 1—3 діб, бо мікобактерії виявляються тільки в тому випадку, коли їх кількість в 1 мл харкотиння складає не менше 100 тис.

Для виявлення збудників запалення дихальної системи та їх чутливості до антибіотиків збирати харкотиння найбільш доцільно до початку антибіотикотерапії в стерильні чашки Петрі, заповнені відповідним живильним середовищем — кров'яним агаром, цукровим бульйоном тощо.

Треба пам'ятати, що харкотиння, зібране для виявлення атипових (пухлинних) клітин, треба негайно відправити до лабораторії, бо ці клітини швидко руйнуються.

Для одержання достовірних результатів дослідження треба слідкувати, щоб хворий збирав харкотиння, а не слину.

Знезаражують харкотиння та посуд кип'ятінням, автоклавуванням, використовують дезинфікуючі розчини.

Харкотиння заливають водою (води беруть у 2 рази більше, ніж харкотиння), додають натрію гідрокарбонат і кип'ятять протягом 1 год.

Знезаражують харкотиння в автоклаві при температурі 120°С протягом 30 хв.

Знезаражують харкотиння за допомогою дезинфікуючих розчинів таким чином:

176

5 % розчин хлораміну або хлораміну з активаторами (50 мл хлораміну , 50 г сульфату або хлориду амонію) змішують з 1 л води і заливають ним харкотиння на 2 год. Дезинфікуючого розчину беруть у 2 рази більше, ніж знезаражуючого матеріалу. Знезаражування відбувається протягом 4 год.

Дослідження промивних вод бронхів

Промивні води бронхів досліджують з метою визначення мікобактерій туберкульозу (наприклад, у хворих, які не виділяють харкотиння) або клітин злоякісних пухлин. Після знеболювання глотки та гортані розчином дикаїну хворому, який лежить на боці, відповідному ураженій легені, за допомогою гортанного шприца повільно вводять у гортань і трахею10-12 мл підігрітого ізотонічного розчину натрію хлориду. Потрапляючи у бронхи, він подразнює його слизову оболонку і викликає кашель з виділенням харкотиння. Промивні води збирають у стерильний посуд і відправляють до лабораторії.

Промивні води можна одержати також через бронхоскоп. За допомогою шприца в бронхіальне дерево вводять 20-30 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і негайно вибирають його в чистий посуд за допомогою відсмоктувача.

Догляд за хворими з кашлем. Хворому слід надати зручного положення (сидячи або напівсидячи), при якому зменшується кашель, дати тепле питво, бажано молоко з натрію гідрокарбонатом або наполовину з мінеральною водою типу боржом. Таким хворим показані гірчичники, банки на грудну клітку. Хворих тепло вкривають, щоб запобігти переохолодженню організму. Забезпечують доступ свіжого повітря у палату. При наявності у хворого харкотиння необхідно визначити його добову кількість, результати щоденно записувати в історію хвороби.

Якщо кашель супроводжується виділенням значної кількості харкотиння, його не слід намагатися придушити, щоб не виникла закупорка дихальних шляхів. Такому хворому рекомендується по декілька годин на добу перебувати у положенні, яке сприяє кращому відходженню харкотиння (дренажне положення).

Щоб уникнути зараження оточуючих, хворого треба навчити правильно поводитися з харкотинням. При спілкуванні зі здоровими людьми хворий повинен стримувати кашель, якщо ж це не вдається, то треба прикривати рот хустинкою, щоб частинки харкотиння не потрапили на інших людей. Не спльовувати харкотиння на підлогу, бо коли воно висихає, то заражує повітря, а через нього й інших людей. Не можна спльовувати в хустинку, бо воно може по

17?

трапити на одяг хворого, і під час прання служити джерелом зараження інших людей. Збирати харкотиння треба тільки в плювальницю або баночку з щільною кришкою.

Кровохаркання

Кровохаркання — це виділення крові або харкотиння з кров'ю з дихальних шляхів при кашлі. Виділення крові може бути незначним, у вигляді прожилок. Значне ж виділення крові спостерігається при легеневій кровотечі. Внаслідок цього створюється загроза життю хворого, смерть якого може настати протягом кількох хвилин.

Існує ціла низка причин виникнення кровохаркання. Це можуть бути бронхіт, бронхоектатична хвороба, абсцес, рак і туберкульоз легенів, пневмонія, стеноз мітрального отвору, тромбоз легеневої артерії, первинна легенева гіпертензія, набряк, травма легенів тощо.

Легеневу кровотечу треба відрізняти від стравохідної та шлункової. Кров, яка виділяється при кашлі, змішана з харкотинням, яскраво-червоного кольору, піниста. Кров при шлунковій кровотечі виділяється з блювотинням, вона подібна до кавової гущі, має кислу реакцію. В ній трапляються рештки їжі.

При виникненні кровохаркання хворий потребує невідкладної допомоги. В першу чергу йому слід надати підвищеного положення. Щоб кров не потрапила в бронхи, хворого повертають на уражений бік, його заспокоюють, забороняють розмовляти, бо це може підсилити кровотечу. На ділянку грудної клітки прикладають міхур з льодом, дають ковтати невеликі (діаметром 0,5—1 см) грудки льоду. Це викликає рефлекторну спазму судин і зменшує наповнення легенів кров'ю. При значній кровотечі на верхні та нижні кінцівки накладають джгути на 1—2 год. Негайно викликають лікаря.

При кровохарканні і легеневій кровотечі категорично забороняється застосовувати банки, гірчичники, фізіотерапевтичні методи лікування.

Біль у грудній клітці

Ця недуга може бути пов'язана з багатьма причинами. Вона виникає внаслідок розвитку патологічного процесу безпосередньо в грудній стінці, плеврі, серці та аорті, нарешті, внаслідок іррадіації болю при захворюваннях органів черевної порожнини. При захворюваннях органів дихання виникнення болю в грудній клітці залежить від подразнення плев

178

ри. Плевральний біль буває колючого характеру, може бути дуже сильним, гострим. Він підсилюється при глибоком диханні, кашлі і в положенні хворого на здоровому боці. При такому положенні дихальні рухи ураженої ділянки грудної клітки стають частішими, внаслідок чого підсилюється тертя запалених шорстких плевральних листків.

При появі болю в грудній клітці хворому необхідно надати невідкладну допомогу. Перш за все треба викликати лікаря. Тільки він може установити причину появи болю. Надати хворому зручного положення, заспокоїти його. Якщо відомо, що біль пов'язаний із запаленням плеври, то хворий повинен лежати на хворому боці. Біль у плеврі зменшується також при іммобілізації грудної клітки.

Гостра дихальна недостатність

Під гострою дихальною недостатністю розуміють гостро розвинутий хворобливий етап, при якому навіть граничне напруження механізмів життєзабезпечення організму є недостатнім для постачання його тканин необхідною кількістю кисню і виведення вуглекислого газу. Іншими словами, гостра дихальна, або легенева, недостатність — це неспроможність легенів перетворювати венозну кров на артеріальну. Причини дихальної недостатності є різнобічними.

Вони можуть бути пов'язані з ураженням центральної нервової системи (коми, які зумовлені отруєнням чадним газом, інтоксикаціями, набряком мозку); порушенням бронхіальної прохідності (наявність сторонніх тіл, утоплення,

бронхоспазм); ураженням легеневої тканини (запалення легенів, емфізема, пневмосклероз та ін.).

На початку гострої дихальної недостатності у хворого з'являються відчуття нестачі повітря, неспокій, ейфорія. При огляді привертає увагу пришвидшене дихання, участь допоміжних м'язів у диханні; надалі шкіра синіє, вкривається холодним липучим потом. Спостерігаються порушення свідомості, кома.

Невідкладна допомога при гострій дихальній недостатності спрямована на поновлення і підтримання прохідності та дренування дихальних шляхів, покращання альвеолярної вентиляції і легеневого газообміну, усунення супутніх порушень кровообігу.

Однією з причин порушення прохідності дихальних шляхів є западіння язика і нижньої щелепи у хворого, який знаходиться в непритомному стапі (мал.95).

Найпростішим методом лікування є виведення нижньої щелепи вперед. Для цього великими пальцями рук натис179

180

кують на підборіддя, опускаючи нижню щелепу хворого донизу, пальцями, які розташовані на кутах щелепи, висовують її наперед, доповнюючії цей прийом відкиданням голови назад (мал. 96, б). Таким чином дихальні шляхи звільняються.

Простим прийомом, який не потребує ніяких пристосувань і забезпечує вільну прохідність дихальних шляхів у непритомного хворого, є надання йому стійкого бокового положення, коли язик не має змоги западати і викликати аспірацію (мал. 96).

Щоб запобігти западінню язика, рекомендують застосовувати спеціальні повітропроводи. Вони можуть бути металевими, гумовими або пластмасовими. Вводять повіт-

181

182

ропровід, дотримуючись таких правил: довжина його має відповідати відстані від кута рота до кута нижньої щелепи. Спочатку його вводять угнутістю до носа, щоб притиснути язика, а потім повертають у правильне положення і обов'язково закріплюють лейкопластирем або бинтом (мал. 97). Повітропровід добре переносять хворі з втраченим глотковим рефлексом. У деяких хворих він викликає блювотні рухи і стає небезпечним. Тому повітропровід необхідно одразу вийняти з рота при перших спробах хворого витиснути його за допомогою язика.

Перед уведенням повітропроводи необхідно очистити ротову порожнину хворого за допомогою марлевої серветки.

Причиною порушення бронхіальної прохідності може бути накопичення харкотиння у бронхах, яке звичайно відкашлюється.

За наявності густого і в'язкого харкотиння, відкашлювання якого утруднене, доцільно призначати засоби, які розріджують харкотиння і таким чином полегшують його

відкашлювання. З цією метою використовують гарячі інгаляції натрію гідрокарбонату:

2 чайні ложки натрію гідрокарбонату засипають у чайник і залипають 1 л кип'ятку. На носик чайника насаджують товсту гумову трубку, через яку хворий вдихає пари натрію гідрокарбонату (мал. 98).

Для полегшення відкашлювання використовують перкусійний масаж (постукування по грудній стінці у момент ви-диху) і допоміжний кашель, техніку викликання показано на мал. 99.

Для надання допомоги хворим з гострою дихальною недостатністю обов'язковим і цілеспрямованим і призначення кисневої терапії

Оксигенотерапія (киснева геранін)

Оксигенотерапія — це введення в організм хворого кисню, Кисневу терапію застосовують при лікуванні гострої та хронічної дихальної недостатності, яка супроводжується ціанозом (синюшністю шкірних покривів), тахікардією (підвищеною частотою серцевих скорочень), зниженням парціального тиску кисню в тканинах до 9,3 кНа (70 мм рт. ст.) і нижче.

Техніка безпеки при роботі з киснем. Для оксигенотерапії використовують спеціальний медичний кисень, в якому містяться 99 % чистого кисню, 1 % азоту і відсутні домішки. Балони з медичним киснем мають бути пофарбованими в голубий колір з позначкою чорною фарбою «Кисень» та літерою «М» (медичний). Наповнюють киснем балони без найменших дефектів та випробувані на стійкість до високого тиску не більше 5 років тому назад. Це можна перевірити, удаючись до позначки, яка розташована на верхній, сферичній, частині балона. Там відмічається рік його виготовлення і дата наступного випробування. На бракованому балоні вибивається клеймо круглої форми діаметром 12 мм з хрестом усередині. Вихідний отвір запираючого вентиля кисневого балона має бути закритим гайкою-заглушкою, а весь вентиль захисним ковпаком, який на нього нагвинчується. У зв'язку з тим що, кисень знаходиться у балоні під тиском 150 атм (такий високий тиск сам по собі є небезпечним), балони зберігають у спеціальному приміщенні або металевих шафах, які знаходяться за межами лікарняних відділень, розміщуються у вертикальному положенні і надійно фіксуються металевими скобами. Підвищення температури всередині балона внаслідок високої температури оточуючого повітря, дія сонячних променів тощо можуть призвести до різкого підвищення тиску газу в балоні у зв'язку з його розширенням. Тому кисневі балони треба зберігати в сухому приміщенні при температурі не вищій 36 °С. Опалення в такому приміщенні має бути водяним або паровим. Балони треба віддалити під радіаторів опалення на відстань не меншу ніж 2 м. Зберігати в цьому приміщенні інші гази та горючі мастила категорично забороняється, тому що кисень при стиканні з мастилом, жиром, нафтою та продуктами їхньої переробки вступає з ними в реакцію, внаслідок чого виникає загоряння і вибух. Останній може настати також при сполученні кисню з воднем, метаном, ацетоном, парами бензину.

В осіб, які перебувають біля кисневого балона, руки, одяг, інструменти не повинні бути забруднені жиром, мас

183

тилом, фарбою. Запираючий вентиль балона, з'єднувальні трубки, редуктор та частини різних кисневих установок категорично забороняється змащувати мастилом, жиром. Наповнені киснем балони не можна фарбувати. Необхідно пам'ятати, що ушкодження балона, стукання металевими предметами по ньому можуть стати причиною вибуху. При перенесенні або перевезенні балона необхідно оберігати його від падіння. При транспортуванні на незначну відстань балон треба перекачувати в нахиленому положенні або використовувати спеціальні візки, (мал. 100). Категорично забороняється розбирати запираючі вентилі балонів, редуктори, кисневі інгалятори та інші деталі кисневих установок. Якщо виявляється якась несправність, слід негайно звернутися до спеціалістів.

Манометри редуктора треба перевіряти не рідше одного разу на 2 роки. При відкриванні вентиля кисневого балона не рекомендується ставати обличчям напроти бокового штуцера, тому що при попаданні сильного струменя кисню на кон'юнктиву та рогівку ока може виникнути їх ушкодження. Наповнення кисневого обладнання киснем з балона виконують під тиском не більше 1—2 атм. Для цього до вихідного штуцера балона приєднують редуктор, який знижує високий тиск. Кисневий редуктор має 2 манометри. Лівий з них показує тиск кисню в балоні, правий — тиск у робочій камері редуктора, тобто тиск, під яким кисень випускається з балона. За допомогою вентиля редуктора вихідний тиск можна міняти. Для підвищення тиску в балоні вентиль крутять за годинниковою стрілкою, для пониження — проти годинникової стрілки (мал. 101).

Для визначення кількості кисню в балоні необхідно величину тиску, що її показує манометр, помножити на ємкість балона. Так, у балоні ємкістю 40 л при тиску 150 атм кількість кисню становитиме 6000 л. При забиранні кисню з балона не можна випускати його повністю і знижувати тиск у балоні нижче 2—3 атм.

Методи застосування кисню. Існують місцеві та загальні методи застосування кисню. До місцевих методів належать нашкірний (місцеві та загальні кисневі ванни), підшкірний, внутрішньокістковий, введення кисню в порожни

184

185

ну суглоба, внутрішньоплеврально, внутрішньоочеревинно, в очі- (субкон'юнктивально, ретробульбарно, в передню камеру ока).

Показання. Захворювання очей, хронічні, з трофічними розладами рани, порушення прохідності периферичних судин кінцівок.

Загальна дія кисню проявляється при інгаляційних та неінгаляційних методах його застосування. Інгаляційний метод є найбільш розповсюдженим. Він виконується за допомогою масок, носових катетерів, інтубаційних та трахеостомічних трубок.

Найбільш простим і в той же час достатньо ефективним методом проведення оксигенотерапії є використання стандартного кисневого редуктора, від якого звичайна гумова трубка йде до зволожувача (апарат Боброва; мал. 102). Потім кисень через трійник надходить до носового катетера, якого введено через носовий хід до рівня надгортанника.

Носові катетери можуть бути одинарними, подвійними (для введення в обидва носові ходи), гумовими або пластиковими, з боковими отворами.

Перед уведенням катетера необхідно перевірити його еластичність, цілість, бо катетер може порватися і аспіру-ватися в дихальні шляхи. Катетери мають бути стерильними. Якщо відсутні одноразові катетери, гумові катетери дезинфікують методом кип'ятіння, змазують стерильною вазеліновою олією.

Треба пам'ятати, що глибина, на яку вводять катетер, має відповідати відстані від кута верхньої губи до зовнішнього слухового проходу (мал. 103).

Порожнину носа очищають, катетер вводять до задньої стінки глотки через нижній носовий хід на відміряну глибину.

Внутрішній кінець катетера не повинен просуватися далі носоглотки (мал. 104), бо при цьому виникає небезпека його потрапляння у стравохід з наступним роздуванням і навіть розривом шлунка. Якщо катетер розташований поверхнево, більша частина кисню витрачається марно, викликаючи подразнення слизової оболонки носа.

Після введення катетера в носовий хід його фіксують лейкопластирем до шкіри обличчя хворого (мал. 105).

Через кожні 1—3 год інгаляції потрібно робити перерву на 20—30 хв, щоб запобігти гіпервентиляції та токсичній дії високих концентрацій кисню (мал. 106).

Небезпека оксигенотерапії пов'язана з токсичною дією тривалого застосування високої концентрації кисню, тому

186

максимально допустимим вважається вміст кисню в газовій суміші, 60 %.

Тривале вдихання недостатньо зволоженої суміші з повітря киснем висушує поверхню повітропровідних шляхів та альвеол, порушує

187

активність миготливого епітелію та сприяє утворенню кірочок на поверхні слизової оболонки трахеї та бронхів. Тому необхідно зволожувати повітря, яке вдихається, насичуючи його водяними парами (до 60%) шляхом пропускання кисню через воду.

При тривалому (3—4 год) диханні киснем під високим тиском (3 атм і більше) може виникнути гостре кисневе отруєння.

Розрахунки показують, що для створення концентрації кисню 50 % у дорослого хворого з гострою дихальною недостатністю необхідно забезпечити подачу цього газу через катетер зі швидкістю 10—11 л/хв. Звичайно застосовують меншу швидкість подачі кисню (5—6 л/хв), але протягом більш тривалого часу.

Проведення оксигенотерапії за допомогою маски (мал. 107). Для проведення оксигенотерапії застосовують інгалятори та наркозні апарати. Вони складаються з двох систем: система подачі дихального газу від джерела живлення і система дихального контуру. Останній являє собою частину газопровідної системи апарата, яка, з'єднується з дихальними шляхами хворого. Залежно від способу подачі кисню та руху цього газу в дихальному контурі існує 2 різновиди контурів — реверсійний і нереверсійний.

Реверсійним називається дихальний контур, у якому видихуване повітря повністю (закритий контур) або частково (напівзакритий контур) повертається для повторного вдиху. Обов'язковим елементом такого контуру є адсорбент, який вміщує хімічний поглинач вуглекислого газу. Зволоження кисню при цьому відбувається парами води, яка виділяється під час видиху.

Нереверсійним називається дихальний контур, у якому

видихуване повітря не повертається для повторного вдиху, а повністю виділяється в атмосферу. Зволоження кисню при цьому відбувається за допомогою газу, який пропускають через банку з водою (апарат Боброва).

188

Високу концентрацію кисню (80—100 %) при подачі його через маску використовують при отруєнні оксидом вуглецю, при кардіогенному шоку, інфаркті міокарда. Швидкість подачі кисню при цьому становить від 8 до 15 л/хв. Концентрацію кисню 40—60 % створю-

ють при швидкості його подачі 6 л/хв, 30—35 % — 1 л/хв, 25-30 % — 1 л/хв.

При хронічних захворюваннях легенів використовують концентрацію кисню до 40—60 % бо при такому стані хворого дихальний центр пристосовується до нестачі кисню.

Під час оксигенотерапії треба стежити, щоб маска щільно прилягала до обличчя хворого Дезннфікують маску шляхом протирання її країв ватним тампоном, змоченим спиртом.

До неінгаляційних методів уведення кисню, коли проявляється його загальна дія, належить так звана киснева пінка, яка являє собою суміш кисню з водними витяжками лікарських трав (мал. 108).

Особливості догляду за хворими на бронхіт

Бронхіт — захворювання, яке характеризується запаленням слизової оболонки бронхів Розрізняють гостріш та хронічний бронхіт. Головним симптомом захворювання є кашель. Він може бути сухим (коли харкотиння не виділяється) і вологим (з виділенням харкотиння). Хворі на хронічний бронхіт можуть скаржитися на задишку. Крім цього, в них відмічається підвищена температура.

Догляд за хворими на гострий бронхіт. Перші 3—4 дні хвороби хворий повинен дотримуватися постільного режиму, знаходитися в теплі, його треба добре вкривати, бо тепло зменшує кашель. У палаті необхідно 2 рази на день проводити вологе прибирання і часто її провітрювати. Хворому давати тепле питво (молоко з мінеральною водою, натрію гідрокарбонатом), на спину поставити банки або накласти гірчичники. Харкотиння хворий повинен спльовувати у плювальницю або у банку з кришкою Медична сестра стежить за тим, щоб хворий не спльовував харкотиння в носову хустинку або на підлогу, бо в майбутньому ці предмети стануть розсадником інфекції для інших хворих, медичного персоналу.

Догляд за хворими на хронічний бронхіт. Хворий повинен знаходитися в просторій палаті яка добре провітрюється. Йому треба надати зручного положення в ліжку, підняти узголів'я, дати подихати киснем (при необхідності), давати тепле питво, молоко з мінеральною водою типу боржом, відхаркувальну мікстуру При підвищенні температури тіла хворого вкладають у ліжко добре вкривають, оберігають від протягів, за призначенням лікаря на спину ставлять банки, накладають гірчичники.

18»

Особливості догляду

за хворими на пневмонію

Пневмонія (запалення легенів) — це ряд різних за етіологією та патогенезом гострих запальних процесів, що локалізуються в паренхімі, проміжній сполучній тканині легенів, нерідко з поширенням процесу на судинну систему. Пневмонія може бути крупозною та вогнищевою.

Найбільш характерними симптомами вогнищевої пневмонії є кашель і гарячка. Відзначають ураження часток легенів та бронхів. Для крупозної пневмонії характерним є гострий початок хвороби. Хворий відчуває озноб, він скаржиться на кашель, задишку, біль у грудній клітці, підвищення температури тіла до 38—40 °С. Крупозна пневмонія характеризується частковим, або сегментарним, ураженням легенів з поширенням процесу на плевру.

Для запобігання розвитку ортостатичного колапсу хворого на крупозну пневмонію транспортують тільки на ношах у положенні лежачи на хворому боці. Це стосується і хворих молодого віку, бо саме у них часто і раптово розвивається гостра артеріальна гіпотензія. Госпіталізують хворих через приймальне відділення, але без тривалої затримки там хворого, який повинен постійно перебувати під наглядом лікаря або медичної сестри, які в змозі надати допомогу при появі перших ознак ускладнення.

У перші дні захворювання хворому необхідний ретельний догляд, неухильне додержання постільного режиму. Треба подбати, щоб палата регулярно провітрювалася. Взимку палату провітрюють 2—3 рази на день, а влітку тримають вікна відчиненими. Ліжка хворих на пневмонію не повинні стояти близько до опалювальних приладів і біля вікна. Треба проводити 3 рази на день вологе прибирання палат. Медична сестра стежить, щоб протягом гарячкового періоду хворий не розкривався, забороняє йому лежати на спині весь час, примушує і допомагає перевертатися і набувати положення напівсидячи, що сприяє кращій вентиляції легенів. Для хворих з задишкою і для осіб похилого віку встановлюють підголівник.

Найчастішим симптомом при пневмонії є кашель. Він може бути нестерпним; сухим або вологим. Медична сестра повинна полегшити стан хворого, дати йому відхаркувальні засоби при сухому кашлі, напоїти лужним теплим питвом, а також стежити за характером харкотиння. При виділенні харкотиння хворого забезпечують індивідуальною плювальницею. Хворому слід пояснити, що харкотиння треба спльо

190

вувати у плювальницю, а не ковтати його, бо це може призвести до інфікування шлунка й кишок.

За призначенням лікаря хворому ставлять банки і накладають гірчичники. Якщо хворого непокоїть біль у грудній клітці, медична сестра допомагає йому вибрати таке положення в ліжку (наприклад, повертає його на бік для кращої фіксації плеври), при якому біль зменшується.

Необхідно пам'ятати, що при появі у хворого раптового гострого колючого болю в грудній клітці, який супроводжується сильною задишкою, ціанозом, холодним потом, зниженням артеріального тиску, треба негайно викликати лікаря, а при погіршенні стану хворого розпочати реанімаційні заходи.

Хворих лікують антибіотиками та сульфаніламідними препаратами за схемою, яка передбачає їх приймання і в нічний час, щоб концентрація ліків в організмі протягом додоби була однаковою, тому медична сестра повинна будити хворого. Ці препарати можуть викликати явища інтоксикації та подразнення нирок, утворення в них каменів. Для зааобігання цим ускладненням хворому призначають лужне питво і стежать за скаргами (біль у ділянці попереку), а також за аналізами сечі.

Хворому забезпечують не надмірне, легко засвоюване харчування. Він повинен багато пити, в тому числі фруктові соки, кисломолочні продукти. Їжа має бути багатою на вітаміни, особливо на аскорбінову кислоту (вітамін С), напіврідкою, висококалорійною. Годувати хворого треба часто і невеликими порціями. Можливе швидке і критичне зниження температури тіла з 40 до 35-36 °С, що супроводжується зниженням артеріальпого тиску. У зв'язку з цим виникає різке виділення холодного і липучого поту. Обличчя хворого бліде, кінцівки холодні, пульс ниткоподіб ний. Якщо в цей період не надати йому допомогу, то внаслідок різкого падіння тонусу судин може настати смерть. Медична сестра повинна про це завжди пам'ятати. Тіло хворого необхідно витерти сухим рушником, перемінити натільну та постільну білизну, дати гарячий міцний чай, до ніг прикласти теплі грілки.

Під час кризу медична сестра не повинна відходити від хворого, вона стежить за його загальним станом, шкірою та пульсом. Якщо хворий непритомніє, для поліпшення кровопостачання мозку в нього забирають з-під голови подушку і трохи піднімають ніжний кінець ліжка. Негайно викликають лікаря.

Треба слідкувати за фізіологічними відправленнями хворого. У разі потреби йому ставлять катетер або очисну кліз

191

му. При мимовільному сечовиділенні або дефекації хворого негайно підмивають і підкладають гумове судно. При метеоризмі ставлять газовідвідну грубку.

Велике значення має лікувальна гімнастика, характер якої залежить од віку та загального стану хворого. Медична сестра самостійно проводить ранкову гігієнічну гімнастику з пацієнтами, яким призначено певний руховий режим. Спеціальний комплекс вправ для хворих на пневмонію проводить методист з лікувальної фізкультури.

