ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО ТА МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦІПЛИН

КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ

ПОЛІТОЛОГІЯ

Теми лекцій

Лекція № 1.

Тема: Предмет, методи і функції політології.

Лекція № 2.

Тема: Історія політичної думки Стародавнього Світу і середньовіччя.

Лекція № 3.

Тема: Політичні вчення Нового часу.

Лекція № 4.

Тема: Основні тенденції розвитку політичної науки у ХІХ – XX ст.

Лекція № 5.

Тема: Становлення і розвиток політичної думки в Україні.

Лекція № 6.

Тема: Суспільно-політичні доктрини сучасності.

Лекція № 7.

Тема: Політична система і держава.

Лекція № 8.

Тема: Походження та сутність влади.

Лекція № 9.

Тема: Політична свідомість та культура.

Лекція № 10.

Тема: Людина у політичних відносинах і процесах.

Лекція № 11.

Тема: Політичний процес.

Лекція № 12.

Тема: Національна політика.

Лекція № 13.

Тема: Світовий політичний процес.

Лекція № 1. Тема: Предмет, методи і функції політології.

Мета: в ході лекції вивчити сутність та зміст наступних проблем, понять і категорій політології: сутність та основні виміри політики. Політика як об’ єкт політології, сфери вивчення політики. Політика як теоретичне значення. Політика як наука і мистецтво. Головні принципи наукового визначення політики: єдність соціально-класового і загальнолюдського, принцип демократизму, гуманізм політики, моральність політики.

Об’єкт і предмет політології. Підходи до визначення предмету політології. Сутність, форми, особливості розвитку і функціонування політології, її місце в житті суспільства. Специфіка політології в системі гуманітарних наук: взаємозв’язок та взаємозалежність. Відносно самостійний, комплексний та загально-цивілізаційний характер політології. Основні напрямки дослідження політології. Система категорій політології. Підходи до визначення основних категорій політології. Аналіз методологічної бази дослідження політичної сфери. Головні методи дослідження в політології: системний, історичний, біхевіористичний, порівняльний, кількісні методи. Функції політології: теоретико-пізнавальна, методологічна, аналітична, регулятивна, прогностична, світоглядна.

Література:

Беляев А.А. Политика и ее роль в развитии общества // Социально-политические науки. – 1991. – № 3.

Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произвед. – М., 1990.

Лузан А. Плітика і суспільство (до засад політичної науки) // Політологічні читання. – 1993 № 1.

Муляр В. І. Загальна політологія: Курс лекцій. – Житомир, 1994. – С. 4-12.

Кухта Б. З історії української політичної думки: Навч. посібник. – К., 1994.

Основи політології: Курс лекцій (Відп. ред. Б. Л. Кухта). – Львів, 1991.

Основи політології: Навч. Посіб. / Кер. автор. кол. Ф. М. Кирилюк. – К., 1995.

Політологія: Курс лекцій / За заг. ред. С. Дзюбка. – К., 1993.

Політологія / За заг. ред. О.І. Семківа. – 2-ге вид. – Львів, 1994.

Потульницький В. Теорія української політології. – К., 1993.

Федун Л. А. О предмете и методе политологии // Социал.-полит. науки. – 1991. № 3.

Рябов С. Г., Томенко М. В. Основи теорії політики. Розд. І. – К., 1996.

Лазаренко О.В., Лазаренко О.О. Теория политологии . – К., 1996.

План.

1. Політика як суспільне явище та об'єкт політології.

2. Предмет політології.

3. Категорії та методи політології.

4. Функції політології.

1. Політика як суспільне явище та об’єкт політології. Політична наука тісно пов’язана з політикою, витікає з неї, так чи інакше аналізує різні аспекти політичного життя. Термін “політика” походить від давньогрецького polis (місто-держава) та його похідних politike (мистецтво управління державою), politeik (конституція). Тобто ці поняття вказують на державу як на одну з центральних категорій політики, а точніше – політичної науки, і як такі вони беруть свій початок від Платона та Аристотеля, які тісно пов’язували політику з державою. У більш загальному вигляді політика – це особливий вид людської діяльності, пов’язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної. В літературі зустрічаємо і більш конкретні визначення політики, а саме, що це сфера відносин між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема здобуття, утримання і використання державної влади.

