4. Політичні погляді в Україні XVII-XVIII ст.

Конституція П. Орлика. Проблеми державно-політичного устрою. Серед найважливіших документів, які розкривають складні проблеми політичної боротьби, зміст тогочасних політичних ідей українського суспільства, слід назвати документи Пилипа Орлика (1672-1742 рр.). Ним розроблено досить прогресивні документи: "Вивід прав України", "Угода та Конституція". Проект Конституції П. Орлика за демократичною спрямованістю не мав на той час аналогів в Європі. П. Орлик, спираючись, як він зазначає, на традиції Київської української державності, тобто з часів Київської Русі, проголошує, "виводить" право України на самовизначення і незалежне державне існування: "Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи Вільною від чужого панування". Рішуче засуджуючи царизм за те, що він зрадів козаків, порушив умови договору 1б54 р., П. Орлик пише: "Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого закон­ного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів якого є: "народ завжди має право протестування проти гніту і привернути вживання своїх стародавніх прав...".

У своєму "Виводі прав України" П. Орлик, обстоюючи право на незалежність і соборність українських земель, звертається до суті тогочасного міжнародною права, виступаючи проти його неправиль­них концепцій. (Як відомо, в XVII і XVIII ст. міжнародне право допускало "інтервенції" і тільки після Віденського конгресу (1815 р.) "право невтручання" стає постулатом міжнародноїхі права.) Він гово­рить, що іноземні держави не повинні санкціонувати і потурати насиль­ству сильної держави над слабкішими.

Указані думки П. Орлика яскраво свідчать про його високий освітній рівень, правову і політичну культуру, що в його особі Украї­на мала визначного громадсько-політичного діяча.

Києво-Могилянська академія – центр формування національної свідомості. Кінець XVI – початок XVII ст. характеризується подаль­шим широким розвитком освіти в Україні. Тут знайшли добру основу ідеї гуманізму, характерні для Західної Європи. Розгалужена мережа братських шкіл, освітніх закладів у монастирях, просвітницьких осе­редків, друкарень сприяла швидкому розповсюдженню освіти, знань, прогресивних думок у суспільстві. В 1620 р. за ініціативи гетьмана Петра Сагайдачного в Києві була відновлена митрополія. Київ знову став головним культурним, духовним центром України.

На цьому ґрунті в Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти – Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Саме на основі Київ­ського братства, зокрема його школи (першим ректором якої був І. Борецький) та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. об'єднана школа – Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. Хоча у XVII ст. колегія не мала офіційного статусу, вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти. Тут вивчали п'ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук – граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.

Навколо академії гуртувалися найкращі освітники, науковці, громадські й церковні діячі. Їхня титанічна діяльність була спрямована на згуртування всіх сил, здатних підтримати культурно-національне відродження, на виховання свідомих носіїв цієї культури, що виборю­вала б національну незалежність. Значний інтерес становить доробок діячів академії, починаючи від її засновників – Іова Борецького, Малетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили – аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Могила Петро Симеоновнч (1596-1647 рр.) – церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерським архімандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков, у тому числі Софій­ського собору у Києві і Києво-Видубицького монастиря. Реставрував Софійський собор і будинки Києво-Печерського монастиря.

Суспільно-політичні погляди П. Могили досить складні, супереч­ливі. Так, він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але й одночасно писав про ідеального володаря – сильного, могут­нього. Сенс царської влади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками. Таким чином, церкві відводилася роль радника, а не верховника. Могила був одним із перших тогочасних мислителів, яких турбувало питання про майбутню українську державність. Він пов'язував її створенія з іншими державами, де панувало православ'я.

Таємницями сповнена вся біографія Петра Могили. Лише нещо­давно київський дослідник Олесь Білодід встановив точну дату його народження (1574 р.) Рішенням ієрархів Української православної церкви (1996 р.) він причислений до лику святих.

Чим знаменитий цей діяч? Передусім тим, що його ім'я увічнене в назві першого в Східній Європі вищого навчального закладу Києво-Могилянської академії. Він доклав чимало зусиль до об'єднання Печорської лаврської школи з братською на Подолі й цим започат­кував Могилянську колегію, яка з часом перетворилась на Академію за зразком європейських університетів (1632 р.).

П. Могила переніс досвід подібної академії з волинського Острогу, де засновником вищого навчального закладу виступив один з перших прихильників відродження на києво-руських теренах нової держави, яка згодом дістала назву Україна, князь Костянтин Острозький.

Ставши власником величезних володінь, князь К. В. Острозький ви­конав бажання своєї племінниці і заснував в Острозі академію (1576 р.), яка відрізнялася від європейських вищих навчальних закладів тим, що в ній більше уваги приділяли греко-візантійській культурній традиції та старослов'янській мові. Діяльність Острозької академії розпочиналася в умовах гострих релігійних дискусій. Відомий єзуїт Петро Скарга переконував, що не можна одержати вищу освіту, навчаючись слов'янською мовою. Викладачами волинського вищого навчального закладу були й іноземці, зокрема греки, але більшість – українці: серед них Д. Наливайко (рідний брат Северина Наливайка), Г. Смотрицький, І. Вишенський. Острозька академія передала еста-фету Києво-Могилянській, у 1661 р. було відкрито Львівський уні­верситет, 1805 – Харківський, у 1834 – Київський.

