26. Проблема істини та її критеріїв

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрямки і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, дав Аристотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстракти, що його дотримувались всі філософи матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по- друге пізнання його результат- істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини. Істина – це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання.

З характеристики пізнавального процесу як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру – заблудження. Однак наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між істиною і заблудженням. Об’єктивність істини є однією з найістотніших її характеристик. Однак об’єктивність істини не означає її загально значущості, згоди всіх чи, принаймні, більшості людей стосовно того чи іншого твердження. Наприклад у стародавні часи всі люди були згодні з твердженням про плоску форму земної поверхні, але ця згода аж ніяк не означала об’єктивної істинності такого твердження.

Об’єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Об’єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов’язана інша характеристика – абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істинності є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою характеристикою істини – її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність – заблудження. Абсолютність істини є абсолютність відносно певних меж, є відносною абсолютністю. Кожна істина розглядувана в межах своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона щодо факту існування таких меж є відносною. Абсолютна і відносна істини є не дві різні істини, а одна й та сама істина, розглядувана під різними кутами зору.

Об’єктивна істина, таким чином, є діалектичною єдністю абсолютного і відносного відбувається шляхом збагачення її об’єктивного змісту через конкретизацію тих меж, поза якими вона перетворюється в заблудження.

Критерії істини:

1. класичний – відповідність істини – Аристотель.

2. релігійний – викладення в Біблії – сер віки.

3. несуперечливість судження, відсутність антиномій – Кант.

4. екзистенціальний – відкриття у критичні моменти життя, здатність віддати життя за істину – Кіркегор.

5. прагматичний – корисність для людини – софісти.

6. сенсуалістичний - відповідність почуттям – Берклі, Юм.

7. практика як суп-істор, предметно-чуттєва діяльність людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе.