Речення як основна одиниця мови і мовлення, його основні ознаки. Парадигма речення.

У лінгвістиці відомо до 600 визначень речення. Одним із найпопулярніших є визначення речення В.Виноградова. Він визначає речення як інтонаційно і граматично оформлену найменшу комунікативну одиницю, що служить головним засобом формування, вираження думки, вольових почуттів і емоцій. Вихованець при визначенні речення бере до уваги формально-синтаксичні, семантико-синтаксичні, комунікативні, мовні та мовленнєві показники, що цілком закономірно з урахуванням різних аспектів вивчення речення.

Речення - мінімальна комунікативна одиниця, яка оформлена за законами певної мови і є відносно завершеною одиницею спілкування і вираження думки.

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.

Комунікативність - це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто говорить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність - це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою інтонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо надати своєму повідомленню різних відтінків, інколи навіть протилежного значення. Предикативність - це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслова (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність). Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона виконує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.

Парадигма речення

Сучасна синтаксична наука досліджує не лише конкретні структурні схеми речення, а й те, як такі зразки співвідносяться з іншими, яке їх місце в мовній системі. Це сприяє реалізації принципу системності синтаксичного опису. Вивчення системних видозмін і співвідношень формальних класів речень зумовило наприкінці 60-х р XX ст. появу вчення прю парадигму речення (Д Уорт, В. Грабе, П. Адамець).

Парадигма речення - система форм структурної схеми речення, у якій вихідною формою є ядерне речення, а похідними - його трансформації.

У мовознавстві розглядають парадигму речення у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні парадигма речення - це система, що охоплює:

1) внутрішньосхемні перетворення, тобто такі, що не змінюють відмінних ознак структурної схеми речення: Туристи їдуть поїздом - Туристи їхали поїздом - Туристи їхатимуть поїздом;

2) системні протиставлення речень однієї структурної схеми реченням інших структурних схем (міжсхемні перетворення): Ми добре відпочивали влітку - Улітку нам добре відпочивалось;

3) протиставлення речень певного зразка іншим синтаксичним одиницям чи їх частинам: Ми побачили море - Море, побачене нами - побачене нами море.

Отже, парадигма передбачає співвідношення речень і нереченнєвих синтаксичних одиниць.

47