Загальна частина

§ 2. Зміст екологічного законодавства

Законотворчий процес у галузі екології в Україні досить складний та тривалий. Питання правової охорони навколишнього природного середовища особливої актуальності набуло у нашій країні й в державах колишнього Радянського Союзу після аварії на Чорнобильській АЕС. З цього часу почали виникати стійкі тенденції розвитку екологічного законодавства.

Екологічне законодавство – це система нормативноправових актів, що закріплюють екологічні права та обов’язки громадян, а також регулюють природоресурсові, природоохоронні та антропооохоронні відносини.

Норми екологічного законодавства найчастіше поділяються на дві великі групи, а саме природоресурсове та природоохоронне законодавство1.

М.М. Бринчук вважає, що «немає підстав для виділення відносин по забезпеченню екологічної безпеки як окремої групи суспільних відносин, регульованих екологічним правом, поряд з відносинами по використанню природних ресурсів і охороні навколишнього середовища»2.

На відміну від науковців, які включають нормативноправові акти екологічної безпеки громадян в групу природоохоронного законодавства, ми об’єднуємо їх у самостійну окрему третю групу – атропоохоронне законодавство. Підґрунтям для цього є чітка диференціація між актами природохоронного й антропоохоронного законодавства.

1 Малишко М.І. Екологічне право України: Навч. посібник. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2001. – С. 20; Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посібник для юридичних факультетів вузів. – К.: Вентурі, 1996. – С. 23; Баб’як О.С., Біленчук П.Д., Чирва О.Ю. Екологічне право України: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. – С. 15; Бринчук М.М. О понятийном аппарате экологического права // Государство и право. – 1998. – № 9. – С. 25

2Бринчук М.М. О понятийном аппарате экологического права

//Государство и право. – 1998. – № 9. – С. 25.

45

Загальна частина

конодавство має в своїй основі правові норми, що врегульовують охорону природних ресурсів і ландшафтів, об’єктів й територій природно-заповідного фонду, лікувальнооздоровчих територій та рекреаційних зон, екосистем і комплексів, природно-антропогенних ландшафтів. Правові норми антропоохоронного законодавства регулюють відносини з приводу забезпечення екологічної безпеки (радіаційної, ядерної, санітарної, харчової, хімічної тощо).

Україна сьогодні має достатню кількість нормативноправових актів в системі екологічного законодавства. Проте, значна об’ємність його підгалузей «не є запорукою реальної ефективності, яка багато в чому залежить від практики реалізації»1.

Ми не поділяємо думку С.В. Размєтаєва2, І.А. Дмитренка3 та інших науковців про доцільність прийняття Екологічного кодексу України.

На нашу думку, підставами неможливості проведення кодифікації всього екологічного законодавства в єдиному пропонованому Екологічному кодексі України є: по-перше, воно має три чітко відмежовані одна від одної підгалузі: природоохоронне законодавство, природоресурсове законодавство, антропоохоронне законодавство; по-друге, значною проблемою є суттєва різниця в об’єкті та колі відносин, які врегульовуються за допомогою окремої підгалузі екологічного законодавства; по-третє, величезна кількість нормативно-правових актів, які стосуються конкретно ви- значеної підгалузі екологічного законодавства4. Саме тому,

1 Тацій В. Правова наука в Україні: стан та перспективи розвитку // Вісник Академії правових наук. – 2003. – № 2/3. – С. 23.

2 Размєтаєв С.В. До питання розробки проекту Екологічного кодексу України // Екологічний вісник. – 2003. – № 3-4. – С. 20.

3 Дмитренко І.А. Екологічне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 30.

4 Рябець К.А. Адміністративно-правове регулювання екологічної діяльності: Дис. … к.ю.н.: 12.00.07. – К., 2007. – С. 75.

47

Екологічне право України

ми вважаємо, що для врегулювання питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки громадян потрібно прийняти окремі кодекси: Природоохоронний кодекс України, Природоресурсовий кодекс України, Антропоохоронний кодекс України1.

§ 3. Конституційні основи екологічного права

Конституція України від 28 червня 1996 року, тобто Основний Закон України, має найвищу юридичну силу. Відповідно вона є основним джерелом усіх галузей права, у тому числі й екологічного. Конституційне закріплення екологічних відносин, перш за все, стосується екологічних прав людини, її місця в державі та суспільстві.

Потрібно відзначити, що за весь час конституційного розвитку нашої держави, вперше лише у чинній Конституції України було закріплено положення про визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканості і безпеки в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України).

Врегулювання природоресурсових відносин на конституційному рівні передбачається статтями 13 та 14 Конституції України. Так, на підставі ч. 1 ст. 13 Конституції України: «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією».

