Тактика і вибір методу лікування.

У фазі загострення ХП проводять таке саме лікування, як і при гострій його формі. У перші дні призначають ліжковий режим і лікувальне голодування без об меження лужного пиття (мінеральні води). Боротьба з больовим синдромом вклю чає застосування знеболюючих засобів і спазмолітиків (промедол, анальгін, барал гін, папаверин, но шпа, платифілін, глюкозо новокаїнова суміш).

Застосовують також препарати, дія яких спрямована на зниження панкреатичної секреції (атропін, метацин, сандостатин, даларгін, стиламін, соматостатин) або ж на пригнічення шлункової секреції: Н₂ блокатори (гістодил, циметидин, гастроцепін, ранісан, тагамет тощо), антациди (альмагель, гастропан). Призначають антигістамінні препарати (димедрол, супрастин, фенкарол, тавегіл).

Невід’ємною складовою лікування хворих із ХП є антиферментна терапія: а) ін гібітори протеаз (контрикал, трасилол, гордокс, антагозан), доза яких повинна залежа ти від рівня гіперферментемії; б) цитостатики (фторафур, 5 фторурацил); в) хімічні інгібітори трипсину (Σ амінокапронова кислота). Для покращання мікроцирку ляції за даної патології застосовують гепарин, реополіглюкін і реоглюман. Важливе значення при ХП має дезінтоксикаційна терапія (розчини декстранів). Для парен терального харчування використовують 5–10% глюкозу з інсуліном, плазму, альбумін, альвезин, поліамін і ліпофундин. Нормалізації моторної функції органів травлення досягають призначенням церукалу та реглану. В комплексне лікування включають вітаміни (С, групи В ) та, за потреби, анаболічні гормони (ретаболіл, неробол).

Під час стихання запальних явищ у підшлунковій залозі призначають дієту № 5 і проводять корекцію екскреторної недостатності підшлункової залози (фестал, пан зинорм, панкреозимін, дигестал тощо). Для стимуляції функції підшлункової зало зи можна застосувати секретин.

Корекція ендокринної недостатності підшлункової залози. При розвитку вторинного цукрового діабету легкого ступеня рекомендують дієту з обмеженням вуглеводів, букарбан, манініл та інші пероральні препарати, при середньому та тяж кому ступенях — інсулінотерапію.

Фізіотерапевтичні процедури. Поряд із медикаментозним лікуванням можна застосувати індуктотермію, мікрохвильову терапію (надвисокі частоти) та елект ростимуляцію дванадцятипалої кишки. Для санаторно курортного лікування реко мендують відвідати Моршин, Гусятин, Східницю.

Хірургічні методи лікування ХП. Показання до операції та її обсяг залежать від форми панкреатиту. Загострення хронічного холангіогенного панкреатиту за на явності жовчнокам’яної хвороби варто розглядати як показання до операції в перші 24 год від моменту появи перших ознак захворювання.

Оперативне лікування показане у випадках:

1) кальцинозу підшлункової залози з вираженим больовим синдромом;

2) порушення прохідності протоки підшлункової залози;

3) наявності кісти чи нориці, резистентної до консервативної терапії протягом 2–4 міс;

4) механічної жовтяниці на ґрунті тубулярного стенозу дистального відділу загальної жовчної протоки;

5) стискання та тромбозу ворітної вени;

6) жовчнокам’яної хвороби, ускладненої ХП;

7) виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, ускладненої вторинним панкреатитом;

8) дуоденостазу, ускладненого ХП;

9) неможливості виключення до операції пухлини чи порушення артеріального кровообігу підшлункової залози.