Особливості догляду за хворими на плеврит

Плеврит — запалення плеври. Розрізняють сухий і ексудативний плеврит. Характерною ознакою сухого плевриту є біль у грудній клітці, який підсилюється при кашлі та диханні. Кашель сухий. Іноді підвищується температура тіла до 37,2—37,8 °С. На початку захворювання хворий повинен перебувати в ліжку, лежати на хворому боці. При сильному болю іммобілізують грудну клітку. Призначають відволікаючі засоби (грудну клітку з хворого боку змащують 5 % спиртовим розчином йоду, ставлять банки, накладають гірчичники).

Перебіг ексудативного плевриту важчий, ніж сухого. Хворі на ексудативний плеврит потребують більш ретельного догляду. Відмічається накопичення рідини в плевральній порожнині, тому хворих турбує задишка, гарячка з високою добовою температурою, озноб.

Хворим надають зручного положення в ліжку, піднімають підголівник або підкладають декілька подушок під голову та спину. При ознобі їх добре вкривають, кладуть грілку до ніг, а після сильного потовиділення витирають насухо, перемінюють натільну та постільну білизну. При необхідності дають подихати киснем, відчиняють кватирку, але ні в якому разі не утворюють протягів. При високій температурі тіла на голову хворому кладуть міхур з льодом.

Годувати таких хворих треба часто, невеликими порціями, їжа має бути висококалорійною, вітамінізованою, легко засвоюватись. Слідкують за випорожненнями, бо їх затримка веде до погіршення стану хворого. При відсутності випорожнень ставлять очисну клізму. При накопиченні великої кількості рідини у плевральній порожнині лікар проводить плевральну пункцію.

У період розсмоктування ексудату, щоб запобігти утворенню спайок, хворим призначають лікувальну фізкультуру, яку вони виконують під наглядом медичної сестри.

Плевроцентез (плевральна пункція, торакоцентез)

Пункцію плевральної порожнини виконують з діагностичною та лікувальною метою.

Діагностичний плевроцентез потрібно робити всім хворим з плевральним внпотом нез'ясованої етіології. Лікувальний плевроцентез необхідно робити у випадках скупчення значної кількості рідини в плевральній порожнині, а також якщо необхідно увести в плевральну порожнину ліки.

Протипоказання. Підвищена кровоточивість, піодермія, оперізуючий лишай у місцях виконання пункції.

Для проведення діагностичного плевроцентезу потрібні спирт йод для дезінфекції місця пункції, стерильні ватні тампони і марлеві серветки (10Х10 см), пелюшки, клеол, лейкопластир, набір розчинів та інструментів для місцевої анестезії (0,5 % розчин новокаїну, голки для внутрішньо-шкірної та внутрішньом'язової ін'єкцій, 2 шприца ємкістю 5—10 мл і 1 стерильний шприц ємкістю 20-50 мл), голки для пункції плеври довжиною 10 см і діаметром 1 мм, розчин гепарину (1000 ОД в 1 мл), стерильний і нестерильний посуд для плевральної рідини, 0.1 % розчин атропіну і кордіаміну, 2 рентгенограми грудної клітки (у прямій та боковій проекціях), стерильні гумові рукавички.

Методика виконання діагностичного плевроцентезу (мал. 109). Хворий сідає на стілець з високою спинкою, обличчям до спинки, на яку кладуть подушку. Зігнуті в ліктях руки розміщують на подушку, голову на руки або злегка нахиляють. Спина хворого має бути у вертикальному положенні. Якщо хворий не в змозі сидіти, торакоцентез роблять у положенні лежачи. При накопиченні рідини у порожнині плеври хворого повертають на хворий бік, а при пневмотораксі — на здоровий.

Перед виконанням плевроцентезу лікар і медична сестра надягають маски, миють руки, обробляють їх 70 % розчином спирту та змащують 5 % спиртовим розчином йоду. Обов'язково надягають стерильні гумові рукавички,

192

193

Вибирають місце пункції залежно від розташування випоту, що контролюється фізикальними та рентгенологічними даними.

Треба пам'ятати, що в усіх випадках проведення плевроцентезу голку вводять по верхньому краю ребра, бо по його нижньому краю проходить судинно-нервовий пучок, ушкодження якого може викликати серйозні ускладнення.

Відмітивши місце проколу 5 % спиртовим розчином йоду, ділянку пункції у межах кола радіусом 10 см обробляють цим самим розчином. Рештки йоду збирають стерильним тампоном, змоченим спиртом, щоб не потрапив у плевральну порожнину, де він може спричинити утворення спайок.

Зону пункції обкладають стерильними пелюшками. Послідовно вводять внутрішньошкірно, підшкірно 0,5 % розчин новокаїну, проводять анестезію надкісниці, інфільтраційну анестезію міжреберних м'язів, плеври. При цьому голку просовують поступово, з перервами, уводячи через кожні 2 мм по 0,2 мл новокаїну. При проколюванні плеври створюється відчуття провалу. Після цього поршень шприца підтягують на себе. Надходження у шприц разом з новокаїном плевральної рідини свідчить про те, що голка досягла плевральної порожнини (мал. 110).

Плевральна рідина не надходить у шприц, якщо голку введено вище (в легеню) чи нижче (її черевну порожнину) плевральної порожнини або у разі відсутності в ній плевральної рідини.

Після анестезії голку виймають з грудної клітки і в цьому місці виконують пункцію плевральної порожнини спеціальною голкою і шприцом ємкістю 20—50 мл, у якому міститься 1 мл (1000 ОД/мл) розчину гепарину для запобігання зсіданню плевральної рідини. Після відсмоктування рідини у шприц, голку виймають і на місце проколу накладають стерильний марлевий тампон, змочений спиртом, зверху стерильну марлеву серветку, яку прикріплюють до грудної стінки лейкопластирем або клеолом. Плевральну рідину доставляють до лабораторії для дослідження негайно, щоб запобігти руйнуванню ферментів та клітинних елементів.

Для проведення лікувального плевроцентезу необхідно взяти стерильні ватні та марлеві тампони, пелюшки, клеол, лейкопластир, набір розчинів та інструментів для місцевої анестезії (див. проведення діагностичного плевроцентезу), дезинфікуючі засоби, тупу голку № 14 з канюлею, систему дренажних трубок, апарат Боброва, кровоспинний затискач, шприц об'ємом 100—150 мл (шприц Жане), електро

194

відсмоктувач, водяний манометр, бачок для збирання плевральної рідини, банку для контролю відсмоктувача, стерильний пластиковий катетер діаметром 1 мм, розчин гепарину (1000 ОД в 1 мл), 01 % розчин атропіну, кордіамін, стерильні гумові рукавички.

Методика проведення лікувального плевроцентезу Здійснюють підготовку і перевірку роботи системи для евакуації рідини з плевральної порожнини. Система складається з апарату Боброва, в якому насамперед досягається від'ємний тиск від — 0,17 до — 60,22 кНа (від —15 до -20 см

195

вод. ст.), який контролюється водяним манометром або спеціальною посудиною для контролю тиску. Від'ємний тиск створюється таким чином: трубку, спрямовану до хворого, перекривають затискачем, повітря з апарату відсмоктують за допомогою електровідсмоктувача або шприца Жане.

Хворий перебуває в такому положенні, як при виконанні діагностичного плевроцентезу.

Для вилучення повітря з плевральної порожнини пункцію проводять у другому міжребер'ї по середньоключичній лінії; для вилучення вільної рідини частіше в шостому-сьомому міжребер'ї по задній підпахвинній лінії. Дезінфекцію місця пункції, обкладання стерильними пелюшками і пошарову анестезію виконують так само, як при діагностичному плевроцентезі. Пункцію плевральної порожнини виконують голкою з тупим кіпцем, яка герметично з'єднана стерильною гумовою трубкою з системою для відсмоктування рідини.

Застосовувати голки з гострим зрізом небезпечно, бо можна травмувати вісцеральну плевру.

Після пункції плевральної порожнини знімають затискач на трубці, ЩО знаходиться між хворим і системою відсмоктування. Відкачування рідини з плевральної порожнини проводять під тиском не нижчим ніж —20 см вод. ст. (—60,22 кПа).

Існує декілька систем для відсмоктування рідини з плевральної порожнини.

1. Система, яка складається з однієї банки, що одночасно служить для збирання рідини і як гідравлічний затвор. У банку наливають стерильний ізотонічний розчин натрію хлориду, щоб його рівень був на 2 см вище кінця трубки, яка знаходиться у банці. Якщо тиск у плевральній порожнині позитивний, то тиск у трубці, яка опущена в рідину, також стає позитивним і рідина (або повітря) буде збиратися в банку. При від'ємному тиску в плевральній порожнині рідина з банки піднімається по трубці і повітря не буде поступати у плевральну порожнину (мал. 111). Аспірувати плевральну рідину безпечно до тих пір, доки тиск у плевральній порожнині не стане нижчим ніж —20 см вод. ст. (—60,22 кПа).

2. Система, яка складається з двох банок: банка для збирання ексудату і банка, яка служить гідравлічним затвором.

3. Система, яка складається з трьох банок: банка для контролю відсмоктування, банка, яка служить гідравлічним затвором, банка для збирання ексудату.

Один з отворів першої банки з'єднаний з отвором у банці, що служить гідравлічним затвором, другий — з елект

196

197

ровідсмоктувачем, що утворює від'ємний тиск, через третій отвір проходить довга трубка, яка занурена на 20 см у рідину, що знаходиться у банці. При зниженні тиску нижче ніж —20 см вод. ст. ( — 60,22 кПа) через опущену в воду трубку почне надходити атмосферне повітря і тиск підвищиться до —20 см вод. ст. (—60,22 кПа).

При відсутності манометра та системи, яка його може замінити, не рекомендується відсмоктувати плеврального випоту більше ніж 1500 мл, бо це може призвести до ускладнень.

Якщо відсутня система для відсмоктування ексудату, незначну кількість рідини можна усунути за допомогою шприца Жане.

Видалити повітря з плевральної порожнини можна за допомогою шприца Жане або системи для відсмоктування, яка складається з двох банок, з'єднаних з електровідсмоктувачем. Банка, що безпосередньо зв'язана з хворим, призначена для створення в ній від'ємного тиску — 20 см вод. ст. (—60,22 кПа). Друга банка являє собою апарат Боброва з рідиною, рівень якої знаходиться вище отвору довго; трубки, що йде до першої банки. Ця ємкість являє собою «замок», який запобігає зворотному надходженню повітря в плевральну порожнину.

Ускладнення при проведенні плевроцентезу

1. Різке зниження артеріального тиску, яке пов'язане з реакцією на біль, виглядом крові з проведенням процедури тощо. Хворий стає блідим, млявим, шкіра покривається хо лодним потом, у нього може бути озноб.

Перша допомога: плевроцентез припиняють, хворого вкладають у ліжко, ніжний кінець якого піднімають, уводять розчин кордіаміну підшкірно.

2. Поява вазовагального рефлексу, який розвивається внаслідок подразнення листків плеври при її проколі. Ха рактеризується рідким пульсом слабкого наповнення, зни женням артеріального тиску.

Перша допомога: плевроцентез припиняють, хворого вкладають у ліжко, йому вводять 1 мл 0,1 % розчину атропіну підшкірно або внутрішньом'язово.

3. Пневмоторакс. Розвивається внаслідок неправильного виконання маніпуляції, коли плевральна порожнина спо лучається з атмосферою. Якщо голкою ушкоджується віс церальна плевра, повітря потрапляє у плевральну порожни ну з альвеол легенів.

4. Інфікування плевральної порожнини трапляється при порушенні правил асептики та антисептики.

198

5. Гемоторакс розвивається внаслідок ушкодження між реберної артерії.

6. Колапс настає при видаленні з плевральної порожнини значної кількості рідини, що призволить до швидкого зміщення органів середостіння у хворий бік.

7. Проникнення голки в черевну порожнину і ушкоджен ня печінки; кишок, селезінки.

8. Інфікування м'яких тканин грудної клітки.

Особливості догляду

за хворими з абсцесом легені

Абсцес легені — це гнійне розплавляння легеневої тканини на обмеженій ділянці, оточеній запальним валиком.

Основними симптомами абсцесу легені є кашель з виділенням великої кількості харкотиння, гарячка зі значним коливанням температури тіла (увечері підвищується до 39— 40 ^°°С, а вранці знижується до 35—36 °С), яке супроводжується сильним потовиділенням і слабкістю.

Хворі з абсцесом легені — це найважчі хворі, пульмонологічних відділень. Палатна медична сестра має приділяти їм багато уваги. При підвищенні температури тіла хворим забезпечують такий самий догляд, як і хворим з гострою пневмонією в стані гарячки. Хворих необхідно ізолювати в окрему палату, тому що їхнє харкотиння і дихання мають гнильний запах, а це негативно впливає на інших хворих. Хворі повинні часто і ретельно полоскати рот слабким розчином калію перманганату або 2 % розчином натрію гідрокарбонату. Палати декілька разів на день провітрюють і проводять вологе прибирання.

Харкотиння збирають протягом доби в одну посудину (плювальницю). Медична сестра вимірює його кількість і доповідає лікареві, який вносить ці дані до історії хвороби. Зміна якості і кольору харкотиння, поява в ньому прожилків або згустків крові не повинні пройти повз увагу медичної сестри. Якщо хворий погано відхаркує харкотиння, йому допомагають знайти найбільш зручне положення. Це є дуже важливим чинником, бо відходження харкотиння при гнійних захворюваннях легенів сприяє випорожненню дихальних шляхів і поліпшує стан хворого.

Плювальниці з харкотинням треба закривати, а для зменшення запаху в них наливають трохи скипидару або розчину калію перманганату.

(Медична сестра стежить за чистотою шкіри хворих, підмиває їх. міняє натільну і постільну білизну, запобігає утворенню пролежнів, ретельно доглядає за шкірою хворих.

І9Я

Такі хворі потребують повноцінного харчування, яке включає продукти, з великою кількістю аскорбінової кислоти.,

Необхідно стежити за своєчасним прийманням ліків, випорожненням кишок і сечового міхура. Іноді при тривалому перебігові хвороби настає ураження нирок, внаслідок чого змінюється колір сечі, на що обов'язково слід звернути увагу лікаря.

Необхідно пам'ятати, що абсцес легенів може ускладнитися легеневою кровотечею. Якщо це трапилося, медична сестра без зайвої метушні забезпечує хворому фізичний і психічний спокій, терміново викликає лікаря.

Якщо абсцес прориває у бронхах, у хворого раптово з'являється біль у грудній клітці, посилюється кашель з виділенням харкотиння повним ротом. Треба заспокоїти пацієнта, напоїти його теплим питвом і запросити лікаря.

Постуральний дренаж бронхів (мал. 112)

Хворі на хронічні неспецифічні захворювання легенів потребують, крім звичайних, і спеціальних методів лікування.

У комплексі лікувальних заходів, що їх здійснює медична сестра, найважливішим і найдоступнішим є постуральний дренаж

бронхів. Процедуру виконують декілька разів на день, обов'язково натще. Медична сестра допомагає хворому набути такого положення тіла, яке б викликало кашель і ефективне виділення гнійного харкотиння.

Хворий із положення на спині без подушки поступово здійснює оберт на 360°. Після кожного повороту на 45°, він робить глибокий вдих. Таке

обертання повторюють 3—5 разів. Хворий повинен добре відкашлятись, потім знову змінити положення тулуба, значно нахилившись вправо або вліво.

Можна також спробувати вибрати інше положення для відходження харкотиння: спочатку хворий стоїть, а потім перегинається через спинку стільця, упираючись руками в сидіння (мал. 113).

Особливості догляду за хворими на бронхіальну астму

Бронхіальна астма — алергічне захворювання, яке проявляється приступами ядухи. Основною ознакою хвороби є приступи задишки з утрудненим видихом, під час якого хворий задихається. Його обличчя і руки синіють, шкіра вкривається холодним липучим потом. Під час дихання чути хрипи. Хворого турбує сухий, гавкаючий кашель без харкотиння або з виділенням незначної кількості в'язкого харкотиння, яке погано відхаркується. Коли у хворого починає

200

201

відходити харкотиння, кашель пом'якшується і стан хворого поліпшується. Задишка також зменшується, і приступ астми може припинитися.

Під час приступу, особливо на початку хвороби, хворі дуже лякаються, тому медична сестра зобов'язана забезпечити їм фізичний і психічний спокій, доступ свіжого повітря. Взимку відчинити кватирку або двері у коридор, влітку — вікно. Приступи бронхіальної астми частіше виникають у нічний час, тому медична сестра повинна наглядати за хворими, щоб помітити початок приступу, заспокоїти хворого і до приходу лікаря падати йому першу допомогу. Щоб полегшити стан хворого, вона зручно вкладає його в ліжку (положення напівсидячи), під спину підкладає 2—3 подушки або піднімає підголівник. Стискуючий одяг знімає або розстібає, щоб полегшити дихання. Полегшують стан хворого теплі ніжні ванни з гірчицею, банки або гірчичники на грудну клітку. Для розрідження харкотиння дають випити склянку теплої води з натрію гідрокарбонатом або теплої лужної мінеральної води, теплого молока. Добре допомагають інгаляції кисню.

Під час приступу хворого відбувається сильне потовиділення, тому його шкіру протирають і перемінюють білизну. Після припинення приступу хворого зручно вкладають у ліжку, добре вкривають і створюють умови для спокійного сну. Хворий має бути під наглядом, бо приступ може повторитися.

Інгаляція

Це метод уведення лікарських засобів шляхом їх вдихання. Вдихати можна гази (кисень, закис азоту), засоби, які легко випаровуються (ефір, хлороформ), а також дрібнорозпилені речовини (аерозолі).

Аерозолі— це дисперсні системи, які складаються з газового середовища і завислих у ньому твердих або рідких часточок. Використовують природні та штучні аерозолі. До природних належать аерозолі повітря приморських і гірських курортів, у яких підвищений вміст йоду, солей морської води, фітонцидів. Штучні аерозолі одержують за допомогою спеціальних апаратів (аерозольні генератори), де утворюються дисперсні аерозолі з лікувальною речовиною рідкої або твердої фази. Аерозольні генератори поділяються на портативні (індивідуальні: мал. 114) і стаціонарні (колективного використання).

Різновидом аерозольної терапії є електроаерозольна терапія. Електроаерозоль являє собою аеродисперсну систему, в якій часточки аерозолю мають вільний електричний 202

заряд позитивної або негативної полярності. Електроаерозолі глибше проникають у дихальні шляхи і зберігаються там довше, ніж не заряджені (мал. 115).

Розрізняють 5 основних видів інгаляцій: парові, тепло-вологі, електроаерозольні, олійні, сухі інгаляції.

1. Діючою основою парових інгаляцій є пара яка при вдиханні викликає посилений приплив крові до слизової оболонки верхніх дихальних шляхів, то сприяє відновленню її функції і вгамовує біль. Для парових інгаляцій використовують ментол, тимол, евкаліптову олію. Температура пари на видихові респіратора складає 55—62°. Тривалість інгаляції 5—10 хв

2. При тепловологій інгаляції відбувається розпилення підігрітої рідкої лікувальної суміші: ізотонічного (0,9 %) і гіпертонічного (2—3%) розчинів натрію хлориду, 1—2 % розчину натрію гідрокарбонату. До неї можна включати бронхолітики. Температура суміші для інгаляцій складає 38-42 °С. Тривалість процедури залежить від швидкості розпилення ліків. На одну інгаляцію витрачають 75—200 мл розчину.

3. Аерозолі (електроаерозолі) кімнатної температури широко використовують у портативних інгаляторах. На одну інгаляцію витрачають 2—6 мл ліків.

4. Олійні інгаляції мають не тільки лікувальне, а й профілактичне значення (при професійному контакті зі свинцем, ртуттю, хромом, аміаком). Виконуючи олійну інгаляцію, слизову оболонку дихальних шляхів змащують тонким шаром олії з метою захисту її від різноманітних подразнень

203

і щоб запобігти всмоктуванню токсинів. При атрофії слизової оболонки це зменшує відчуття сухості в горлі.

Використовують по 0,5—1 мл рослинної олії (маслинова, евкаліптова, персикова) і риб'ячого жиру, які в легенях майже повністю розщеплюються і всмоктуються. Тривалість інгаляції 5—7 хв.

5. При сухих інгаляціях розпилений у розчині порошок змішується з сухим гарячим повітрям, з якого вода випарюється, а найдрібніші часточки лікарської речовини, вільно проникають глибоко у бронхи.

Інгаляції призначають для боротьби з інфекцією, розрідження харкотиння, захисту слизової оболонки дихальних шляхів від подразнюючої дії різних чинників, для поліпшення прохідності дихальних шляхів.

Переваги методу інгаляції полягають у тому, що лікарські засоби, обминаючи печінку, в незміненому вигляді потрапляють безпосередньо в ділянку патологічного процесу.

Недоліки методу такі: неточність дозування, можливі подразнення слизової оболонки дихальних шляхів, недостатнє проникнення в ділянку патологічного процесу у разі порушення прохідності дихальних шляхів.

Протипоказаннями до проведення інгаляційної терапії є кровохаркання, активні форми туберкульозу легенів, пневмоторакс, новоутворення в бронхах і легенях, серцева недостатність III стадії.

Інгаляції слід проводити у спокійній обстановці, через 1 —1,5 год після приймання їжі та фізичної роботи. Під час процедури хворі не повинні відволікатися розмовами і чи-

204

танням. Одяг має бути не тісним, щоб була можливість вільно дихати. Після інгаляції треба відпочити протягом 10—15 хв, а в холодну пору року — 30—40 хв. Протягом 1 год хворим не рекомендують співати, розмовляти, палити, їсти. При ураженні навколоносових пазух хворі вдихають і видихають через ніс, без напруження. При ураженнях глотки, гортані, трахеї, бронхів після вдиху речовини, що застосовується для інгаляції, треба затримати дихання до 2 с (подумки на рахунок «один-два»), а потім зробити максимальний видих, бажано через ніс. Це дасть можливість частині речовини завдяки від'ємному тиску в носовій порожнині потрапити в навколоносові пазухи (мал. 116).

Бронхоскопія

Бронхоскопія — метод візуального та інструментального дослідження бронхолегеневої системи за допомогою ендоскопів, які вводять У дихальні шляхи хворого.

Бронхоскопію і пов'язані з нею ендобронхіальні діагностичні та лікувальні маніпуляції виконують за допомогою жорсткого та. гнучкого бронхоскона (мал. 117).

Показання до проведення бронхоскопії. Усі види бронхолегеневої патології, яка супроводжується тривалим кашлем (резистентним до протизапальної терапії), кровохарканням, видаленням значної кількості слизового гнійного харкотиння, вогнищеве та дифузне ураження легенів, збільшення регіонагних лімфовузлів, порушення прохідності дихальних шляхів.

Бронхоскопія під загальним наркозом. Напередодні проведення бронхоскопії хворому роз'яснюють мету дослідження, у психічно лабільних пацієнтів здійснюють премедикацію транквілізаторами. У день дослідження хворому очищають шлунок, по можливості — кишки, у нього має бути спорожненим сечовий міхур. Безпосередньо переднаркозну премедикацію виконують звичайно внутрішньовенно, вклавши хворого на бронхоскопічний стіл.

Бронхоскопія під місцевим наркозом. Слід поговорити з хворим напередодні, щоб установити з ним контакт і уточнити його психологічний стан. При вираженому неспокої, крім психологічної підготовки, призначають транквілізатори і снотворні засоби.

203

Повторні лікувальні бронхоскопії виконують без премедикації, натще, з попереднім відвіданням хворими санвузла.

Використані бронхоскопи треба очистити від слизу за допомогою мачули, змоченої у мильному розчині, промити зовні і всередині циркулюючим струменем бактерицидної рідини (0,5 % спиртовий або водний розчин хлоргексидину — гібітину, 1 % розчин хлориду бензалконія).

Добрий ефект дає застосування ультразвукових стерилізаторів.

Розділ 10

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД

ЗА ХВОРИМИ З ПОРУШЕННЯМИ ФУНКЦІЇ

СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

Головні ознаки захворювань серцево-судинної системи

Головними ознаками захворювань серцево-судинної системи є біль у ділянці серця та за грудниною, серцебиття, перебої в роботі серця, задишка, набряки.

Біль у ділянці серця та за грудниною. Причини болю у ділянці серця та за грудниною можуть бути різноманітними і часто незагрозливими для здоров'я та життя хворого. Однак відрізнити цей біль від приступів, пов'язаних з ураженням вінцевих судин серця, які можуть призвести до розвитку інфаркту міокарда і смерті хворого, в змозі тільки -лікар. У зв'язку з цим кожен приступ болю в ділянці серця середній медичній персонал повинен розцінювати як приступ стенокардії. Заходи, спрямовані на усунення приступу, треба починати негайно.

Необхідно забезпечити цілковитий спокій хворому, заспокоїти його, вкласти в ліжко або зручно посадити в крісло чи на стілець, під язик дати нітрогліцерин (таблетку або 1—3 краплі спиртового розчину накрапати на шматочок цукру), на ділянку серця та груднину накласти гірчичник. Якщо біль не пройшов протягом 3—5 хв після вжитих заходів, необхідно негайно викликати лікаря.

Задишка характеризується частим та підсиленим диханням, відчуттям нестачі повітря. Одним із найважливіших чинників розвитку задишки при захворюваннях серця є підвищення тиску крові в капілярах легенів, збільшення вмісту вуглекислого газу в тканинах, яке настає внаслідок зниження скоротливої функції лівого шлуночка серця.

205

Треба пам'ятати, що характерною ознакою захворювання серцево-судинної системи є підсилення задишки у положенні хворого лежачи і зменшення у положенні сидячи чи стоячи. Пояснюється це тим, що в горизонтальному положенні приплив венозної крові до серця та судин легенів полегшується, а відтік її від лівого шлуночка утруднюється внаслідок його ослаблення, тому підвищується тиск у капілярах легенів.

Якщо у хворого виникла задишка, йому треба надати невідкладну допомогу. При раптовій появі задишки чи її підсиленні необхідно негайно обмежити фізичну активність, заспокоїти хворого, надати йому в ліжку положення напівсидячи з опущеними ногами (мал. 118). Відчинити вікно або кватирку і негайно викликати лікаря.