На різних етапах розвитку суспільствознавство помітний внесок у дослідження політики внесли Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Мотеск′є, Т. Пейн, Т. Джефферсон, А. Токвіль, М. Вебер і багато інших мислителів минулого. Західна політологія розглядає три послідовні сфери, в яких політика являє інтерес для політолога:

- політика, що визначається як курс, на основі якого приймаються рішення, заходи щодо формування і вдосконалення завдань;

- політика, яка розуміється як конкретна сфера, де окремі люди і політичні утворення ведуть боротьбу за здобуття державної влади;

- політика, яка розглядається більш широко, а саме як мистецтво управляти людьми.

Суспільство як об’єкт політики являє собою органічну єдність, а не механічну сукупність усіх сфер суспільного життя. Ця єдність народжується насамперед взаємопроникненням економіки і політики. Визначальну роль в їх єдності посідає економіка, яка виступає щодо політики її матеріальною основою. Політика проявляє себе або повинна проявляти як свідоме використання економічних законів. Звідси можна зробити важливий висновок про те, що політик повинен знати ці закони, оскільки “ми можемо стільки, скільки знаємо” (Ф. Бекон). “Лише та політика реалістична, яка відображає нагальні інтереси трудящих, насамперед виробників матеріальних благ”. Саме тому В. Ленін розглядав політику як концентроване вираження економіки. Без правильного політичного підходу до економічних проблем жоден клас, жодна соціальна група, політична партія, “партія влади” чи будь-кого не утримує свого панування. Водночас політичний підхід не означає штучної політизації економіки. Його сенс полягає, принаймні, у двох аспектах:

- забезпечити її науковий аналіз з точки зору об’єктивних законів суспільного розвитку, а не окремих, нехай і найвидатніших, особистостей чи груп людей;

- дотримання громадянської відповідальності за вирішення економічних питань.

Тим самим політика виступає засобом вирішення економічних питань в умовах переходу до цивілізованих ринкових відносин. Порушення вказаних умов неодмінно призводить до негативних наслідків, затягування процесу виходу із гострої економічної кризи, в якій опинилося наша країна. Перед усім ніяк не визначимося, кому віддати перевагу в наділені владними повноваженнями. Практика підтвердила порочність гасла “політика – командна сила”. Віра у всесилля політики веде до суб’єктивізму, свавілля, авантюризму, більше того, до політичних провалів.

Політична боротьба, що нині точиться у верхніх ешелонах влади української держави – закономірне явище. Вона є відкритою, відбувається на очах у широких мас. Відкритість допоможе знайти істину. Люди повинні знати, як робиться політика. Справді, “політика повинна бути справою народу” (В. Ленін).

Доречно нагадати, що протягом кількох десятиліть політичне керівництво колишнього Союзу не було зацікавленно в тому, щоб люди розуміли, як “робиться” політика. Це могло призвести і призвело до відчуження широких мас від політики, політичної влади. Політичні рішення, які вироблялись у верхах, сприймались людьми як такі, що прийняті непересічною мудрістю вищого керівництва. Насправді ж у цих рішеннях містилася чимала частка волюнтаризму, суб’єктивізму, а часто й некомпетентності. Поряд з економікою більш чи менш істотний вплив на політику справляють інші фактори: культура, мораль, традиції, географічні, соціально-демографічні, соціально-психологічні умови та ін.

Політика як наука і як мистецтво. Політика виступає одночасно і як наука, і як мистецтво політичного керівництва. Як наука політика виходить із законів суспільного розвитку, із суворого наукового аналізу суспільно-політичного життя й, отже, невіддільна від теорії, яка відображає ці закони і служить методом аналізу дійсності. Про це детально – в наступному питанні даної лекції. Політика як мистецтво має справу з суб’єктивною стороною соціальних процесів. Вона пов’язана насамперед з умінням політика працювати з людьми і полягає в його здатності вибрати форми участі мас у політичному житті, які відповідали б даному етапу суспільного розвитку і рівню її політичної культури і політичної свідомості. Характер, зміст і результати діяльності політики, політичного лідера, його успіхи і невдачі залежать від багатьох факторів, і насамперед від рівня його підготовки, знань, досвіду, інтуїції, кваліфікації, ідейних і політичних орієнтацій, від уміння і здатності аналізувати і прогнозувати хід подій.