1 Рябець К.А. Природоресурсове законодавство потребує вдосконалення // Юридична Україна. – 2005. – № 8. – С. 58.

48

Загальна частина

Ч. 2 ст. 13 Основного Закону України наділяє кожного громадянина правом користування природними об’єктами відповідно до вимог закону. Важливою конституційною гарантією є норма, яка встановлює, що власність надає не тільки конкретні повноваження, але й зобов’язує, а тому не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. 3 ст. 13 Конституції України). У цьому контексті держава повинна забезпечувати захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, виходячи з рівності їх перед законом (ч. 4 ст. 13 Конституції України).

Проголошення у ст. 14 Конституції України землі основним національним багатством, що перебуває під охороною держави, створило необхідні умови для зміцнення в Україні законності у сфері земельних відносин, а також зумовило необхідність пошуку нових і вдосконалення існуючих засобів для її забезпечення1.

Згідно з конституційними положеннями в Україні природні ресурси можуть перебувати у праві власності: поперше, Українського народу (ст. 13 Конституції України); по-друге, громадян (конкретно на землю) (ст. 14 Конституції України); по-третє, юридичних осіб (конкретно на землю) (ст. 14 Конституції України); по-четверте, держави (конкретно на землю) (ст. 14 Конституції України); по-п’яте, територіальних громад (ст. 142 Конституції України)2.

1 Мірошниченко О.С. Адміністративно-правові засоби охорони земельних відносин в Україні: Автореф. дис. … к.ю.н.: 12.00.07. – Х., 2005. – С. 1.

2 Рябець К.А. Удосконалення адміністративно-правового регулювання забезпечення конституційного права громадян України щодо користування природними об’єктами права власності народу // Актуальні проблеми прав людини та держави в умовах світової глобалізації: Збірник наукових праць / Матеріали науковопрактичної конференції молодих науковців. – К.: НАУУ. – 2006. – С. 38-40.

49

Екологічне право України

Стаття 16 Конституції України визначила забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу обов’язком держави.

Найважливіше положення щодо екологічних прав людини закріплено в ст. 50 Конституції України, яка передбачає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Обов’язок кожного громадянина не заподіювати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки регламентований статтею 66 Конституції України.

Вищезазначені положення Конституції України є суттєвими складовими екологічної політики України, яка направлена на покращення стану навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки людини і підвищення раціональності використання природних ресурсів.

§ 4. Законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти як джерела екологічного права

Чинні міжнародні договори, угоди та конвенції у сфері екології, ратифіковані Верховною Радою України – частина національного законодавства України і складові її правової системи. Такими міжнародними нормативно-правовими актами є: Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню моря з суден (1973 р.), Віденська конвенція про охорону озонового шару (1985 р.), Рамкова конвенція ООН про зміну клімату (1992 р.) тощо.

50

Загальна частина

У правовій державі основним джерелом екологічного права повинен бути закон. Це означає насамперед, що саме в законах мають бути адекватно врегульовані екологічні права й інтереси людини та громадянина, механізм їх забезпечення та захисту, а також має визначатися основний зміст правового регулювання суспільних відносин щодо охорони довкілля, раціонального використання та відтворення природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Закон – це засіб закріплення державної екологічної політики. Він приймається Верховною Радою України та є вираженням волі народу у визначенні політики держави в сфері взаємодії суспільства і природи. Таким чином, народ через своїх представників у законодавчому органі має можливість формувати державну екологічну політику.

Особливе місце закону в системі джерел екологічного права обумовлене також тим, що всі інші акти як джерела права носять підзаконний характер. Їхній правовий зміст визначається обов’язковістю відповідності вимогам закону. Підзаконні акти прийняті з порушенням цього правила не можуть використовуватися.

Кодекс – систематизований законодавчий акт, що регламентує однорідну сферу суспільних відносин. Він характеризується такими ознаками: має високий рівень упорядкування нормативного масиву; приймається представницьким органом держави в порядку встановленої процедури; є результатом правотворчості діяльності держави; має нормативний характер; регламентує найважливіші питання відповідної сфери суспільних відносин; відрізняється властивим йому предметом (видом суспільних відносин) та методом (способом упорядкування) правового регулювання; породжує юридичні наслідки і займає провідне місце в ієрархії нормативно-правових актів галузі законодавства; має визначену форму та структуру, що передбачає виклад норм за частинами (як правило, загальна

51

Екологічне право України

та особлива), главами та статтями; містить норми, що закріплюють принципи відповідної галузі права та відображають її особливості1.