Серцебиття та перебої в роботі серця хворі відчувають у вигляді підсилених і частих скорочень серця, сильних поштовхів, замирання, зупинки серця. Поява серцебиття обумовлена підвищеною збудливістю нервового апарату, який регулює діяльність серця. Воно може бути постійним або у вигляді приступів. Серцебиття може спостерігатися у здорових осіб при великому фізичному навантаженні, емоційному збудженні, зловживанні кавою, тютюном або виникати при підвищенні температури тіла, анемії, неврозі тощо.

Слід пам'ятати, що серцебиття може бути ознакою ураження міокарда (міокардит, інфаркт міокарда, вади серця).

Якщо серцебиття виникло раптово або з'явилися перебої в роботі серця, хворого заспокоюють, надають йому положення напівсидячи, забезпечують доступ свіжого повітря, дають випити 20—30 крапель настоянки валеріани, валокордину або корвалолу, забезпечують спокій та тишу в палаті.

207

Набряки є одним з головних проявів серцевої недостатності. Підвищення тиску у венах та капілярах, сповільнення течії крові в них та підвищення проникності капілярів служать причиною підсиленої течії крові в тканини. Затримка натрію та води в нирках, а також зниження вмісту білка в крові внаслідок порушення функції нирок та печінки сприяють розвитку набряків.

На початкових стадіях серцевої недостатності розвиток набряків відбувається приховано. Про появу набряків у цей період свідчать збільшення маси тіла, зменшення діурезу (утворення та виділення сечі), переважання нічного діурезу над денним (ніктурія). Набряки з'являються на нижніх кінцівках під кінець дня, а до ранку вони зникають. Пізніше нічного відпочинку стає недостатньо для зникнення набряків. Вони з'являються у підшкірній основі гомілок, стегон, сідниць, живота, грудей. Якщо хворий перебуває у положенні сидячи, набрякають ноги, якщо лежачи на спині, набряки з'являються в ділянці крижів, сідниць, нижньої поверхні стегон, у положенні хворого на одному боці відповідно переміщуються і набряки.

Треба знати, що шкіра над набряком стає гладенькою, блискучою, температура її і чутливість знижуються, тому внаслідок необережного застосування грілки може статись опік. Так само легко виникають і пролежні. Живлення набряклої шкіри є недостатнім, опірність щодо інфекції знижена, тому опіки і пролежні погано піддаються лікуванню і легко нагноюються. Вводити ліки в набряклу підшкірну основу не рекомендується, бо вони погано всмоктуються, з місця проколу шкіри ін'єкційною голкою буде виділятися набрякова рідина і через нього може проникнути інфекція.

Спостереження за діурезом

Кількість сечі, яку виділяє людина протягом доби, називають добовим діурезом.

Якщо кількість виділеної сечі переважає кількість випитої рідини, такий діурез вважають позитивним. Підраховуючи кількість випитої рідини, треба пам'ятати, що воду вміщує не тільки рідка їжа (чай, кава, сік, молоко та ін.), а й картопляне пюре, каша, м'ясо тощо. Якщо хворий вживає багато рідини, а сечу виділяє у малій кількості, це негативний діурез. У такому разі допускають розвиток набряків.

Спостереження за діурезом хворого з ураженням серцево-судинної системи необхідно вести постійно, з першого дня поступлення хворого до стаціонара і до його виписки.

208

Дані про кількість вжитої рідини та виділеної сечі заносять до температурного листка або до окремого зошита.

Треба знати, що добова кількість сечі у здорової людини становить у середньому 1200—1800 мл. Зменшення виділення сечі при відсутності захворювань нирок, проносу, підсиленого потовиділення свідчить про серцеву недостатність, про що необхідно повідомити лікаря.

У здорової люднии протягом дня нирки виділяють сечі більше, ніж уночі. При ослабленні скоротливої діяльності серця кількість сечі, яка виділяється вночі, може переважати кількість, яка виділяється вдень. Це обумовлено тим, що під час сну навантаження на міокард зменшується і його діяльність поліпшується.

Вимірювання артеріального тиску

Артеріальний тиск — це сила крові, з якою вона діє на стінки судин. На рівень артеріального тиску впливають величина та швидкість серцевого викиду крові, частота і ритм серцевих скорочень, периферичний опір стінок артеріол.

Артеріальний тиск, який виникає в артеріях під час максимального підвищення пульсової хвилі після систоли шлуночків, називається систолічним. Тиск, який підтримується в артеріях під час діастоли внаслідок зниження їх тонусу, називається діастолічним. Різниця між систолічним і діастолічним тиском складає пульсовий тиск.

Нормальні цифри артеріального тиску знаходяться у межах від 21,3/9 до 18,3/12 кНа (від 100/60 до 140/90 мм рт.ст.).

Методика вимірювання артеріального тиску (мал. 119). Вимірювання артеріального тиску можна виконувати за допомогою ртутних, мембранних або електронних сфігмоманометрів. Сфігмоманометр складається з манжетки шириною 14 см, яка під час накачування повітрям здавлює артерію, ртутного або мембранного манометра, гумової груші, за допомогою якої відбувається накачування повітря у манжетку. Для визначення артеріальних тонів застосовують фонендоскоп.

Для вимірювання артеріального тиску вибирають тихе приміщення. Хворий знаходиться у положенні лежачи або сидячи. Рука, на яку накладають манжетку, повинна по можливості знаходитися на рівні серця досліджуваного. Необхідно стежити за тим, щоб хворий перебував у зручному, розслабленому положенні, тому що напруження м'язів кінцівок, черевного преса веде до підвищення артеріального тиску.

209

На середню третину плеча накладають манжетку так, щоб між нею і шкірою проходив палець. Не слід накладати манжетку зверху одягу, здавлювати плече щільно прилягаючим рукавом верхнього одягу, тому що це може вплинути на точність вимірювання. Руку хворого розміщують долонею доверху, на внутрішньому боці ліктьової ямки намацують місце найбільш вираженої пульсації плечової артерії. У вуха вставляють навушники фонендоскопа, його діафрагму без особливого натискування прикладають до місця пульсації плечової артерії. Перекривають повітряний вентиль і за допомогою груші збільшують тиск повітря у манжетці. Під час підвищення тиску прислуховуються до артеріальних тонів. Тиск необхідно підвищувати до тих пір,

210

доки чути пульсацію. Коли пульсація припиняється, тиск підвищують ще на 2,7—4 кНа (20—30 мм рт. ст.).

Шляхом незначного послаблення гвинта повітряного вентиля повільно випускають повітря так, щоб стрілка або ртуть манометра опускалася повільно. При цьому необхідно уважно прислухатися до звуків у навушниках. У той час, коли з'являється пульсація, відмічають систолічний артеріальний тиск, зникнення пульсації відповідає діастолічному тиску.

Вимірювання повторюють ще 2 рази з проміжками 2— 3 хв і беруть найменші цифри з трьох вимірювань. У проміжках між вимірюванням манжетку не знімають, але повітря з неї повністю випускають.

Записують тиск у вигляді дробу: в числівнику — систолічний тиск, у знаменнику — діастолічний.

Дослідження пульсу

Пульс — не періодичні коливання стінок артерій, які обумовлені викидом крові з серця в артеріальну систему і зміною в ній тиску протягом систоли та діастоли.

З діагностичною метою пульс визначають на різних артеріях (мал. 120): сонній (мал. 120, а: обережно, щоб запобігти різкому рефлекторному зменшенню частоти серцевих скорочень), скроневій (мал. 120, б), стегновій, підключичній, плечовій, променевій, підколінній, задній великій гомілковій, артеріях тилу стопи (мал. 120, г). Найчастіше дослідження пульсу проводять на променевій артерії одночасно на обох руках (мал. 120, в). Кисті досліджуваного, які розміщені на рівні серця, охоплюють руками так, щоб І палець розміщувався на ліктьовому боці передпліччя, а решта пальців пальпували променеву артерію, притискуючи її до променевої кістки. Таким чином аналізують різні властивості пульсу.

Пропальпувавши пульс одночасно на правій і лівій променевих артеріях, порівнюють величину пульсових хвиль на обох руках, яка в нормі має бути однаковою. Величина пульсу різна на правій і лівій променевих артеріях при аномаліях розвитку, звуженні або здавленні відповідної променевої, плечової або підключичної артерії.

При однаковому наповненні пульсу на обох руках подальше дослідження продовжують на одній руці. Якщо є різниця в наповненні пульсу, інші його властивості визначають на тій променевій артерії, де пульсові хвилі чіткіші

Ритм пульсу оцінюють за регулярністю пульсових хвиль, які виникають одна за одною. Якщо пульсові хвилі з'явля

211

ються через однакові проміжки часу, це свідчить про правильний ритм (ритмічний пульс). При різних інтервалах між пульсовими хвилями ритм пульсу буде неправильним (неритмічний пульс).

Частота пульсу - це кількість пульсових хвиль за 1 хв. При правильному пульсі підрахунок його частоти проводять

212

за 30 с і одержану цифру перемножують на 2. При неправильному ритмі підрахунок частоти пульсу проводять за 1 хв.

Треба знати, що у здорових осіб частота пульсу коливається в межах від 60 до 90 за 1 хв.

Збільшення частоти серцевих скорочень понад 90 за 1 хв (тахікардія) відмічається при різних фізіологічних та патологічних станах, відповідно виникає і збільшення частоти пульсу, який називається прискореним. При зменшенні частоти серцевих скорочень менше 60 за 1 хв (брадикардія) пульс стає уповільненим.

Напруження пульсу визначають силою, яку застосовують при надавленні на стінку артерії, щоб припинити її пульсацію. По ступеню напруження пульсу можна приблизно мати уявлення про величину максимального тиску: чим воно більше, тим пульс більш напружений, або твердий, чим менше, тим менш напружений, або м'який.

Наповнення пульсу визначають кількістю артеріальної крові, що викидається лівим шлуночком за одну систолу, а також різницею між максимальним та мінімальним розтягненням стінки артерій. Це встановлюється таким чином. Спочатку дослідник надавлює проксимально розміщеним пальцем на стінку артерії так, щоб дистально розміщений палець зміг визначити характер артерії, коли вона не наповнена кров'ю. Потім тиск проксимально розміщеним пальцем припиняють і отримують пальпаторне відчуття в момент максимального наповнення артерії кров'ю. По ступеню наповнення відрізняють повний і пустий пульс.

Величина пульсу. Величина пульсового поштовху об'єднує наповнення і напруження пульсу. Вона залежить від ступеня розширення артерії під час систоли і від її спадання у момент діастоли. Це в свою чергу залежать від наповнення пульсу, величини коливання артеріального тиску під час систоли і діастоли та еластичності судини.

При збільшенні ударного об'єму крові, значному коливанні тиску в артерії, а також при зниженні тонусу стінки артерії величина пульсової хвилі зростає. Такий пульс називається великим. На сфігмограмі великий пульс характеризується високою амплітудою пульсових коливань, тому його ще називають високим. Зменшення ударного об'єму, мала амплітуда коливання тиску під час систоли та діастоли, підвищення тонусу стінки артерії призводять до зменшення величини пульсових хвиль — малий пульс Іноді при шоку, гострій серцевій недостатності, значній крововтраті величина пульсових хвиль може бути такою незначною, що її ледве можна визначити— цс ниткоподібний пульс.

Швидкість, або форма, пульсу характеризується швидкістю зміни об'єму артерії, яка пальпується. При швидкому розтягненні стінки артерії і такому ж швидкому її спаданні прийнято говорити про швидкий пульс. При повільному підніманні та повільному спаданні пульсової хвилі з'являється повільний пульс.

Щоб мати уявлення про стан стінки артерії під час дослідження пульсу, треба закрити її просвіт, здавлюючи і пальцем руки, якою досліджують, ІІ і III пальцями, які вже не відчувають пульсацію, промацати артерію, намагаючись визначити еластичність або пружність її стінки.

Частоту пульсу визначають щодня і результати заносять до температурного листка у вигляді крапок. Крапки з'єднують між собою червоним олівцем, утворюючи графічне зображення кривої частоти пульсу.

Гостра лівошлуночкова недостатність

Гостра лівошлуночкова недостатність проявляється серцевою астмою, набряком легенів. Хворі скаржаться на почуття вираженої нестачі повітря (задишку), важку задишку в спокої (часте поверхневе дихання), ціаноз шкірних покривів. У більш важких випадках гостра лівошлуночкова недостатність, яка розпочинається як серцева астма, швидко прогресує і переходить у набряк легенів: задишка посилюється, дихання стає клекотливим, його добре чути на відстані, посилюється кашель з виділенням серозного або кров'янистого пінявого харкотиння.

Хворому слід надати положення напівсидячи з опущеними ногами, зробити гарячу ванну для ніг або накласти джгути на нижні кінцівки (іноді і на верхні) з метою депонування в них крові та зменшення її припливу до серця.

Кожні 10—15 хв джгути обов'язково знімають і накладають повторно після перерви, стежать за станом кінцівок хворого, щоб не трапилося їх омертвіння. Під язик дають нітрогліцерин (при цьому треба пам'ятати, що вжитий під язик препарат у дозі 0,00005 г діє не довше 20 хв), це необхідно враховувати при повторному його прийманні). Щоб покращити постачання тканин киснем, проводять оксигенотерапію через носові катетери зі швидкістю подачі кисню 6—10 л/хв. Щоб запобігти виділенню піни, використовують вдихання через маску парів 20 % етилового спирту або парів 10 % спиртового розчину антифомсилана. Тривалість вдихання суміші парів етилового спирту та кисню не повинна перевищувати 30—40 хв; потім хворий вдихає чистий кисень протягом 10—15 хв і знову суміш кисню та етилового спир214

ту. і так повторюють скільки необхідно. При значному піноутворенні піну аспірують з верхніх дихальних шляхів.

Треба пам'ятати, що гостра лівошлуночкова недостатність — це загрозливий для життя стан, тому при появі перших ознак недостатності слід негайно викликати лікаря і надати хворому кваліфіковану медичну допомогу.

Хронічна серцева недостатність

Симптомами хронічної серцевої недостатності є задишка, ціаноз шкірних покривів, частий пульс, набряки підшкірної основи, плевральної порожнини, перикарду, черевної порожнини.

Медичний персонал має ретельно стежити за станом хворого з хронічною серцевою недостатністю, забезпечити йому фізичний та психічний спокій. Переляк або страшна звістка можуть викликати у хворого серцебиття, порушення ритму серця, спазму судин серця і навіть смерть. Треба суворо стежити за додержанням правил відвідувань хворого, бо відвідувачі можуть стомлювати його. Не можна допускати до хворого більш ніж одного відвідувача, час перебування його біля хворого обмежують до 30 хв. Полегшує стан хворого чисте, свіже повітря в палаті, тому приміщення часто провітрюють. Якщо хворі скаржаться на появу задишки в горизонтальному положенні, піднімають підголівник функціонального ліжка (див. мал. 18). Якщо таке ліжко відсутнє, на сітку звичайного ліжка ставлять підголівник або під голову хворого кладуть декілька подушок. Ретельно стежать за шкірою хворого, забезпечуючи профілактику пролежнів. Перебування хворого в стані спокою не повинно бути тривалим. З перших днів хвороби часто міняють положення хворого в ліжку (при відсутності протипоказань) з метою профілактики пролежнів, тромбозів та застійної пневмонії. Дієта хворого має знижену енергетичну цінність (10,5—11,7 кДж) з обмеженою кількістю білків (65—70 г), рідини, солі (дієта № 10 по Певзнеру) та підвищеним вмістом ретинолу, , аскорбінової кислоти, вітамінів групи В, а також солей калію, які містяться в картоплі, капусті, куразі, інжирі, шипшині. Хворих годують 4—5 разів на день, обмежуючи кількість їжі. Останнє приймання їжі має бути не пізніше як за 3 год до сну. Необхідно стежити за регулярним випорожненням кишок (при закрепі застосовувати клізму та проносні засоби), за добовим діурезом та кількістю вживаної рідини. Систематичний облік добового діурезу та кількості випитої рідини у поєднанні зі щоденним зважуванням хворого (якщо дозволяє його стан) дають

215

можливість орієнтуватися стосовно накопичення набряків або зменшення їх під впливом лікування. При цьому треба мати на увазі, що в організмі при згорянні 100 г жирів утворюється 100 мл води, 100 г білків — 40 мл, 100 г вуглеводів — 60 мл води; внаслідок обміну речовин в середньому утворюється 1000 мл води і приблизно 1500 мл надходить у вигляді рідини. Людина втрачає через шкіру в середньому 500 мл води, через легені — 400 мл, з калом — 100 мл, з сечею — 1500 мл води.

Таким чином, кількість вжитої рідини в середньому має відповідати кількості виділеної сечі. Якщо добовий діурез становить менше 80 % кількості випитої рідини за добу, можливі набряки, якщо більше, набряки не виникають. Дані про кількість випитої рідини та виділеної сечі щодня заносять до історії хвороби.

Гостра судинна недостатність

Зомління

Зомління — це короткочасна втрата свідомості внаслідок недокрів'я головного мозку. Причинами такого стану можуть бути різка зміна положення тіла, перебування у положенні стоячи протягом тривалого часу, негативні емоції, сильний біль, голодування.

Симптоми зомління такі: непритомність, блідість та вологість шкіри, рідке поверхневе дихання, знижений артері

216

альннй тиск, пульс слабкого наповнення та напруження, зіниця ока є вузькою або помірно розширеною, жваво реагує на світло.

Хворому, який зомлів, надають горизонтального положення з піднятими до 45° ногами (мал. 121), забезпечують доступ свіжого повітря, звільняють шию та груди від стискуючого одягу, оббризкують обличчя холодною водою, дають понюхати тампон, змочений розчином аміаку, поплескують по щоках, розтирають тіло шматком сукна.

Колапс

Колапс — це гостра судинна недостатність, пов'язана з вираженим падінням тонусу судин і зменшенням об'єму циркулюючої крові. Причинами колапсу можуть бути крововтрата, інфаркт міокарда, тромбоемболія легеневої артерії, інфекційні та гострі запальні захворювання, поранення і травми, медикаментозна алергія.

Симптоми колапсу — прострація, блідість шкірних покривів, зниження температури тіла, поверхневе часте дихання, частий, слабкого наповнення пульс, низький артеріальний тиск.

Усувають причини виникнення колапсу (зупиняють кровотечу, видаляють отруту з організму), зігрівають хворого, дають подихати киснем, швидко в горизонтальному положенні транспортують його у відповідне відділення лікарні. Вводять ліки, які підвищують артеріальний тиск (адреналін, мезатон. глюкокортикоїди). Якщо колапс викликаний внутрішньом'язовим або підшкірним уведенням ліків, накладають джгут вище місця ін'єкції, підвищують об'єм циркулюючої крові шляхом переливання крові та кровозамінних рідин.

Особливості догляду

за хворими на ревматизм

Ревматизм — це загальне інфекційно-алергічне захворювання, в основі якого лежить системне ураження сполучної тканини, головним чином серцево-судинної. Часто цей процес охоплює суглоби, серозні оболонки, впутрішні органи, центральну нервову систему. В розвитку хвороби велику . роль відіграє стрептококова інфекція. Звичайно захворювання розвивається через 1—2 тиж після перенесених ангіни, фарингіту, скарлатини. Хворі скаржаться на біль у суглобах (вони припухають, червоніють, стають теплими на дотик), серцебиття і відчуття порушення ритму серця,

біль у ділянці серця. Крім цього, хворого турбує підвищення температури тіла, загальна слабкість, підвищене потовиділення.

У гострий період хвороби хворому створюють суворий постільний режим, підкладне судно подають у ліжко, хворому надають такого положення в ліжку, при якому значно б зменшувався біль у суглобах. У разі необхідності кінцівки з ураженими суглобами кладуть на подушки. Якщо хворого турбує задишка, забезпечують підвищене положення його верхньої половини тулуба і трохи опускають ніжний кінець ліжка. Перевертають хворого в ліжку обережно, щоб не викликати біль у суглобах.

Особливо ретельно слідкують за шкірою хворих, бо у них спостерігається підвищене потовиділення, шкіра травмується і часто з'являються пролежні. Тому щодня, а то і декілька разів на день перестеляють постіль, протирають шкіру дезинфікуючим розчином і часто перевертають хворого.

Натільну і постільну білизну міняють у міру необхідності, іноді 2—3 рази на ніч. Перевертають хворого, міняють постільну і натільну білизну обережно, щоб не спричинити виникнення сильного болю, Категорично забороняється сушити білизну на радіаторах центрального опалення і знову давати її хворому.

Для таких хворих завжди мас бути запасний комплект білизни.

У гарячковий період у хворих підсилюється потовиділення, тому їм дають багато питва (якщо відсутні набряки) — настій шипшини, соки, мінеральну воду. Годують хворих часто, невеликими порціями. Їжа має бути багатою на вітаміни, особливо аскорбінову кислоту.

Якщо у хворих є набряки, медична сестра щодня записує дані про добовий діурез та кількість випитої рідини, враховуючи і рідку їжу. Палати необхідно часто провітрювати. Під час провітрювання хворих добре вкривають, слідкують, щоб не було протягів.

Особливості догляду за хворими з вадами серця

Вади серця бувають природженими і набутими. Розвиток природжених вад серця відбувається ще у внутрішньоутробннй період. Набуті вади серця розвиваються найчастіше при захворюванні на ревматизм, який призводить до запалення внутрішньої оболонки серця, внаслідок чого клапани серця деформуються і звужуються їхні отвори. 218

Хворі з вадами серця скаржаться на задишку, яка на початку хвороби турбує тільки під час ходьби та підіймання по сходах. Далі вона посилюється і виникає у стані спокою. Крим цього, хворих можуть турбувати біль у ділянці серця, серцебиття та порушення ритму серця. Поступово з'являються набряки; спочатку на нижніх кінцівках, а якщо хворі знаходяться у ліжку, набряки з'являються на попереку та крижах. Шкіра та видимі слизові оболонки у таких хворих стають синюшними внаслідок збіднення крові киснем. Зменшується кількість сечі. Хворих турбує зниження апетиту, закреп, здуття живота, бо настає порушення кровообігу в травному 'каналі.

Хворого зручно вкладають у ліжко (бажано функціональне) з піднятим головним кінцем, надаючи йому положення напівсидячи. Якщо функціональне ліжко відсутнє, до стіни і з боків кладуть подушки, а під ноги ставлять ослінчик. Необхідно стежити, щоб у постелі не було крихтів, а також рубців на простирадлі. У разі потреби перестеляють її декілька разів на день. Шкіра хворих дуже чутлива до інфекції і на ній легко з являються пролежні, тому її щодня протирають дезинфікуючим розчином, спиртом або одеколоном. Якщо хворий не пересувається самостійно, його перевертають у ліжку. Почервонілі ділянки шкіри добре протирають і підкладають під сідннці надутий гумовий круг. При вадах серця забороняють вживати багато рідини, бо це посилює навантаження на серце і збільшує набряки. В харчовому раціоні хворих обмежують вживання солі до 3 г на добу. Забороняють вживати солоні огірки, оселедці, слідкують за щоденними випорожненнями, бо гази підвищують навантаження, піднімають діафрагму і посилюють задишку. Якщо хворі скаржаться на здуття живота, затримку випорожнень, їм ставлять очисну клізму і слідкують, щоб обов'язково вийшла вся рідина. Прикутим до ліжка хворим судна і сечоприймачі подають у постіль, а у проміжках підкладають гумовий круг під крижі для профілактики пролежнів; хворим з нетриманням сечі та калу підкладають гумове судно. Жінок підмивають після випорожнення сечового міхура та дефекації, щоб не розвивалися пролежні і не виникав неприємний запах.

Щодня у хворих вимірюють діурез і дані записують. Якщо стан хворого дозволяє, його щодня зважують, щоб визначити, чи не збільшуються у нього набряки. Отримані результати записують до історії хвороби.

Слідкують за чистотою у палаті. Прибирають вологим способом, у будь-яку пору року палату часто провітрюють.

219

Особливості догляду

за хворими на гіпертонічну хворобу

Гіпертонічна хвороба — це захворювання, яке характеризується підвищенням артеріального тиску внаслідок порушення нервово-функціональної регуляції судинного тонусу. Хворі скаржаться на головний біль у ділянці потилиці, запаморочення, біль у ділянці серця, порушення сну, загальну слабкість.

Треба пам'ятати, що для гіпертонічної хвороби характерні періодично виникаюче короткочасне підвищення артеріального тиску — гіпертонічний криз, який супроводжується різким головним болем, запамороченням, відчуттям жару, пітливістю, серцебиттям, іноді порушенням зору, нудотою, блюванням і непритомністю.

У разі виникнення гіпертонічного кризу медична сестра має терміново вжити необхідних лікувальних заходів, щоб не допустити ускладнень захворювання.

Хворих з гіпертонічним кризом вкладають у ліжко і не дозволяють вставати. Підкладне судно чи сечоприймач подають у постіль. На потилицю накладають гірчичник, до ніг теплу грілку. Для ніг можна зробити гарячу гірчичну ванну. Негайно викликають лікаря.

Треба пам'ятати, що хворі на гіпертонічну хворобу легко збуджуються. Навіть незначне хвилювання може спричинити в них значне підвищення артеріального тиску. Тому медична сестра, яка доглядає таких хворих, не завжди повинна повідомляти їм справжні цифри артеріального тиску. Якщо тиск занадто високий, хворі повинні додержувати постільного режиму, коли тиск починає знижуватися, хворому дозволяють відвідувати санвузол.

Хворим на гіпертонічну хворобу обмежують вживання рідини та солі. Дають переважно молочно-рослинну їжу, а також продукти, багаті на солі калію (горіхи, сухофрукти, геркулес тощо). Хворим зі збільшеною масою тіла обмежують вживання хліба та інших борошняних виробів, картоплі, цукру. Замість цукру можна давати його замінник — ксиліт.

Створюють умови для повноцінного сну хворих, тому під час сну забороняють усі види прибирання, голосні телефонні розмови та ін. Якщо хворі погано сплять, за призначенням лікаря їм дають снотворні та заспокійливі засоби. Перевіряють принесені родичами передачі. Соління, консерви, копчені ковбаси, солону рибу повертають назад. Слідкують, щоб хворий не палив. Для контролю ефективності лі

220

кування щодня вимірюють артеріальний тиск, кількість випитої рідини та виділеної сечі. Всі ці дані записують до історії хвороби.