Політика – творення цілісне, органічне. В ній немає якихось самостійних, відокремлених сфер чи компонентів, які існують незалежно одна від одної. І мова йде не лише, наприклад, про єдність зовнішньої політики, а й про такі її аспекти, як науково-технічна політика, екологічна, військова, культурна, національна і т. д., які взаємопов’язані і взаємозумовлені конкретно історичною системою економічних інтересів і відображають складний і суперечливий вузол суттєвих завдань і проблем.

Для того, щоб скласти більш чи менш повне уявлення про політику, слід керуватися принципами її наукового визначення. До таких принципів належать такі:

- єдність соціально-класового і загальнолюдського. Згідно з цим принципом загальнолюдські інтереси в умовах цілісного і взаємозалежного світу вище соціально-класових, а кожна класово орієнтовна дія в середині країни чи на міжнародній арені тільки тоді національна, коли вона відповідає національнім і загальнолюдським інтересам;

- принцип демократизму. Суть його полягає в тому, що кожний громадянин повинен бути поставлений у такі умови, щоб він міг брати участь і в обговоренні законів держави, і у виборі своїх представників, і в проведенні державних законів у життя. Демократизм – необхідна умова подолання відчуження людини від політики;

- гуманізм політики. Політика повинна базуватися на одному з основних, загальнолюдських суспільних ідеалів – соціальній справедливості;

- моральність політики. В наші дні, в умовах плюралізму, особливу значущість набуває моральність політики, її етичний характер. При вирішенні конфліктів не можна допускати збройного втручання, не випробувавши політичних методів.

Риси політики. Політика – це: сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення й протиборства; спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началу, значущому й обов’язковому; рух соціальних груп, спільнот, які прагнуть реалізувати свої інтереси через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти суспільства; засіб збереження єдності і цілісності суспільства; чинник становлення людини як вільної, унікальної і неповторної.

2. Предмет політології. Щодо тези науки про політику, то згідно з реально існуючими писемними джерелами знання про політику як цілісна політична думка налічує близько двох з половиною тисячоліть, а на Сході, в Стародавньому Китаї та деяких інших країнах – ще більше. Проте – підкреслюють українські вчені-політологи Ф. М. Кирилюк, В. Г. Антоненко – у найрозвиненіших формах знання про політику виникає в європейському обширі, точніше – з політичної думки античного світу.

У зарубіжній і вітчизняній політологічній літературі існують різні точки зору щодо визначення предмета, місця і ролі політології в системі наук про політичну діяльність узагалі, тобто про всі процеси, що відбуваються у політичній сфері життя суспільства. Інші – поняття “політологія” і “політична наука” розрізняють. За прийнятою зарубіжною і вітчизняною термінологією, політологія і політична наука – синоніми. На думку багатьох зарубіжних і вітчизняних політологів, політична наука складається із чотирьох частин: політичної філософії, вчення про політичні інститути, політичної соціології і міжнародної політики. При цьому політична філософія є основою для всіх інших суспільних наук.

Своєрідність політології полягає у тому, що всі соціальні явища і процеси вона розглядає відносно політичної влади. Без влади не може бути політики, оскільки саме влада виступає засобом її реалізації.

Об’єктом дослідження політології є політичні відносини в суспільстві, політичне життя суспільства в найрізноманітніших її проявах. Сфера політичних відносин, політичного життя набагато ширше за те, що можна було б назвати суто політичним, тобто питання про владу. Сюди включають як процеси розвитку і функціонування влади, так і те, що є об’єктом політичного впливу – економічні, соціальні і духовні інтереси. Тобто сфера політичних відносин – це сукупність усіх об’єктів політичної діяльності. Тому політичні відносини є об’єктом вивчення не лише політології, а й філософії, соціології, права, історії та інших наук. Але кожна із цих наук має свій предмет у вивченні даного об’єкта.

