Лекція № 2. Тема: Історія політичної думки Стародавнього Світу і Середньовіччя.

Мета: в ході лекції вивчити сутність та зміст наступних проблем, понять і категорій політології: зародження політичного життя суспільства. Утворення перших східних держав як основа появи перших політичних теорій, вчень. Особливості уявлень про політику в країнах Стародавнього Сходу. Політичні концепції Конфуція і Лао-Цзи.

Політичні вчення Стародавньої Греції. Політичні погляди Сократа. Ідеальна держава Платона. Аристотель про політику, державу і політичну справедливість. Політико-правові погляди Цицерона та Полібія.

Особливості розвитку політичної думки в період Середньовіччя. Політичні ідеї раннього християнства. Аврелій Августин. Політична думка часів середньовіччя. Фома Аквінський.

Література:

Аристотель. Политика // Сочинения: В 4-х т. – М., 1983. – Т. 4.

Переламов Л. С. Конфуциаиство и легизм в политической исторки Китая. – М., 1981.

Семенко И. Я. Афоризмы Конфуция. – М., 1987.

Бергер А. К. Политическая мисль древнегреческой демократии. – М., 1966.

Доватур А. Й. Политика й полития Арисготеля. – М., 1965.

Медіссон В. В. та ін. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: навч. посібник. – К., 1996.

Нерсесянц В. С. Политические учення Древней Греции. – М., 1979.

Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима: ІІ–І вв. до н. е. – М., 1977.

Чегуров И. С. Политическая идеология Средневековья: Византия и Русь. – М., 1990.

Політологія / За ред. акад. О. І. Семківа. – 2-ге вид. – Львів, 1994.

Основи політології: Курс лекцій. – 2-ге вид. / Відп. ред. Б.Л. Кухта. – К., 1992.

План.

1. Політична думка в країнах Стародавнього Сходу.

2. Політичні доктрини Античності.

3.Політична думка в середньовіччі.

1. Зародження і розвиток політичної думки в країнах Стародавнього Сходу. Виникнення політичної думки, як вже було вказано, сягає своїми коріннями в сиву давнину. Цей процес нерозривно пов'язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади. Людству потрібно було затратити майже два тисячоліття досвіду державного управління суспільством, перш ніж склалися можливості перших теоретичних узагальнень і висновків щодо політичного житія як особливої сфери суспільних відносин. Формування політичної думки як у Стародавньому Сході, (в Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, Персії), так і у Стародавньому Заході (в Греції, Римі) пов'язано з тією стадією розвитку суспільства, коли з'являється класова диференціація і виникає державність.

Міфологічні уявлення про політику. У своєму виникненні політична думка всюди у давніх народів – єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, євреїв римлян та ін. – бере початок з міфоло­гічних джерел. У III-ІІ тисячоліттях до н. е. мислення людей ще перебувало під владою міфологічних уявлень про оточуючий світ. Міфи існували в усіх народів. До цих пір у міфах ми знаходимо відповіді людини докласового суспільства на багато питань її життя міфах про походження світу і людини існує дві ідеї. Це ідея творен­ня, тобто створення Всесвіту, Землі, рослинного і тваринного світу, в тому числі і людини надприродною силою або істотою, й ідея розвитку світу із якогось безформного стану – хаосу, мороку, води, яйця. Міфологічні уявлення про оточуючий світ відбились і на полі­тичній думці: в її основі була ідея божественного першоджерела політичних порядків. Щоправда, взаємовідносини земних і небесних володарів трактувалися по-різному. Для стародавніх єгиптян, вавилонян, індійців боги за будь-яких обставин самі залишалися вершите­лями земних справ, першими законодавцями і правителями.

У стародавніх китайців було дещо інше уявлення: для них імпе­ратор був єдиним провідником волі небесних сил. Боги наділяли його повнотою земної влади, надаючи йому для її здійснення особ­ливі внутрішні сили і можливості. У І тисячолітті до н. е. у ході розвитку суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духовній культурі, людство робить перші кроки в бік раціонального пізнання. Спочатку стародавні мислителі лише фіксували існування суспільно-політичного устрою, не ставлячи за мету його зміни. Потім деякі з них почали міркувати над удосконаленням соціально-полі­тичного устрою і пропонувати шляхи його вдосконалення. Переважно їхні ідеї (Конфуцій та ін.) зводилися до морального виховання правителів і підлеглих, що політика ґрунтувалася на нормах моралі.