Особливості догляду

за хворими на ішемічну хворобу серця

Терміном «ішемічна хвороба серця» об'єднують групу захворювань, до складу якої входять стенокардія та інфаркт міокарда.

Стенокардія (грудна жаба) - розповсюджене захворювання, основним клінічним симптомом якого є приступ болю за грудниною, який обумовлений гострим початком але швидко минучим порушенням вінцевого кровообігу.

Хворі на стенокардію скаржаться на біль за грудниною рідше в ділянці серця. Біль буває давлячим, стискуючим, іноді пекучим, може іррадіювати в плече, ліву руку, ліву половину шиї та голови, нижню щелепу. Виникає при фізичному напруженні або хвилюванні.

Хворому забезпечують цілковитий спокій. Його вкладають у ліжко або саджають і заспокоюють. Під язик дають нітрогліцерин (1 таблетку або 1—3 краплі спиртового розчину на шматочок цукру). На ділянку серця накладають гірчичник, до ніг прикладають грілку. Терміново викликають лікаря.

Інфаркт міокарда — це часткове змертвіння серцевого м'яза внаслідок порушення вінцевого кровообігу.

Клінічна картина інфаркту міокарда характеризується виникненням дуже сильного больового синдрому. Біль може бути тиснучим, стягуючим, пекучим, іноді тупим з іррадіацією в ліву руку, лопатку, шию, нижню частину тулуба. Його відчувають у ділянці серця; іноді він поширюється на всю грудну клітку. Інтенсивність болю буває такою сильною, що хворий може знепритомніти. Розвиваються різка слабкість, задишка, виступає холодний піт, з'являється страх смерті, знижується артеріальний тиск.

Біль при інфаркті міокарда відрізняється від болю при стенокардії тим, що його не можна зняти нітрогліцерином а також тривалістю (від 0,5—1 год до декількох годин).

Астматична форма захворювання розпочинається приступом серцевої астми та набряком легенів.

Для абдомінальної форми інфаркту міокарда характерна поява болю в животі, частіше в енігастральній ділянці який супроводжується нудотою, блюванням, затримкою випорожнень.

При підозрі на наявність інфаркту міокарда хворому

221

забезпечують суворий постільним режим. Викликають лікаря. Через кожні 15 хв дають нітрогліцерин.

Хворий на інфаркт міокарда потребує особливого медичного догляду протягом 2 тиж захворювання. Такі хворі повинні тривалий час перебувати на постільному режимі. Їм забезпечують абсолютний фізичний та психічний спокій. З максимальною обережністю хворих умивають, обтирають їм тіло, підмивають.

Підкладають судна чи сечоприймачі 2 особи. Одна з них повільно і м'яко згинає по черзі ноги хворого, а інша обережно трохи піднімає хворого в ділянці попереку і ставить судно. Прибирають судно також обережно. Кожний хворий на інфаркт міокарда повинен мати індивідуальне судно, яке знаходиться під ліжком у спеціальному гнізді або на ослінчику біля ліжка. Судно має бути чистим, перед підкладанням хворому його зігрівають.

Перемінювати білизну слід також обережно.

Шкіру хворого щодня протирають дезинфікуючим розчином, одеколоном або теплою подою. Волосся розчісують щодня індивідуальним гребінцем. Для профілактики пролежнів під крижі хворого підкладають гумовий надувний круг, який накривають пелюшкою. В перші дні хвороби хворого годують невеликими порціями, напіврідкою їжею з ложки або напоїльника. Забороняється ставити тарілку на груди хворого і спонукати його їсти самому.

Обмежують загальну енергетичну цінність їжі, її кількість. Рідини дозволяють пити не більше 600 мл на добу, їсти дають фруктові та овочеві пюре, парові котлети, протертий сир, що сприяє перистальтиці та випорожненню кишок. Страви, які викликають метеоризм, виключають з раціону, тому що здуття живота утруднює роботу серця і може викликати біль у ньому. .

Розділ 11

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ З ПОРУШЕННЯМИ ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ

Основними ознаками захворювань травного каналу є біль у животі, відрижка, згага, гикавка, блювання, гостра шлункова і кишкова кровотеча, метеоризм, закреп, пронос.

222

Біль у животі

Біль у животі є найбільш частою ознакою захворювань органів черевної порожнини. Причини і характер його можуть бути різними. Біль у животі викликають захворювання шлунка, дванадцятипалої кишки, печінки, жовчного міхура, підшлункової залози, кишок, селезінки, захворювання та ушкодження очеревини, а також гостра хірургічна патологія (гострий апендицит, кишкова непрохідність, перфорація виразки шлунка або дванадцятипалої кишки, гострий холецистит тощо).

При появі болю в животі негайно викликають лікаря. До його приходу хворого вкладають у ліжко. Спостерігають за його станом, положенням у ліжку. Ні в якому разі не можна прикладати хворому грілку при болю нез'ясованого походження, бо в осіб із захворюваннями шлунка і кишок можливі різні ускладнення (кровотечі, перфорації або загострення запального процесу в очеревині). Також не можна ставити клізми і давати ліки (навіть знеболюючі та послаблюючі).

Треба пам'ятати, що при гострих запальних процесах у черевній порожнині показане застосування холоду (міхур з льодом або холодною подою).

Відрижка

Відрижка — це раптове видалення повітря або шлункового вмісту зі стравоходу або шлунка в ротову порожнину. Вона може бути наслідком аерофагії — ковтання надлишку повітря при швидкій їді, неврозах. Відрижка часто супроводжує запалення слизової оболонки шлунка (гастрит) Зловонний, гнійний запах при відрижці (відрижка «тухлим яйцем») спостерігається внаслідок затримки евакуації вмісту шлунка при порушенні прохідності воротаря або різкому опущенні шлунка, наявності ракової пухлини шлунка яка розпадається. Особливого догляду при відрижці хворий не потребує/йому рекомендують пити розчини натрію гідрокарбонату, магнезії або мінеральну воду типу боржом.

Згага

Згага — це відчуття печії в ділянці стравоходу або епігастрію, яке виникає внаслідок потрапляння кислого вмісту шлунка в стравохід.

У деяких хворих згага виникає при вживанні цукру, меду, чорного хліба, жирної, солоної їжі.

223

Для усунення згаги рекомендують не вживати грубу, гарячу, дуже кислу, солону, солодку, жирну їжу. Їсти треба малими порціями. Нейтралізують хлористоводневу кислоту молоко, вершки, свіжий кефір, ряжанка. Рекомендують вживати лужну мінеральну воду, рослинну олію (по 1—2 столові ложки маслинової або кукурудзяної олії за 1 — 1,5 год до їди), які знижують кислотоутворення та сприятливо діють на слизову оболонку стравоходу.

Треба пам'ятати, що призначати при згазі натрію гідрокарбонат, хоч він і швидко зменшує її, недоцільно, бо він сприяє утворенню вуглекислоти, яка стимулює секрецію шлунка.

Гикавка

Гикавка — це судомне скорочення діафрагми, яке супроводжується раптовим сильним вдихом із характерним звуком. Гикавка є рефлекторним актом. Вона, як правило, залежить від проведення ритмічних імпульсів у рухових волокнах діафрагмального нерва. Спостерігається при захворюваннях печінки, шлунка, кишок, статевих органів та нервової системи. Тривалість приступу гикавки коливається від декількох хвилин до декількох тижнів.

Уперта гикавка може бути провісником важкого ускладнення — прориву виразки шлунка або червоподібного відростка при його запаленні. Вона вимагає індивідуальних ефективних заходів. Серед них — подразнення деяких рефлексогенних зон (надавлювання на очні яблука, а також між ніжками груднинно-ключично-соскового м'яза; прийом Вальсальви — сильне натужування на висоті максимального вдиху з затиснутим носом і закритим ротом; використання тієї чи іншої пози).

Блювання

Блювання — це рефлекторний акт, який обумовлений збудженням блювотного центру і супроводжується мимовільним викиданням вмісту шлунка через стравохід, рот, іноді носові ходи.

Блювання може бути центрального походження. Воно виникає при підвищенні внутрішньочерепного тиску (пухлини мозку; гіпертонічна хвороба, струс мозку тощо). Периферичне блювання може бути наслідком захворювання травного каналу, подразнення кореня язика та м'якого піднебіння.

Характерною ознакою периферичного блювання є те,

??■;

що воно настає після нудоти, слюнотечі, у блювотних масах наявні залишки їжі з кислим запахом.

Максимально полегшують стан хворого: його зручно саджають, закривають груди і коліна рушником чи (краще) клейончатим фартухом, нижній кінець якого звішується в таз або відро (мал. 123, а). Якщо у хворого є зубні протези, їх виймають. Медичний працівник підтримує хворого за плечі, дещо нахиляючи його вперед. Якщо хворий ослаблений або йому не можна сидіти, необхідно надати йому такого положення, при якому полегшується блювання: повер

225

227;

нути голову хворого так, щоб нона була трохи нижче від тулуба, і піднести до кута рота великий лоток з того боку, на якому хворий лежить (мал. 123, б, в). Щоб запобігти потраплянню блювотних мас на подушку та білизну, підкладають рушник, складений у декілька разів, або простирадло. Під час блювання медична сестра повинна весь час перебувати біля хворого.

Після блювання хворому дають прополоскати рот теплою водою і протирають йому губи, кути рота. Ослабленим хворим щоразу після блювання протирають ротову порожнину ватою, змоченою водою або якимось дезинфікуючим розчином (2 % борної кислоти, 2 % розчин гідрокарбонату натрію, 0,01 % розчин калію перманганату). Якщо потрібно направити блювотні маси на аналіз до лабораторії, їх збирають у сухий скляний посуд зі щільною кришкою, на якому зазначають прізвище хворого, дату збирання матеріалу, назву дослідження.

Якщо у хворого під час блювання виникають запаморочення, непритомність, йому дають понюхати нашатирного спирту. Для припинення хворому пропонують вжити м'ятні краплі, холодну, підкислену лимонною кислотою, воду, 0,5 % розчин новокаїну, ковтати шматочки льоду.

Треба пам'ятати, що найбільш загрозливим ускладненням блювання є аспірація шлункового вмісту, що може призвести до рефлекторної зупинки дихання, розвитку аспіраційної пневмонії.

Гостра шлункова і кишкова кровотеча

Причиною гострої шлункової та кишкової кровотечі можуть бути понад 100 різних захворювань. За етіологічною ознакою найбільш поширеними є виразкова, невиразкова кровотеча та кровотеча нез'ясованої причини.

Кровотеча у травний канал розподіляється на 2 періоди. Перший (латентний) період настає з моменту надходження крові у шлунок, або кишки і проявляється загальними ознаками крововтрати: шумом у вухах, запамороченням, загальною слабкістю, холодним потом, частим серцебиттям, зниженням артеріального тиску і непритомністю. Другий (явний) період характеризується появою блювання з кров'ю або чорних випорожнень.

Хворому необхідно надати невідкладну допомогу, йому створюють максимальний фізичний та психічний спокій, призначають суворий постільний режим, максимально усувають психічні подразники. На живіт хворому кладуть мі

226

хур з льодом або холодною водою. Забороняють пити воду. Дають вдихати кисень через маску або трансназальний катетер, що значно полегшує стан хворого. Негайно викликають лікаря. Транспортують хворого на ношах. Якщо хворий перебуває в тяжкому стані, піднімають ніжний кінець нош для поліпшення кровопостачання мозку.

Треба пам'ятати, що при наданні невідкладної допомоги хворим з гострою шлунковою і кишковою кровотечею необхідно застосовувати тріаду чинників: холод, голод та спокій.

Метеоризм

Хворі відчувають здуття, розпирання живота. Причини метеоризму: посилене газоутворення в кишках, яке обумовлене споживанням з їжею рослинної клітковини (горох, боби, капуста тощо), яка легко вступає у процеси; порушення рухової функції кишок внаслідок падіння тонусу їхніх стінок та непрохідності; зниження всмоктування газів стінками кишок при їх нормальному утворенні; аерофагія — надмірне ковтання повітря з наступним надходженням його в шлунок та кишки; може настати істеричний метеоризм внаслідок складних нервових механізмів.

Хворим з метеоризмом призначають дієту з обмеженою кількістю вуглеводів та кислих напоїв. Забороняють вживати свіжий хліб, свіжі борошняні вироби, солодощі (мед, цукерки), пиво, квас, обмежують горох, боби, квасолю, капусту, картоплю; з лікувальних засобів призначають активоване вугілля, або карболен (по 0,5—1 г 3—4 рази на день), вітрогінні (ромашку, кріп).

Якщо ці заходи не допомогли або їх призначати протипоказано, застосовують газовідвідні трубки.

Для уведення газовідвідної трубки необхідно мати простерилізовану газовідвідну трубку, серветки, вазелінову олію, гумові рукавички, судно.

Надягають гумові рукавички. Заокруглений кінець газовідвідної трубки змащують вазеліновою олією. Хворого вкладають на бік і за допомогою серветки розводять його сідниці. Не поспішаючи, обертовими рухами вводять газовідвідну трубку в пряму кишку на глибину 20—30 см (мал. 123). Хворого перевертають на спину, підкладають під сідниці судно, обгорнуте пелюшкою і на третину заповнене водою. Другий кінець газовідвідної трубки опускають у судно. Після відходження газів трубку витягують з прямої кишки. Ділянку заднього проходу витирають зволоженою серветкою, а у випадку подразнення змащують вазеліновою олією, дитячим кремом. Газовідвідну трубку занурюють в 1 % розчин хлораміну, потім кип'ятять протягом 15 хв.

Треба пам'ятати, що газовідвідну трубку можна вводити хворому декілька разів, протягом доби через певні проміжки часу. Одномоментно газовідвідна трубка може знаходитися в прямій кишці не більше 2 год.

При накопиченні в кишках хворого твердих калових мас необхідно перед уведенням газовідвідної трубки зробити мікроклізму з настоєм ромашки або олійну.

Закреп

Закреп — це тривала (понад 48 год) затримка калу в кишках.

Розрізняють органічний закреп (пов'язаний з механічною перепоною — звуження кишки пухлиною, рубцями, спайками) та функціональний (при вживанні легкозасвоюваної їжі, недостатньому руховому режимі, слабкості черевного преса, захворюваннях печінки, жовчного міхура, статевих органів тощо).

Треба пам'ятати, що закреп може бути причиною погіршення стану хворого, наприклад, при серцево-судинних захворюваннях. У разі накопичення калу в кишках може виникнути важкий спазм вінцевих судин, значне підвищення артеріального тиску.

Якщо стан хворого дозволяє, йому рекомендують більше рухатися, обов'язково робити ранкову гімнастику, масаж живота за годинниковою стрілкою, слідкувати за систематичними випорожненнями в один і той же час (так виробляється щоденний рефлекс на випорожнення кишок). Призначають послаблюючу дієту, яка включає значну кількість клітковини (капусту, буряки, чорнослив, банани), а також кефір одноденний, тобто ті харчові продукти, які посилюють перистальтику кишок. Випорожнити кишки можна за допомогою клізми. При стійкій затримці калових мас

у прямій кишці та їх затвердінні (копростаз) використовують механічні засоби їх видалення. Надягають гумову рукавичку, вказівний палець змащують вазеліновою олією і за його допомогою видаляють затверділі калові маси.

Клізми

Клізма (від грец. klysma — промивання) — це введення в нижній відділ товстої кишки через задній прохід різноманітних рідин з лікувальною та діагностичною метою.

Діагностичну клізму застосовують, наприклад, для розпізнання кишкової непрохідності. Для рентгенологічного дослідження товстої кишки (іригоскопії) використовують контрастну клізму, яка вміщує суспензію рентгеноконтрастного препарату.

З лікувальною метою застосовують очисну, олійну, емульсійну, гіпертонічну, сифонну, лікувальну, крапельну, харчову клізми.

Очисна клізма

Очисна клізма призначається для розрідження та вилучення вмісту нижнього відділу товстої кишки.

Для постановки очисної клізми (мал. 124) необхідно мати кухоль Есмарха, штатив, посудину на 1—2 л води кімнатної температури, клейонку, таз, вазелінову олію, гумові рукавички.

Показання. Затримка випорожнень (закреп), підготовка хворих до рентгенологічного дослідження кишок, нирок, ендоскопічного дослідження товстої кишки, операцій, родів, штучних абортів; перед постановкою лікувальної та харчової клізми; отруєння та інтоксикації.

Протипоказання. Гострі запальні процеси в ділянці заднього проходу, кровоточивий геморой, пухлини прямої кишки в стадії розпаду, кровотечі з травного каналу.

Закривають кран на гумовій трубці кухля Есмарха (мал. 125). Насаджують простерилізований наконечник на трубку, перевіряють цілість наконечника. Наповнюють кухоль Есмарха на третину об'єму водою (мал. 125, а). Надягають гумові рукавички. Відкривають кран на гумовій трубці і заповнюють усю систему водою шляхом випускання її невеликими порціями через наконечник (мал. 125, б). Кран на трубці закривають.

Хворого вкладають на лівий бік на край ліжка або кушетки з підігнутими до живота ногами, що сприяє розслабленню м'язів черевного преса і полегшує введенню рідини в кишки. Під сідниці хворого кладуть клейонку, яку зві

228

22!)

шують з ліжка до підлоги. Ставлять підкладне судно (на випадок, якщо хворий не зможе утримати воду і випустить її назад; мал 125, в).

Змащують наконечник вазеліновою олією, беруть його пальцями правої руки. Лівою рукою відводять праву сідницю хворого доверху. Легкими обертовими рухами вводять наконечник у задній прохід. Перші 3-4 см наконечник вводять у напрямку до пупка, а потім ще на 5-8 см паралельно куприку (мал. 126). Не можна вводити наконечника із зусиллям, бо це може призвести до поранення стінки кишки. Якщо наявні складки слизової оболонки або геморої

дальні вузлики, вводять наконечник між ними, намагаючись їх не задіти.

Піднімають кухоль Есмарха на висоту 1 м над кушеткою і закріплюють його на штативі. Відкривають кран на гумовій трубці. Якщо вода не надходить до кишок, це може бути зумовлено тим, що наконечник упирається в стінку кишки або в твердий кал. Наконечник витягують на 1—2 см і знову просовують вперед. Якщо пряма кишка забита калом, намагаються розмити його струменем води. Іноді калові маси бувають такими твердими, що поставити клізму не вдається. У такому разі необхідно видалити кал з прямої кишки пальцем у гумовій рукавичні, змащеним вазеліновою олією.

Необхідно слідкувати за швидкістю надходження води в кишки, регулюючи цей процес висотою положення кухля Есмарха. Швидке надходження води може викликати появу болю, позив до дефекації.

Треба пам'ятати, що прохолодна вода подразнює кишки і посилює їхню перистальтику. Застосування холодної води не бажане, бо вона може викликати спазм кишок, біль у животі і затримку випорожнень при спастичному закрепі.

При закрепі, який супроводжується млявою перистальтикою кишок, ставлять прохолодну (температури 20°С, рідше 16—14 °С) клізму. При спастичному закрепі застосовують теплі (40 °С) клізми.

Спорожняють кухоль Есмарха не до кінця. На дні кухля залишають трохи води, щоб запобігти надходженню повітря в кишки. Після введення рідини кран на гумовій трубці закривають і виводять наконечник з заднього проходу поступовими обертовими рухами. Відокремлюють наконечник від системи, занурюють його в 1 % розчин хлораміну, потім кип'ятять протягом 15 хв. Кухоль Есмарха миють, витирають, зберігають у шафі, яка стоїть у кімнаті для проведення клізм.

Після введення рідини хворий повинен затримати її в кишках протягом 5—10 хв. Це досягається тим, що він спокійно лежить на спині і глибоко дихає.

231

Якщо клізма не дала ефекту, її повторюють через декілька годин.

Треба пам'ятати, що не можна одномоментно вводити велику кількість рідини.

Олійна клізма

Цю клізму призначають при стійкому закрепі. Ставлять її звичайно на ніч. Використовують 50—200 мл підігрітої до температури 37—38 °С будь-якої рослинної олії (маслинової, соняшникової, конопляної, вазелінової). Олію вводять у пряму кишку за допомогою гумового балона або шприца Жане з довгим гумовим наконечником (катетер), які просовують у пряму кишку на глибину 10—12 см. Після цієї процедури хворий повинен спокійно лежати протягом 10—15 хв. Олія розтікається по стінці кишок, обволікає кал, розслаблює м'язи кишок і сприяє виведенню калу.

Якщо дія олійної клізми через 10—12 год (звичайно вранці) не настала, то ставлять звичайну очисну клізму.

Емульсійна клізма

Дає хороший спорожнюючий ефект. Застосовують звичайно у важкохворих, які перебувають на постільному режимі. Емульсію готують таким чином. Змішують 0,5 столової ложки води і 1 столову ложку риб'ячого жиру, додають 50—100 мл води і суміш вводять у пряму кишку за допомогою гумового балона або шприца Жане. Емульсію можна приготувати іншим способом. Заздалегідь готують 2 склянки настою ромашки (1 столова ложка сухої ромашки на 1 склянку кип'ятку), збивають жовток 1 яйця з 1 чайною ложкою гідрокарбонату натрію, заливають настоєм ромашки і додають 2 столові ложки вазелінової олії або гліцерину. Через 15—20 хв настає повне спорожнення кишок.

Гіпертонічна клізма

Призначають її для стимуляції спорожнення кишок при атонічному закрепі. Найчастіше використовують 20—30 % гіпертонічні розчини магнезії сульфату, натрію сульфату або 10 % розчин натрію хлориду в кількості 50—100 мл. Вводять за допомогою гумового балона або шприца Жане. Просять хворого затримати дефекацію протягом 20—30 хв. Гіпертонічна клізма спричинює велику кількість рідких випорожнень. У зв'язку з тим, що такі клізми дуже подразнюють слизову оболонку кишок, їх застосовують рідко.

Враховуючи те, що гіпертонічна клізма завдяки своїй осмотичній дії сприяє виходу води з тканин у просвіт ки

232

шок, її застосовують при набряках, зокрема, оболонок мозку.

Сифонна клізма

Для постановки сифонної клізми треба мати лійку ємкістю 0,5 л, гумову трубку довжиною 1,5 м і діаметром 1,5 см, яка. з'єднана з гнучким гумовим наконечником або з гумовою кишковою трубкою довжиною 20—30 см. Замість кишкової трубки і гнучкого гумового наконечника можна застосовувати товстий шлунковий зонд. Ще необхідно мати кувшин, клейонку, таз або відро, кушетку, вазелінову олію, гумові рукавички, ватні тампони, марлеві серветки, 10-12 л чистої води або злегка рожевого розчину калію перманганату, підігрітого до температури 37-38°С.

Застосовують при кишковій непрохідності, отруєннях, а також для видалення з кишок продуктів бродіння, гноїння і для відходження газів.

Сифонний метод промивання кишок базується на використанні принципу двох з'єднаних посудин. Однією з них є кишки, а іншою — лійка, закріплена на зовнішньому кінці введеної у пряму кишку гумової трубки.

233

Для постановки сифонної клізми (мал. 127) хворого вкладають на лівий бік, спонукають його підігнути ноги до живота. Під сідниці кладуть клейонку, вільний кінець якої має звисати до підлоги. Біля кушетки ставлять таз для зливання вмісту кишок. Надягають гумові рукавички. Кінець гумової трубки змащують вазеліновою олією, трьома пальцями правої руки беруть її на відстані 4—5 см зовні від закругленого кінця і розміщують між пальця

ми, як ручку при письмі. Пальцями лівої руки розводять сідниці хворого. Легкими обертовими рухами кінець трубки вводять у задній прохід на глибину 20—30 см. При цьому слідкують, щоб гумова трубка не згорнулася в ампулі прямої кишки; контролюють її положення, якщо це необхідно, пальцем. На вільний кінець трубки насаджують лійку і ставлять її нижче рівня сідниць хворого в нахиленому положенні. Наливаючи воду в лійку, поступово її піднімають до 0,5 м над тілом хворого. Рівень води зменшується у зв'язку з надходженням її до кишок. Як тільки рівень води досягне звуження місця лійки, останню опускають над тазом, не перевертаючи, чекають, доки вона не наповниться вмістом кишок і виливають його в таз. Лійку знову заповнюють водою, піднімають трубку над тілом хворого і гак повторюють декілька разів.

Треба пам'ятати, що наповнювати і спорожнювати лійку слід до появи в ній чистої води. Весь час слідкують, щоб лійка при наповненні рідиною була нахиленою і повітря не потрапило до кишок, бо це утруднить їх промивання.

Закінчивши процедуру, лійку знімають, занурюють її в 1 % розчин хлораміну, промивають і кип'ятять, а гумову трубку залишають у прямій кишці на 10—20 хв, спустивши її вільний кінець у таз для остаточного стікання залишків рідини і відходження газів.

Трубку виймають, занурюють її в 1 % розчин хлораміну, промивають під проточною водою з милом і кип'ятять. Ділянку заднього проходу обмивають і просушують ватними тампонами.

Обов'язково слідкують, щоб із кишок вийшло не менше рідини, ніж було введено.

Лікувальна клізма

Лікувальні клізми бувають місцевої та загальної дії. Клізми місцевої дії застосовують для зменшення подразнення запалення в товстій кишці, для усунення спастичного стану в цій ділянці, загоєння ерозій та виразок, а також для лікування запального процесу в параректальній клітковині і порожнині малого таза. Клізми загальної дії застосовують для введення в організм ліків або з метою живлення.

Для проведення лікувальної клізми необхідно мати гумовий балон або шприц Жане з довгим гумовим наконечником (катетером; мал. 128), гумові рукавички, марлеві серветки, ватні тампони, вазелінову олію.

Лікувальний ефект досягають, використовуючи такі розчини: лужно-сольовий (по 3/4 чайної ложки натрію гідро

234

карбонату і натрію хлориду розчинити в 1 л води, підігрітої до температури 40—43 °С), калію перманганату (1 г на 1 л води), настій ромашки (1—2 столові ложки сухої ромашки заливають 1,5 склянки кип'ятка, настоюють, проціджують, додають 1/3 чайної ложки натрію хлориду і суміш температури 40-43 °С вводять у пряму кишку), відвар крохмалю, шипшинову олію. Лікувальні клізми в основному є мікроклізмами, вміст рідини в них не повинен перевищувати 50—100 мл. Температура лікувального засобу має бути не нижчою 40 °С, бо низька температура сприяє позивам на дефекацію, внаслідок чого ліки не всмоктуються.

