Особлива частина

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (ст. 100 Земельного кодексу України).

§ 2. Об’єкти та суб’єкти права землекористування

Земля (ґрунт) – пухкий, родючий, поверхневий шар земної кори, який утворився в умовах тривалої тісної взаємодії атмосфери, літосфери і біосфери внаслідок фізичних, хімічних і біологічних процесів. Особливо велику роль в утворенні ґрунту відіграють різноманітні живі організми, які сприяють розвитку основної властивості ґрунту – родючості.

Земля і її родючість – найважливіше і незмінне джерело харчових ресурсів для людини, головне багатство, від якого залежить наше життя.

Чинний Земельний кодекс України не дає визначення землі як об’єкта правового регулювання. Водночас він визначає, що завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносинзметоюзабезпеченняправаназемлюгромадян,юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель (ч. 2 ст. 4 Земельного кодексу України).

Об’єктом права власності на землю та права землекористування є не земля взагалі як фізичний об’єкт об’єктивного світу, як поверхня нашої планети, а земельна ділянка як

частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України).

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ст. 79 Земельного кодексу України).

209

постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

діяльності.

Категорії орендодавців та орендарів визначені у Законі України «Про оренду землі».

Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та

юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в

межах повноважень, визначених законом. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у

спільній власності територіальних громад, є районні, обласні ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим

у межах повноважень, визначених законом.

211

Екологічне право України

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом (ст. 4 Закону України «Про оренду землі»).

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою, а саме:

а) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом;

б) сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом;

в) громадяни і юридичні особи України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об’єднання та організації, а також іноземні держави

(ст. 5 Закону України «Про оренду землі»).

§ 3. Права та обов’язки власників землі і землекористувачів

Регламентуючи правомочності власності, чинне земельне законодавство закріплює суб’єктивні права та юридичні обов’язки власників земельних ділянок.

Так, відповідно до ст. 90 Земельного кодексу України

власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподар-

ських та інших культур, на вироблену продукцію;

212

кріпив у ст. 91 Земельного кодексу України. Вони полягають в:

них обов’язків орендодавців і орендарів здійснюється нормами статей 24, 25 Закону України «Про оренду землі».

Ст. 24 Закону України «Про оренду землі» дозволяє

орендодавцю вимагати від орендаря:

-використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди;

213

Екологічне право України

-дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів;

-дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарнозахисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються;

-своєчасного внесення орендної плати.

У свою чергу, відповідно до вищезазначеної статті Закону України «Про оренду землі» орендодавець

зобов’язаний:

-передати в користування земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди;

-при передачі земельної ділянки в оренду забезпечувати відповідно до закону реалізацію прав третіх осіб щодо орендованої земельної ділянки;

-не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою;

-відшкодувати орендарю капітальні витрати, пов’язані з поліпшенням стану об’єкта оренди, яке проводилося орендарем за згодою орендодавця;

-попередитиорендаряпроособливівластивостітанедоліки земельної ділянки, які в процесі її використання можуть спричинити екологічно небезпечні наслідки для довкілля або призвести до погіршення стану самого об’єкта оренди.

Права орендаря земельної ділянки, які закріплені у ст. 25 Закону України «Про оренду землі», здебільшого випливають безпосередньо з наданих йому договором повноважень щодо володіння та користування земельною ділянкою.

Так, орендар земельної ділянки має право:

-самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі;

214

Особлива частина

-за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження;

-отримувати продукцію і доходи;

-здійснювати в установленому законодавством порядку

за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем. Окрім зазначеного, вступаючи у володіння земельною

ділянкою, яка була отримана на підставі договору оренди від орендодавця, орендар набуває право на захист свого суб’єктивного права на орендовану земельну ділянку. Суб’єктивне право на захист у його матеріально-правовому значені – це можливість застосування до правопорушника заходів примусового впливу, тобто заходів захисту прав1.

У ст. 25 Закону України «Про оренду землі» законодавець також визначив наступні обов’язки орендаря:

-приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку;

-виконувати встановлені щодо об’єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі;

-дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історикокультурного призначення;

-у п’ятиденний строк після державної реєстрації договору оренди земельної ділянки державної або комунальної власності надати копію договору відповідному органу державної податкової служби.

1 Мороз М. Захист прав орендаря на орендоване майно // Право України. – 2009. – № 2. – С. 88.

215

Екологічне право України

§ 4. Правове регулювання охорони та раціонального використання земель

Охорона навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки – невід’ємна умова усталеного економічного й соціального розвитку України як суверенної держави1.