Конфуцій (551-479 до н.е.) визнавав божественне походження влади імператора, але відмовляється від божественного походження держави, яка, згідно з його вченням, виникла із об'єднання сімей. Ідеальна держава, на його думку, повинна являти собою велику патріархальну сім'ю. В ній сувора влада правителя повинна спиратися на його особистий авторитет. Відносини в державі повинні регулюватися насамперед мораллю.

Будучи прибічником ненасильницьких методів правління, Конфу­цій усі негаразди у житті, державної політики пояснював поганими звичаями людей, а головною метою державної політики оголошував виховання гарних звичаїв. Найбільш високі вимоги він висував до морального виховання правителів, указуючи, що моральність правля­чих визначає моральність підданих. Конфуцій виступав прихильником ненасильницьких методів управління державою. “Навіщо, правлячи державою, – говорив він, – вбивати людей? Якщо ви будете прагнути до добра, то й народ буде добрим. Мораль доброго мужа подібна вітру, мораль низької людини подібна траві. Трава нахиляється туди, куди дме вітер”. І все ж Конфуцій залишається на позиціях родової знаті, вихвалюючи її особливу роль в управлінні державними справами. Головною умовою влади, на його погляд, є віра в доброго правителя, здатного зробити державу стабільною. Конфуцій у 22 роки почав навчати дітей і прославився як видатний учитель Китаю. В школі Конфуція викладались чотири дисципліни: мораль, мова, політика та історія. В центрі його уваги була проблема людини, її розумове і моральне обличчя.

Конфуціанство, Стародавньо китайська філософська школа, потім найбільш впливове із трьох головних філософських течій: конфуціанство, даосизм і буддизм. Першим етапом становлення конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його інтерпретації конфуціанство було етико-політичним вченням, в якому центральне місце займали питання моральної приро­ди людини, її етики і моралі, життя сім'ї, управління державою. Після смерті Конфуція конфуціанство розпалося на вісім шкіл.

Лао-Цзи (VII-VI ст. до н.е.) напівлегендарний китайський філософ, якому приписується авторство трактату “Дао-децзін” – головного твору даосизму. Основоположною категорію даосизм має “дао”, що символізує природний, незалежний ні від кого і ні від чого перебіг подій, втілення чеснот, природної справедливості та загальної рівності. Будь-які відхилення від “дао” засуджуються. Надмірне збагачення розглядається як порушення “дао”, так само як штучна державотворчість, усі прояви насильства і війна. Водночас засуджуються ідеї, спрямованы на подолання тих чи інших відхилень від “дао”.

Основним принципом поведінки проголошується “увей” – “недіяння”, що тлумачиться ніяк цілковита бездіяльність, суцільна пасивність, а як можливість діяти, не віходячи від вимог “дао”, без боротьби. Таким чином, даосизм в усіх сферах, у тому числі й у політиці, орієнтував на поміркованість, стриманість, незмінність природного стану справ.

Цивілізація і всі її надбання розглядаються як штучно утворені, що протистоять природному і підривають природний порядок. Держава повинна бути маленькою, державою – селом, а народ – безграмотним, недоумкуватим, що дозволить зробити головними методами управління “мудрість простоти”, засновувану не на знаннях, а не інституції, та “не діянні”, тобто інертність адміністрації умовою стабільного природного розвитку держави.

2. Політичні доктрини античності. Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу по праву вважаєть­ся політична філософія Стародавньої Греції. Суспільно-політична думка Стародавньої Греції в цілому була позбавлена того містичного відтінку, який характеризував всю філософію Стародавнього Сходу. Дискусії проводились в живій, природній формі. Робились спроби до пізнання загальних закономірностей суспільного розвитку, зміни форм державної влади. Уявлення про державно-політичний устрій складались у боротьбі двох основних напрямків – раціонально-ідеаліс­тичного і стихійно-матеріалістичного. Найбільш відомими представ­никами є Платон і Арістотель (V-IV ст. до н.е.). Гео­графічне положення Греції сприяло виникненню невеликих окремих економічно-політичних центрів, міст-полісів. Особливе місце серед, них зайняли міста-держави Спарта й Афіни.