За 30—40 хв до постановки лікувальної клізми становлять очисну клізму і після спорожнення кишок розпочинають вводити ліки. Хворий лежить на лівому боці з підігнутими до живота ногами. Медична сестра розсовує його сідниці лівою рукою, обертовими рухами правої вводить змащений вазеліновою олією катетер у пряму кишку на глибину 10—12 см. Потім з'єднує катетер з шприцом, у якому знаходяться ліки, і повільно, малими порціями витискує цей розчин у катетер. Далі, притримуючи і стискуючи зовнішній кінець катетера, щоб з нього не витікала рідина, обережно знімає шприц, насмоктує в нього повітря, знову з'єднує з катетером і, щоб витиснути рідину, яка в ньому залишилася,'йго продуває. Щоб запобігти механічному, термічному та хімічному подразненню кишок, ліки вводять разом з теплим ізотонічним розчином натрію хлориду або з обволікаючою речовиною (50 г відвару крохмалю).

Лікувальну клізму загальної дії застосовують, коли неможливе або небажане пероральне або парентеральне введення ліків.

235

При цьому, як і при будь-якому ректальному способі введення лікувальних засобів взагалі, різні лікувальні речовини всмоктуються в кров, не потрапляючи до печінки, і, таким чином, не руйнуються в ній. За допомогою лікувальної клізми вводять знеболюючі, заспокійливі та снотворні засоби.

Крапельна клізма.

Такий спосіб уведення в організм лікувальних розчинів

є більш доцільним, бо вони надходять у пряму кишку краплями і краще всмоктуються. При цьому вони не розтягують кишку, не посилюють її перистальтику і не провокують акт дефекації.

Для відшкодування значної втрати рідини вводять значну кількість 5 % розчину глюкози разом з ізотонічним розчином натрію хлориду. Для постановки крапельної клізми використовують ту ж систему, що її для очисної, але в гумову трубку, яка з'єднує наконечник з кухлем Есмарха, встановлюють крапельницю з затискачем (мал. 124, б). Його загвинчують таким чином, щоб рідина з гумової трубки надходила у пряму кишку не струменем, а краплями. Затискач регулює частоту крапель (40—80—120 крапель за 1 хв, що відповідає введенню 2—4—6 см³ рідини). Протягом доби можна ввести до 3 л рідини. Замість кухля Есмарха використовують систему для внутрішньовенного введення ліків з наконечником.

Кухоль з розчином підвішують на висоту 1 м над рівнем ліжка. Медична сестра зобов'язана слідкувати, щоб хворий був добре вкритий (бо цю процедуру виконують протягом тривалого часу), щоб не перегиналася трубка і не припинявся потік рідини.

Слід пам'ятати, що температура рідини, яку вводять за допомогою крапельної клізми, має бути 38—40 °С, тому до задньої стінки кухля Есмарха прикріплюють грілку і стежать, щоб вона весь час була теплою.

Харчова клізма

У тих випадках, коли поживні речовини вводити через рот немає змоги (при різкому зневодненні організму, тотальній непрохідності стравоходу, після операції на стравоході і кардіальному відділі шлунка), їх вводять через пряму кишку. Застосування харчових клізм дуже обмежене, бо в нижньому відділі товстої кишки всмоктуються тільки вода, ізотонічний розчин натрію хлориду, розчин глюкози.

За 30—40 хв до постановки харчової клізми ставлять очисну клізму для повного очищення кишок. Теплий розчин 236

харчової суміші набирають у гумовий балон або шприц Жане з катетером, змащують кінець балона (катетер) вазеліновою олією, випускають з нього повітря, встановлюють балон у пряму кишку. Обережно натискають на балон, щоб не подразнювалася слизова оболонка, кишки, після чого хворий повинен спокійно лежати, щоб не було позивів на дефекацію.

Ставлять харчову клізму не частіше одного — двох разів на добу, щоб не викликати подразнення прямої кишки. Якщо подразнення все ж виникло, роблять перерву на декілька днів. Об'єм харчової клізми має бути до 200 мл за 1 раз.

Перевагу слід віддати харчовій клізмі, бо рідина, яка надходить у пряму кишку краплями, краще всмоктується, не розтягує кишки і не підвищує внутрішньочеревинного тиску, не викликає надмірної перистальтики кишок, не перешкоджає відходженню газів, не викликає болю.

Для постановки крапельної клізми беруть штатив, на який підвішують кухоль Есмарха або систему для внутрішньовенного введення ліків, поживні речовини розводять водою або розчином глюкози, підігрівають до потрібної температури, наконечник змащують вазеліновою олією і вводять його у пряму кишку.

Слід пам'ятати, що якість постановки клізми і ефект, який вона дає, залежать від уміння і відповідальності медичної сестри. Треба добре підготувати хворого. Якщо він самостійно ходить, його запрошують у спеціально відведену для постановки клізм кімнату, вкладають на кушетку і не залишають самого до повного спорожнення кишок. Якщо клізму необхідно поставити у палаті, бажано біля ліжка хворого прилаштувати ширму, щоб не травмувати його психіку, або попросити вийти з палати інших хворих, якщо вони самостійно ходять. Після постановки клізми ділянку заднього проходу обмивають, насухо витирають, палату провітрюють.

Пронос

Пронос — це часте спорожнення кишок, при якому кал має рідку консистенцію. Спостерігається при гострих та хронічних кишкових інфекціях (ентерит, ентероколіт), недостатності підшлункової залози, при підвищеній чутливості до деяких харчових продуктів.

Про появу у хворого проносу сповіщають лікаря, бо це може бути проявом інфекційного захворювання. Калові маси відправляють до лабораторії для дослідження. До зясування причини проносу хворого переводять до ізолятора.

237

Якщо діагноз інфекційного захворювання підтверджується, хворого переводять в інфекційну лікарню; заповнюють екстрене повідомлення і найближчим часом (не пізніше 12 год) направляють його до санепідемстанції.

Хворого з проносом вкладають у ліжко, добре вкривають, напувають теплим свіжозвареним чаєм, підкладають йому під сідниці гумове судно. Після дефекації хворого підмивають, витирають ділянку заднього проходу. Якщо виникає подразнення в цій ділянці, її змащують стерильною вазеліновою олією, синтоміциновою емульсією.

Хворому з нетриманням калу регулярно перемінюють натільну та постільну білизну, забезпечують його калоприйомником або гумовим підкладним судном. При проносі неінфекційного походження хворому призначають легкозасвоювану дієту з великою кількістю білка, аскорбінової кислоти, вітамінів групи В, рідини. Йому не рекомендують вживати молоко та молочні вироби, жирні, смажені страви, продукти, багаті на рослинну клітковину.

Слід пам'ятати, що поява рідких, подібних до дьогтю випорожнень свідчить про шлункову і кишкову кровотечу. Треба негайно сповістити про це лікаря.

Взяття калу

для лабораторного дослідження

Кал доставляють для дослідження одразу після дефекації, бажано в теплому вигляді, щоб у ньому не відбулися зміни під дією мікроорганізмів та ферментів. Кал для дослідження має бути зібраним у чисту, суху скляну посудину. Вважається неправильним та негігієнічним збирання калу в коробки з-під сірників, папір, маленькі пляшки та інший незручний посуд. На банку прикріплюють супроводжуючу етикетку, де вказують прізвище, ім'я хворого, відділення, палату, мету дослідження, дату і підпис того, хто направляє кал. Щоб кал не висихав і не став джерелом поширення інфекції мухами, його зберігають під кришкою. Кал для дослідження беруть вранці після сну. Не можна направляти на дослідження кал після клізми, приймання ліків, які впливають на перистальтику кишок (наприклад, белладонна, пілокарпін), та тих, які змінюють колір калу (залізо, вісмут, барій), а також після введення свічок і приймання касторової та вазелінової олії. Кал має бути вільним від сторонніх домішок, наприклад, сечі.

Для загального дослідження калу дерев'яною паличкою або шпателем кладуть у баночку незначну кількість калу, закривають її кришкою і відправляють до лабораторії. 238

Для дослідження на яйця глистів кал беруть у трьох місцях і в теплому вигляді відправляють до лабораторії.

Для дослідження калу на приховану кров хворого готують протягом трьох днів, виключаючи з його раціону м'ясо, рибу, всі види зелених овочів, а також помідори та яйця. В цей час відміняють ліки, які містять йод, бром, залізо. На 4-й день кал відправляють до лабораторії.

Кал для дослідження на дизентерію відправляють до лабораторії у спеціальних пробірках, із так званою англійською сумішшю.

Для дослідження на наявність в кишках найпростіших відправляють тільки свіжовиділений кал. Його досліджують не пізніше 15—20 хв після дефекації, бо вегетативні форми найпростіших у зовнішньому середовищі швидко гинуть.

Промивання шлунка

Для промивання шлунка треба мати простерилізований товстий шлунковий зонд довжиною 1—1,5 м, діаметром 1 — 1,5 см, стерильну лійку ємкістю 0,5—1 л (мал. 129); посудину ємкістю 7—10 л з промивною рідиною (кип'ячена вода, 2 % розчин натрію гідрокарбонату, слабкий розчин калію перманганату кімнатної температури), кувшин,

таз або відро, клейончатнй фартух, гумові рукавички, вазелінову олію.

Показання. Отруєння лугами, кислотами, лікарськими препаратами, грибами, солями важких металів, деякі захворювання шлунка (виразкова хвороба, гастрит, стеноз воротаря), вживання недоброякісної їжі.

Протипоказання. Органічні звуження стравоходу, гострі стравохідні та шлункові кровотечі, важкі хімічні опіки слизової оболонки глотки, стравоходу та шлунка кислотами і лугами (через декілька годин після отруєння), інфаркт міокарда, порушення мозкового кровообігу.

Хворого саджають на стілець, щільно притискують його до спинки, голову трохи нахиляють вперед. Праворуч від хворого ставлять посудину з промивною рідиною (відро, каструлю), між ногами —таз (відро). Якщо у хворого зубні протези, їх знімають. На хворого надягають клейончатий фартух, визначають глибину введення зонда таким чином: до величини відстані від різців до пупка хворого додають число, яке відповідає ширині його долоні.

Потім у праву руку беруть зонд за кінець, який вводять, і розміщують його між пальцями, як ручку при письмі. Хворий відкриває рота (при необхідності використовують роторозширювач), кладуть зонд на корінь язика і просять хво-

239

240

рого зробити декілька ковтальних рухів при глибокому диханні через ніс. У той же час енергійним рухом вводять зонд до мітки. При появі кашлю або утрудненому диханні зонд необхідно швидко вийняти і повторити процедуру через декілька хвилин.

Далі лійку з'єднують з вільним кінцем зонда. Опускають її, злегка нахиливши, нижче рівня шлунка, при цьому вона наповнюється промивною рідиною. Повільно піднімають лійку вище рівня рота хворого, тримаючи її у похилому положенні, щоб у шлунок не потрапило повітря (мал. 130).

Рідина поступово переходить у шлунок. Під час процедури слідкують, щоб частина рідини залишилася в лійці.

Слід пам'ятати, що одномоментно в шлунок не можна вводити більше 1 л рідини. Не рекомендується також швидке надходження рідини в шлунок, тому лійку треба піднімати повільно.

При зниженні рівня рідини до звуженого місця на лійці останню опускають над тазом, у який виливається вміст шлунка. При необхідності першу порцію промивних вод направляють до лабораторії.

Процедуру повторюють до появи чистої промивної рідини. Звичайно для промивання шлунка використовують 8— 10 л води або іншої промивної рідини.

Під час промивання необхідно слідкувати за станом хворого і промивними водами. При появі там прожилок крові процедуру припиняють. Якщо промивання шлунка викликане отруєнням кислотами, його необхідно продовжувати.

Ослабленим і непритомним хворим промивання шлунка проводять у положенні лежачи на боку з низько опущеною і злегка повернутою набік головою (мал. 131).

Зонд у шлунок непритомному хворому має вводити лікар-реаніматолог, який володіє технікою інтубації трахеї.

По закінченні промивання шлунка лійку знімають, швидким рухом зонд виймають, занурюють його в 1 % розчин хлораміну, потім ретельно миють під струменем гарячої води, яку пропускають через трубку і декілька разів віджимають зверху вниз.

Стерилізують зонд і лійку методом кип'ятіння протягом 15—20 хв, після чого, в розібраному вигляді їх кладуть у прокип'ячену холодну воду.

Якщо хворий не може проковтнути зонд, його шлунок промивають таким чином: дають випити 1—2 л теплого розчину натрію гідрокарбонату і, якщо блювання не настало, викликають його шляхом подразнення кореня язика або глотки пальцем або шпателем.

Процедуру повторюють декілька разів.

241

243

Дослідження секреторної функції шлунка

Для визначення характеру секреторної (кислотоутворюючої) функції шлунка нині використовують зондові та беззондові методи дослідження. До зондових належить багатомоментний (фракційний) метод дослідження за допомогою тонкого зонда довжиною 1,5 м, діаметром 3—5 мм. Крім зонда треба мати пробірки, лотки, лійку, шприц ємкістю 20 мл, рушник.

Для збудження секреції шлунка хворим дають сік із капусти, 7 % відвар капусти, м'ясний бульйон, хлібний, кофеїновий, алкогольний та інші пробні сніданки, а також гістамін, пентагастрин та інсулін.

Не рекомендується одержувати шлунковий вміст за допомогою зонда при гіпертонічній хворобі II та III стадії, серцевій декомпенсації, порушенні дихання через ніс, ларингіті, загостренні хронічного гастриту або виразкової хвороби і дванадцятипалої кишки, холециститу, розширенні

242

вен стравоходу, аневризмі аорти, схильності до кровотеч, викривленні шийно-грудного відділу хребта, вагітності.

Перед дослідженням медична сестра повинна попередити хворого, щоб за день до процедури він повечеряв не пізніше 18-ї години. Кількість їжі на вечерю має бути обмеженою. У день дослідження хворому не можна пити, їсти, приймати ліки, палити. Дослідження проводять уранці. Беруть шлунковий вміст у спеціальній кімнаті. До початку процедури медична сестра пояснює .хворому мету процедури, навчає його глибоко дихати через ніс. Якщо носові ходи хворого забиті слизом, необхідно їх почистити. Хворий сідає біля столу на стілець, щільно притискується до його спинки, голову трохи нахиляє вперед. Медична сестра лівою рукою підтримує голову хворого, а правою вводить зонд. На вільний кінець зонда прилаштовує шприц ємкістю 20 мл для відсмоктування вмісту шлунка. Тонкий зонд, змочений водою, вводять у шлунок такими ж прийомами, як і товстий. Тримають зонд, як ручку при письмі, і вводять за корінь язика, злегка повертаючи його вперед і донизу, внаслідок чого кривизна глотки сплощується, надгортанник зміщується, звільняючи шлях для зонда (мал. 132). Хворому

пропонують дихати глибоко через ніс, стримувати блювотні рухи, а слину спльовувати в рушник. При позивах на блювання хворий висуває зонд губами і глибоко дихає через ніс.

Після введення тонкого шлункового зонда одразу ж беруть вміст шлунка, далі протягом 1 год кожні 15 хв відсмоктують шлунковий сік. Потім через зонд у шлунок вводять пробний сніданок. Через 10 хв беруть 10 мл шлункового вмісту, а ще через 15 хв його повністю відсмоктують за допомогою шприца. У подальшому протягом 1 год через кожні 15 хв беруть проби змісту шлунка. Пробірки з одержаним шлунковим вмістом поміщають у штатив у такому порядку, в якому одержували проби. На кожну пробірку прикріплюють етикетку із зазначенням номера та направляють до лабораторії.

Найсильнішим і фізіологічним збудником шлункової секреції є гістамін. Треба пам'ятати, що при гіпертонічній хворобі, бронхіальній астмі, алергічних захворюваннях його застосовувати протипоказано. При використанні гістаміну як стимулятора шлункової секреції за 15—20 хв до його введення хворому вводять антигістамінні препарати супрастин або димедрол.

Натще беруть вміст шлунка, а потім вводять 0,5 мл 0,1 % розчину гістаміну підшкірно і протягом 1 год кожні 15 хв відсмоктують шлунковий вміст.

Ускладнення, що виникають при відсмоктуванні шлункового вмісту за допомогою тонкого зонда, можуть бути такі: блювотні рухи та кашель. При цьому зонд треба вийняти, дати хворому відпочити, спробу ввести зонд у шлунок повторити. При повторенні кашлю та блювотних рухів треба провести анестезію слизової оболонки глотки, змазавши її 2 % розчином новокаїну або 1 % розчином дикаїну;

спазм стравоходу та глотки, який легко можна зняти, якщо, не виймаючи зонда, влити через нього трохи теплої води;

поява в шлунковому вмісті свіжої крові у вигляді прожилок, що мас зв'язок з ушкодженням дрібних судин слизової оболонки стравоходу або шлунка зондом при його введенні або вийманні. При появі значної кількості крові відсмоктування шлункового вмісту припиняють. Зонд обережно виймають. Хворого заспокоюють, вкладають у ліжко, дають випити 10 % розчин кальцію хлориду, вікасол, а на ділянку живота кладуть міхур з льодом;

зомління, яке може розвинутися в емоційно лабільної особи при появі крові в шлунковому вмісті. В такому разі дослідження припиняють, на хворого бризкають холодною

244

водою, дають понюхати тампон, змочений нашатирним спиртом.

Нині широкого поширення набув pH-метричний спосіб взяття шлункового соку за допомогою зонда, на кінці якого присутня олива з вмонтованими в неї сурм'янокаломелевими електродами. Це дозволяє визначити pH шлункового соку в різних його відділах. Застосовують також радіометричне дослідження шлункового вмісту за допомогою електронного прибору, який вводять у шлунок.

Дуоденальне зондування '

Дуоденальне зондування здійснюють з діагностичною метою: в одержаних порціях жовчі визначають наявність лейкоцитів, клітин відшарованого епітелію, одноклітинних паразитів, жовчного піску. Дуоденальне зондування виконують також з лікувальною метою. Так, звільнення жовчного міхура і печінкових ходів від жовчі веде до припинення застійних явищ, що запобігає утворенню каменів у жовчному міхурі і подальшому розвитку запального процесу.

Для проведення дуоденального зондування необхідно мати тонкий гумовий зонд довжиною 1,5 м, діаметром 3,5— 5 мм, на кінці якого є олива, штатив з пробірками (мал. 133, 134), шприц ємкістю 10 або 20 мл, лакмусовий папір або інший індикатор, грілку, рушник. Протипоказання такі, як і для дослідження шлункового соку за допомогою зонда.

Щоб дуоденальне зондування відбулося успішно, необхідно ретельно підготуватися до нього. За 2—3 дні до цього хворому рекомендують виключити з харчового раціону продукти, які викликають здуття кишок (капусту, картоплю, молоко, чорний хліб).

Зондування слід проводити у спеціально відведеному приміщенні. Під час процедури хворого не можна залишати самого. Медична сестра пояснює йому хід процедури, заспокоює його. Зондування проводять натще. Успіх його залежить від того, на яку відстань вводити зонд. На зонді є 3 мітки: 1-а — на відстані 45 см (відповідає відстані до кардіальної частини шлунка), 2-а — 70 см (відстань до воротаря), 3-я — 90 см (відстань до дванадцятипалої кишки). При цьому треба враховувати зріст і конституцію хворого. У положенні хворого стоячи на зонді вимірюють відстань від пупка до різців. Далі хворого саджають на стілець, беруть зонд за металеву оливу І, II і III пальцями правої руки і вводять за корінь язика, пропонуючи хворому глибоко дихати через ніс. При появі позивів на блювання хворий повинен губами затиснути зонд і глибоко дихати через ніс,

245

після чого намагатися проковтнути зонд до 1-ї мітки. Ковтати зонд треба повільно, щоб він не згорнувся. Далі хворому пропонують походити по кімнаті, продовжуючи потроху ковтати зонд до мітки 70 см, або лягти на правий бік і підкласти під голову валик (подушка, яка поставлена ребром, або згорнута ковдра). Поверх них необхідно покласти грілку, загорнуту в рушник, щоб не обпекти хворого. Ноги мають бути зігнутими в колінах. Хворий продовжує повільно і поступово ковтати зонд.

Зонд просувається через воротар у дванадцятипалу кишку завдяки перистальтиці шлунка протягом 1—1,5 год. Віль246

ний кінець зонда опускають

У пробірку, що знаходиться її штативі нижче узголів'я хворого. Доки олива перебуває в шлунку, із зонда витікає мутний шлунковий вміст, який має кислу реакцію (змочений ним синій лакмусовий папір стає червоним), при просуванні її у дванадцятипалу кишку починає витікати прозора жовта жовч, яка має лужну реакцію (змочений нею червоний лакмусовий папір стає синім). У міру витікання жовчі кожні 5 хв кінець зонда переносять у наступну пробірку. Якщо зонд згорнувся і жовч не виділяється, зонд трохи виймають, після чого хворий знову його ковтає. Контролем знаходження зонда у дванадцятипалій кишці може бути проба з повітрям. За допомогою шприца вводять у зонд незначну кількість повітря. Якщо зонд знаходиться в шлунку, хворий відчуває надходження туди повітря і бурчання. Якщо такі відчуття відсутні, зонд знаходиться в дванадцятипалій кишці. Іноді зонд тривалий час неможливо просунути до дванадцятипалої кишки через спазму воротаря. Для зняття можна ввести 100 мл 2 % розчину натрію гідрокарбонату і перетиснути зонд на 10— 15 хв, після чого продовжити зондування.

Через 10—20 хв після появи жовчі (порція А) через зонд уводять одну з речовин, яка викликає скорочення жовчного міхура: 30—50 мл 33 % розчину магнезії сульфату, підігрітого до 60 °С, розчин сорбіту (1—2 ст ложки на півсклянки холодної води), маслинову олію, 1—2 яєчних жовтка, 20 мл 40 % розчину глюкози тощо. Якщо після введення подразника скорочення жовчного міхура не відбувається, подразник уводять ще раз.

Магнезії сульфат протипоказано призначати при кольках та схильності до проносу.

На 5—7 хв зонд перетискають, вільний кінець його опускають у пробірку. З жовчного міхура починає надходити темна жовч (порція В), а потім світліша — печінкова (порція С).

Процедура дуоденального зондування надто втомлююча. Якщо протягом 1—1,5 год жовч не з'являється, зондування припиняють і призначають повторну процедуру не раніше ніж через 24 год.

Після одержання всіх трьох порцій жовчі зонд виймають,

247

занурюють в 1 % розчин хлораміну, потім кип'ятять протягом 15 хв. Жовч одразу досліджують, бо під дією ферментів клітинні елементи швидко руйнуються.

Слід пам'ятати, що під час проведення зондування можуть виникнути такі ускладнення: поява кроні в дуоденальному змісті (в такому разі треба негайно припинити процедуру); вегетативні реакції (слабкість, запаморочення, зниження артеріального тиску, серцебиття). Щоб уникнути цих ускладнень, треба ввести кальцію хлорид, який є антагоністом магнезії сульфату.

П'ятифазове дуоденальне зондування дає можливість визначити не тільки характер дуоденального змісту, а й об'єм окремих частин жовчної системи і тонус її сфінктерів. Набір технічних засобів такий, як і для попередньої процедури, та годинник. Техніка введення зонда така сама, як при звичайному дуоденальному зондуванні.

Перша фаза (холедохус-фаза). Загальна жовчна протока і протоки підшлункової залози розслаблені; із загальної жовчної протоки витікає незначна кількість світлої жовчі. Тривалість 14—16 хв.

Друга фаза. Загальна жовчна протока і протока підшлункової залози закриті від часу введення подразника до появи забарвленого жовчю секрету. Тривалість 3—5 хв.

Третя фаза — жовч А (від розкриття загальної жовчної протоки і протоки підшлункової залози до появи темної жовчі з жовчного міхура). Тривалість 3—4 хв. Виділяється 3—4 мл світлої жовчі з протоки жовчного міхура і загальної жовчної протоки.

Четверта фаза—жовч В (розслаблення сфінктера Люткенса та спорожнення жовчного міхура). Тривалість 20— 30 хв. Виділяється 25—45 мл темної жовчі.

П'ята фаза.— жовч С (настає в кінці виділення жовчі В). Об'єм жовчі менший, ніж у 4-й фазі.

Підготовка хворого до рентгенологічного

Рентгеноскопія (-графія) стравоходу та шлунка

Напередодні дослідження хворий не повинен багато їсти. Вечеря має бути низькокалорійною. Вранці в день дослідження забороняється палити, вживати їжу, рідину, ліки.

Якщо хворий страждає від закрепу або здуття кишок, на ніч і за 2 год до обстеження йому ставлять очисну клізму. При деяких захворюваннях шлунка і дванадцятипалої

248

кишки рентгенологічному дослідженню заважають рідина та слиз, які накопичуються в шлунку. В такому разі за призначенням лікаря хворому проминають шлунок за допомогою зонда. За призначенням рентгенолога іноді вводять атропін, платифілін внутрішньом'язово для усунення спазму та посилення перистальтики шлунка. Хворому з уповільненою евакуацією (стеноз, атонія) вмісту шлунка призначають повторне дослідження на 2-й і 3-й день для визначення добового залишку контрастної маси в шлунку. При цьому має значення ретельне додержання строку повторного огляду.

Іригоскопія

Рентгенологічне дослідження товстої кишки за допомогою рентгеноконтрастної клізми (іригоскопія) застосовують для виявлення органічних захворювань цієї кишки.

Медична сестра веде підготовку хворого до іригоскопії протягом 3 днів, із раціону харчування виключають продукти, які посилюють газоутворення (чорний хліб, молоко, картоплю, капусту, виноград), і призначають їжу, яка легко засвоюється (киселі, каші, супи, м'ясо і рибу у відвареному вигляді). При метеоризмі 3 рази на добу дають хворому настій ромашки (1 столова ложка трави на 1 склянку води), а після вечері в задній прохід вставляють газовідвідну трубку на 2 год. Напередодні дослідження хворому після обіду дають 30 г касторової олії. Призначати сольове проносне не рекомендується, бо вони сприяють газоутворенню. Ввечері о 18-й чи о 20-й годині хворому ставлять очисну клізму.

В день дослідження вранці, перед сніданком, ставлять очисну клізму. Потім дають легкий сніданок для просування харчової грудки по кишках і повторно ставлять очисну клізму. За 1 год до дослідження в задній прохід вставляють газовідвідну трубку, після чого хворого відправляють до рентгенкабінету, де в товсту кишку вводять барієву суміш за допомогою кухля Есмарха.

