Підпала Т.В.

-ефект гетерозису, при якому гетерозиготність за однією системою групи крові має позитивний вплив на один або декілька ознаків продуктивності.

При здійсненні систематичного відбору в стаді (популяції) за чітко визначеною ознакою на існуючі зв’язки між імуногенетичними властивостями і продуктивністю може вказувати зміна частоти певної алельної групи крові або білків у досліджуваних поколіннях.

Результати досліджень залежності між групами крові і продуктивністю виявляють зв’язок між ними. Так, вчені довели певний вплив антигена М на молочну продуктивність корів. Після першого отелення корови, які мають цей антиген, характеризуються меншими надоями. Я.Рендель виявив позитивний зв’язок алелі ВВОУ1О’

змолочною продуктивністю і жирномолочністю. У тварин голштинської породи виявлено позитивний зв’язок антигенів G, У, G’, E

зжирномолочністю.

Встановлено позитивний зв’язок між типами гемоглобіну, трансферину і продуктивністю. Так, у овець рівнинних порід частіше зустрічається НвВ (легко віддає кисень), а у гірських порід Н вА (сильніше зв’язує кисень). На ріст ягнят, наприклад, впливає рівень калію в крові. Зв’язок типу гемоглобіну з такими ознаками, як плодючість, добовий приріст, продукція вовни не встановлено, але він є між окремими типами гемоглобіну і життєздатністю тварин.

Доведено позитивну роль гетерозиготності за системами крові на яйценосність курей, їх виводимість та життєздатність.

Залежність між групами крові, поліморфними системами білків і продуктивністю можуть мати практичне значення в твариництві у тому разі, якщо вони будуть досить тісними, що дозволить визначити продуктивність тварин, на яку сподіваються, вже у ранньому віці.

5.5.Біохімічні поліморфні системи як генетичні маркери при селекції тварин

У наведених прикладах генетичні маркери дають відповідь на питання про перевагу того чи іншого маркированого спадкового

100

Розділ 5

матеріалу за ознаками продуктивності. Але аналіз зв’язків маркерів не слід обмежувати лише показниками продуктивності, його доцільно доповнювати визначенням протягом багатьох поколінь, й інших властивостей тварин.

Теоретичні основи застосування генетичних маркерів у селекції закладені А.С. Серебовським, який сформулював основні вимоги до них: альтернативність, відома локалізація, відсутність або досить однозначний вплив на ознаку, що вивчається. Основним завданням впровадження маркерів у селекцію він вбачав у зменшенні складності проведення генетичного аналізу цієї ознаки і в можливості стежити за успадкуванням тієї ділянки хромосоми, в якій ці маркери знаходяться.

У практичній селекційній роботі, крім експертизи походження, імуногенетичні дані надають можливість конкретизувати уявлення про ступінь консолідації й диференціації окремих порід та їх структурних одиниць. Вони створюють інформаційну базу для наступних досліджень з метою поглиблення генетико – математичного аналізу популяцій, конкретизації уявлення про генотипи племінних тварин. У цих дослідженнях поліморфні системи, зокрема групи крові, виступають як генетичні маркери спадкового матеріалу, а їх основою є аналіз успадкування факторів та алелів груп крові, вивчення алелофонду порід, стад, споріднених груп тварин.

Отримані на підставі вивчення генетичної структури і алелофонду дані використовують для поглибленого вивчення генетичних процесів, що відбуваються при застосуванні різних методів розведення залежно від специфіки генетичної структури популяції. За допомогою генетичних маркерів оцінюють напрям генетичних змін, стан дослідних груп, застосування різних методів селекції та здійснюють планування їх наступного розвитку.

Основні етапи імуногенетичних досліджень щодо використання генетичних маркерів у селекції пов’язані із застосуванням таких двох методичних підходів:

•аналіз популяцій і субпопуляцій на певних етапах їх розвитку шляхом вивчення особливостей маркіруючих алелів у статиці. Можна деталізувати уявлення про ступінь їх консолідації й диференціації, а також про зміни, що відбуваються в них;

101

Підпала Т.В.

•спостереження за алелями і тим спадковим матеріалом, який вони маркірують, в динаміці, тобто за рухом генетичної інформації з покоління в покоління. Основною умовою реалізації цього підходу є достовірність родоводів племінних тварин. Важливим є врахування альтернативних алелів плідників у наступних поколіннях, що дає змогу більш точно судити про генетичну схожість потомків з пробандом. Ще більшого зна-

чення набуває інформація про успадкування маркерів при аналізі генетичних процесів при інбридингу.

