NPK_do_KK_Ukrayini_T_2_Tatsiy

Стаття 12514

перевищенням меж необхідної оборони, або заходів, необхідних для затримання злочинця, належить кваліфікувати за ст. 124 КК (див. про це також у п. 8 коментаря до ст. 123 КК).

14. Заподіянняуразіперевищеннямежнеобхідноїоборониабозаходів, необхідних для затримання злочинця, тілесних ушкоджень середньої тяжкості та легких не є караним за КК України.

Стаття 125. Умисне легке тілесне ушкодження

1. Умисне легке тілесне ушкодження – караєтьсяштрафомдоп’ятдесятинеоподатковуванихмінімумівдоходівгро-

мадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року.

2. Умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, –

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсотсорокагодинабовиправнимироботаминастрокдоодногороку, абоарештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

(Стаття 125 у редакції Закону України № 270-VI від 15 квітня 2008 р.)

1.З об’єктивної сторони злочин характеризується: діянням (дією або бездіяльністю), спрямованим на заподіяння легкого тілесного ушкодження; наслідком у виглядіспричиненнялегкоготілесногоушкодження; причиннимзв’язкомміжзазначеним діянням та наслідком.

2.У частині 1 ст. 125 КК встановлюється відповідальність за легке тілесне ушкодження, яке виразилося в порушенні анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, але не спричинило короткочасного розладу здоров’я чи незначної стійкої втрати працездатності. До них Правила відносять такі ушкодження, що мали незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більш як шість днів. Це, наприклад, садно, синець тощо.

3.Суб’єктивна сторона злочину, що розглядається, характеризується тільки умисною виною. Відповідальність за ст. 125 КК настає і у тих випадках, коли умисел винногобувспрямованийназаподіянняневизначеноїшкодиздоров’юіфактичнобуло заподіяно легке тілесне ушкодження. Заподіяння легкого тілесного ушкодження внаслідок необережної вини не є караним за ст. 125 КК.

4.Заподіяння легкого тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання, у разі перевищення меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання злочинця, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

5.Суб’єктом цього злочину є осудна особа, якій виповнилося 16 років.

6.Відповідно доч. 2 ст. 125 ККобставинами, щообтяжуютькримінальнувід-

повідальність, єзаподіяння легкоготілесного ушкодження, щоспричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну стійку втрату працездатності. Згідно з п. 2.3

71

Розділ ІІ. Злочини проти життя та здоров’я особи

Правилкороткочасним належитьвважатирозладздоров’ятривалістю понад шість днів, але не більше ніж 21 день (три тижні). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10 відсотків.

Стаття 126. Побої і мордування

1.Умиснезавданняудару, побоївабовчиненняіншихнасильницькихдій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, –

караєтьсяштрафомдоп’ятдесятинеоподатковуванихмінімумівдоходівгромадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року.

2.Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або

зметою залякування потерпілого чи його близьких, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, –

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

(Стаття 126 у редакції Закону України № 1707-VI від 5 листопада 2009 р.)

1.Об’єктивна сторона злочину характеризується завданням удару, побоїв або вчиненням інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

2.Під ударом слід розуміти одноразовий вплив тупим предметом на тіло людини, що заподіяв фізичний біль.

3.Побої – це неодноразове нанесення потерпілому численних ударів.

4.Під іншими насильницькими діями слід розуміти фізичний вплив на людину (крім ударів та побоїв), що спричинив болісні відчуття (стискування частин тіла, виривання волосся тощо).

5.Передбачений у ст. 126 КК злочин не призводить до порушення анатомічної цілості тканин або нормального функціонування тканин чи органів тіла людини. За цією ознакою він відрізняється від тілесного ушкодження. В той же час він повинен обов’язково викликати фізичний біль. Побої, не будучи особливим видом тілесних ушкоджень, характеризуються заподіянням болю шляхом нанесення кількох ударів. Факти нанесення удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, визначаються судом, а не експертизою.

6.Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною виною.

