2. Джерела влади.

Джерело влади вказане в самому визначенні явища – політичне панування, яке набуває вигляду панування інтересу і має багато форм, однак основною із них все ж є влада. Політичне панування – це джерело влади, а не навпаки, хоч у реальній політичній практиці останнє є загальноприйнятим розумінням. Таке уявлення про співвідношення політичного панування і влади перетворює владу в самостійну, незалежну сутність, яку можна захопити, узурпувати, передати, сформувати тощо, що досить поширено в політичному житті.

Реальне панування і його владне оформлення – це не одне і те ж. Більше того, реальне панування може виступати і не у владній формі, а влада може не мати панівного становища, панівного впливу. Особливо це виявляється в період перехідного стану, коли нові політичні сили, що рвуться до влади, домагаються такої соціальної підтримки, яка послаблює соціальний фундамент існуючої влади, що часто призводить до безсилля формально функціонуючої влади. В цьому, власне, і полягає політична революція, коли питання про владу вирішується на користь нових політичних сил, що мають практично всезагальну соціальну підтримку. Парламентська форма такого утвердження влади суті явища не змінює. Різниця може полягати в іншому – в характері політичної дії, її цільових настанов і соціальної бази. В цьому зв'язку мовиться про революційну або реакційну політичну дію, що відрізняє і соціальні сили, які їх підтримують (здійснюють).

В такій якості найбільш поширеною є влада авторитета.

На перший погляд, авторитет виступає як моральна основа панування його форми – влади. Він зображується як зміцнююче владу явище, яке фокусує в собі оптимальну можливість реалізації інтересу.

Влада авторитета ґрунтується на повазі, довір’ї, на визнанні правоти суб'єкта, на підкоренні його визнаному статусові, хоч останнє може бути і формальним.

Реальний авторитет з точки зору міцності влади вищий, ніж формальний, хоча він може бути фактично слабшим у зв'язку з пануванням формального авторитета. Причому такий стан історично може існувати у відносинах влади досить тривалий час. Заміна формального авторитета влади на реальний авторитет відбувається, як правило, на радикальній основі.

Принципово влада авторитета як реальне і формальне явище має бути інтегрована в єдиному суб'єкті влади. Однак більш досконалим виявом влади є влада авторитета, яка не має потреби у формальному забезпеченні. Тому авторитет і примус, що, як правило, і виповняє формальну атрибутику влади, – це дві основні сторони влади, її змістовні властивості. Зрозуміло, що чим вище влада авторитета, тим менше необхідності вдаватися до примусу у владних відносинах. Але в сучасних умовах формалізована, тобто правово підкріплена влада є нормою, типовим явищем.

3. Концепції влади.

Найдавнішою з концепцій влади є легітимістська. В певному розумінні закон виступає і як правове, і як моральне правило, що має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію і теорію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових основ влади, уявлень про закон як її основне джерело.

Вчення, що виникло в IV-III ст. до н. е. Як політична доктрина, особливо пожвавилося в умовах абсолютної монархії, яка трактувалась в дусі саморозвитку. Абсолютизм характеризувався як єдине джерело влади, а закон виступав його правовим оформленням. Згодом легітимізм отримав статус учення про незалежність закону від суспільних відносин і соціальних структур.

Згодом, в нові часи, легітимізм проповідував необхідність державного регулювання економічного життя, ротацію державного апарату через призначення, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці доцільні з точки зору організації державного апарату підходи ґрунтувалися на традиційному для легітимізму погляді на закон як на самодостатню сутність, практично ігнорувалося його демократичне походження.

Крім легітимістського бачення влади, існує ряд концепцій, які в політологічній науці відносяться до двох напрямів – нормативного та емпіричного.

Це зумовлює погляд на владу як даність, яка часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною у теоретичному осмисленні дійсності.

Нормативний напрям представлений різними сучасними концепціями влади. Однією із найпоширеніших є еволюціоністська, згідно з якою влада розуміється як між особові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого. Фокусування на ролевих взаєминах або реляційному аспекті влади – характерна риса традиції, що йде від М. Вебера і передбачає можливість вольової дії або впливу одних індивідів і груп на інші індивіди та групи.

Нормативність властива і теоріям технологічного детермінізму. Первісною нормою функціонування влади, на думку авторів і прихильників цієї теорії, є техніка і технологія матеріального виробництва, що лежать в основі відносин влади.

Теорія еліт сьогодні – це наукова концепція винятковості носіїв влади, особливо її безпосередніх провідників. Влада зображається як чисто політичне явище, незалежно від того, в якій сфері вона виявляється. В залежність від "якості" пануючої еліти ставиться суспільний розвиток, який і є відображенням її розвитку.

Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою людської психіки і свідомості. Влада – вихідний пункт і кінцева мета політичної діяльності.