8. Основні риси філософії відродження

Епоха Відродження(14-17 ст) визначається як історичний процес ідей­ного і культурного розвитку, який приходить на зміну серед­ньовіччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. Це епоха започаткування капіталістичних відносин, формування національних держав, абсолютних монархій, епоха глибоких соціальних конфліктів.

Філософія епохи Відродження тісно пов'язана з розвитком природознавства, великими географічними відкриттями, успі­хами в галузі медицини, механіки, астрономії. Відмінними рисами філософії Відродження, антифеодальної у своїй основі, є:

• її світський характер;

• гуманістичний світогляд;

• «відродження» античної традиції, античної культури;

• спрямування проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя.

З руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і ство­ренням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов'язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, яку вважали частиною природи, найдосконалішим її витвором. Гуман­істичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньо­му етапі Ренесансу (XIV-XV ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, в XVI-XVII ст. Відродження набуває природ­ничої орієнтації.

Гуманізм у широкому ро­зумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідно­го людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина по­чинає міркувати про саму себе, - свою сутність і призначення, сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визна­чається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вив­чення і розповсюдження античних мов, літератури, мистецтва і культури. Філософія як наука про людину рішуче протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Інди­відуалізм епохи Відродження спрямований проти ієрархії ро­дового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається особистими зусиллями.

Антропологізм (Помпонацці, Лютер) гуманістичної філософії означає, по-пер­ше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а етичних проблем; по-друге, перебудову всієї картини світу, переос­мислення співвідношення Божого і природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.

Гуманісти не відкидали тезу про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних засад у ній. Філософія в цей період перестала бути служницею богослов'я. Було відкинуто церковні догми і створено новий, раціональний, життєстверджуючий світогляд.

Пантеїзм (Мюнцер) - (усе Бог) - філософсько-релігійне вчення, за яким Бог е безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.

Одним із головних завоювань філософської думки був роз­виток натурфілософії (Н. Кузанський, Г. Галілей, Н. Коперник, Дж. Бруно, Б. Телезіо) – це система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфіло­софія намагалась компенсувати філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла велику роль у боротьбі проти схоластики.

Епоха Відродження - це початок формування нового типу виробництва, епоха формування європейських націй. Соціаль­но-економічні зміни, які сталися в епоху Відродження, відоб­разилися в соціальних концепціях, що презентували суспільство як суму ізольованих індивидів. У цей період виникли соціальні утопії (Т. Мор, Т. Кампанелла), що проповідували ідеї рівності людей, ліквідації приватної власності, соціально-корисне засто­сування досягнень науки. Можна виділити три напрямки по­будови соціальних концепцій: концепції централізованої держави, теорії природ­ного права і утопічні соціалістичні теорії.

Взагалі ж філософська думка епохи Відродження відійшла від схоластики і наблизилась до пізнання людини, її вчинків потреб і прихильностей