7.Суб’єктом є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

8.Згідно з ч. 2 ст. 126 КК обставинами, що обтяжують кримінальну відпові-

дальність, є вчинення діянь, передбачених ч. 1 цієї статті: 1) що мають характер мордування; 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого чи його близьких; 4) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

9.Під мордуванням Правила розуміють дії, що полягають у багаторазовому або тривалому спричиненні болю: щипання, шмагання, нанесення численних, але неве-

72

Стаття 12714

ликихушкодженьтупимичигостроколючимипредметами, діятермічнихфакторівта інші аналогічні дії. Якщо внаслідок таких дій заподіяно тілесні ушкодження, то відповідальністьповиннанаставатизалежновідступеняїхтяжкостізастаттями121, 122 чи 125 КК.

10.Вчинення побоїв і мордування групою осіб згідно з ч. 1 ст. 28 КК має місце

увипадках, якщо в ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змовиміж собою(див. такожкоментардост. 28 ККтадост. 121 КК – п. 26).

11.Побої і мордування, вчинені з метою залякування потерпілого чи його близь-

ких, мають місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи викликати почуття страху перед винним або іншими особами. Залякування близьких потерпілому осіб може бути вчинене щодо його родичів, членів сім’ї, друзів, а також інших осіб, у яких, на думку винного, спричинення потерпілому побоїв або мордування викличе почуття страху.

12.Про побої і мордування, вчинені з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості – див. коментар до п. 14 ч. 2 ст. 115 КК.

Стаття 127. Катування

1.Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чивизнання, абозметоюпокаратийогочиіншуособузадії, скоєнінимабоіншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб –

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

2.Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або

змотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, –

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

(Стаття 127 у редакції законів України № 2322-IV від 12 січня 2005 р., № 270-VІ від 15 квітня 2008 р. та № 1707-VI від 5 листопада 2009 р.)

1.Стаття 127 включена до КК відповідно до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р., ратифікованої Україною 21 січня 1987 р. (див. Між-

народні договори України. 1986–1990. – К., 1997. – Т. 1. – С. 190–203).

2.З об’єктивної сторони цей злочин характеризується: 1) діями у вигляді нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій; 2) наслідками у вигляді заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання; 3) причинним зв’язком між вказаними діями і наслідками.

3.Про поняття побоїв див. коментар до ст. 126 КК.

73

Розділ ІІ. Злочини проти життя та здоров’я особи

4.Під мученням слід розуміти дії, що заподіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, пиття, тепла, залишення його у шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії.

5.Інші насильницькі дії можуть мати вираження у мордуванні, тобто діях, пов’язаних ізбагаторазовим аботривалим спричиненням болю(щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, застосуваннятермічнихфакторівтощо), посяганнінастатевунедоторканість, заподіянні тілесних ушкоджень тощо.

6.Злочин вважається закінченим із моменту настання наслідків у вигляді заподіянняпотерпіломусильногофізичногоболюабофізичногочиморальногостраждання,

атакож причинногозв’язкуміжвказаними діяннями інаслідками. Заподіяння підчас катування потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження за обставинами, що обтяжують кримінальну відповідальність за цей злочин, або умисного тяжкоготілесногоушкодження потребуєдодатковоїкваліфікації зач. 2 ст. 122 ККабо частинами 1 чи 2 ст. 121 КК.

7.Якщокатуваннябулопоєднанезнезаконнимпозбавленнямволі, зґвалтуванням, насильницькимзадоволеннямстатевоїпристрастінеприроднимспособом, товчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 127 та відповідно до статей 146, 152 чи 153 КК.

8.Із суб’єктивної сторони злочин характеризується умисною формою вини та наявністю спеціальної мети – примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечатьїїволі, утомучисліотримативідпотерпілогоабоіншоїособивідомостічивизнання, покаратийогочиіншуособузадії, скоєнінимабоіншоюособоючиускоєнніяких вінабоіншаособапідозрюються, абозалякуваннячидискримінаціяйогоабоіншихосіб.

9.Суб’єктом катування є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

10.Обставинами, що обтяжують кримінальну відповідальність за катування,

є: вчинення таких діянь повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 127 КК).