Холецистектомію треба виконувати за наявності калькульозного холециститу та вторинного панкреатиту, гострого деструктивного холециститу або водянки жовч ного міхура. Холедохолітотомію виконують у хворих із холангіолітіазом. Розрізняють такі її види: а) із глухим швом загальної жовчної протоки (використовують рідко); б) із зовнішнім дренуванням загальної жовчної протоки для відведення інфікованої жовчі (холангіт), зниження біліарної гіпертензії (при набряку головки підшлункової залози); в) з внутрішнім дренуванням (при тубулярному стенозі дистальної частини загальної жовчної протоки, різкому розширенні холедоха з повною втратою еластич ності його стінки (виконують один із варіантів холедоходуоденостомії). Папіло сфінктеротомію рекомендують при ізольованих або поєднаних із холедохолітіазом стенозах великого дуоденального сосочка, фіксованих конкрементах великого со сочка дванадцятипалої кишки. Розрізняють два її види: а) трансдуоденальну (вико нують із папілосфінктеропластикою); б) ендоскопічну.

Вірсунгопластика — розсічення та пластика вузької частини дистального відділу головної панкреатичної протоки (застосовують у хворих із стриктурами проксимально го відділу протоки протяжністю не більше 2 см). Останнім часом при ізольованих сте нозах вічка головної панкреатичної протоки виконують ендоскопічну вірсунготомію.

Панкреатоєюностомія: а) поздовжня (виконують за значного розширення панк реатичної протоки); б) каудальна (за Дювалем) із резекцією дистального відділу під шлункової залози.

Резекція підшлункової залози: а) дистальна, або каудальна; б) дистальна субто тальна; в) панкреатодуоденальна (ПДР); г) тотальна дуоденопанкреатектомія го ловки чи тіла залози (виконують у разі фіброзно дегенеративного панкреатиту).

Оклюзія проток підшлункової залози за допомогою полімерних сполук (ціа нокрилати, проламін, неопрен тощо) призводить до атрофії екзокринної паренхіми, але зберігає острівцеві тканини.

Операції на симпатичній нервовій системі використовують при больових формах хронічного індуративного панкреатиту у випадках, резистентних до консервативної терапії, за відсутності грубих морфологічних змін паренхіми, строми залози та дефор мації головної панкреатичної протоки: а) лівобічна спланхнікектомія; б) двобічна грудна спланхнікектомія та симпатектомія; в) постгангліонарна невротомія підшлункової залози.

Селезінка (lien, splen) — непарний, видовженої форми периферійний орган лім фоїдного кровотворення та імунного захисту, розміщений глибоко в задній частині лівого підребер’я. Довжина селезінки становить 10–12 см, ширина 8–9 см, товщина 4–5 см, маса 150–200 г. Селезінка проектується на грудну клітку між 9 і 11 ребром, довга вісь її розміщена косо і в більшості випадків відповідає напрямку 10 ребра. У се лезінці розрізняють діафрагмальну та вісцеральну поверхні. Своєю діафрагмальною поверхнею селезінка прилягає до нижньої поверхні діафрагми, вісцерально — до дна шлунка, лівої нирки, лівої наднирникової залози та до ободової кишки. На вісцеральній поверхні селезінки є заглиблення — ворота печінки, крізь які проходять селезінкова артерія, нерви, вени і лімфатичні судини. Селезінка з усіх сторін вкрита очеревиною, яка утворює зв’язки. Від воріт селезінки розходяться дві зв’язки: шлунково селезін кова і діафрагмально селезінкова, яка йде до поперекової частини діафрагми. Крім того, від діафрагми до лівого згину ободової кишки проходить діафрагмально обо дова зв'язка, яка підтримує передній корень селезінки.Кровопостачання селезінки забеспечується селезінковою артерією — гілкою черевного стовбура. Селезінку ін нервують гілки селезінкового сплетення.

Основні функції селезінки:

– елімінація еритроцитів і тромбоцитів, які завершили свій життєвий цикл;

– депонування крові та заліза;

– розмноження і антигензалежна диференціація лімфоцитів та утворення антитіл;

– вироблення біологічно активних речовин, які пригнічують еритропоез в червоному кістковому мозку;

– в ембріональному періоді селезінка є універсальним кровотворним органом, в якому утворюються всі формені елементи крові.