Предмет дослідження політології – об’єктивні закономірності виникнення і еволюції політичних інтересів, поглядів відносини людей, становлення, розвитку і змін політичної влади, закономірності політики і політичної діяльності, розвитку політичного процесу. У вітчизняних підручниках з політології зустрічаємо і більш широке визначення її предмета. Так, О.І. Семків, говорячи про предмет політології як самостійної наукової дисципліни, вказує, що вона містить в собі політичну теорію, історію політичної думки, науку про владу, політичні партії, громадські організації та суспільно-політичні рухи, інститути демократії і політичні режими, дослідження відносин між соціальною структурою суспільства, з одного боку, і політичною поведінкою його складових – з іншого. І. С. Дзюбко та інші політологи окреслюють таке коло основних проблем, що становлять предмет політології:

- влада і владні відносини в суспільстві;

- закони та принципи формування, функціонування і розвитку певних політичних систем та їх елементів;

- механізми дії і форми вияву закономірностей в діяльності особистості, соціальних груп, класів, націй і держав;

- політична поведінка та пов’язані з нею проблеми цілей і засобів, лідерства та ін.;

- політична культура та політична свідомість;

- світовий політичний процес.

Саме ці проблеми з певними, здебільшого незначними варіаціями, лежать в основі університетських курсів політології в країнах Заходу.

Виходячи із наведених визначень предмета політології, можна виділити такі його структурні елементи:

- держава та її органи;

- партії, громадські об’єднання, організації і рухи;

- засоби масової інформації;

-політична діяльність усереднені країни і на міжнародній арені;

-особа як об’єкт і суб’єкт політичної діяльності.

3. Основні категорії політології. Категорії – це загальні поняття науки про політику, вони невіддільні від законів. У них розкриваються необхідні зв’язки, фундаментальні положення науки, суттєві елементи її структури. Категорії – найбільш загальні, фундаментальні поняття науки, що відображають істотні сторони її предмета, розкривають необхідні зв’язки, “вузлові пункти” науки. Категорії можна класифікувати в трьох вимірах:

1. Категорії, що розкривають діалектику політичного буття і свідомості:

- політичні відносини;

- політична теорія;

- політичне життя;

- політична психологія.

2. Категорії, що розкривають взаємозв’язок і взаємодію політики і суспільства:

- держава;

- громадянське суспільство;

- політична влада;

- політичний режим.

3. Категорії, що розкривають систему відносин “людина – політика”:

- політична участь;

- політична активність;

- політична індиферентність;

- політична культура.

Існує, також розподіл категорій політології на чотири групи: загальні, структурні, функціонування та розвитку.

Загальні – політика, влада, демократія, свобода, українська національна ідея, український менталітет і т. п.

Найважливіші категорії структури – політична система, політична організація, політична партія, громадсько-політичний рух та ін.

До категорії функціонування належать такі, як політична діяльність, політичний процес, політичний конфлікт, політична боротьба та ін.

Категорії розвитку включають політичну революцію, контрреволюцію, еволюцію та ін.

Методи науки про політику. При вивченні політичних явищ і процесів політична наука використовує різноманітні методи дослідження, аналізу й прогнозування. Зважаючи на величезні масштаби соціальної практики, що входять у сферу науки про політику, остання використовує практично всі методи соціальних наук: правові, соціологічні історичні, математичні, загально логічні (аналіз і синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделювання). Проте загальною методологічною основою досліджень залишається діалектико-матеріалістичний метод. При дослідженні сучасних політичних ситуацій неможливо ігнорувати його основні положнння: про конкретно-історичний підхід до аналізу явища дійсності, визначення впливу економічної сфери на пояснення політики, її суті та ін. Існують такі методи, використання яких у сукупності перетворює науку про політику на самостійну дисципліну. Серед методів дослідження політичних явищ і процесів політична наука найбільш широко використовує такі:

Системний метод. Йому політологи надають особливої пізнавальної цінності. Системний метод передбачає комплексний аналіз найскладніших механізмів функціонування політичних систем як цілісностей (наприклад, капіталістична система, політична система США та ін.); підсистем як частини глобальних систем (партійна система, система місцевого самоуправління та ін.); елементів політичної систем (політична партія, громадяни тощо), а також при аналізі таких проблем, як політичні інтереси, національні інтереси, політичні рішення.