З точки зору методики при аналізі конкретних парувань важливим є спостереження за рухом маркерів із покоління в покоління. При цьому найбільш суттєвим методичним моментом дослідження генетичних процесів є уявлення про ідентичність маркерних алелів за походженням. Це й створює можливість використання генетичних маркерів як для практики розведення сільськогосподарських тварин, так і для обгрунтування, розвитку й поглиблення теоретичних основ селекції.

Таким чином, для розуміння процесів мікроеволюції конструктивним методичним підходом є дослідження поліморфних систем у сільськогосподарських тварин.

Контрольні питання

1.Дайте визначення поняттям: антиген, антитіло, система груп крові, тип крові, моновалентна сироватка.

2.Як визначаються групи крові у сільськогосподарських тварин?

3.Яке значення мають генетичні системи груп крові для селекції?

4.Сутність імуногенетичного контролю походження тварин.

5.Методи вивчення поліморфізму білків і груп крові у тварин.

6.Прогнозування продуктивності за імуногенетичними даними .

7.Поліморфні системи, як генетичні маркери спадкового матеріалу.

8.Практичне застосування імуногенетичних досліджень в селекції.

102

Розділ 6

Розділ

6 ПОПУЛЯЦІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ

ТВАРИН

6.1. Породи і популяції свійських тварин

Кожний вид сільськогосподарських тварин поділяється на велику кількість менших структурних одиниць, які називаються породами. Одна від одної породи в межах виду відрізняються анатомо-фі- зіологічними особливостями та господарськи корисними ознаками, які є спадковими. Породи є основними засобами виробництва у тваринництві й частиною продуктивних сил суспільства. Тому в зоотехнічній систематиці на відміну від зоологічної основною таксономічною одиницею при класифікації сільськогосподарських тварин прийнято вважати породу.

Порода є продуктом не лише природи, здебільшого вона є продуктом свідомої творчої діяльності багатьох поколінь людей, які займалися розведенням і удосконаленням свійських тварин для задоволення власних життєвих потреб. Починаючи від первинного одомашнення, у предків сучасних сільськогосподарських тварин виникали і розвивались доместикаційні ознаки, які були особливо цінними для людини. Накопичення доместикаційних ознак і велика швидкість перетворень є основними відмінностями еволюції домашніх тварин від еволюції їх диких предків. Отже, порода – поняття не тільки біологічне, а й історико-зоотехнічне. Воно відображає не лише біологічні властивості окремих видів тварин, а й ті еволюційні зміни, що сталися в них під впливом активної дії на їх організми со- ціально-економічних і природно-історичних умов, спрямованих на розвиток господарськи корисних ознак для задоволення потреб людини в м’ясі, молоці, яйцях, шкіри, хутрі тощо.

За визначенням вчених порода – це чисельна, створена людською працею, група свійських тварин одного виду, спільного походження, яка характеризується специфічними, морфологічними, фізіологічними і господарськи корисними ознаками та відповідними

103

Підпала Т.В.

вимогами до умов життя, що й відрізняє цю групу від інших груп тварин того ж виду. Ці особливості породи є спадковими і вони стійко передаються потомству ряду поколінь.

Спільність походження – характерна риса окремих порід. Усі тварини однієї породи створені на основі конкретного вихідного маточного поголів’я подібними методами розведення і мають спільних для всієї породи родоначальників. Схожість за основними морфологічними, фізіологічними і господарськи корисними ознаками зумовлена спадковістю і є наслідком свідомого штучного відбору та підбору, який підтримує і закріплює ці специфічні особливості в ряді поколінь.

У межах однієї породи тварини мають схожий тип конституції та екстер’єру, характер і величину продуктивності, типи обміну речовин та нервової системи. Ці ознаки надають можливість визначити напрями господарського використання породи і відрізнити тварин однієї породи від іншої.

Однією з характерних рис породи є пристосованість до зовнішнього середовища, вимогливість до певних для свого існування, умов. Породи, які широко розводяться в кількох природно-клімати- чних зонах, мають широкий діапазон пристосувальних властивостей до різних умов зовнішнього середовища, різноманітну збагачену спадковість, вони більш пластичні.

Проте від початку одомашнення тварини зазнали значних змін щодо фізіологічних і морфологічних (анатомічних) особливостей у порівнянні з дикими родичами. Ці зміни сталися під впливом творчої діяльності людини, спрямованої на розвиток господарськи корисних ознак та на пригнічення розвитку малокорисних властивостей, які були необхідними для тварин в умовах природного середовища. Практика розведення сільськогосподарських тварин виявилась, творцем нових параметрів і темпів генетичної мінливості тварин відповідно до рівня соціально-технічних умов людської цивілізації.