Про вчинення злочину повторно див. коментар до ст. 32 КК. Про вчинення злочинузапопередньоюзмовоюгрупоюосібдив. коментардоч. 2 ст. 28 КК. Провчинен-

нязлочинузмотивіврасової, національноїчирелігійноїнетерпимості див. коментар до п. 14 ч. 2 ст. 115 КК.

Дії службової особи, яка при перевищенні влади або службових повноважень чи примушуванні давати показання застосувала катування, повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів: за відповідною частиною ст. 127 КК та частинами 2 чи 3

ст. 365 КК, ч. 2 ст. 3651, або за ч. 2 ст. 373 КК.

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження – карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот

сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.

74

Стаття 12814

1.Необережне тілесне ушкодження тягне за собою кримінальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження. Заподіяннязнеобережностілегкихтілеснихушкодженьнеєкаранимзазаконодавством України про кримінальну відповідальність.

2.З об’єктивної сторони злочин характеризується: 1) дією або бездіяльністю

увигляді посягання на здоров’я іншої людини; 2) наслідками у вигляді спричинення тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) причинним зв’язком між вказаними діянням та наслідками.

3.Про поняття тяжкого і середньої тяжкості тілесного ушкодження див. ко-

ментар до статей 121, 122 КК.

4.Суб’єктивна сторона злочину може проявлятися у виді як злочинної самовпевненості, так і злочинної недбалості.

5.Заподіяннятяжкогоабосередньоїтяжкостітілесногоушкодженнявнаслідокзлочинної самовпевненості має місце тоді, коли особа передбачала можливість настання зазначеноїшкоди, алелегковажнорозраховуваланаїївідвернення. Прицьомуповинен мати місце розрахунок на конкретні обставини, які, на думку винного, перешкодять настанню злочинного наслідку. Цей розрахунок об’єктивно виявляється легковажним. Наприклад, В. викопав яму для колодязя біля свого будинку, яку тимчасово обгородив тонкоюмотузкоюнакілках. НеповнолітнійК., якийпробігавпізноввечерібілябудинку, порвав мотузку і впав у яму, одержавши середньої тяжкості тілесне ушкодження.

6.Необережне тілесне ушкодження внаслідок злочинної самовпевненості слід

відмежовувати від випадків заподіяння його з непрямим умислом, коли особа перед-

бачала можливість заподіяння шкоди здоров’ю іншій людині, не бажала, але свідомо припускаланастаннятакоїшкоди. Пронаявністьнепрямогоумислусвідчить, зокрема, розрахунок особи на випадковість, «навмання».

7.Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинноїнедбалості маємісце тоді, колиособанепередбачала можливостінастання зазначеноїшкодидляздоров’яіншоїособи, хочаповиннабулаімоглаїхпередбачити, діючи з більшою обачністю. Так, ВСУ знайшов наявність необережного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної недбалості в діях Т. Винний під час скирдування сіна самовільно сів за кермо трактора і під’їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирди. Не помітивши жінок, які сиділи там, він наїхав на них, заподіявши одній жінці тілесні ушкодження середньої тяжкості. ВСУ зазначив, що, рухаючись трактором по полю і знаючи, що під копицями сіна проводять свій обідній відпочинок робітниці, Т. повинен був і міг передбачити можливість наїзду на людей (див. РП. – 1972. – № 1. – С. 109–110).

Під час сварки, яка переросла в бійку, М. ударив У. в обличчя, від чого той упав і, ударившись головою об східець, одержав перелом кісток основи черепа, що відне- сеносудово-медичнимекспертомдотяжкоготілесногоушкодження. Виходячизтого, що умислом М. не охоплювалось заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, було визнано, щовінвчинивнеобережнезаподіяннятяжкоготілесногоушкодження, оскільки, б’ючи п’яного У. по обличчю, М. хоча й не передбачав, але повинен був і міг передбачити, що потерпілий може впасти і одержати травму внаслідок удару об сходи

(див. СП. – К., 1998. – С. 174).

75

Розділ ІІ. Злочини проти життя та здоров’я особи

8.Необережне заподіяння тілесних ушкоджень унаслідок злочинної недбалості слід відрізняти від «випадку» («казусу»), коли особа не тільки не передбачала можливість настання шкоди для здоров’я іншої людини, айне могла її передбачити. «Випадок» виключає вину в поведінці особи (див. п. 7 коментаря до ст. 25 КК).