Повернемось знову до діяльності Петра Могили. Як прихильник української державності Петро Могила обстоював інтелектуальний шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та богослов­сько-наукову діяльність. Зусиллями та коштом Петра Могили вияв­лено та реставровано пам'ятки княжого Києва, зокрема Софійський собор, Десятинну церкву, Печорську лавру, Спас на Бересті. Петро Могила залишив по своїй смерті власну бібліотеку, будинки й двори на Подолі, хутір з господарством, понад 80 тисяч золотих, коштов­ності, тканини на одяг бідним студентам.

Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є поперед­ником руху за європейську спільноту. "Збережи академію", – це останні слова Петра Могили, сказані новому її ректорові Іннокентієві Пзелю.

Саме в розвиткові освіти та культури вбачав Петро Могила запо­руку оптимістичного майбутнього держави Руси-України. Уроки життя й діяльності Петра Могили – свідчення того, що держави зміцнюються, розвиваючи економіку, військову, адміністративну систе­му, але народжуються словом, тобто ідеєю. Сучасник П. Могили Богдан Хмельницький першим дав ім'я цій державі – Русь-Україна. Але по-справжньому утвердження її серед народів світу сталося лише на прозі третього тисячоліття.

Політичні погляди П. Могили на співвідношення церкви і держа­ви по-різному сприймали і розвивали діячі Києво-Могилянської ака­демії, зокрема Стефан Яворським (1658-1722 рр.), виходець із Східної Галичини. У радянській історіографії його оцінювали досить супе­речливо. Він представлявся як виразник інтересів реакційної церков­но-боярської аристократії, ворог прогресу і науки. У 1698 р. приступив до викладання в Києво-Могилянській академії.

Цікавим для нас є його погляди про співвідношення світської та духовної влади. Спочатку він дотримувався поширенної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними між собою. У Москві він намагався домогтися невтручання держави у справи церкви.

Водночас Яворський був прихильником централізованої царської влади. І ще одне: Яворський намагався пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під виливом широких зв'язків з Європою.

Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) – державний і культурний діяч, письменник, публіцист. Навчання почав у Києво-Могалянській академії, продовжив у Львові, Римі, але, не дослухавши там курсу геології, повернувся до Києва. Постригшись у ченці, почав викладати в Академії поетику, риторику, філософію. 1712 р. стає ректором Ака­демії, а через чотири роки Петро І викликав його до Петербурга і призначив радником з питань освіти й церкви. Активний учасник у Петрових реформах, теоретично обгрунтував їх.

Його праці, присвячені суспільно-політичній тематиці: "Слово про владу і честь царську", "Правди волі монаршої", "Духовний регла­мент", "Розшук історичний". У цих працях він:

гостро виступив проти киязівсько-боярської опозиції процесові централізації російської держави, а також проти зверхності та авто­номії влади церкви щодо держави;

проводить думку, що для людини більш природно творити добро, що є даром її природи, як і совість, яка спонукає людину на це добро;

верховна влада у своїй діяльності повинна дотримуватися принци­пу загальної користі, опікуватися народом, дбати про його добробут, державну безпеку, виховання.

У суспільно-політичній літературі окремі вчені Києво-Могилянської академії, долаючи релігійні канони, опір офіційної феодальної ідеологи, пропагували ідеї рівності людей. На порядок денний ставлять питання про соціальну справедливість, засуджують панівні верстви, що нещадно пригнічували селян. Так, І. Пзель у праці "Мир з Богом, людино" в релігійній формі виступив проти багатих землев­ласників, він осуджує також і вище духовенство, яке на його думку нічим не відрізняється від світських феодалів.

Безумовно, що вчені академії в силу їхньої історичної і класової обмеженості не могли обґрунтовувати шляхів радикального оновлення існуючого суспільного ладу. Вони вважали за можливе поліпшити його на основі самопізнання, морального вдосконалення. Деякі діячі ака­демії ідеалізували відношення в ранньохристиянській общині, їм імпо­нувала проповідь аскетичної спільності майна, принцип духовної рівності. Гідність людини вони вбачали не в благородності походження, а в праці і доброзичливому житті. В широкому спектрі поглядів і думок цих вчених ми повинні бачити також і розмаїття соціально-класових сил, які вони представляли, а саме: церковно-дворянські, раниьо-буржуазні і селянсько-ллебейські. Ідейні погляди і ідейна боротьба цих сил сприяла прискореному розвитку політичної думки в України, зростанню її впливу на хід суспільного розвитку.