Якщо у хворого наявний стійкий закреп, йому за декілька днів до обстеження призначають проносне (екстракт крушини, ревінь, пурген). Допомагають також ранкова гімнастика, масаж живота.

Холецистографія

Холецистографію проводять для підтвердження діагнозу захворювань жовчного міхура та жовчних шляхів.

Протипоказання. Ненереносність препаратів йоду, вади

249

серця в стадії декомпенсації, гіпертонічна хвороба II та ІІІ стадії, цукровий діабет важкого перебігу, цироз печінки.

Напередодні обстеження медична сестра подає заявку до їдальні на спеціальне харчування. З раціону хворого мають бути вилучені продукти, які сприяють підвищеному газоутворенню.

За 14 —15 год до дослідження хворому дають рентгеноконтрастну речовину (4 г білітрасту приймають протягом 30 хв). О 22-й та о 7-й годині хворому ставлять очисну клізму. Через 14—15 год після вживання рентгеноконтрастної речовини хворому дають випити 2 сирих яйця і відправляють до рентгенкабінету.

Підготовка хворого до проведення ендоскопічного дослідження травного каналу

Езофагодуоденоскопія

Сучасні гнучкі езофагогастродуоденоскопи дозволяють оглядати слизову оболонку стравоходу, шлунка та дванадцятипалої кишки, здійснювати прицільну біопсію, одержувати клітинний матеріал для цитогологічного дослідження. Крім цього, вони мають пристрій для відсмоктування вмісту шлунка та нагнітання в нього повітря (мал. 135, 136).

Протипоказання. Звуження стравоходу, виражена серцево-легенева недостатність, аневризма аорти, інфаркт міокарда, інсульт, психічні розлади, різко виражена деформація хребта, загруднинний зоб, варикозне розширення вен стравоходу та його опіки.

250

Дослідження виконують натще. Останнє приймання їжі ввечері о 18-й годині. Напередодні хворому пояснюють, що

від його поведінки залежить безпечність проведення процедури, заспокоюють його, попереджають, що під час процедури не буде змоги розмовляти, ковтати слину. Знімають знімні зубні протези. За 3—5 хв до початку дослідження глотку зрошують 1—2 % розчином дикаїну. Хворого вкладають на універсальний операційний стіл на лівий бік. Медична сестра контролює положення хворого і стежить за його станом. Після дослідження хворому протягом 1 год забороняється їсти, пити, палити. При болю в глотці призначають її полоскати 3 % розчином натрію гідрокарбонату.

Колоноскопія

Використання гнучкого колоноскона дозволяє вивчати морфологічну картину слизової оболонки товстої кишки і проводити прицільну біопсію на всьому її протязі.

Показання. Хронічні захворювання товстої кишки, підозра на поліпи та рак, кишкові кровотечі нез'ясованої причини.

Протипоказання. Серцева недостатність II та ІІІ стадії, інфаркт міокарда, гострий тромбоз судин мозку, коматозний стан, шок, гострі захворювання органів черевної порожнини з явищами перитоніту, які потребують хірургічного втручання, гемофілія.

Колоноскопію проводять після ретельної очистки кишок. За 3—4 дні до обстеження призначають безшлакову дієту. Слідкують за наявністю щоденних випорожнень. За день до дослідження хворому після обіду (о 15-й голині) призначають випити 30—50 мл касторової або маслинової олії, ввечері ставлять високу очисну клізму. Вранці, за 2 год до дослідження, знову ставлять очисну клізму. У день дослідження хворі не снідають.

Хворого вкладають на лівий бік з зігнутими в колінах та підігнутими до живота ногами. Якщо введення колоноскона або його просування утруднене, то положення хворого змінюють. Його можна повернути на спину, правий бік. Медична сестра, весь час слідкує за станом хворого і за вказівкою лікаря просовує апарат.

Ректороманоскопія

Огляд слизової оболонки прямої та сигмовидної кишок здійснюють за допомогою ректороманоскопа.

Показання. Біль у ділянці прямої кишки, стійкий закреп, особливо в осіб старечого та похилого віку, виділення з прямої кишки слизу та гною, виконання деяких мапіпуля-

251

положення хворого - -

лежачи на правому боці з трохи піднятим тазом.

При недостатній під готовці хворого дослі дження припиняють і проводять повторну

підготовку.

цій (змазування тріщин, виразок, видалення поліпів, взяття шматочка слизової оболонки для гістологічного дослідження).

Протипоказання. Важкий загальний стан хворого, гострі запальні та нагнійні процеси в ділянці заднього проходу, рубцеві звуження прямої кишки.

Напередодні проведення ректороманоскопії хворому ставлять 2 очисні клізми (ввечері) з наступним уведенням газовідвідної трубки. Дають легку вечерю (чай, печиво). Вранці знову ставлять 2 очисні клізми з перервою 30 хв і вводять газовідвідну трубку. Можна зробити інакше: ввечері поставити очисну клізму і вранці за 4 год до проведення дослідження поставити ще одну. Якщо хворий страждає від закрепу, йому протягом декількох днів до дослідження дають проносне (30 мл касторової олії), щодня ставлять очисну клізму.

Загальний вигляд ректороманоскона та методика його введення показані на мал. 137.

Медична сестра веде підготовку хворого, перевіряє інструментарій і допомагає лікареві при проведенні дослідження. Можливе витікання промивних вод, які залишилися в кишці, тому медична сестра повинна приготувати таз, якого підставляє до зовнішнього кінця трубки ректороманоскопа.

Найбільш зручні положення хворого для введення ректороманоскона — колінно-ліктьове та колінно-плечове. Хворий стає коліньми на стіл так, щоб його ступні звисали за край стола, і спирається ліктями або плечем на стіл. Інше

252

Лапароскопія

Огляд органів черевної порожнини та малого таза для розпізнання різних патологічних процесів здійснюють за допомогою лапароскона (мал. 138).

Напередодні ввечері та безпосередньо перед дослідженням хворому ставлять очисну клізму. Медична сестра привозить хворого на каталці і після дослідження відвозить його назад у палату.

Треба пам'ятати, що всі ендоскопічні дослідження можуть супроводжуватися ускладненнями: алергічною реакцією на введення анестетиків, кровотечею, непритомністю. Тому медична сестра повніша слідкувати за станом хворого і при появі якихось несприятливих ознак доповісти лікареві.

Лапароцентез

Лапароцентез — проколювання черевної стінки за допомогою троакара, яке виконується з діагностичною або лікувальною метою (дослідження та видалення вільної рідини з черевної порожнини).

Для проколу черевної стінки треба мати троакар діаметром 3—4 мм з гостроконечним мандреном, дренажну гумову трубку довжиною до 1 м, затискач, шприц ємкістю 5—10 мл, 0,25 % розчин новокаїну, посудину для збирання асцитичної рідини, стерильні пробірки, перев'язний матеріал, ватні тампони, пінцет, шкірні голки, шовний матеріал, скальпель, лейкопластир.

Лікар і медична сестра, яка йому асистує, надягають шапочки, маски. Руки обробляють, як перед хірургічною операцією, надягають стерильні гумові рукавички.

Необхідно забезпечити повну стерильність троакара, трубки і всього інструментарію, який стикається зі шкірою.

253

Пункцію проводять уранці, натще в процедурному кабінеті або перев'язочній.

Напередодні хворий спорожнює кишки, сечовий міхур. Положення хворого під час процедури сидячи, а при тяжкому стані — лежачи на праному боці.

За 30 хв до дослідження вводять 1 мл 2 % розчину промедолу, 1 мл 0,1 % розчину атропіну підшкірно для премедикації.

Перед пункцією треба переконатися в наявності рідини в черевній порожнині.

Після дезінфекції місця проколу проводять інфільтраційну анестезію передньої черевної стінки, парієтальної очеревини. Прокол роблять по середній лінії живота на однаковій відстані від пупка та лобкової кістки або по внутрішньому краю лівого прямого м'яза живота. Шкіру в місці проколу зсувають лівою рукою назовні, щоб зменшити шар підшкірної основи, а правою вводять троакар. Інколи перед введенням троакара шкіру трохи надрізують скальпелем. Після проникнення троакара в черевну порожнину його мандрен виймають, і рідина починає вільно витікати. Беруть декілька мілілітрів рідини для аналізу і роблять мазки, потім на троакар насаджують гумову трубку і рідина витікає в таз.

Треба знати, що випускати рідину слід повільно (1 л протягом 5 хв). З цією метою на гумову трубку періодично накладають затискач. Якщо видалення рідини припинилося внаслідок закриття внутрішнього отвору троакара петлею кишки, обережно натискують на черевну стінку, при цьому кишка зміщується і рідина знову продовжує витікати.

За час видалення рідини відбувається різке зменшення внутрішньочеревного тиску, що призводить до перерозподілу кровотоку по всьому організму, що іноді спричинює розвиток судинного колапсу. Для профілактики цього ускладнення під час видалення рідини медична сестра щільно стягує живіт широким рушником нижче місця проколювання.

Після видалення рідини троакар виймають, на шкіру в місці пункції накладають шви (або її щільно заклеюють стерильним тампоном з клеолом), давлячу асептичну пов'язку, кладуть на живіт міхур з льодом, призначають суворий постільний режим. Ведуть спостереження за хворим і після проведення пункції з метою раннього виявлення вірогідних ускладнень. Серед ускладнень при лапароцентезі слід відзначити такі: флегмона стінки живота внаслідок порушень правил асептики та антисептики; ушкодження

254

судин черевної стінки з утворенням гематоми черевної стінки або кровотечі в черевну порожнину; ушкодження органів черевної порожнини; підшкірна емфізема стінки живота внаслідок проникнення в неї повітря через прокол; видалення рідини з черевної порожнини через пункційний отвір, що пов'язано з небезпекою інфікування рани та черевної порожнини.

Невідкладна допомога хворим з печінковою колькою

При порушеннях жирового та сольового обміну, а також при захворюваннях жовчного міхура в останньому можуть утворюватися камені, що призводять до важких приступів болю в животі. Приступ може тривати декілька хвилин, годин і навіть діб.

Під час печінкової кольки хворому створюють цілковитий спокій. За призначенням лікаря на ділянку печінки кладуть грілку. Іноді значну полегкість хворому надають теплі ванни. Хворому дають багато питва (чай, мінеральна вода без газу). При затримці випорожнень хворому ставлять очисну клізму. Під час приступу, особливо затяжного, який супроводжується частим блюванням, жовтяницею та гарячкою, хворі потребують ретельного догляду.

Під час блювання хворого не можна залишати самого; йому надають зручного положення, підтримують його голову, після блювоти дають прополоснути рот, витерти підборіддя, вкладають у постіль і тепло вкривають.

При підвищенні температури тіла хворого вкривають, слідкують, щоб не було протягів; на голову кладуть міхур з льодом. Слідкують за шкірою хворого. Якщо шкіра свербить, роблять вологі обтирання. Для цього беруть простирадло, змочують його спочатку теплою водою і протирають шкіру, а потім змочують холодною водою і ще раз протирають шкіру. Поперемінне протирання шкіри то теплою, то холодною водою, значно полегшує стан хворого. Обтирання можна замінити душем, поперемінно теплим і холодним. В деяких випадках значно зменшує свербіж шкіри протирання її 1 % ментоловим або саліциловим спиртом. У хворих з нестерпним свербежем треба слідкувати за чистотою рук своєчасно підстригати нігті, щоб запобігти проникненню інфекції в шкіру при її розчухуванні.

Слід пам'ятати, що хворого під час приступу не можна залишати самого.

255

Особливості догляду за хворими із захворюваннями шлунка

Найчастішим контингентом гастроентерологічного відділення є хворі з гастритами і виразковою хворобою шлунка та дванадцятипалої кишки..

Гострий гастрит

Гострий гастрит — це захворювання, яке характеризується запаленням слизової оболонки шлунка. Причинами

його можуть бути недоброякісна їжа, різні отруйні речовини, алкоголь тощо.

Основною ознакою захворювання є біль в епігастральній ділянці, який може супроводжуватися блюванням.

Хворому перш за все промивають шлунок, призначають постільний режим протягом доби, обмежують приймання їжі протягом 1—2 днів з наступним переходом на слизисту, рідку дієту (чай з лимоном, нежирний бульйон, слизисті супи з маслом) з подальшим розширенням дієти. Забороняється груба, жирна їжа, гострі приправи.

Хворому дають багато питва. При наявності болю в епігастральній ділянці можна покласти на живіт теплу грілку.

Хронічний гастрит

Хронічний гастрит — це хронічне запалення слизової оболонки шлунка. Може бути з пониженою та підвищеною кислотністю.

Гастрит з пониженою кислотністю. Основними ознаками захворювання є нудота вранці, поганий апетит, схильність до проносу, неприємні відчуття в епігастральній ділянці.

Таким хворим призначають під час їди вживати хлористоводневу кислоту з пепсином або шлунковий сік. Їм дають бульйони, компоти. Годують таких хворих часто, але невеликими порціями, рекомендують добре пережовувати їжу. Їм протипоказана жирна, солона, смажена, з додаванням прянощів їжа. Продукти мають бути багатими на вітаміни. Забороняють вживати алкоголь. Харчові продукти мають бути рубленими або протертими.

Хворим призначають мінеральні води (єсентуки 17 або 4, миргородську) по півсклянки за півгодини до їди; пити треба повільно.

Медична сестра повинна стежити, щоб хворий дотримував дієти, перевіряти передачі родичів.

Гастрит з підвищеною кислотністю. Хворі скаржаться на біль в епігастральній ділянці, відрижку кислим, згагу, закреп.

250

Під час загострення хвороби хворі повинні дотримуватися дієти. Їжа має бути подрібненою, помірно теплою, виключають кислу, солону їжу, прянощі, смажені та жирні продукти. Для зниження кислотності призначають тепле молоко, мінеральні води (боржом, луганську).

Виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки

Основною ознакою цієї хвороби є біль в епігастральній ділянці, який пов'язаний із вживанням їжі. Він виникає через 30—60 хв —- 2 год після їди, а біль у дванадцятипалій кишці буває натще і вночі. На висоті болю може настати блювання, яке полегшує стан хворого.

Медична сестра повинна слідкувати за характером блювотних мас. Якщо вони набувають вигляду кавової гущі, це вказує на шлункову кровотечу. Треба негайно сповістити про це лікаря, а хворому створити максимальний спокій.

Головним методом лікування хворих на виразкову хворобу є дотримання дієти під час захворювання. Якщо у хворого виникає біль уночі, треба заздалегідь приготувати і поставити на тумбочку солодкий, але не міцний чай, сухарі, вживання яких полегшує біль.

Їжа має бути подрібненою, помірно теплою, багатою на вітаміни, особливо аскорбінову кислоту. Виключають смажені продукти. Забороняють вживати алкоголь. Харчовий раціон має складатися з достатньої кількості повноцінних білків, жирів, вуглеводів, мінеральних солей. Проміжки між прийманням їжі не повинні перевищувати більше 4 год; за 1 год до сну хворим дозволяють легку вечерю.

Особливості догляду за хворими із захворюваннями кишок

Найбільш розповсюдженими захворюваннями кишок є ентерит та коліт. Їхніми головними ознаками є біль у животі, зміна випорожнень (пронос, закреп).

У період загострення хворого вкладають у ліжко, при проносі підкладають судно, напувають теплим чаєм без цукру. Випорожнення збирають у баночку, показують лікареві та відправляють до лабораторії. Хворого після кожного акту дефекації підмивають і насухо обтирають ділянку заднього проходу, щоб не було подразнень. Якщо подразнення виникло, ділянку промежини змащують стерильною вазеліновою олією, дитячим кремом.

Слідкують за дієтою хворого. Не можна допускати вживання жирних, гострих та смажених продуктів. При наявності проносу в перші дні хворим дають багато питва (міц

237

ний чай, мінеральна вода, киселі). Категорично забороняють вживати незбиране молоко, чорний хліб, спиртні напої.

Кожен хворий повинен мати індивідуальне підкладне

судно, яке зберігається під ліжком на лавці або в спеціальному гнізді.

Треба знати, що профілактика ентериту полягає в гігієні харчування. Перед їдою слід завжди мити руки, посуд для приготування їжі має бути також чисто вимитим. Готують їжу із свіжих продуктів. Фрукти та овочі перед їдою миють кип'яченою водою.

При наявності закрепу хворому призначають послаблюючу дієту (чорнослив, буряки, капусту, кефір), тобто продукти, які посилюють перистальтику кишок.

Розділ 12

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД

ЗА ХВОРИМИ З ПОРУШЕННЯМИ ФУНКЦІЇ

НИРОК І СЕЧОВИВІДНИХ ШЛЯХІВ

Головними ознаками захворювань нирок і сечовивідних шляхів є біль, розлад сечовипускання, зміна кількості та якості виділеної сечі.

Біль, пов'язаний із захворюванням нирок або сечоводів, локалізується в ділянці попереку і іррадіює в ділянку статевих органів, внутрішню поверхню стегон.

При захворюваннях сечового міхура біль локалізується внизу живота, за лобком та в ділянці крижів.

Біль у сечівнику виникає при його запаленні, носить ріжучий характер і посилюється при сечовипусканні.

Найчастішим та яскравим проявом ряду захворювань нирок і сечоводів є ниркова колька — синдром, який характеризується раптовим переймоподібним болем у ділянці попереку з іррадіацією вниз по ходу сечоводу, в пах, зовнішні статеві органи, стегно, що обумовлено проходженням каменя по сечоводу.

Невідкладна допомога при нирковій кольці полягає у забезпеченні хворим повного фізичного та психічного спокою. Їм призначають теплові процедури (гаряча грілка на поперек та ділянку підребер'я, гаряча ванна з водою температури 40 °С). Вони забезпечують розслаблення сечовода, який спастично скорочується біля каменя, що знаходиться в його просвіті.

Треба пам'ятати, що гаряча ванна протипоказана хво258

рим старечого і похилого віку, а також з серцево-судинною

недостатністю.

Спостереження та догляд за хворими з нетриманням сечі

Нетримання сечі може виникнути при ушкодженні або порушенні тонусу сфінктера сечового міхура, вадах розвитку сечового міхура та сечівника, при захворюваннях центральної нервової системи, а також у виснажених хворих.

Сеча, яка накопичується в сечовому міхурі, час від часу витікає мимовільно, іноді у вигляді крапель, а іноді у значній кількості, причому хворі не в змозі регулювати акт сечовипускання.

До хворих з нетриманням сечі треба ставитися особливо уважно, бо в них дуже швидко можуть утворитися пролежні. У хворих, які прикуті до ліжка, слід використовувати гумові підкладні судна, сечоприймачі, які регулярно спорожнювати. Декілька разів на день хворого підмивають і насухо витирають йому промежину, часто перемінюють постільну та натільну білизну. Хворі, які самостійно ходять, повинні застосовувати сечоприймачі — гумові або поліетиленові резервуари, які за допомогою стрічки прикріплюють до тулуба (мал. 139). Їх періодично спорожнюють, ретельно миють і знову прикріплюють. Щоб у палаті, де перебувають такі хворі, не було запаху сечі, сечоприймачі ретельно миють та дезинфікують (після спорожнення занурюють у 0,5 % освітлений розчин хлорного вапна або 1 % розчин хлораміну на 1 год); палату часто провітрюють, регулярно здійснюють вологе прибирання, часто перемінюють постільну та натільну білизну Для таких хворих завжди має бути запасний комплект білизни.

25Я

Спостереження та догляд за хворими із затримкою сечовиділення

Затримка сечі (ішурія) полягає в неспроможності хворого самостійно помочитися. Головною метою долікарської допомоги хворим з затримкою сечі має бути спорожнення сечового міхура.

Залежно від причини, яка викликала гостру затримку сечі, застосовують ті чи інші заходи її усунення.

Якщо дані анамнезу, вік хворого дають підставу для припущення, що причиною затримки сечі є аденома простати, невідкладну допомогу слід розпочинати з уведення в сечовий міхур гумового катетера, краще зі звуженим і дзьобоподібним кінцем (катетер Тіманна).

При різкому переповненні сечового міхура (накопичення в ньому понад 1 л сечі) його спорожнюють поступово, щоб запобігти швидкій зміні тиску в його порожнині, що може призвести до різкого наповнення кров'ю розширених та склеротично змінених вен сечового міхура, їхнього розриву та кровотечі. Спорожнення сечового міхура в такому разі проводять окремими порціями (по 300—400 мл), в проміжках перетискуючи катетер на 2—3 хв.

Якщо після катетеризації виникла кровотеча з сечівника, для її зупинки рекомендується ввести в нього товстий гумовий катетер (№ 22) і залишити його там на декілька годин. Якщо це не допомагає, накладають тиснучу пов'язку на промежину (тугий валик з вати та марлі), міхур з льодом на цю ділянку.

Якщо тонкий катетер вводиться важко, то після спорожнення сечового міхура його краще не виймати, тому що наступна катетеризація може не дати ефекту.

Постійний катетер прикріплюють до статевого члена лейкопластирем або товстою шовковою ниткою. Перед цим статевий член обгортають марлею, зверху її обв'язують ниткою, яку, фіксують на катетері.

Якщо затримка сечі виникла у післяродовий або післяопераційний період, при порушенні нервової регуляції функції сечового міхура внаслідок захворювань або ушкодження нервової системи, для спорожнення сечового міхура треба спробувати застосувати один із наступних заходів.

1. На ділянку сечового міхура або промежину хворого кладуть грілку.

2. Перемінюють положення хворого, якщо дозволяє його стан, що може викликати рефлекс на сечовипускання.

260

3. Іноді сечовипускання можна рефлекторно викликати подразненням слуху хворого звуком води, яка. ллється. Для

цього досить буває помити руки біля хворого або відкрити водопровідний кран.

4. У чоловіків сечовипускання можна викликати, якщо опустити статевий член у теплу воду, а в жінок рефлекс такого ж характеру часто виникає при вливанні 100 мл теплої води в пряму кишку.

Якщо анамнез (гостра затримка сечовипускання після приступу ниркової кольки) вказує на закупорку сечівника каменем, можна застосувати гарячу ванну з метою розслаблення спазму сечівника біля каменя.

Катетеризацію сечового міхура здійснюють з метою виведення з нього сечі, промивання сечового міхура, введення лікарської речовини або одержання сечі для дослідження. Існують різні види катетерів (мал. 140).

Уведення катетера жінці (мал. 141). Перед процедурою медичний працівник ретельно миє руки з милом, а нігтьові фаланги протирає розчином спирту та йоду. Надягає стерильні гумові рукавички. Перевіряє стан катетера. Іноді внаслідок багаторазового кип'ятіння катетер втрачає еластичність та пружність, і введення його в сечовий міхур стає утрудненим. Такий катетер треба замінити.

Хвора лежить на спині з зігнутими в колінах і розведеними ногами. Медична сестра або лікар стоїть справа від неї. Напередодні хвору підмивають або спринцюють, якщо наявні виділення з піхви. Лівою рукою розводять статеві губи, а правою зверху вниз (у напрямку до заднього проходу) ретельно протирають зовнішні статеві органи та отвір

261

сечівника дезинфікуючим розчином (0,02 % фурациліну, 0,1 % риванолу, 2 % борної кислоти). Далі за допомогою пінцета беруть жіночий катетер, якого змащено стерильною вазеліновою олією, знаходять зовнішній отвір сечівника, обережно вводять катетер. Насильне введення катетера неприпустиме.

Уведення катетера чоловікові (мал. 142). Хворий під час катетеризації лежить на спині з трохи зігнутими в колінах ногами. Між його ступнями розміщують сечоприймач чи лоток, коли буде стікати сеча.

Треба пам'ятати, що вводити чоловічий катетер значно важче, ніж жіночий, тому що сечівник у чоловіків має довжину 22—25 см і утворює 2 фізіологічні звуження, які перешкоджають проходженню катетера.

Катетеризацію в чоловіків проводять спочатку за допомогою гумового катетера. Якщо його не вдається просунути в сечівник, застосовують еластичний катетер і в останню чергу металевий катетер.

Еластичний та металевий катетери вводить тільки лікар,

262

Крайню плоть зсовують і оголюють головку статевого члена. Між ІІІ і IV пальцями лівої руки охоплюють статевий член нижче його головки, а І і ІІі пальцями розсовують зовнішній отвір сечівника. Правою рукою головку статевого члена в ділянці зовнішнього отвору обробляють марлевою кулькою, змоченою дезинфікуючим розчином (таким самим, як у жінок). Обробку проводять одно-двократним притискуванням марлевого тампона, не втираючи вмісту препуціального мішка в зовнішній отвір сечівника. Потім правою рукою стерильним пінцетом, беруть катетер зі стерильного лотка на відстані 5—6 см від його отвору. Зовнішній кінець катетера найзручніше утримувати між IV і V пальцями тієї ж руки. Перед уведенням катетер змащують стерильною вазеліновою олією, гліцерином. Кінчик катетера вводять у зовнішній отвір сечівника і, потроху перехоплюючи його, просовують глибше в сечівник, а стате вий член лівою рукою підтягують доверху, неначе натягуючії його на катетер. Поступальні рухи катетера слід виконувати повільно, проштовхуючи катетер за один рух на відстань 1—1,5 см. Швидкість уведення катетера безперервно збільшується, в міру того як катетер наближається до проксимального відділу сечівника. Цим вдається перебороти присмоктуючу силу просвіту сечівника. Коли катетер досягне зовнішнього сфінктера, можна відчути незначну перепону. Іноді буває стійкий спазм сфінктера. Для його усунення хворому рекомендують заспокоїтися, розслабитися, глибоко дихати.

Коли катетер досягне сечового міхура, з нього починає виділятися сеча.

Після катетеризації можливі такі ускладнення: кровотеча, яка виникає внаслідок ушкодження слизової оболонки сечівника; інфікування сечівника внаслідок недотримання правил асептики; уретральна гарячка, яка пояснюється швидким всмоктуванням у кров'яне русло сечі, особливо інфікованої, через ушкоджені ділянки слизової оболонки сечівника.

Рентгенологічне та інструментальне дослідження сечовидільної системи

При рентгенологічному дослідженні нирок застосовують оглядову рентгенографію нирок та сечових шляхів, внутрішньовенну (екскреторну) урографію.

Нирки розміщені позаду очеревини, тому інформаційні результати їх рентгенологічного дослідження будуть одержані тоді, коли в кишках не буде значного скупчення газів.