9.Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що викликало смерть потерпілого, щодо якої має місце необережна вина, кваліфікується як вбивство через необережність.

10.Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16 років.

Стаття 129. Погроза вбивством

1.Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, –

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

2.Те саме діяння, вчинене членом організованої групи або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, –

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

(Стаття 129 у редакції Закону України № 1707-VI від 5 листопада 2009 р.)

1.Суспільна небезпечність цього злочину визначається тим, що він, викликаючи

улюдини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній праці та відпочинку, порушуючи разом із тим у деяких випадках і громадський порядок.

2.З об’єктивної сторони злочин характеризується дією у вигляді погрози вчинити вбивство, тобто виявленому ззовні намірі позбавити іншу людину життя.

Такапогрозаможебутивираженарізнимизасобами: усно, письмово, задопомогою різних дій (жестів, міміки, демонстрації зброї тощо). Для кваліфікації за ст. 129 КК немаєзначення, чибулатакапогрозаодноразовоюабокількаразовою, систематичною, такою, що має характер тероризування.

Відповідальність за ст. 129 КК може настати лише за погрозу вбивством. Погроза здійснити інші дії (наприклад, заподіяти тяжкі тілесні ушкодження, знищити майно) за ст. 129 КК кваліфікуватися не може.

3.Погроза повинна бути реальною, тобто сприйматися потерпілим як така, що може здійснитися.

Харківськийобласнийсудвизнавнеправильнимзасудженнязапогрозувбивством Ш. зате, щовінвчинивзґвалтування, апотімпогрожувавпотерпілійвбивством, якщо вона розповість про це своїй матері. Суд не встановив, що у потерпілої були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, яка в даному випадку не супроводжуваласяякимисьдіями, щосвідчатьпрореальністьпогрозивчинитивбивство(див. РП. – 1970. – № 9. – С. 106).

Реальність погрози встановлюється в кожному окремому випадку з урахуванням конкретних фактичних обставин. При вирішенні цього питання слід ураховувати як суб’єктивнийкритерій(сприйняттяпогрозипотерпілим), такіоб’єктивний(спосібта

76

Стаття 13014

інтенсивність її вираження, особу винного, характер стосунків між ним і потерпілим тощо). Для визнання погрози вбивством реальною необхідно встановити, що винний вчинив такі дії, які давали потерпілому підстави побоюватися її здійснення, і що поведінка винного, його стосунки з потерпілим об’єктивно свідчили про реальність погрози.

4.Погроза може бути висловлена як безпосередньо потерпілому, так і через третіх осіб. Необхідною умовою є те, що вона звернена до конкретної особи. Погрожувати вбивством можуть як особі, якій адресовано погрозу, так і близьким їй особам.

5.Злочин, передбачений ст. 120 КК, вважається закінченим з моменту, коли погрозу було доведено до відома потерпілого.

6.Суб’єктивна сторона злочину, що розглядається, характеризується виною

уформі прямого умислу. При цьому не має значення, чи збирався винний здійснити своюпогрозувдійсності, чині, доситьтого, щобупотерпілогобулиреальніпідстави побоюватися такої погрози. Мотиви вчинення цього злочину на його кваліфікацію не впливають.

7.Суб’єктом погрози вбивством може бути осудна особа, яка досягла 16-річного

віку.

8.Згідно з ч. 2 ст. 129 КК обставинами, що обтяжують кримінальну відпові-

дальність, євчиненняпогрозивбивствомчленоморганізованоїгрупи(див. коментар до ст. 28 КК) або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (див. ко-

ментар до п. 14 ч. 2 ст. 115 КК).

9.У разі, якщо винний, не обмежуючись погрозою, вчиняє дії, спрямовані на створення умов для вчинення вбивства або навіть безпосередньо спрямовані на його вчинення, відповідальність настає за готування до вбивства або за замах на вбивство.

10.Якщопогрозавбивствомєознакоюіншого, більштяжкогозлочину(наприклад, передбаченого статтями 187, 189, 206 тощо), ст. 129 КК не застосовується.

