5. Розвиток революційно-демократичних ідей. Кирило-Мефодіївське товариство.

Кирило-Мефодіївське товариство. Виникло наприкінці 1845 – на початку 1846 р. Ініціаторами його були: історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету; талановитий письменник і видатний діяч Пантелеймон Куліш; професор Микола Гулак; видатний етнограф Опанас Маркевич; професор Василь Білозерський. У квітні 1846 р. до товариства вступив геніальний поет Тарас Шевченко. Під його впливом сформувалася революційно-демокрагична течія серед Кирило-мефодіївців, яка була виразником ідеології антикріпосницького національно-визвольного руху народних мас України. Навколо Т. Шевченка гуртувалися М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький. Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів, революційних демократів, зокрема В. Бєлінського, О. Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольно­го руху – А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Ющинського.

Основні ідеї товариства були викладені в “Книзі буття українс­ького народу”, а шляхи і засоби осягнення мети – у “Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія”. Усіх кирило-мефодіївців згуртовувала ідея слов'янського об'єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщи­ни – України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов'янської республіканської федерації.

Товариство ставило своєю метою об'єднати усі слов'янські народи в єдину федеративну республіку. Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівність і братерство для українського та інших, насамперед слов'янських народів, що терпіли соціально-економічний, політичний і національїпій гніт, та, керую­чись цим принципом, відкидало всі форми поневолення, виступало проти царизму й усієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини і народу.

Характеризуючи товариство, потрібно сказати, що на його полі­тичну доктрину й ідеологію великий вплив мав Тарас Шевченко (1814-1861 рр.). Заспівом до діяльності членів Кирило-Мефодіївського товариства можна привести його слова із вірша “Розрита могила”:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україна!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Засуджуючії феодально-кріпосницьку систему і самодержавний лад, уже в першій половині 40-х рр. XIX ст. він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом.

Отже, криза феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного ладу породили у 40-х рр. XIX ст. потребу у певних ідеях, суспільно-політичних поглядах.

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов'язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема з такими організаціями, як "Народна воля" та "Чорний переділ".

6. Сутність ліберально-демократичних ідей та особливості соціалістичної думки.

Великий внесок у розвиток суспільно-політичних ідей в Україні зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині XIX – на початку XX ст. Найяскравішими серед них представниками були О. Потебня, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Драгоманов, І. Франко, Л. Українка та ін. Спинимося на харак­теристиці основних політичних поглядів, думок деяких з названих вчених, мислителів, політичних діячів.

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895 рр.). Народився в Гадя­чі на Полтавщині в родині збіднілого поміщика. Випускник Київ­ського університету. З 1864 р. приват-доцент універси­тету. Брав активну участь у діяльності київської "Громади", очолюю­чи її ліве крило, яке на той час мало прогресивний характер.

Політичні погляди. Джерелами формування політичних поглядів були ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, поезії Т. Шевченка, а також соціалістичні погляди О. Герцена, М. Бакуніна, М. Чернишевського, західноєвропейських соціалістів. У своєму житті він пройшов певну еволюцію. В молодості він як соціаліст виступав за соціальне визволення народу, був політичним радикалом. Коли став професором Київського університету, то намагався синтезувати різні напрямки українства і поєднати їх у світогляд українського громадівства (фсдералістичного соціалізму).

Звільнений з університету (1875 р.) за "політичну неблагонадійність", змушений був емігрувати за кордон, 3 1878 р. у Женеві вида­є збірник "Громада", а потім у співпраці з С. Подолинським і М. Павликом – український журнал "Громада", став тісно співпрацювати з галицькими українцями. Його ідеалом стає поєднання національних і соціально-економічних інтересів у боротьбі за демок­ратичну Україну, оскільки істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом, вважав М. Драгоманов.

Вважаючи себе "поступовцем", М. Драгоманов обстоював реформістські змагання за політичні свободи в межах земськоконституційних реформ. "Не революція, а еволюція", – це був девіз Драгоманова", – писав Іван Франко. Драгоманов пропонував провести реформи з таких проблем: недоторканість житла та особи, недоторканість національностей в особистому і суспільному житті, свободу і рівність усіх віросповідань, свободу друку, сходок і товариств, самоуправління общин, земств. Ставив питання про відновлення Земського собору і встановлення відповідальності перед ним чиновників, перегляду соціально-еконо­мічного становища мас, проведення повної амністії політичних в'язнів.