263

За 3 дні до досліджений хворим призначають безшлакову дієту (обмежують хліб, молоко, картоплю, капусту). Напередодні ввечері і вранці в день дослідження ставлять очисну клізму, а якщо треба, газовідвідну трубку. Безпосередньо перед дослідженням хворий повинен помочитися.

Цистоскопія — огляд порожнини сечового міхура за допомогою введеного в нього цистоскопа.

Напередодні процедури хворому ставлять очисну клізму. Цистоскоп перед застосуванням, з метою запобігання подразнюючої дії спирту, в якому він зберігається, промивають дистильованою водою, протирають 96 % етиловим спиртом і змащують стерильним гліцерином.

Збирання сечі для лабораторного дослідження

Загальний аналіз сечі

Посуд для сечі має бути чистим, сухим, без залишків мила, бо останнє може викликати лужну реакцію сечі, яка стане непридатною для дослідження. Сечу беруть уранці після сну із кількості 100—200 мл. Жінка перед взяттям сечі повинна підмитися. З посудини, куди вона помочилася, сечу переливають в іншу чисту посудину. Нині в жінок беруть сечу д.ля аналізу зі середньої порції, тобто з середини акту сечовипускання. Під час менструації брати сечу на дослідження не рекомендується; у разі нагальної потреби сечу беруть за допомогою катетера, перед тим обробивши зовнішні статеві органи жінки дезинфікуючим розчином (калію перманганату, фурациліну).

Треба пам'ятати, що проведення катетеризації сечового міхура може ускладнитися внаслідок потрапляння в сечовий міхур бактеріальної флори, яка завжди у великій кількості міститься у зовнішній частині сечівника. Сечу необхідно відправити до лабораторії протягом 1 год після її збирання, бо вона може інфікуватися. Якщо немає можливості швидко відправити сечу на дослідження, її ставлять у прохолодне місце.

Сечу відправляють до лабораторії з супроводжуючим бланком, де вказано прізвище, ім'я, по-батькові хворого, дата, назва матеріалу, гаданий діагноз та дослідження, які необхідно виконати.

Визначення добової кількості сечі

Першу ранкову порцію сечі виливають і відмічають час. Наступні порції протягом доби збирають в одну посудину.

264

Останній раз сечу беруть уранці наступного дня у відміченим напередодні час.

Для дослідження глюкозуричного характеру сечі її збирають у визначений час: 1-а порція — з 9-ї до 14-ї години, 2-а -з 14-ї до 19-ї години, 3-я — з 19-ї до 23-ї години, 4-а — з 23-ї до 6-ї години, 5-а - з 6-ї до 9-ї години.

Метод Каковського — Аддіса

Цей метод застосовують для визначення кількості формених елементів у сечі, що була зібрана за добу. У нормі за добу із сечею може виділитися до 2*10⁶ лейкоцитів, до 1*10⁶ еритроцитів та не більш як 2*10⁴ циліндрів. Особливістю цього методу є те, що сечу треба протягом доби зберігати у прохолодному місці, бо формені елементи сечі при тривалому її стоянні лізуються.

Метод Нечипоренка

За цим методом визначають кількість формених елементів в 1 мл сечі. Збирають середню порцію ранкової сечі в чисту пробірку. Після ретельного перемішування 10 мл сечі наливають у градуйовану центрифужну пробірку та центрифугують протягом 5 хв при 1500 об/хв. У пробірці залишають осад та приблизно 1 мл надосадової рідини, ретельно їх перемішують і заповнюють камеру Горяєва.

Підраховують формені елементи (лейкоцити, еритроцити, циліндри) в 100 великих квадратах камери з подальшим перерахуванням за формулою:

у*4000*1000

х = = у*250,

1600*10

де х — число формених елементів в 1 мл сечі; у — число клітин у 100 великих квадратах камери Горяєва; 1600 — число невеликих квадратів у 100 великих; 4000 — об'єм одного малого квадрата (мм³); 1000 — кількість кубічних міліметрів в 1 мл; 10 — відношення об'єму центрифугованої сечі до об'єму надосадової рідини разом з осадом. Норма: лейкоцитів — 4000 в 1 мл, еритроцитів — до 1000 в 1 мл, циліндрів немає або не більше одного на 4 великі камери.

Визначення функції нирок (проба за Зимницьким)

Сестра напередодні ввечері готує 8 чистих пляшок, на які наклеює етикетки із зазначенням прізвища хворого, відділення, номера палати, номера порції (1-а, 2-а, 3-я та ін.), проміжки часу (6—9, 9—12 та ін.), за які заповнюється ця пляшка (мал. 143).

265

Перед проведенням дослідження хворий не повинен приймати сечогінних препаратів. Дослідження проводять за звичайних водному і харчовому режимах. Протипоказань до проведення проби немає.

О 6-й годині ранку хворий спорожнює сечовий міхур, цю порцію сечі виливають, після чого до 6-ї години наступного дня збирають сечу у 8 пляшок. При цьому з 6-ї до 9-ї години хворий мочиться в 1-у пляшечку, з 9-ї до 12-ї — в 2-у і т. д. Необхідно прослідкувати, щоб хворий заповнив усі пляшки. При відсутності сечі протягом 3 год порожню пляшку відправляють до лабораторії.

Якщо у хворого виділяється багато сечі (поліурія) і йому не вистачає однієї пляшки, йому дають додаткову посудину, на якій позначають номер порції, прізвище хворого.

Відправляють до лабораторії усі 8 порцій, де в кожній визначають кількість сечі та її відносну щільність.

Особливості догляду за хворими

із захворюваннями нирок та сечовивідних шляхів

Найчастішим і важким захворюванням нирок є їх запалення — нефрит. При цьому хворого турбують головний біль, набряки обличчя, слабкість, нудота, іноді блювання зменшення кількості сечі. Для вилікування таких хворих має значення ретельний та правильний догляд. Хворі на гострий та хронічний нефрит повинні дотримуватися постільного режиму, бо горизонтальне положення і рівномірне тепло сприяють одужанню. Крім цього, перебування хворих на постільному режимі зменшує енергетичні витрати організму та навантаження на нирки.

206

Хворі повинні користуватися підкладними суднами у постелі. Палату треба провітрювати, але уникати протягів. Одним з головних методів лікування захворювань нирок є додержання дієти. У гострий період, коли з'являються набряки і підвищується артеріальний тиск, рекомендують протягом 1—3 днів дотримувати режиму голодування або обмежити вживання рідини, але обов'язково вживати фрукти та глюкозу. Дієту поступово розширюють, але суворо обмежують вживання кухонної солі до 3—4 г на добу.

Після затухання гострого періоду у разі збереження азотовидільної функції нирок харчування має бути повноцінним, що стосується білкового, вуглеводного, жирового та вітамінного складу. Солоні блюда та спиртні напої повністю виключаються.

Треба знати, що при порушенні азотовидільної функції нирок слід різко обмежити вживання білків (м'ясо, риба, сир).

Велике значення має догляд за шкірою, тому що у хворих можуть виникнути пролежні. Хворих своєчасно перевертають у ліжку, щодня перестеляють постіль, щоб на ній не було складок, протирають шкіру дезинфікуючим розчином, кладуть під сідниці гумовий круг. Особливо ретельно слідкують за кількістю випитої та виділеної рідини. Для визначення динаміки набряків хворого щодня зважують; якщо хворому важко стояти, то його зважують у положенні сидячи. Також слідкують за регулярністю випорожнень; у разі їх відсутності обов'язково ставлять очисну клізму.

Слід пам'ятати, що при захворюванні нирок треба здійснювати систематичний та ретельний догляд за хворим. Якщо він стає млявим, сонливим, відмовляється від їжі або в нього з'являються нудота та блювання, про це негайно сповіщають лікареві, бо ці симптоми є ознаками ниркової недостатності.

Розділ 13

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ З АЛЕРГІЧНИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ

Серед захворювань, що мають тенденцію до збільшення, значне місце посідають алергічні недуги (поліпози, які спричинюються пилком рослин, набряк Квінке, кропив'янка, астматичний бронхіт, бронхіальна астма тощо).

267

У відділеннях, де знаходяться такі хворі, не рекомендується тримати багато рослин (особливо тих, які цвітуть), м'які меблі (дивани, крісла), акваріуми, а також килимові доріжки, важкі портьєри, в яких скупчується пил. У палаті

мають бути ватні аби поролонові подушки (не пухові).

Середній медичний персонал алергологічного відділення повинен мати спеціальну підготовку. Медична сестра допомагає лікареві збирати алергологічний анамнез (якщо є спеціальні бланки історії хвороби), знайомить пацієнтів із правилами поведінки у стаціонарі.

Велике значення має раціональне харчування цих хворих. Непереносність тих чи інших продуктів харчування дуже індивідуальна, але є продукти, які часто можуть спричиняти алергічні захворювання. Це яйця, шоколад, цитрусові; риба, краби, горіхи, перець, гірчиця тощо. Тому хворим, схильним до алергії, не рекомендується споживати ці продукти.

Їжа має містити в своєму складі фізіологічно необхідну кількість білків, жирів, солей, вуглеводів, вітамінів. Хворому рекомендують не переїдати, їсти часто, невеликими порціями. Останній раз треба їсти не менш як за 2 год до сну.

У зв'язку з частою алергією на гірчицю її слід вилучити з буфета роздавальні та з приміщень для миття посуду.

У загальній неспецифічній гіпоалергенній дієті для хворих з алергічними недугами обмежують вуглеводи, кухонну сіль та рідину з урахуванням індивідуальної непереносності того чи іншого харчового продукту.

У разі захворювання на поліпози найголовнішим у їх лікуванні є припинення контакту з алергенами, тобто ізоляція потерпілих під час цвітіння рослин. Палату, де перебувають хворі на сінну пропасницю, захищають від проникнення пилку рослин.

У сезон цвітіння в стаціонарі рекомендується заклеювати рами папером, завішувати вікна і двері вологими простирадлами. Хворим доцільно в цей час носити захисні окуляри. Поза стаціонаром у сонячні дні їм забороняється виходити у двір, де у повітрі є велика концентрація пилку. Медичний персонал алергологічного відділення перед початком роботи повинен знімати верхній одяг і приймати душ. У палатах 2—3 рази на день здійснюють вологе прибирання. Провітрюють приміщення тільки за умови, що в повітрі відсутній пилок рослин.

Анафілактичний шок

Анафілактичний шок — це загальна алергічна реакція негайного типу, яку викликають антигени (ліки, сироватки,

вакцини, укуси комах тощо). Вона виникає через декілька хвилин після введення антигена. Характеризується бурхливим, важким перебігом, часто є загрозою для життя хворого.

Ознаки анафілактичного шоку такі: відчуття поколювання та зуду обличчя, кінцівок, жару в усьому тілі; відчуття страху та стиснення в грудях; різка загальна слабкість; біль у животі та ділянці серця.

При шоку спостерігаються блідість обличчя, холодіний піт, частий ниткоподібний пульс, різке зниження артеріального тиску, можуть бути набряк гортані, судоми, мимовільні сечовипускання та дефекація, непритомність.

Невідкладна допомога при анафілактичному шоку полягає в негайному припиненні введення ліків. Хворого вкладають у горизонтальне положення з трохи опущеною головою. До ніг та рук прикладають теплі грілки. Якщо хворий непритомний, щоб запобігти западанню язика, нижню щелепу висувають вперед. Якщо у хворого є зубні протези, їх виймають.

У разі харчової алергії або приймання ліків усередину негайно промивають шлунок та кишки.

При парентеральному введенні ліків або укусі комах вище місця проколу або укусу накладають джгут на 25— 30 хв, виймають жало та мішечок з отрутою комахи, обколюють це місце 0,1 % розчином адреналіну в дозі 0,5 -1 мл, прикладають міхур з льодом. Ні в якому разі місце укусу не можна масажувати, щоб не посилити всмоктування отрути.

При закрапуванні алергенного медикаменту в кон'юнктиву або ніс промивають очі та ніс проточною водою.

Через носовий катетер дають зволожений кисень.

Викликають лікаря.

У разі припинення серцевої діяльності та зупинки дихання швидко розпочинають штучне дихання та зовнішній масаж серця.

268

2еа

Розділ 14

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД

ЗА ХВОРИМИ ІЗ ЗАХВОРЮВАННЯМИ

ЕНДОКРИННОЇ СИСТЕМИ

До ендокринної системи (системи залоз внутрішньої середи) належать секреторні ядра гіпоталамуса, гіпофіз, щитовидна, загруднинна (тимус), надниркова, підшлункова залози.

Спостереження та догляд за хворими на цукровий діабет

Цукровий діабет характеризується порушенням, обміну речовин в організмі, яке обумовлене абсолютною чи відносною недостатністю вироблення інсуліну в (-клітинах острівцевого апарату підшлункової залози. У хворих на цукровий діабет спостерігається посилена спрага (полідіпсія), посилений апетит (поліфагія), виділення великої кількості сечі (поліурія), підвищення вмісту глюкози в крові (гіперглікемія) і наявність цукру в сечі (глюкозурія), похудіння, слабкість, зниження працездатності, шкірний свербіж.

Особливу увагу треба приділяти правильній організації харчування, бо дотримання відповідної дієти може бути основним методом лікування хворих з легкими формами захворювання. Призначають дієту № 9, яка багата на білки, але бідна на вуглеводи. З раціону повністю вилучають цукор, мед, варення, цукерки, тістечка, торти. Обмежують продукти, які багаті на холестерин (жирне м'ясо, яйця). Рекомендують дієту, до складу якої входять вуглеводи, що повільно всмоктуються (наприклад, чорний хліб), а також багату на вітаміни (свіжі овочі, несолодкі фрукти). Оптимальним вважають 4—5-разове харчування. Хворий повинен їсти своєчасно, бо в нього може настільки знизитися вміст глюкози в крові, що виникне гіпоглікемічна кома.

Велике значення має дослідження сечі хворого. Збирають її в чистий посуд, бо у брудному можуть бути дріжджові грибки і бактерії, які викликають процеси бродіння і призводять до розкладання цукру в сечі. Це негативно впливає на результат досліджень. У зв'язку з тим, що хворі на цукровий діабет виділяють багато сечі, вони мочаться протягом доби у велику посудину (не меншу 3 л), на якій зазначено прізвище хворого.

Вранці медична Сестра вимірює кількість сечі за допомогою мірної колби. Одержані результати заносить до історії хвороби. Сечу для аналізу перемішують, щоб цукор у ній розподілився рівномірно, відливають 200 мл у пляшку, на якій зазначено «сеча на цукор»:, вказано прізвище хворого.

У хворого на цукровий діабет можуть виникнути запальні захворювання сечовивідних шляхів, тому рекомендують робити повторні загальні аналізи сечі, аналіз сечі за Нечипоренком. Беручи до уваги також часті ураження нирок, проводять функціональні проби (аналіз сечі за Зимницьким). Внаслідок зміни шкірних покривів у цих хворих (сухість, лущення, розчухи, фурункульоз), треба уважно слідкувати за чистотою шкіри, своєчасним прийманням гігієнічної ванни. Сеча, яка містить цукор, є добрим живильним середовищем для мікроорганізмів. Потрапляння її на шкіру викликає сильний свербіж та розвиток опрілостей. Це вимагає необхідності регулярного підмивання хворого. У зв'язку з порушеннями білкового обміну у хворих, які перебувають на постільному режимі, легко утворюються пролежні, що обумовлює своєчасне застосування заходів щодо їх профілактики.

Хворому треба щодня перед сном мити ноги теплою (38—40 °С) водою, використовувати дитяче, гліцеринове або сімейне мило. Витирають ноги м'яким рушником, уникаючи розтирання шкіри. При наявності тріщин, сухості шкіри бажано робити теплі ванночки зі слабким розчином фурациліну (1 таблетка на 0,5—1 л води), після чого у шкіру втерти вітамінізований крем для міг. Необхідно систематично доглядати за ротовою порожниною, проводити її санацію, бо на тлі низької опірності організму в таких хворих часто виникають запальні процеси у яснах (гінгівіт) та слизовій оболонці ротової порожнини (стоматит). Необхідно регулярно зважувати хворого, тому що динаміка маси тіла (зменшення або збільшення маси тіла), як правило, достатньо чітко відображає ефективність лікування, що проводиться. Треба вести постійне спостереження за станом дихальної та серцевої систем: підраховувати частоту дихання, пульс, вимірювати артеріальний тиск, здійснювати контроль за динамікою набряків, бо цукровий діабет може стати причиною захворювання цих систем.

Догляд за хворими, з діабетичною (гіперглікемічною) комою

Гіперглікемічна кома пов'язана з накопиченням у крові кетонових тіл на фоні вираженої недостатності інсуліну та їхньою токсичною дією на центральну нервову систему.

'О

271

Розвиток коми можуть спровокувати операція, травма, зменшення дози інсуліну або його відміна, гострі інфекції.

Перед комою виникає передкома.

Ознаками її є велика спрага, поліурія, біль під грудьми, головний біль, сонливість, у повітрі, яке видихає хворий, відчувається запах ацетону.

Якщо медична сестра помітила погіршення стану хворого на цукровий діабет (знизилася його активність, він став сонливим, його обличчя почервоніло), слід негайно зробити йому ін'єкцію інсуліну внутрішньом'язово і глюкози внутрішньовенно.

Якщо хворий при пам'яті, йому після введення інсуліну дають випити склянку гарячого міцного солодкого чаю.

Ознаками коми є непритомність хворого, «велике дихання» Куссмауля, м'які очні яблука, зниження артеріального тиску, прискорення пульсу, зменшення його наповнення.

Догляд за хворими

з гіпоглікемічною комою

Гіпоглікемічна кома виникає у разі недостатньої кількості вуглеводів у їжі хворих на цукровий діабет, яких лікують інсуліном або внаслідок передозування останнього.

Ознаками гіпоглікемічної коми є загальна слабкість, пітливість, тремтіння кінцівок, відчуття голоду, серцебиття, психічне та рухове збудження хворих.

При настанні коми хворі непритомніють, у них спостерігають блідість шкірних покривів, підвищення м'язового та сухожильного рефлексів, судоми, розширення зіниць, очні яблука є твердими.

При появі перших ознак гіпоглікемії хворий повинен з'їсти шматочок білого хліба, грудочку цукру або цукерку, ложку меду або варення, випити склянку солодкого чаю. Якщо стан не покращився, вживання солодощів треба повторити.

При гіпоглікемічній комі хворим уводять 40—60 мл 40 % розчину глюкози внутрішньовенно.

Спостереження та догляд за хворими із захворюваннями щитовидної залози

Захворювання щитовидної залози пов'язані з підвищеною (дифузний токсичний зоб), пониженою (гіпотиреоз, мікседема) її функцією, з запаленням (тиреоїдит) і з виникненням пухлин. -

Перебіг захворювань щитовидної залози нерідко відбувається з порушенням нервово-психічного стану хворого.

272

Так, пацієнти з дифузним токсичним зобом стають дратливими, легко збудливими, запальними та метушливими, а з гіпотиреозом — млявими, апатичними, сонливими, втрачають інтерес до оточуючого. Тому персонал має спокійно, рівно, терпляче ставитися до таких хворих.

Необхідно слідкувати за масою тіла хворого, яка змінюється внаслідок порушення обміну речовин. У таких хворих також змінюється температура тіла: вона підвищується у хворих на токсичний дифузний зоб і знижується у хворих на гіпотиреоз. Тому вимірювати температуру тіла доцільно декілька разів на день.

У палаті, де перебувають хворі з підвищеною температурою тіла, слідкують за температурою повітря, щоб не допустити перегрівання їх. Необхідно також оберігати хворих від протягів, які можуть стати причиною простудних захворювань.

При догляді за хворими на гіпотиреоз, які часто мерзнуть, слідкують за тим, щоб температура в палаті не була низькою. Зігріти хворих можна за допомогою грілок.

Ведуть спостереження за шкірою хворих на гіпотиреоз, бо вона в них стає сухою, грубою, потовщеною, що потребує застосування пом'якшуючих та живильних кремів.

Прогресуюча витрішкуватість у хворих на дифузний токсичний зоб може призвести до патологічних змін кон'юнктиви та рогівки, що потребує регулярного промивання кон'юнктивального мішка розчином фурациліну, закрапування очей та закладання за повіки мазі.

Внаслідок ускладнень з боку серцево-судинної системи регулярно слідкують за частотою пульсу, вимірюють артеріальний тиск. Дієта хворих із захворюваннями щитовидної залози має бути багатою на білки та вітаміни.

Треба пам'ятати, що серйозним ускладненням дифузного токсичного зобу є тиреотоксичний криз, що характеризується різким психічним збудженням хворого, підвищенням температури тіла до 39—41 °С. прискоренням пульсу до 150—200 за 1 хв, болем у животі, нудотою, блюванням, проносом. У міру прогресування кризу хворі можуть непритомніти, у них розвивається гостра серцево-судинна недостатність. Якщо такі явища настали, необхідно негайно викликати лікаря.

Спостереження та догляд за хворими на ожиріння

Під ожирінням розуміють надмірне відкладання жирової тканини у підшкірній основі та різних органах, що зумовлено порушенням обміну речовин в організмі.

. 273

Догляд за хворими на ожиріння передбачає регулярне їх зважування, що є критерієм ефективності лікування, організацію правильного харчування. Їїм призначають низькокалорійну дієту з достатнім вмістом білків, вітамінів та зниженим вмістом тваринних жирів та вуглеводів, особливо легкозасвоюваних.

Загальна енергетична цінність харчового раціону має складати 4184—5858 кДж (1000—1400 ккал). Найбільш доцільним є 4—5 разове приймання їжі невеликими порціями. Один чи 2 рази на тиждень призначають розвантажувальні дні (кефір, сир, яблука). Цілковите голодування можна призначати тільки у спеціалізованих закладах, де хворі перебувають під наглядом лікаря.

У хворих на ожиріння часто відмічається підвищена пітливість, яка призводить до того, що в шкірних складках (в підпахвинних ямках, під молочними залозами у жінок) можуть виникати опрілості, а також різні гноячкові ураження. Це вимагає ретельного догляду за шкірою, регулярного прийняття гігієнічної ванни та душу.

Якщо стан хворого дозволяє, в комплекс лікувальних заходів включать спеціальні фізичні вправи, різні водні процедури, масаж, за виконанням яких повинна слідкувати медична сестра.

У таких хворих бувають різні супутні захворювання, їх часто турбують задишка, слабкість,, підвищений артеріальний тиск, тому звертають увагу на стан серцево-судинної та дихальної систем (підраховують частоту пульсу та дихання, вимірюють артеріальний тиск).

Хворі на ожиріння мають схильність до закрепу. Тому їхня дієта має включати їжу, багату на клітковину (капусту, моркву, буряк), і кефір. При відсутності випорожнень протягом 2—3 днів ставлять очисну клізму.

Розділ 15

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД

ЗА ХВОРИМИ ІЗ ЗАХВОРЮВАННЯМИ КРОВІ

ТА КРОВОТВОРНИХ ОРГАНІВ

Найбільш поширеними захворюваннями крові та кровотворних органів (гематологічні захворювання) є анемія (недокрів'я) та гемобластози (захворювання кровотворної тканини пухлинної природи). Зустрічаються також захворювання, обумовлені порушеннями властивості крові зсі

274

датися. До них належать геморагічні діатези: гемофілія, тромбоцитопенія та ін.

У хворих на анемію часто спостерігаються сухість та тріщини шкіри, потовщення нігтів та їх ламкість.

При хронічному лейкозі, лімфогранулематозі у зв'язку зі свербежем шкіри на пій можуть виникати розчухи та тріщини, до яких приєднується вторинне гноячкове ураження шкірні Оскільки ці хворі мусять тривалий час перебувати на суворому постільному режимі, необхідно своєчасно вживати весь комплекс заходів, що стосуються догляду за шкірою і профілактики пролежнів.

Хворі із захворюваннями крові, особливо ті, які одержують високі дози цитостатиків, мають знижену опірність організму і стають чутливими до дії різних мікроорганізмів. Тому таких хворих найкраще розміщувати в одно- двомісні палати, які бажано регулярно кварцувати.

Велику увагу приділяють догляду за ротовою порожниною, бо при анемії виникають тріщини в кутах рота, розвиваються запальні процеси (стоматит, глосит), а у хворих на лейкоз буває кровоточивість ясен, рухливість та випадіння зубів.

Хворим треба регулярно вимірювати температуру тіла і дані записувати у температурний листок. Деякі типи гарячок (наприклад, хвилеподібна при лімфогранулематозі) мають діагностичне значення.

У хворих на анемію Аддісона — Бірмера страждає периферична нервова система і порушується больова чутливість, у них втрачається відчуття холоду і тепла, тому таким хворим обережно прикладають грілки, щоб уникнути опіків. У цих хворих може спостерігатися мимовільне сечовипускання, тому їм під простирадло кладуть клейонку.

У хворих із захворюваннями крові треба здійснювати регулярний контроль за діяльністю серцево-судинної та дихальної систем (вимірюють артеріальний тиск, підраховують частоту серцевих скорочень та дихання і отримані результати заносять до історії хвороби). У багатьох хворих погіршується апетит, тому їх годують часто і невеликими порціями. Харчування має бути повноцінним, висококалорійним, легко засвоюватися. При залізодефіцитній анемії призначають продукти, багаті на залізо.

Визначення груп крові

Приналежність крові людини до тієї чи іншої групи залежить від наявності в еритроцитах певних антигенів (аглютиногенів), які позначаються літерами А і В.

10* 275

Еритроцити І групи не мають вказаних аглютиногенів, їх прийнято позначати як 0(І).

Еритроцити ІІ групи крові містять аглютиноген А, і таку групу крові позначають як А(ІІ).

В осіб з ІІІ групою крові в еритроцитах знаходиться аглютиноген В, і таку групу крові позначають як В(ІІІ).

Нарешті, з осіб з IV групою крові в еритроцитах є аглютиногени А і В, ; групу крові таких людей позначають як АВ(ІV).

Крім аглютиногенів у сироватці крові завжди містяться антитіла (аглютиніни) до відповідних аглютиногенів.

Так, в осіб з 0(І) групою крові виявляють аглютиніни  і  в осіб з А(ІІ групою кроти аглютинін , з В(ІІІ) групою крові - аглютинін , з АВ (IV) групою крові аглютиніни відсутні.