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1.Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, –

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2.Зараженняіншоїособивірусомімунодефіцитулюдиничиіншоїневиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу, –

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

3.Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи більше осіб або неповнолітнього, –

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

77

Розділ ІІ. Злочини проти життя та здоров’я особи

4. Умисне зараженняіншоїособивірусомімунодефіциту людиничиіншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, –

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1.Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність

унаш час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводитьдосмерті. МасовепоширенняцієїхворобивусьомусвітітавУкраїністворює загрозуособистій, громадській тадержавній безпеці, спричиняєтяжкісоціально-еко- номічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства (див. Закон України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), таправовийі соціальний захист людей, які живуть зВІЛ» від 12 грудня 1991 р. № 1972-ХІІ, в редакції Закону від 23 грудня 2010 р. № 2861-VІ // ВВРУ. – 2011. – № 30. – Ст. 274).

2.Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК, характеризується свідомим поставленням іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людиничиіншоїневиліковної інфекційної хвороби, щоєнебезпечною дляжиттялюдини.

3.Поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, полягає в діях, які створюють для потерпілого загрозу такого зараження. Це такі дії, які в даних конкретних умовах можуть призвести до зараження іншої особи, і якщо таке зараження не настає, то лише внаслідок випадкових обставин або заходів, вжитих потерпілим. Спосіб поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби для кваліфікації злочину значення не має.

4.Згідно зі ст. 1 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живутьзВІЛ» від12 грудня1991 р. №1972-XII, вредакціїЗаконувід23 грудня2010 р. № 2861-VI, ВІЛ – це вірус імунодефіциту людини, що зумовлює захворювання на ВІЛ-інфекцію; ВІЛ-інфікована особа – це особа, в організмі якої виявлено ВІЛ, але яка перебуває у стані безсимптомного носійства ВІЛ. Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – це стадія розвитку хвороби, зумовленої ВІЛ (ВІЛ-інфекція), що характеризується клінічними проявами, спричиненими глибоким ураженням імунної системи людини під впливом ВІЛ (див. ВВРУ. – 2011. – № 30. – Ст. 274).

Законодавство України в галузі охорони здоров’я не містить поняття невиліковної інфекційноїхвороби, щоєнебезпечноюдляжиттялюдини. Взагаліпідінфекційними хворобами розуміються розлади здоров’я, що виникають унаслідок зараження живимизбудниками(вірусами, бактеріями, гельмінтами, іншимипатогеннимипаразитами), передаються від заражених осіб здоровим і мають властивість масового поширення. МОЗ встановлено перелік особливо небезпечних інфекційних хвороб (38 найменувань), до складу яких, зокрема, належать, чума, холера, натуральна віспа, жовта га-

рячка, СНІД тощо (див. Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та

паразитарниххвороблюдиниіносійствазбудниківциххвороб, затвердженийнаказом

78

Стаття 13014

МОЗ від 19 липня 1995 р. № 133 // Бюл. зак-ва. – 2000. – № 7: Законодавство про охо-

рону здоров’я. – С. 175–178).

5.Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130 КК, вважається закінченим змоменту поставлення в небезпеку зараження. Згода потерпілого в цих випадках не виключає відповідальності суб’єкта злочину.

6.Ізсуб’єктивноїсторонизлочинпередбачаєусвідомлення, тобтознанняособою пронаявність унеїВІЛ-інфекції чиіншоїневиліковної інфекційної хвороби, щоєнебезпечною для життя людей, а також усвідомлення нею того, що вона своїми діями ставить потерпілого в небезпеку зараження. Відсутність такого знання виключає застосування ч. 1 ст. 130 КК.

7.Суб’єктомзлочинуможебутиособа, якадосягла16 років, щостраждаєнаВІЛінфекцію або іншу невиліковну інфекційну хворобу, що є небезпечною для життя людей, та знає про це захворювання. Особа, яка не страждає зазначеним захворюванням, але заразила іншу особу (наприклад, використовуючи інфікований шприц), несе відповідальність за заподіяння умисного або необережного тілесного ушкодження,

аякщо вона є медичним, фармацевтичним або іншим працівником, то, за наявності усіх інших ознак складу злочину, – за ст. 131 КК.

