10. Загальна характеристика німецької класичної філософії.

Філософія носила дуже абстрактний характер, була дуже суперечливою, зосереджена на питаннях суп розвитку, свободи, єдності, християнської проблематики. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах.

Кант – засновник німецької філософії. Протистоїть емпіризму і раціоналізму – пізнання вважає основою чуттєвого і раціонального пізнання. Річ діє на органи чуття, виникає предмет сприйняття, який носить суб’єктивний характер, завдяки мисленню почуття підводяться під те чи інше поняття, узагальнюються. Поділяє дійсність на чуттєво-пізнавальний світ речей для нас (феномен, явище) і мислимий світ речей самих по собі (ноумен – сутність). Сутність явищ завжди буде за межами нашого знання, знати абсолютно все неможливо, тому поведінка людини має бути максимально виваженою. Критерію істинності знання не існує. За формою критерієм є несуперечливі судження.

Автор теорії моральної поведінки. В основі моральних вчинків лежать імперативи – гіпотетичні та категоричні. Останні лежать в основі дійсно моральної поведінки. Кордний індивід – самоціль свого існування. Наблизитись до ідеалу можна, лише безумовно слідуючи своєму обов’язку.

Гегель. Основу всього сущого вбачає в творчій силі світового розуму (духу), якому притаманне прагнення до самопізнання, яке він реалізує, втілюючи себе в культурі, логіці, наших вчинках тощо.

1. ЛОГІКА.

Вчення про буття. Про розвиток світового духу, який реалізує себе через систему категорій (буття, небуття, становлення, наявне буття, кількість, якість, міра).

Вчення про сутність. Аналіз сутності, явища, причини, наслідку, можливості, дійсності, необхідності, змісту, форми.

Вчення про поняття. Що таке істина, закони формальної логіки.

2. ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ. Природу розглядає як форму інобуття світового духу.. це скамянілий дух, який створює умови для появи і існування людини. Природа розвитку не знає, що протистоїть діалектичному методу. Висунув ідею системи хімічних елементів, ідею зв’язку простору і часу.

3. ФІЛОСОФІЯ ДУХУ.

Вчення про суб’єктивний дух. Антропологія вивчає боротьбу особистого духу з тілом. Феноменологія – боротьбу суб’єктивного духу зі світом речей – природою. Закладає підвалини категорій опредметнення та відчуження. Психологія досліджує почуття, волю, щастя. Людина має незавершену сутність, постійно змінюється.

Вчення про об’єктивний дух. Аналіз історії людства як форми прояву світового розуму. Об’єктивний дух охоплює усю сферу суп життя і проявляється через людські вчинки, стосунки, історичний процес в цілому. Індивід розглядається не як самоціль, а як засіб реалізації світового духу і досягнення цілей держави.

Вчення про абсолютний дух. Мистецтво – найбільш примітивна форма усвідомлення абс духу. Гнайбільш досконалою формою самоусвідомлення є філософія.

11. Основні положення філософії марксизму

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і •теорію революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм). Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон, Шарль Фур'є та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм, її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії.

Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що він підняв на вищий щабель матеріалізм. Попередні представники цієї течії — французькі матеріалісти і Фейєрбах — виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція, як відомо, називається натуралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльності й пізнання.

Дещо оригінальніший марксизм в іпостасі історичного матеріалізму (матеріалістичної інтерпретації історії), яка охоплює декілька концепцій, зокрема концепції філософії історії та соціальної філософії. Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил, що призводять до зміни виробничих відносин. Розвиток суспільства відбувається природно-історичним шляхом. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс виокремив кілька універсальних етапів в історичному розвитку людства: первісний комунізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм (з двома фазами — соціалістичною і власне комуністичною). Історія людства – це не тільки послідовність подій, породжених об’єктивними умовами, але і послідовність вчинків, скоєних людьми. Люди – не тільки актори, але і режисери своєї власної драми.

Отже, ключова теза марксизму – кінцева причина, вирішальна рушійна сила усіх важливих історичних подій знаходиться у сфері матеріального вир-ва. Суп-во – складний організм, в якому всі його сфери в результаті взаємодії впливають на характер релігійного розвитку. Встановлення цієї залежності дозволило Марксу сформулювати іншу тезу: не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки – їх суспільне буття визначає їх свідомість.