Одні породи сотні років залишаються в стабільному стані, поголів’я інших постійно збільшується і поширюється, частина порід втрачає своє значення і зникає, ставши підгрунтям для інших. Зміна однієї породи на іншу чи докорінне перетворення існуючої – процес об’єктивний і зумовлений тим, що порода є засобом виробниц-

104

Розділ 6

тва у конкретних соціально-економічних умовах. Якщо вона не задовольняє потреб суспільства її поліпшують, зважаючи на рентабельність та економічну ефективність.

На зміну старих, менш продуктивних, але добре пристосованих до місцевих умов, приходять добре відселекціоновані, з високим генетичним потенціалом продуктивності нові породи.

Породотворний процес сільськогосподарських тварин повинні бути тісно пов’язані із загальними економічними і еволюційними правилами та законами.

З робіт учених відомо, що елементарною одиницею еволюційного процесу є популяція живих організмів. Популяція – це природ- но-історичне об’єднання особин у групу, що являє собою динамічну систему генотипів, структурне співвідношення яких забезпечує здатність зберігати свої генотипові особливості при зміні поколінь. У класичному розумінні популяція – це група особин одного виду, які мають спільне походження і характерні особливості, займає відповідну територію, вільно спаровується між собою і значною мірою ізольована від інших груп.

У селекції сільськогосподарських тварин популяцію трактують як сукупність тварин однієї породи, яка займає певну територію і має фенотипові та генетичні відмінності. У тваринництві популяцією може бути порода, відріддя тварин або окреме стадо. Популяція може знаходитись на різних рівнях, починаючи з породи і закінчуючи стадом або лінією.

Для великого гурту, якщо його тривалий час розводять за рахунок власного відтворення при зміні поколінь, характерні ті ж властивості, що й для популяції. В багатьох випадках генетичні процеси і закономірності передачі спадкової інформації, що відбуваються у природних популяціях, мають місце і в популяціях сільськогосподарських тварин, тобто породі, внутрішньопородному типі, відрідді, окремому стаді чи лінії.

Властивості популяції визначаються її генетичною структурою, тобто певним співвідношенням генів, генотипів і фенотипів. Їх природною властивістю є здатність підтримувати рівновагу генетичної структури p2AA + 2pg Aa + g2aa = 1. Проте стан генетичної структури популяції залежить від тих процесів, що в ній відбува-

105

Підпала Т.В.

ються, а саме: способу розмноження особин, випадкових процесів, міграції, мутації, відбору тощо.

Значення вивчення процесів, що відбуваються у популяціях, для розуміння явищ мікроеволюції свійських тварин під впливом людини вперше висвітлено у класичній праці С.С. Четверикова “Про деякі моменти еволюційного вчення з точки зору сучасної генетики”.

Селекційна робота грунтується на постійній зміні генетичної структури популяції в бажаному для людини напрямку. Породні популяції сільськогосподарських тварин, зважаючи на можливості керованого зовнішнього впливу на особини, можуть бути відкритими, напіввідкритими і закритими. У відкритих популяціях для відтворення використовуються особини з інших популяцій. Тому сучасна популяційна генетика, яка є теоретичною основою селекції, вивчає не лише умови генетичної рівноваги популяції, але й фактори, які порушують цю генетичну стабільність і викликають зміни генетичної структури.

Знання дії основних факторів еволюції на стан популяцій сільськогосподарських тварин робить можливим управління спадковою структурою великих масивів тварин у ряді поколінь.

Відомо, що стабільність популяцій, перш за все, пов’язана зі стійкістю генетичного матеріалу, який створюється методом чистопородного розведення, та крайньої його форми – інбридингу. Але при цьому від зовнішньо нормальних особин можуть вищеплятися у кожному поколінні генотипи непристосовані до умов середовища. Проте частота таких мутацій у жіночих особин у популяції невисока, а у плідників при умові їхнього використання для штучного осіменіння значно збільшується, через те що від таких тварин отримують числене потомство.

Багатьма дослідженнями було доведено, що гетерозиготи в різних умовах зовнішнього середовища більш пристосовані до несприятливих факторів, ніж гомозиготи. Вважають, що гомозиготи краще пристосовані до більш вузьких, спеціалізованих умов. Тому є можливість при необхідності створювати популяції сільськогосподарських тварин більш однотипних за комплексом екстер’єрних, продуктивних та функціональних властивостей.

На прикладі багатьох досліджень доведено, що найбільш стійкими до експерементального впливу середовища є особини, які

106