8.Частина 2 ст. 130 КК передбачає відповідальність за зараження іншої особи вірусомімунодефіциту людиниабоіншоїневиліковної інфекційної хвороби, щоєнебезпечною для життя людей особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу.

Потерпілою від злочину може бути тільки інша особа, згода якої на зараження не виключає відповідальності винного. Самозараження вказаними інфекціями (наприклад, шляхомуведеннясобіін’єкціїабоіншимшляхом) зач. 2 ст. 130 ККнеєкараним.

9.Злочин, передбачений ч. 2 ст. 130 КК, вважається закінченим з моменту, коли потерпілийвиявивсяінфікованимданимвірусом. Необхіднимелементомоб’єктивної сторони цього злочину є причинний зв’язок між діянням винного і наслідком, що настав, тобто зараження потерпілого. Якщо не можна встановити, чи заразився потерпілий саме від дій даної особи, то остання може бути притягнена до відповідальності за поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, тобто за ч. 1

ст. 130 КК.

10.Злочин, передбачений ч. 2 ст. 130 КК, із суб’єктивної сторони характеризуєтьсялишезлочинноюсамовпевненістю. Оскількизаконвимагаєусвідомленняособою наявності в неї хвороби, вина у вигляді злочинної недбалості виключається. Умисне зараження вірусомімунодефіциту людиниабоіншоїневиліковноїінфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, тобто вчинене з прямим або непрямим умислом, тягне за собою відповідальність за ч. 4 ст. 130 КК. Якщо умисел винного був спрямований на позбавлення життя потерпілої особи, то його дії слід додатково кваліфікувати за відповідною частиною ст. 115 КК.

11.Частина 3 ст. 130 КК встановлює відповідальність за свідоме поставлення в небезпеку зараження або зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковноїінфекційноїхвороби, щоєнебезпечноюдляжиттялюдей, вчинене: 1) щодо двох або більше осіб; 2) щодо неповнолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

79

Розділ ІІ. Злочини проти життя та здоров’я особи

Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1.Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, –

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2.Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб, – караєтьсяпозбавленнямволінастроквідтрьохдовосьмироківзпозбавлен-

ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1.Суспільна небезпечність цього злочину виражається в тому, що внаслідок злочинно недбалого ставлення працівників медичних установ, правоохоронних і інших органівдосвоїхобов’язківвідбуваєтьсяпоширенняВІЛ-інфекціїііншихневиліковних інфекційних хвороб від інфікованих осіб до інших.

2.Об’єктивна сторона злочину характеризується: а) діянням; б) наслідками; в) причинним зв’язком між діянням і наслідками.

3.Діяння (дії або бездіяльність) виражається в неналежному виконанні особою своїхпрофесійнихобов’язківунаслідокнедбалогочинесумлінногодонихставлення.

4.Неналежним виконанням своїх обов’язків слід вважати таку діяльність медич-

ного чи іншого працівника, яка не відповідає вимогам нормативних актів, правил, наказівірозпорядженьугалузіпротидіїСНІДуабоіншимінфекційнимневиліковним хворобам. Це може виражатися в порушенні певних правил при переливанні крові, наданні медичної допомоги, взятті крові для аналізу, при вирішенні питання про розміщення в палатах чи відділеннях хворих або затриманих за правопорушення, наркоманів тощо.

Така діяльність працівника вчинюється внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до своїх обов’язків. Наприклад, медична сестра робить укол одним шприцом кільком хворим, чи надає медичну допомогу інструментом, який не пройшов необхідної обробки. При цьому особа повинна мати можливість виконати покладені на неї обов’язки належним чином.

5.Наслідками цього злочину є зараження іншої людини вірусом імунодефіциту чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, що є небезпечною для життя людини.

6.Між неналежним виконанням своїх професійних обов’язків і зараженням вказаними хворобами повинен бути встановлений причинний зв’язок.

7.Суб’єктивна сторона злочину виражається у психічному ставленні особи до факту неналежного виконання своїх обов’язків, а також до наслідків цього діяння.

80