Загальною рисою для всіх грецьких філософів було уявлення про те, що суспільна перебудова повинна здійснюватися не лише для зміцнення державної влади, а й з метою створення необхідних умов для реалізації природного права людини. Вже в Стародавній Греції у філософських трактах з’являються й обґрунтовуються поняття “держава”, “влада”, “демократія” та інші, які є продуктом добровільної громадської згоди.

Сократ (469-399 рр. до н.е.) займався раціональним, логічно-понятійним обґрунтуванням об’єктивної природи і моралі, моральної політики і права. Політичний ідеал для Сократа – правління знаючих, тобто дотримання принципу компетентності в державному правлінні.

Сократ був принциповим прибічником законності. Вказуючи на збіг законного і справедливого, Сократ використував законність як один із критеріїв своєї кваліфікації різних форм державного ладу та правління.

Царство – влада, що ґрунтується на волі народу і заснована на державних законах.

Тиранія – влада проти волі народу в основі якої лежить свавіля правителя.

Аристократія – влада невеликої кількості освічених людей, які виконують державні закони.

Плутократія – влада багатих.

Демократія – влада, заснована на волі всіх.

Кращою формою правління на думку Сократа є аристократія.

Першим в історії європейської політичної думки Сократ сформулював теорію договірних відносин між державою і її громадянами. Прийняття громадянства, пояснює Сократ, має бути добровільним, але залишаючись в країні громадяни свідомо погоджуються виконувати всі накази держави та її органів не мають права змінювати їх насильницькими засобами.

Центром філософії Сократа була людина та її відносини з суспільством, законами, богом. Головним завданням його філософії є обґрунтування релігйно-морального світогляду. У зв’язку з цим, Сократ особливу увагу приділяв пізнанню суті добродетелі, тобто того що є моральним. Справжня моральність, це знання того що є благом, прекрасним і корисним для людини.

На думку Сократа, державою мають правити освідченні та моральні люди. Пізнати мораль, означає пізнати три головні добродетелі: стриманість, мужність, справедливість, вони є вічними та незмінними, на них грунтуються всі земні закони.

Платон (427–347 рр. до н.е.) спробував сформулювати найголовніші принципи і правила, орієнтовані на створення стабільного суспільно-політичного ладу. У своєму діалозі “Держава” він проводив думку про те, що основною ідеєю будь-якої держави є ідея справедливості, яку можна досягти тільки створив ідеальну державу на чолі з вибраними мудрецями.

Ідеальна держава ґрунтується на поділі праці між групами вільних громадян. При розподілі громадян на окремі групи Платон керується класифікацією частин душі. Розумній частині душі повинен відповідати розряд правителів – філософів; афективній частині, що рахує пристрасті – розряд воїнів; жаданій частині душі – розряд ремесленніків. Кожний розряд повинен обмежуватися виконанням своїх обов’язків і не втручатися у функції інших.

Платон негативно ставиться до приватної власності, як джерела протилежних інтересів, що послаблюють державу. Тому в ідеальній державі Платона приватну власність для правителів і воїнів ліквідовано.

Ідеальна держава як правління кращих і благородних – аристократія. Цьому кращому типу правління Платон протиставляє інші чотири “нестійкі” тимократію, олігархію, демократію, тиранію. Кожна форма держави гине через внутрішні, властиві її власному принципу протиріччя і зловживання.

У праці “Політика” Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальною є наявність справжнього знання і уміння правити людьми. Суть цього знання в розумінні суті наслідування божественних зразків правління. Володіння політичним мистецтвом відрізняє справжніх правителів від всіх інших. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організовувати і вести загальнодержавне життя, плести політичну тканину.

У праці “Політика” Платон виділяє такі форми політичної влади:

1. монархія;

1. влада небагатьох;

2. влада більшості.

Залежно від наявності або відсутності законності вони діляться :

1. царство і тиранія;

1. аристократія і олігархія;

2. демократія з законами і без них.