Значну роль в системі екологічного законодавства відіграють Земельний, Лісовий, Водний кодекси України та Кодекс України про надра. За своєю структурою природоресурсові кодекси багато в чому подібні один до одного. Пояснюється це, перш за все, наявністю багатьох спільних рис у предметі й об’єкті правового регулювання. Так, усі природоресурсові кодекси починаються з преамбули та загальних положень, а закінчуються розділами, які передбачають відповідальність у галузі порушення законодавства конкретного природного ресурсу. Майже в кожному природоресурсовому кодексі у загальній частині визначається коло регульованих ним відносин, завдання й принципи. Обов’язковою ознакою даних нормативно-правових актів є законодавче закріплення системи та повноважень державних органів управління і контролю в галузі використання відповідного природного ресурсу.

Неодмінно слід констатувати факт різниці дій природоресурсових кодексів залежно від умов використання природних ресурсів. Наприклад, земля є основою для здійснення будь-якої діяльності людини, в тому числі й діяльності щодо використання інших природних ресурсів – надр, вод, лісів, рослинного і тваринного світу. На підставі зазначеного при використанні цих ресурсів неминуче виникають земельні відносини, які потребують найчіткішого правового регулювання. Ст. 19 Земельного кодексу України у переліку категорій земель визначає: в п. е) землі лісового фонду; в п. є) землі водного фонду тощо. Саме тому окремі положення Земельного кодексу України лежать в основі Лісового кодексу України і Водного кодексу України. Відповідно

1 Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія», 1999. – С. 130-131.

52

Загальна частина

Земельний кодекс України серед вказаних законодавчих актів має більш домінуючу юридичну силу.

Чинний Земельний кодекс України був прийнятий 25 жовтня 2001 року1. Потрібно підкреслити, «що саме цього ж дня, 25 жовтня тільки сімдесят років тому, у 1922 році, було прийнято перший Земельний кодекс тодішньої Української Радянської Соціалістичної Республіки. Побудований на зовсім інших, ніж ті, на яких ґрунтується нинішній Кодекс, правових і політичних принципах та засадах, він врегульовував відносини землекористування протягом майже півстоліття, аж до 1 січня 1971 року, доки не прийшов на заміну Земельний кодекс УРСР, прийнятий 8 липня 1970 року. Як і його попередник, він встановлював тільки одну форму власності на землю – державну»2. Наступний Земельний кодекс, прийнятий у 1990 році, так само закріплював виключну державну власність на землю. Більш прогресивною була редакція Земельного кодексу України 1992 року, головною відзнакою якої було позбавлення держави монопольного володіння землею. Відповідно до ст. 78 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Нова редакція чинного Лісового кодексу України була прийнята 8 лютого 2006 року3. Він є спеціальним нормативно-правовим актом, що врегульовує лісові відносини. На підставі ст. 2 цього Кодексу лісові відносини – це суспільні відносини, які стосуються володіння, користуван-

1 Земельний кодекс України: Закон України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст. 27.

2 Законодавство України про землю: Земельний кодекс України. Нормативно-правові акти з земельних питань. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 3.

3Лісовий кодекс України: Закон України від 8 лютого 2006 року

№3404-IV // Урядовий кур’єр. Орієнтир. – 2006. – № 11. – С. 3-19.

53

Екологічне право України

ня та розпоряджання лісами і спрямовуються на забезпечення охорони, відтворення та стале використання лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства.

Врегулювання гірничих відносин в Україні проводиться, у першу чергу, відповідно до норм Кодексу України про надра1. Цей Кодекс був прийнятий Верховною Радою України 27 липня 1994 року. Правові приписи спрямовані на охорону надр містяться у багатьох розділах Кодексу України про надра, а спеціальним розділом є шостий (ст. 56-59).

Основним джерелом водного права є Водний кодекс України від 6 червня 1995 року2. В його преамбулі зазначено, що «усі води (водні об’єкти) на території України є національним надбанням народу України». Основою цього положення є стаття 13 Конституції України.

Серед законодавчих актів природоресурсового законодавства суттєве значення відіграють не тільки природоресурсові кодекси, а й закони України: «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2000 року № 1478-III3, «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 року № 2894-III4, «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 21 лютого 2006 року № 3447-IV5, «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 року № 591-XIV6 тощо.

1 Кодекс України про надра: Закон України від 27 липня 1994 року № 132/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 36. – Ст. 340.

2Водний кодекс України: Закон України від 6 червня 1995 року

№213/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 24. – Ст. 189.

3 Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 16. – Ст. 132. 4 Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 14. – Ст. 97. 5 Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 27. – Ст. 230.

6 Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22-23. –

Ст.198.

54