Історичний метод відіграє важливу роль у науковому пізнанні реальних політичних систем, політики і політичних явищ. Він передбачає вивчання історичних процесів і історії політики, причини тієї чи іншої будови і функціонування політичних систем. Суть історичного методу полягає в тому, щоб, розкриваючи діалектику реальних діалектичних процесів, трактувати політичні системи, інститути і процеси не як незмінні, а в їх конкретному історичному взаємозв’язку, з точки зору їх генезису в минулому і тенденцій розвитку в майбутньому. Історизм як методологічний принцип поєднує в собі історичний погляд на речі й історичний метод їх пізнання.

Біхевіоральний метод. Суть цього методу полягає в аналізі історичних явищ через поведінку індивіда і груп при виконанні ними певних політичних ролей. Можна констатувати, що біхевіоральний метод дослідження ще дуже слабко використовується у вітчизняній політології, і не лише тому, що має певні недоліки, а більшою мірою через те, що в недалекому минулому, в радянський період, вони не дооцінювались, оволодіння ними вважалося справою нереальною.

Кількісні методи, які виходять з того, що політичні явища можуть і повинні піддаватися виміру. Найпопулярніші такі три методи кількісного характеру; а) статистичні; б) анкетні дослідження та опитування; в) лабораторні експерименти (особливо у сфері міжнародної політики). Перевага цих методів полягає в тому, що дослідник має справу з матеріалом, який можна математично формалізувати, виявити тенденції розвитку, зробити політичні прогнози, змоделювати політичні ситуації.

Порівняльні методи більш традиційні. Вже Аристотель користувався ними. Ці методи орієнтують на розкриття і порівняння загальних рис політичного жития, різних країн, народів, епох, оскільки відмінність між історично різнотипними політичними системами можливі лише у випадку існування у них певних загальних, системних ознак, на основі яких можливі порівняння їх індивідуальних рис, виявлення специфіки політичного життя у всій її різноманітності. Тобто ускладнення політичних процесів у сучасному світі, різноманітність політичних форм можна осмислити на теоретичному рівні лише за умови їх порівняння і зіставлення, побудові аналітичних порівняльних моделей, що класифікують і групують політичні явища за певними критеріями і ознаками.

4. Основні функції політології. Функції (від лат. functio – виконання, здійснення). Функції сучасної політології поділяються на основи цілого ряду ознак. Уцілому прагматичні функції політології, – як зазначає О.І. Семків, можна поділити на три основні групи: політико-організуючи (регулювання й управління політичним життям); політико-формуючи (політичне формування особистості, колективу, суспільства); політико-експериментальні (раціональна організація політичних експериментів).

Політологія виконує у житті суспільства такі функції:

теоретико-пізнавальну, завдяки якій розкривають об’єктивні тенденції соціально-політичного та економічного розвитку, труднощі, протиріччя в житті суспільства, оцінює політичні ситуації;

методологічну, за допомогою якої розкриваються загальні закономірності політики, різних політичних систем, політичних відносин, створюється база для розвитку більш часткових політичних теорій і інших соціальних наук (держави і права, політичної соціології та ін.);

аналітичну, що дозволяє аналізувати, оцінювати результати діяльності держави, партії та інших елементів політичної системи суспільства;

регулятивну, яка допомагає забезпечувати вплив людей і організацій на політичний процес, їхню участь у політичних подіях;

прогностичну, за допомогою якої здійснюється передбачення політичних процесів, своєчасне коригування політики;

світоглядну, яка дозволяє правильно оцінювати співвідношення загальнолюдських і класових інтересів, визначати своє місто в політичному житті суспільства, оцінювати вплив ідеології на політичну діяльність, формування світоглядної позиції громадян.

Як бачимо, політологія займає важливе місце як в теоретичному осмисленні, так і в практичному функціонуванні суспільства.

Тепер визначаємо політологію як навчальну дисципліну. Політологія являє собою цілісну, логічно обґрунтовану сукупність знань про політику і політичну владу, політичні інтереси, відносини, свідомість, про політичні процеси, культуру і діяльність людей, організацію політичного життя суспільства і відповідних політичних систем.

.........................................................................................................................................