Арістотель(384–322рр. до н.е.) заклав основні політичної науки як амостійної дисципліни. Аристотель виділив наукове вивчення визначеної галузі суспільних відносинв в самостійну науку про політику. Але те, що Арістотель вважав наукою про політику, була нерозчленованою, комплексною предметною галуззю, яка включає в себе, крім політики, етику й економіку. Етику Арістотель розглядав як початок політики і складову частину її вступу. В ієрархії цілей, до яких змагають різні науки, політична наука, належить вищій меті. Вона охоплює цілі всіх інших наук про практику. Сама ж політика – теж наука про практику, діяльність, вищі блага держави та людини.

Держава за Аристотилем, – продукт природного розвитку. Вона подібна до таких первинних відносин, що природно виникли, як сім’я і селище. Але держава – вища форма відносин. Людина за своєю природою істота політична і в державі завершується генеза цієї політичної природи вільної людини.

За своєю формою держава є організацією і певною сукупністю громадян. Громадянин, на думку Аристотеля, це той, хто може, брати участь у законадавчий і судовій владі держави. Спроможними до громадянства мають бути люди, що посідають помірний достаток – ”середній клас”. Чим більше у пропорційному відношенні середній клас, тім прочнішаю є держава.

Арістотель розрізняв три хороші і три погані способи правління державою. Хороші способи виключають можливість корисливого використання влади, а сама влада служить суспільству в цілому: монархія, аристократія, політея. При поганих формах державної влади правителі мають на увазі тільки своє особисте благо: тиранія, олігархія, крайня демократія.

Велику увагу Аристотель приділив вченню про державні перевороти. Справедливі перевороти це ті, які підіймають особи, що користуються меншими правами з метою зрівняння в правах з іншими. Несправедливі, ставлять метою отримати більше прав ніж у інших.

Як необхідну якість держави Аристотель виділяв військову силу, яка необхідна для підтримання авторитету влади проти непокірних в середені держави і відбиття несправедливих зазіхань ззовні.

Полібій (бл. 200 – бл. 120 рр. до н.е.) пояснював особливість всіх людських відносин характерними рисами того чи іншого державного устрою. історію виникнення державності і наступної зміни державних форм. Полібій зображав як процес, що розвівається за законом природи. За Полібієм, кругообіг державних форм такий: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Зміну державних форм він пояснював падінням звичаїв і представників влади. Кінцевий пункт природного розвитку форм держави збігається з вихідним, кругообіг починається заново. Полібій відзначав нестійкість, властиву кожній окремій державній формі, яка втілювала лише якістно одну засаду і якій неминуче судилося виродитися в свою протилежність. Основну перевагу змішаної форми правління Полібій вбачав у забезпеченні належної стійкості держави. Аналізуючи прояви змішаних, на його думку, форм держави в Римі. Полібій каже: ”якщо ми зосередимо увагу на владі консулів, держава виявиться монархічною і царською, якщо на сенаті – аристократичною, якщо будь – хто візьме до уваги лише становище народу, він напевно визнає римську державу демократією.” Показуючи таким чином, що правління державою у римлян розподілялось між трьома владами.

У змішаній формі держави повна жменя представників різних форм правління не з’єднуються в одне начало, а будучи роз’єднаними, сполучаються і співіснують, взаємо зрівноважуючи одне одного і тим самим стабілізуючи увесь державний лад. У змішаній державі повноваження правління не зосереджені в одному центрі, а розподіленні меж різними, взаємно врівноважуючими началами.

Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) – знаменитий римський державний діяч, оратор і мислитель.

Цицерон визначав державу як здобуток народу. Він підкреслював, що “народ – не будь-яке об’єднання людей, зібраних разом хоч яким би то було способом, а об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою щодо питань права і спільних інтересів”. Тим самим держава в трактуванні Цицерона бачиться не лише виявом загальних інтересів усіх її вільних членів, а одночасно і як одностайна правова єдність тих членів, окреме правове утворення.

Основну причину походження держави Цицерон вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон визначає споконвічний зв’язок держави з сім’єю і власністю і відроджує положення стоіків про те, що причиною утворення держави є охорона власності.

