§ 4. Авторитарний режим

Поняття і ознаки авторитарного політичного режиму. Автори­тарний режим займає проміжне становище між тоталітаризмом та лібералізмом. На наш погляд, це пов'язано з тим, що демокра­тія і тоталітаризм є протилежностями, проте демократія і лібе­ралізм знаходяться майже поряд. Авторитаризм же поєднує в собі і деякі ліберальні елементи, і риси тоталітаризму,

Авторитаризм (від лат. аиіогііан - абсолютна влада, вплив, наказ) визначається як державний режим, у якому державна влада здійснюється конкретною особою (класом, партією, еліт­ною групою тощо) за мінімальною участю народу.

Для авторитарного політичного режиму характерною є низ­ка ознак.

Автократизм (самовладдя), або невелика кількість носіїв влади. Ними можуть бути як одна людина (монарх, тиран, дикта­тор), так і група осіб, що здійснює політичне керівництво. Усере­дині правлячої групи виділяється часом сильний харизматич-ний лідер (у Чилі ним став генерал, що був головнокомандувачем

Глава 13. Політико-державний режим 249

ним. Однак, як правило, він не схильний одноосібно приймати рішення. Урахування думок, рекомендації, наради, обговорення того чи іншого питання зі своєю командою стає для нього необхідним. І хоча суспільство не обожнює лідера (як в умовах тоталітарної держави), проте воно орієнтується на нього. V тому випадку, коли керівництво держави формується внаслідок державного або вій­ськового перевороту (як це трапилося 11 вересня 1973 року в Чилі, коли був скинутий президент Сальвадоре Альєнде і розпу­щений уряд Народної єдності), колективне правління в умовах авторитарного режиму називається хунтою. В умовах радянсько­го авторитаризму таке керівництво уособлювало Політбюро ЦК КПРС. Одноособне правління в Латинській Америці називається кауділізмом тому, що «каудільо» означає «ватажок, поводир». В Африці такий ватажок називається бігменом.

Ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконав­чу і судову. Найчастіше президент, виконавчо-розпорядницькі структури підкоряють собі всі інші органи, наділяються законо­давчими і судовими повноваженнями.

Роль представницьких органів державної влади обмежена владним суб'єктом, хоча вони і можуть існувати. Так, в СРСР після смерті Й. Сталіна існувала Верховна Рада Радянського Со­юзу, однак основні питання вирішувала правляча партія - КПРС.

Суд виступає, по суті, допоміжним органом, разом із яким можуть використовуватися і позасудові органи. До таких по-засудових органів відносились психіатричні клініки в СРСР, «ес­кадрони пильності» в Чилі, парагвайські (у період диктатури А. Стресснера), а також бразильські «ескадрони смерті». Діяль­ність останніх наприкінці 1968 року вже перестала жахати гро­мадян Бразилії. Ескадрони були сформовані наприкінці 1950-х років на базі створеної в 1958 році «спеціальної поліції» під керівництвом Мілтона Ле Кока. Усередині липня 1970 року ді­яльність ескадронів смерті - «Червоної Рози» і «Білої Лілії» -досягла апогею, коли за одну ніч було ліквідовано 15 найнебез-печніших злочинців. Крім двох вищезгаданих ескадронів, у їхню систему входили підрозділи пілотів-рятувальників (ПАРАСАР), діяльність яких була спрямована на ліквідацію прогресивних профспілкових лідерів; ККК - команди полювання за комуніс­тами; МАК — антикомуністичний рух тощо.

Зберігається часткова цензура, існує свого роду напівглас-

вважатися політичними. Так, згідно з законом Індонезії 1982 року

250 РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ

діяльність ЗМІ Індонезії стала жорстко контролюватися Радою у справах преси, яка складалася з представників преси й уряду і очолювалася міністром інформації. Закон досить чітко визначає два основних завдання ЗМІ: по-перше, сприяти зміцненню духу єдності нації, дисципліни, відповідальності індивіда перед суспіль­ством, підйому національної інтелігенції; по-друге, стимулювати участь народу в суспільному розвитку. Будь-яке порушення цих завдань могло призвести до негайного накладення на ЗМІ вели­кого штрафу, закриттю того чи іншого видання і осудження жур­налістів та редакторів, що допустили «порушення» Закону про пресу. Рада у справах преси повністю контролювала надання ліцензії на будь-яке видання тощо.

Відсутність єдиної ідеології. На відміну від тоталітаризму в умовах авторитарного режиму не виправдовують свої вчинки прагненням до високої мети.

Права і свободи людини і громадянина, головним чином, про­голошуються, але реально не забезпечуються в усій своїй повно­ті. Насамперед це стосується політичної сфери.

Необмеженість влади, а також її непідконтрольність гро­мадянам. Влада формує сама себе, і спроба її контролювати може призвести до фатальних наслідків для сміливця. Так, після смерті Й. Сталіна партійна верхівка Радянського Союзу зробила все, щоб її влада стала необмеженою. Контроль над нею з боку гро­мадян визнавався єрессю і, відповідно, переслідувався всіма засо­бами, які були характерні для партійно-вождистського автори­таризму в Радянському Союзі того часу. Недаремно передвибор­ним гаслом (у 1989 році, коли відбувалися вибори до з'їзду на­родних депутатів СРСР) майбутнього Президента РФ Б. Єльци­на стала вимога усунення необмеженої влади КПРС і встанов­лення громадського контролю (контролю Рад) над партією.

Державна влада може здійснюватися за допомогою законів, але їх вона приймає на власний розсуд. Саме таким чином до Конституції СРСР була внесена стаття 6, що затверджувала «ке­рівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій» Комуністичну партію Радянського Союзу.

Громадянина позбавлено гарантій безпеки у взаємовідно­синах із державою. Держава, яка не підлягає контролю з боку суспільства, як правило, позбавляє своїх громадян будь-яких га­рантій їхньої особистої безпеки. Так, офіційно спрямовуючи свою діяльність «на боротьбу з тероризмом», чилійські законо­давчі органи 1973-1988 рр. вважали терористичною діяльністю