І з соціально-політичною проблематикою пов'язувалися його погляди на національне питання. Національні права, на його думку, можуть бути осягнуті на грунті політичних свобод: чим більше полі­тичних свобод, тим більше національних прав. Як один із засновників федералізму й місцевого самоуправління, М. Драгоманов виступав за автономно-федеративний лад, на грунті якого можуть бути розв'язані соціально-економічні, державно-політичні і національні питання. Основою федеральної держави він називав обласну автономію, місце­ве самоуправління, які вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території. Федеративну республіку, засновану на принципах децен­тралізму, М. Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав із великою територією. "Незважаючи на глибоку й щиру любов до українського народу, він так і не спромігся виділити українське питання в самостійне, а звів справу національного визво­лення народу до питання про загальну децентралізацію російської держави".

У поглядах М. Драгоманова на проблеми держави й права Б. Л. Кухга виділяє наступні моменти. По-перше, це погляди на походження держа­ви, яка сама має розвинутися до вищої політичної організації людей – до всесвітньої федерації. По-друге, розробив питання суті держави і права у зв'язку з різни­ми формами політичної організації суспільства. По-третє, приділяв значну увагу формі держави. В даному випадку найкращою формою вважав федерацію, яка може утворитися в результаті децентралізації в управлінні державою, з дрібніших суспіль­них общин. По-четверте, політичні свободи неможливі без самоуправління громад, місцевого і федерального самоуправління. По-п'яте, сформулював свою політичну програму. В основі її була боротьба за Конституцію, проект якої він запропонував. Політична свобода утвердиться шляхом розгортання рухів в провінціях, а не декретами центральної влади. По-шосте, погляди М. Драгоманова на національне питання неод­нозначні і пройшли певну еволюцію.

Про соціалістичні переконання М. Драгоманова. Він багато зробив для пропаганди соціалістичних ідей у Галичині й на Україні, але нама­гався популяризувати соціалізм, який би не гнітив свободи особи – громадівський соціалізм, що був прийнятий українською громадою, не імперський.

І. Франко та марксизм. Одним із видатних представників політич­ної думки України був Іван Якович Франко (1856-1916 рр.) – поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Із-під його пера вийшло близько 3000 літературних творів, публіцис­тичних і наукових праць. У них глибоко відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи.

І. Франко не лише писав, але він діяв, – був одним із заснов­ників радикальної партії Галичини, членом багатьох наукових това­риств, редколегій. Наприкінці життя його, селянського сина, тепер світової слави письменника, вченого (але якого так і не затвердили доцентом рідного університету) висунули кандидатом на Нобелівську премію з літератури. Вирішальний вплив на його політичні переко­нання, на світогляд у цілому мав Т. Г. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося чітко негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.

Великий інтерес виявляв І. Я. Франко й до марксизму, ретельно ознайомився з "Капіталом" і навіть переклав українською мовою 24-й розділ, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він також проштудіював інші твори К. Маркса і Ф. Енгельса, зокрема "Маніфест Комуністичної парти", "Становище робітничого класу в Англії", "Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії", Ф. Енгельса "Анти-Дюрінг".

Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка. Поряд з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі і полі­тичного житія, до комплексного розв'язання важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.

Погляди І. Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов'язував із появою приватної власності і розшаруванням суспільства. Але найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апа­рат, що виступає як чинник насильства і тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. Марксизм наголошував на голов­ній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на ''якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів".

Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І. Франко разом з тим розумів, що саме селянство – неосвічене, з низькою політичною й загальною культурою – не здатне вести успішну боротьбу за соціа­лізм, і тому мало виступати разом із робітничим класом та іншими верствами. Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвер­дження соціалізму, І. Франко водночас стояв за соціалізм. Сама "народна революція" асоціювалася І. Франком з докорінною пере­будовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Ознаками майбутнього соціалістичного суспільства, за Франком, мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. У майбут­ньому суспільстві, на його думку, має утвердитися справжнє наро­довладдя, реальна, а не формальна демократія.

Велику увагу приділяв І. Франко розв'язанню иаціоналшого питання у майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українсько­го народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелі­генцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, "без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися". У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої уваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, національної мови, письменства, народної освіти.