Крітерій розрізнення форм державного ладу Цицерон вбачав у “характері і волі” тих, хто править державою. Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу. Під політичним впливом Арістотеляі, Полібія, Цицерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв’язку та єдності.

Спотворені форми правління – тиранія одноосібних володарів або натовпу, панування кліки багатих і знатних не є, згідно з Цицероном, формами держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи, інтересів, загальнообов’язкового права.

Сама держава з її встановленими законами є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедливість і право.

3. Політична думка в середньовіччі. Основні напрями її розвитку були тісно пов'язані з соціально-структурними особливос­тями феодального суспільства, насамперед із засиллям католицької церкви в усіх галузях духовного життя. Вчення середніх віків мали ряд спільних рис:

1) підкорення "пряме чи побічне" ідеологічним цілям церкви;

2) поклоніння перед авторитетами й освяченою церквою книжковою мудрістю;

3)абстрактно-метафізичний стиль філософствування.

Учені-філософи середньовіччя займалися такими основними проблемами:

співвідношення Бога і світу;

релігійна віра і наукові знання;

теологічні і філософські істини.

Розвиток політичної думки далі йшов двома шляхами:

перший – пов'язаний з формуванням авторитарної проліатської влади на території західних провінцій колишньої Римської імперії;

другий – пов'язаний із формуванням абсолютистських монархій (деспотій) східного типу, що виникали насамперед на території східних провінцій колишньої Римської імперії. Цей шлях, пов'язаний передусім із феноменом Візантії.

Аврелій Августин (354-430 рр.) у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, причому настільки довершену, що впродовж восьми століть Захід не зміг створити нічого подібного. Під кутом зору політичної науки можна вирізнити два найважливіші складники його вчення. Передусім його теорія особистості, в центрі якої – становлення “нової” людини у її відношенні до Бога й до світу. Августин утверджував віру в силу людської особистості, спрямованої до істини і добра. Гріховне суспільство або ж не знає божого закону, або ж знає, та не може його здійснити. Людських сил для спасіння хворої душі кожної людини недостатньо, – лише “Божественна благодать” здатна вилікувати душу. Отже, Віра – єдине джерело істини і спасіння. Августин вперше показав, що життя душі окремої особистості, життя “внутрішньої людини” надто складне і наврядчи остаточно визначене. Людина потребує постійного догляду й спостереження.

У безпосередньому зв’язку з теорією особистості перебуває інша теорія Августина – теорія християнської держави. Не вірячи в моральність земних держав, Августин вважав їх за різновид необхідного зла. Немав він особливих ілюзій і щодо християнської держави, хоч і вважав її, за недосконалості суспільного впорядкування життя, зразком “града земного”, сутність якого передавав такими словами: “Держава найкраще впорядковується і зберігається, коли вона заснована й пов’язана вірою і тісною злагодою, коли всі люблять спільне благо; вищим же благом є Бог”.

Суттєвою хибою його концепції було визнання права та обов’язку для церкви користуватися примусовою владою держави, або змусити “заблудлих” покоритися і з’єднатися з правовірними.

Фома Аквінский (1226-1274 рр.) Аквіант, як його називали, слідом за Августином розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і верховним правителем якого є Бог. Головну мету і виправдання держави він убачав у збереженні суспільної злагоди і громадянського миру. Влада, на думку Фоми Аквінського, має божественних характер і відповідає природним потребам людини – бути моральною, розумною, соціальною і політичною істотою. А в тім, божественна воля не поширюється на отримання й використання влади, тому останнє може противорічити волі верховного правителя ідеалізуючи змінну форму держави, Аквінський віддав перевагу монархії. Влада монарха повинна бути єднальним началом і спиратися на мудрість правителя. Але, цю владу необхідно обмежувати законами, рахуватися з волею народу. На випадок нестерпної тиранії він допускав навіть вбивство тирана народом.

Як і Августин, Фома Аквінський намагався обґрунтувати верховенство церкви над світською владою, закликав світську раду безжально карати єретиків. Отож гуманістичне за суттю вчення філософа-мораліста в соціально-політичному контексті виявлялося водночас теоретичною підставою та виправданням інквізиції.

.....................................................................................................................................