Таким чином, у крові людини ніколи не зустрічаються одночасно аглютиноген А з аглютиніном  і аглютиноген В з аглютиніном , тому аглютинація (від лат. agglutinatia — зклеювання) не відбувається.

Для визначення групи крові використовують 2 серії сироваток (для контролю) трьох груп кропі 0(І), АІІ), В(ІV). Однаковий результат має бути одержаний з сироватками обох серій.

На суху знежирену тарілку, яку розподіляють на 6 секторів з позначенням трьох груп крові, наносять по одній великій краплі стандартних сироваток крові кожної групи (обох серій) так, що утворюється 2 ряди крапель сироватки в такому порядку: 0І), АІІ), В(ІІІ).

Кров, яку досліджують, наносять біля кожної краплі сироватки. Потім кров і сироватку кожної групи перемішують чистою скляною паличкою, після чого тарілку злегка похитують. Одержані результати (наявність або відсутність аглютинації) відмічають через 5 хв (але не пізніше 10-ї хвилини). Якщо аглютинація не відбулася в жодній із крапель, то це кров 0(1) групи. Якщо аглютинація відбулася в краплях з сироватками 0(І) і В(ІІІ) груп крові, то крон належить до А(ІІ) групи. Якщо аглютинація відбулася в краплях з сироватками 0(І) і А(ІІ) групи крові, ця кров належить до В(Ш) групи. Нарешті, якщо аглютинація відбулася в усіх краплях сироватки, це вказує на приналежність кроні до АВ(IV) групи. Разом з тим, беручи до уваги можливість несправжньої аглютинації (псевдоаглютинації), необхідно ще поставити реакцію з сироватками АВ(ІV) групи крові. Відсутність аглютинації підтвердить правильність визначення групи крові. Для виключення псевдоаглютинації до отриманої після реакції суміші додають 1—2 краплі ізотонічного розчину натрію хлориду. Несправжня аглютинація швидко зникає, а справжня залишається без змін.

При визначенні групи крові завжди треба звертати увагу на термін придатності сироваток.

276

Розділ 10

ОСОБЛИВОСТІ ДОГЛЯДУ ЗА ХВОРИМИ ПОХИЛОГО ТА СТАРЕЧОГО ВІКУ

При організації догляду за хворими похилого (від 60 до 74 років) та старечого (понад 75 років) віку основну увагу приділяють деонтологічним аспектам. Щоб надати необхідну допомогу таким хворим, медична сестра повинна не тільки знати вікові зміни різних органів та систем організму, але й відрізняти їх від зрушень, що виникають внаслідок хвороб; останні потребують профілактики та лікування.

Догляд за хворими похилого та старечого віку більш складний, ніж догляд за хворими інших вікових груп, і вимагає від медичного персоналу більше уваги та часу.

Треба пам'ятати, що головним принципом догляду за такими хворими є повага до нього, терпиме ставлення до його фізичних та психічних вад (дратливість, багатомовність, іноді недоумкуватість тощо).

Хворі похилого та старечого віку, як правило, важко переносять зміни звичного життєвого стереотипу і важко пристосовуються до нового для них середовища. Якщо немає суворих показань до госпіталізації, бажано, щоб людина похилого віку знаходилася дома, в колі сім'ї. У разі необхідності госпіталізації треба переконати хворого, що госпіталізація йому конче необхідна.

У хворих похилого віку можливе порушення пам'яті. Часто-густо вони добре пам'ятають те, то відбувалося багато років тому, але не пам'ятають, що було напередодні. При догляді за цими хворими треба бути тактовними та уважними, терпляче відповідати на запитання, які хворий може повторювати не один раз, постійно нагадувати про час приймання ліків та проведення процедур.

Хворим неприпустимо нагадувати про їхній вік і натякати на природний кінець життя. Свідченням культури медичного персоналу є звернення до цих хворих на ім'я та по батькові.

Має значення створення оптимального лікувально-охоронного режиму для хворих похилого та старечого віку. Часто в них порушується сон, вони сплять удень і не сплять уночі. У такому разі не слід негайно призначати снотворні препарати, а намагатися спочатку з'ясувати причину безсоння і по можливості усунути її.

Причини, що призводять до порушення сну, бувають різ277

ними: дизуричні порушення, викликані віковим зниженням фільтраційно-концентраційної функції нирок, яке приводить до того, що недостатність нирок протягом дня компенсується збільшенням діурезу вночі. У чоловіків похилого віку дизуричні порушенння можуть бути пов'язані з наявністю в них аденоми простати.

Важливими чинниками, що забезпечують нормальний сон, є чисте повітря у палаті з оптимальною температурою 18—22 °С, тепла та легка ковдра, тиша, зручне ліжко.

Внаслідок вікових змін в організмі хворих часто турбує біль у кістках, особливо в нічний час. Для полегшення стану хворого його постіль роблять більш зручною, під матрац підкладають щит, щоб ліжко не прогиналося. При болю в суглобах слідкують за правильним положенням кінцівок у ліжку, у разі необхідності їх кладуть на подушку. Важливе місце в організації догляду за хворими займає запобігання травмам і нещасним випадкам, які обумовлені віковими змінами: зниження зору й слуху, хиткою ходою з поганою координацією рухів і легкою втратою рівноваги, що призводить до падіння хворих. У зв'язку з тим що в них є зміни кісткової тканини (остеопороз), при падінні це викликає переломи, нерідко шийки стегна. Падінню і травмам можуть сприяти м'які килими, що легко зміщуються, волога підлога, захаращування меблями палат та коридорів, погане освітлення, відсутність спеціальних пристосувань для опори в санвузлі.

Якщо хворим не протипоказана гігієнічна ванна, медична сестра повинна завчасно підготувати її і обов'язково бути присутньою при цій процедурі. Температура повітря у ванному приміщенні має бути не нижчою 25 °С, не можна робити протяги. На підлозі біля ванни має бути гумовий килимок, щоб хворий не підковзнувся та не впав, що може призвести до перелому кінцівок. Запобіганню нещасних випадків сприяє обладнання ванни спеціальними поручнями та лавками. Але найнадійнішим заходом профілактики переломів є присутність медичних працівників при купанні хворих похилого та старечого віку, які надають їм належну допомогу. Медична сестра допомагає хворому ввійти у ванну, куди вона завчасно палила води належної температури, бо хворі самі, помилившись, можуть відкрити кран з гарячою водою і обпектися. Під час приймання ванни чи душу в таких хворих може виникнути приступ стенокардії або навіть порушення мозкового кровообігу.

В осіб похилого віку спостерігається сухість шкіри, тому треба застосовувати мило, яке містить значну кількість жирів (дитяче). Необхідно пам'ятати, що шкіра в осіб по-

278

хилого віку дуже уразлива, її чутливість порушена, на ній легко утворюються виразки, пролежні, запалення. При застосуванні грілки можливі опіки. Тому таких хворих треба особливо ретельно доглядати. Необхідно частіше повертати хворого в ліжку, якщо дозволяє його стан, протирати та розтирати шкіру, часто перестеляти постіль, слідкувати, щоб там не було залишків їжі, складок, латок на простирадлі. Шкіру хворих, прикутих до ліжка, треба щодня оглядати, особливо місця найчастішого утворення пролежнів. Після кожного акту дефекації та сечовипускання хворого підмивають, насухо витирають, промежину у разі необхідності змащують вазеліном або кремом. Нігті на кінцівках в осіб похилого віку стають ламкими та твердими, тому перед зрізанням їх змащують якимось жиром, краще касторовою олією, їм своєчасно видаляють мозолі; треба всіляко заохочувати осіб похилого віку, щоб вони слідкували за своєю зовнішністю. Акуратна зачіска, регулярне гоління, охайна одежа самі тпо собі сприяють доброму настрою хворого, поліпшують його самопочуття. Ретельного догляду потребують хворі з нетриманням сечі, яке викликає в них опрілості та пролежні. Для запобігання їм необхідно підкласти під хворого гумове судно, частіше його підмивати, насухо витирати промежину.

У похилому та старечому віці часто порушується функція кишок, що проявляється стійким закрепом внаслідок ослаблення перистальтики (вживання безшлакової їжі, мала рухова активність тощо). У таких випадках призначати щодня очисні клізми протипоказано, бо настає звикання до них та подразнення слизової оболонки кишок. Для боротьби з закрепом у раціон включають продукти, багаті на клітковину (яблука, сливи, буряк, капуста), кефір. Щодня натще рекомендують випивати склянку холодної води. При випинанні гемороїдальних вузлів акт дефекації стає болючим, а іноді й неможливим. Тому до початку дефекації у пряму кишку вставляють свічку з гліцерином або белладонною. Після кожного акту дефекації доцільно обмивати ділянку ануса теплою водою, робити ванночки з відвару ромашки, слабкого розчину калію перманганату, змащувати гемороїдальні вузли жиром і по можливості вправляти їх у пряму кишку.

Іноді у цих хворих утворюються калові камені, які давлять на стінку прямої кишки і можуть бути причиною утворення в ній пролежнів. Для їх видалення медична сестра надягає гумову рукавичку, змащує її вазеліновою олією, вводить II палець у пряму кишку і витягує тверді калові маси. Потім ставить очисну клізму.

279

Важливе місце в догляді за хворими похилого та старечого віку займає правильна організація їх харчування. У зв'язку з тим, що в осіб похилого віку інтенсивність обмінних процесів в організмі знижена, їм зменшують енергетичну цінність харчового раціону за рахунок зменшення вмісту жирів тваринного походження та вуглеводів. Особи похилого віку повинні більше споживати жирів рослинного походження (соняшникову, кукурудзяну, маслинову олію). Внаслідок зниження в них інкреторної функції підшлункової залози зменшують споживання вуглеводів, що легко засвоюються (цукор, цукерки, мед, варення). Навпаки, продукти, які містять грубоволокнисту клітковину, обов'язково включають до раціону осіб похилого віку. Потреба організму, який старіє, у білках значно не змінюється порівняно з такою осіб похилого віку і залишається у межах 1,2 г на 1 кг маси тіла людини (120 г на добу). Кількість мінеральних солей та мікроелементів з віком не змінюється; разом з тим споживання кухонної солі слід обмежити до 6—8 г на добу. При наявності набряків рідину також обов'язково обмежують. Особам похилого та старечого віку необхідні вітаміни, особливо аскорбінова кислота'.

Необхідно пам'ятати, що в осіб старечого віку часто відсутні зуби. Це обумовлює неповноцінність жувального апарату, знижує засвоювання їжі в кишках, а внаслідок цього порушує травлення. Таким хворим дають напіврідку, добре протерту їжу невеликими порціями, 4 рази на день. Якщо у хворих наявні знімні протези, після кожного приймання їжі їх миють, а на ніч поміщають у склянку з водою. Тривале перебування на постільному режимі, відсутність рухової активності (гіподинамія) негативно позначаються на функціональному стані організму. Тому в комплекс заходів догляду за хворими включають лікувальну фізкультуру, але необхідно обережно ставитися до визначення обсягу фізичних вправ. Починають з малих навантажень і поступово збільшують їх інтенсивність під контролем функціональних показників серцево-судинної системи (частота пульсу, артеріальний тиск). При появі перших ознак втоми або неприємних відчуттів фізичні вправи негайно припиняють.

Треба пам'ятати, що проведення медикаментозної терапії в геріатричній практиці вимагає надто великої обережності. В умовах стаціонару медична сестра повинна особисто дати хворому ліки і прослідкувати, щоб він їх прийняв.

Розділ 17

ДОГЛЯД ЗА ВАЖКОХВОРИМИ ТА ВМИРАЮЧИМИ. РЕАНІМАЦІЙНІ ЗАХОДИ ТА ПЕРША ДОПОМОГА ПРИ ДЕЯКИХ НЕВІДКЛАДНИХ СТАНАХ

Догляд за важкохворими

Догляд за важкохворими у приймальному відділенні, їх санітарна обробка та транспортування до лікувального відділення дивись у розділі «Догляд за хворими у приймальному відділенні».

Для забезпечення важкохворим спокою і щоб не турбувати інших хворих, їх поміщають у палати на 1 або 2 місця з сигналізацією. Хворому забезпечують зручне положення в ліжку. Краще використовувати функціональне ліжко. Для запобігання пролежням хворому щодня перестеляють ліжко, перемінюють постільну білизну двічі на день. Простирадла, наволочки, сорочки мають бути без рубців, швів, застібок на поверхні, повернутій до тіла хворого. Під сідниці хворого по всій ширині ліжка підкладають клейонку, зверху її застеляють простирадлом, яке по всій довжині підгортають під матрац, щоб не збиралися складки. Після сечовипускання та дефекації обмивають та висушують промежину, щодня оглядають ділянку лопаток, сідниць, хребта тощо. При нетриманні сечі підкладають гумове судно. Якщо хворий не може мочитися самостійно, йому ставлять катетер.

Дуже важливим є забезпечення особистої гігієни важкохворих.

Складним питанням є харчування важкохворих. Якщо хворий у змозі їсти самостійно, медична сестра допомагає йому в цьому, якщо такої можливості немає, застосовують штучне годування. Для боротьби з закрепом призначають фруктові соки, свіжий кефір, овочеві та фруктові пюре. Їжа має бути легкозасвоюваною, напіврідкою, багатою на вітаміни.

Для забезпечення догляду за важкохворими організовують індивідуальний пост. Медична сестра весь час повинна знаходитися біля хворого, стежити за його станом, кольором шкіри, частотою пульсу та дихання, артеріальним тиском, характером виділень. Індивідуальний пост забезпечують необхідними засобами для догляду за важкохворими (поїльник, підкладне судно, грілка, сечоприймач, газовідвідна трубка тощо) та надання їм невідкладної допомоги.

280

28!

Процес умирання та його періоди

Стан, що межує між життям і смертю, називається термінальним (від лат. terminalis — кінцевий).

Клінічна динаміка вмирання включає цілу низку патологічних процесів: припинення діяльності серця, зупинка кровообігу, порушення функції мозку, непритомність (протягом 1—2 с), розширення зіниць (20—30 с), зупинка дихання, передагональний стан, термінальна пауза, агонія, клінічна смерть.

У передагональному стані свідомість сплутана, шкіра бліда з ціанотичним відтінком, ниткоподібний пульс визначається тільки на сонних, стегнових артеріях; відмічається тахікардія. Систолічний тиск менше 9,3 кНа (70 мм рт. ст.). Дихання часте, неглибоке.

Термінальна пауза характеризується тимчасовим згасанням функції кори мозку, дихального центру, серця; артеріальний тиск падає до нуля, дихання припиняється. Триває цей період від 10 с до 4 хв.

Агонія характеризується глибокими і рідкими дихальними рухами. Хворий неначе намагається захопити повітря відкритим ротом, але дихання неефективне, бо м'язи вдиху та видиху скорочуються одночасно. Серце на деякий час посилює роботу, систолічний тиск може збільшитися до 13,3 кНа (100 мм рт. ст.). Нерідко у хворих прояснюється свідомість. Після цього стан хворого погіршується і настає клінічна смерть.

Клінічна смерть — це стан, в якому перебуває організм протягом декількох хвилин після припинення кровообігу та дихання, коли повністю зникають усі зовнішні прояви життєдіяльності, але в тканинах ще не настали незворотні зміни.

Основними ознаками клінічної смерті є відсутність дихання, пульсу та серцебиття, розширені зіниці, відсутність їхньої реакції на світло.

Допоміжними ознаками клінічної смерті є блідість шкіри, непритомність, розслаблення м'язів, опущення нижньої щелепи вниз, відсутність артеріального тиску, поступове охолодження тіла, на ЕКГ спостерігається асистолія або фібриляція, мимовільне сечовипускання та дефекація.

Тривалість стану клінічної смерті від 4 до 6 хв.

Проведення реанімаційних заходів треба розпочинати якомога раніше, до розвитку асистолії серця і повної зупинки дихання. Це може повністю відновити життєдіяльність організму.

Головними реанімаційними заходами при зупинці кро282

вообігу є масаж серця і штучне дихання, які обов'язково проводяться одночасно, тому що необхідно насичувати киснем циркулюючу кров.

Штучна вентиляція легенів

Штучну вентиляцію легенів виконують за допомогою методу рот до рота або рот до носа.

Показання. Зупинка дихання, патологічний тип дихання.

Перед початком штучної вентиляції легенів необхідно переконатися з тому, що верхні дихальні шляхи відкриті Треба швидко відкрити хворому рот і слиз або рідину вида лити хустинкою, серветкою (мал. 144), а краще всього відсмоктувачем.

Знімні зубні протези виймають. Розстібають стискую чий одяг.

У перші хвилини клінічної смерті корінь язика, що западає, перекриває вхід у верхні дихальні шляхи. Щоб дати можливість повітрю проходити в легені потерпілого, треба максимально задерти йому голову назад (мал. 145). Можна під плечі покласти валок з одежі, руку.

З гігієнічних міркувань штучну вентиляцію легенів методом рот до рота або рот до носа проводять через хустинку, шматок марлі чи одежі.

При вдуванні повітря в рот рекомендується одну руку покласти під шию, а другу — на чоло потерпілого. Вдуваючи повітря, одночасно вільними пальцями затискують ніздрі (мал. 146), щоб запобігти виходу повітря через ніс.

Якщо рот судомно стискується, вдування проводять через ніс. При вдуванні повітря в ніс руку з потилиці переміщують на нижню щелепу, яку притискують до верхньої, щоб

283

забезпечити герметизацію верхніх дихальних шляхів(мал. 147). Частота вдувань - 12 разів на 1 хв.

Для забезпечення достатнього обєму повігря, що вдувається, особа, яка проводить штучну вентиляцію легенів, повинна дихати глибоко.

Треба пам'ятати, що рухи грудної клітки в такт вдування — ознака правильного застосування методу. Якщо є повітровідна трубка, особа, що проводить штучну вентиляцію легенів, стає в узголів'я потерпілого і вставляє повітровід у рот (мал. 148).

Для цього треба відтягнути язика язикоутримувачем або притиснути його кінцем трубки до нижньої щелепи, повернувши її на 90°, щоб згину трубки відповідала сферична поверхня спинки язика.

Щиток, який є на трубці, щільно притискують до губів, щоб перешкоджати виходу повітря, що вдувається. Щиток притискують вільним пальцем, а II і III пальцями виводять нижню щелепу вперед.

Повітря вдувають через трубку в момент максимального відкидання голови назад.

Штучну вентиляцію легенів можна проводити із застосуванням маски (мал. 149).

Для проведення штучної вентиляції легенів також застосовують різні ручні дихальні апарати. При використанні цих апаратів вдих проходить під час стискання мішка або міха руками (мал. 150) під тиском 3,3—3,9 кНа (25—30 см вод. ст.), при цьому можна вдути від 400 до 1500 мл повітря за

285

лежно від віку потерпілого. Видих відбувається пасивно завдяки еластичній тязі грудної клітки. Під час видиху мішок заповнюється атмосферним повітрям або киснево-повітряною сумішшю самостійно (розправлення мішка, міха). Треба звертати увагу на ритм дихання: вдих має бути удвічі коротшим, ніж видих.

286

Непрямий (закритий) масаж серця

Показання. Зупинка кровообігу в стадії клінічної смерті.

Непрямий масаж серця виконують на твердій поверхні (дошці, підлозі, твердій кушетці тощо). У ділянці нижньої третини груднини серце ближче прилягає до передньої поверхні грудної клітки. Оскільки в основі масажу лежить видалення крові з порожнин серця, стискання (надавлювання) проводять у цій ділянці, а не лівіше (ділянка верхівки серця), не нижче (ділянка шлуночків) і не вище (ділянка судин, що відходять від серця). Глибина вдавлення груднини в дорослої людини — 3—4 см. Нижню третину груднини легко знайти за такими орієнтирами. У верхній частині живота легко промацується хрящоподібне утворення, так званий мечовидний відросток груднини. Він легко подається при надавлюванні пальцями. На 1,5—2 см вище від цього місця по центру грудної клітки міститься зона грудної кістки, яка при надавлюванні пальцями не подається. Це і є ділянка нижньої третини груднини (мал. 151).

287

При проведенні масажу пальці кисті, яка проводить надавлювання, мають бути піднятими (розігнутими або зігнутими) з тим, щоб обмежити зону надавлювання тільки основою долоні. У перерві між надавлюваннями руку не відривають від нижньої третини груднини.

У дорослих осіб надавлювання проводять обома руками. Щоб підсилити надавлювання, руки кладуть одна на одну. Під час кожного стискання нижньої третини груднини уникають напружування м'язів рук, а ніби «скидають» масу своєї грудної клітки на пуки. Для цього руку, на якій проводять натискання, не треба згинати в ліктьовому суглобі.

Натискання при масажі треба проводити ривком тривалістю від 0,5 до 0,75 с, 1 раз в 1 с, тобто 60 разів за 1 хв. На 4—5 надавлювань на грудну клітку проводять одне енергійне вдування повітря (мал. 152). На момент вдування повітря масаж серця зупиняють, але не більше ніж на 3 с. Ознаками відновлення кровообігу є звуження зіниць, поява коротких дихальних рухів, порожевіння шкіри.

У разі відсутності ознак ефективності реанімаційних заходів через 30 хв від початку їх застосування можна запідозрити наявність важких ушкоджень головного мозку. Недоцільність подальшого оживлення потерпілого ймовірна.

Біологічна смерть

Біологічна смерть — це незворотнє припиненя життєдіяльності організму, яке настає після клінічної смерті.

Факт смерті констатує тільки лікар. Він записує до історії хвороби день, час і хвилини, коли вона настала. Ознаками біологічної смерті є поява зупинки дихання, відсутність пульсу та серцебиття, мертвотна блідість шкірних покривів, розслаблення м'язів, зникнення блиску очей, втрата чутливості, поступове охолодження тіла до температури ото

чуючою середовища, розширення зіниць і відсутність їхньої реакції на світло.

Вірогідними ознаками біологічної смерті людини є зниження температури тіла нижче 20 °С, наявність трупних плям, поява трупної закляклості, ознака «кошачого ока»: при боковому здавленні очного яблука зіниця набуває овальної форми, що нагадує звужену зіницю ока кішки.

Правила поводження з трупом. Лікар констатує смерть хворого. Реєструє в історії хвороби точний час, коли вона настала. Потерпілого роздягають і кладуть на спину. Коштовності померлої людини вилучають у відділенні у присутності лікаря і передають на збереження. Якщо не вдається зняти обручки, персні тощо, про це роблять відповідний запис в історії хвороби і труп відправляють у морг разом з коштовностями. Підв'язують нижню щелепу померлого, опускають повіки, закривають тіло простирадлом і залишають у такому положенні протягом 2 год. Після утворення трупних плям на стегні померлого записують чорнилом його прізвище, ім'я, по батькові і номер історії хвороби.

Оформляють супровідну записку, де вказують паспортні дані, номер історії хвороби, діагноз і дату смерті. Померлого в супроводі медичної сестри доставляють у патологоанатомічне відділення.

Перша допомога при отруєннях

При будь-якому гострому отруєнні, незалежно від отрути, яка його спричинила, необхідно вжити такі заходи першої допомоги:

1. Видалення отрути. У разі надходження отрути інгаляційним шляхом потерпілого виводять із отруйної атмосфери та забезпечують інгаляцію киснем; якщо отрута потрапила на шкіру, негайно промивають уражену ділянку чистою водою з милом; якщо отрута потрапила на слизові оболонки, зокрема на кон'юнктиву, її треба промити протягом 10—12 хв теплою водою або теплим ізотонічним розчином натрію хлориду; якщо отрута потрапила через рот, обов'язково промивають шлунок теплою водою: хворому дають випити 3—4 склянки води, після чого штучно викликають блювання лоскотанням зіва щіточкою чи пір'їнкою надавлюванням на спинку носа, масажують ділянку шлунка у положенні хворого зігнувшись. Більш ефективним методом видалення отрути, що ще не всмокталася, є промивання шлунка за допомогою зонда.

283

289

2. Застосування адсорбуючих засобів. Активоване вугілля (готують кашку з 1 столової ложки вугілля, яку хворий ковтає; запиваючи водою), біла глина (25—30 г), палена магнезія (1—2 столові ложки на склянку води).

3. Осадження отрут за допомогою таніну (25—30 г).

4. Застосування обволікаючих засобів. Збитий яєчний білок (1—3 яєчних білка на 1 л води), молоко, молочна сироватка, рослинний слиз, киселі, желе, борошно, крохмаль.

5. Очищення кишок за допомогою проносних (5 % розчин магнезії сульфату або натрію гідрокарбонату (20 г на 200 мл води) та клізм.

6. Збільшення діурезу за рахунок споживання значної кількості лужних мінеральних вод (або 2 % розчину натрію гідрокарбонату), зігрівання ділянки попереку (грілки, солюкс, діадинамічні токи, компрес).

7. Призначення специфічної антидотної терапії після визначення причин отруєння.

8. У разі сповільнення серцевої діяльності та дихання застосовують закритий масаж серця та штучне дихання.

Перша допомога при тепловому і сонячному ударах

Тепловий удар виникає внаслідок перегрівання організму в умовах високої температури оточуючого середовища.

Перегрівання організму, що виникає внаслідок дії прямих сонячних променів, носить назву сонячного удару.

Ознаками теплового і сонячного удару є загальна слабкість, головний біль, нудота та блювання, непритомність, пришвидшення дихання та серцевого ритму, підвищення температури тіла.

Потерпілого переносять у прохолодне і добре провітрюване місце, яке захищене від сонця, звільняють його від верхнього одягу, обличчя та груди змочують холодною водою, до голови прикладають міхур з льодом або холодний компрес, дають випити холодної води.

Перша допомога при утопленні

При утопленні відбуваються гострі порушення функцій життєво важливих органів і систем, передусім органів дихання, кровообігу, центральної нервової системи, що часто закінчується смертю. Ці порушення розвиваються внаслідок занурення тіла людини (або її голови чи обличчя) у воду,

а іноді в іншу рідину. При цьому потерпілий непритомніє, в нього настає зупинка серця та дихання.

Вивільняють дихальні шляхи та шлунок від рідини, для чого потерпілого кладуть животом на зігнуте в колінному суглобі стегно особи, яка надає допомогу, так, щоб голова звішувалася донизу, і, підтримуючи однією рукою його голову, другою декілька разів надавлюють на спину або злегка ударяють між лопатками. Проводять штучну вентиляцію легенів, зовнішній масаж серця, зігрівають хворого, даюіть серцеві препарати.

290