7. Політичні концепції українських мислителів початку XX ст. М. Грушевський, в. Винниченко, д. Донцов.

М. С. Грушевський. Колосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гума­нітарних наук загалом безумовно дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного прогресу та політичного розвитку. Діапазон його творчості надто широкий. Це, зокрема, і соціологічні праці, створені ним у період, коли він в еміграції керував Українським соціологічним інститутом. В одній з таких значних загальносоціологічних праць "Початкй громадянства" ставилося, зокрема, питання про створення соціально-політичної прогностики, футурології.

Порівняно мало вивчений і освітлений той окремий напрям у дослідженнях ученого, який цілком обгрунтовано можна назвати полі­тологічним. За оригінальністю постановки й розв'язання низки проблем, пов'язаних з політичним життям суспільства і науки, Грушевського цілком можна вважати не лише визначним істориком, а й самобутнім політологом свого часу. Серед таких незаслужено забу­тих праць однією з наймісткіших є "Визволення Росії і українське питання" (1907), де політологічні доктрини автора постають у цілком вивершеному вигляді.

Центральним напрямом політологічних досліджень була, безпереч­но, проблема національного самовизначення. Ґрунтовні знання історії європейських народів і, насамперед, звичайно, України і Росії дозволили йому аргументовано говорити про об'єктивні закони та закономірності, яким підпорядковується полі­тичне життя націй, народностей, етносів.

Один з таких базових законів можна назвати законом суверенізації. Суть його М. Грушевський виклав досить виразно й лаконічно: "цілко­вита самостійність і незалежність..." З цього положення випливає:

по-перше, що прагнення до національної самостійності у своїй глибинній основі не є наслідком чиєїсь суб'єктивності, особистої волі, а об'єктивною логікою життя, викликаною об'єктивними ж потребами, необхідністю саморозвитку;

по-друге, самостійність і незалежність народу Грушевський пов'язував не лише з його територіальними володіннями, а й з певни­ми нахилами народних мас. Він один з перших палких прихильників національних свобод висловив думку про те, що незалежність осо­бистості неможлива без таких її задатків, як здатність до розвитку підвалин громадянськості, уміння бути компетентним і відповідаль­ним громадянином своєї країни.

Яскраву сторшку в icropii політичної думки України XX ст. вписав В. Винниченко. Ядром його полпичної концепції була державницька ідея, сутнють якої він визначае так: "Поки що людство розбите на окремі нацюнальні колективи, які переважно звуться державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя i розвитку кожної нациї є державтсть, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеня нацюнальними колективами, які зв'язують його в компактну спільність, які забезпечують його розвиток у сучасному i майбутньому. Нація без державності е покалічений людський колективний організм. Через те, так жагуче вci так звані недержавні нації прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі чле­ни їх витрачають сили свої на її здобуття й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто сто­їть на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у по­каліченому стані.

Будучи справжнім соціаліс­том, В.Винниченко цілком від­кидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його ту­пим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірно­го страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. До­ба справжнього соціалізму, со­ціалізму свободи, веселості, радості ще не настала.

В. Винниченко пропонує свій варіант творення соціалізму. Його суть в об'єднанні, "себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби про­дукції на колективну. Не державну, а колективну, це різни­ця... Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше... органі­зація кооператорів продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національ­ного господарства...".

В. Винниченко закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї "інтенсивної кооперації господарства" й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. Які її переваги? Кожен робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе..., а продуктивність праці в колектократії повинна бути настільки більша, наскільки більше є ціле за частини".

Як собі уявляє В. Винниченко цей мирний, законодавчий шлях? Він пропонує Асамблеї прийняти ряд законів, які спри­яли б цьому заходові. Наприклад: "Закон про обкладання вели­ких підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фабрик", "Закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підпри­ємств", "Закон про участь робітників у прибутках підприємств" і т. д. і т. д.

Особливе місце у фор­муванні та встановлен­ні української національної сві­домості й ідеології належить політичній доктрині Д. Донцова (1883-1973 рр.), який поклав в ук­раїнській політологічній думці по­чаток течії так званого інтеграль­ного націоналізму. Ця течія в на­ціоналізмі почала зароджуватись в останній чверті XIX ст. в умовах зрослого суперництва між національними державами і занепаду ідей гуманізму і лібералізму.

На початку XX ст. "інтегральний націоналізм" поширюєть­ся не тільки в Західній, а й в Східній Європі. Особливе його піднесення припадає на 20-30 ті роки, коли в багатьох краї­нах утверджувались диктаторські і тоталітарні режими. Най­більшим впливом націоналізм цього типу користувався в так званих запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія). Харак­терними його рисами були крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.

Ці риси великою мірою були притаманні і поглядам Дмитра Донцова. Слід зазначити, що в своїх перших журналістських працях він поділяв марксистські ідеї про революційність національних рухів. Зго­дом Д. Донцов пориває з соціал-демократією й активно пропа­гує свою націоналістичну концепцію. Найповніше ця концепція знайшла своє висвітлення у багатьох його працях, особливо в таких: "Підстави нашої політики" (1921) і "Націоналізм" (1926). Його концепція включає три вихідних елемента:

1. Росія – найголовніший ворог України;

2. селянство – хребет нації й держави;

3. необхідність сильного відчуття мети і волі.

Ідеалом державного ладу Д. Донцов вважав "селянську дріб­нобуржуазну республіку". Це єдине, що могло врятувати Ук­раїну від російського комунізму, який "оперує лише з рабами" й прагне "запанувати над масою, що крім шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє".

Запропонована ним селянська демократія була не демократі­єю пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії, "шлункового" соціалізму і класової боротьби...", а "демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов'язку і міцного пос­тупу". Це демократія "самодисципліни", "вищих ідей", "про­дукції", "свободи й самодіяльності". Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за життя. "За ідеали суспільного устрою і селянської демократії вважай Північну Америку".

На особливу увагу заслуговує друга частина книги "Чинний націоналізм", де викладено суть авторової концепції, зокрема, шести засад чи вимог "вольового націоналізму":

перша засада нової національної ідеї – зміцнювати волю нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чу­жого – як мета, боротьба – як засіб;

друга – прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості;

третя – дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея.

Для україн­ського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла де­мократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механі­чно перейнята іншою.

......................................................................................................................