Оскільки земля є одним із основних компонентів навколишнього природного середовища, то охорона довкілля, в тому числі й правова, одночасно охоплює і охорону та раціональне використання землі2.

Важливе значення в регулюванні охорони та раціонального використання земельних ресурсів відіграють наступні нормативно-правові акти: Конституція України, Земельний кодекс України, закони України: «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 року № 1389-XIV3, «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року № 962-IV4, «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 року № 963-IV5, постанова Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року № 563-ХII6 та ін.

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Розділ VI Земельного кодексу України повністю присвячений врегулюванню відносин з охорони земель в Укра- їні. Але його правові норми виявилися не зовсім дієвими і

1 Балюк Г.І. Екологічне право України: Конспект лекцій у схемах (Загальна і Особлива частини): Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С. 5.

2 Оверковська Т. Правова охорона земель в Україні: поняття та юридичні ознаки // Юридична України. – 2006. – № 12. – С. 67.

3 Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 11. – Ст. 90. 4 Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 349. 5 Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 350. 6 Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 10. – Ст. 100.

216

Особлива частина

як наслідок – Верховна Рада України 19 червня 2003 року прийняла Закон України «Про охорону земель»1.

Стаття 162 Земельного кодексу України визначає, що

охорона земель – це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель (ст. 163 Земельного кодексу України).

За своєю суттю правова охорона земель є видом комплексних правовідносин. Через правовідносини реалізуються норми права, які встановлюють права та обов’язки людини. Вони можуть бути формально визначені (у статтях законів, підзаконних нормативно-правових актах) або не мати необхідних формальних ознак (наприклад, природні права людини). Держава захищає усі правовідносини, які мають місце в суспільстві, незалежно від їх формального визначення, і підтримує їх різними засобами, в тому числі примусовими2.

Єдине визначення правової охорони земель у юридичній науці відсутнє. Так, на думку О.С. Баб’яка, П.Д. Біленчука, О.Ю Чирви, правова охорона земельних ресурсів – це сукупність правових норм та виникаючих на основі їх застосу-

1 Рябець К.А. Природоресурсове законодавство потребує вдосконалення // Юридична Україна. – 2005. – № 8. – С. 56.

2 Молдован В.В., Чулінда Л.І. Правознавство: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 51.

217

Особлива частина

мовані на покращення хімічних і фізичних властивостей ґрунтів, обводнення пасовищ, створення захисних лісових посадок, проведення культурно-технічних робіт, покращення земель з несприятливим водним режимом й інженерно-технічними умовами, проектування, будівництво (реконструкція) і експлуатація меліоративних систем, включаючи наукове, організаційне і виробничо-технічне забезпечення цих робіт.

Вищезазначене законодавче визначення суті й значимості меліорації земель підкреслює важливість економікоправової та екологічної охорони, зберігання земельних ресурсів сільськогосподарського призначення і є суттєвим елементом національної безпеки в сфері економіки держави. Тому форми господарювання в агропромисловому комплексі вимагають організаційно-правових умов забезпечення найбільш ефективного використання земельних, водних та інших ресурсів в зоні зрошення півдня України. Дефіцит органічних добрив і обмеження можливості застосування індустріальних технологій вирощування сільськогосподарських культур визначили гостру проблему зберігання і підвищення родючості ґрунтів. Це народногосподарське завдання значною мірою можна вирішити за рахунок раціоналізації та оптимізації таких ведучих галузей сільського господарства як землеробство, рослинництво, тваринництво, де основним фактором є впровадження науково-обґрунтованих сівозмін і структури посівних площ1.

Основними принципами здійснення державного контролю за використанням та охороною земель є:

-забезпечення раціонального використання та охорони земель як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави;

-пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні земельних ресурсів над економічними інтересами;

1 Миронов В. Економіко-правова та екологічна охорона земель // Право України. – 2003. – № 8. – С. 59.

219

Особлива частина

Законодавче визначення поняття «раціональне використання землі» відсутнє. У науці під раціональним використанням землі необхідно розуміти досягнення потрібного результату від господарської експлуатації землі при мінімальних затратах з одночасним її збереженням і покращенням в процесі використання.

Забезпечення раціонального використання та охорони земель – один з основоположних принципів Земельного кодексу України, що тісно і нерозривно пов’язаний з таким принципом, як цільовий характер використання земель.

Цільове призначення земель – це встановлені законодавством порядок, умови і межі використання земель для конкретних цілей згідно з категоріями земель1.

Стаття 19 Земельного кодексу України встановлює, що залежно від цільового призначення, всі землі в Україні поділяються на наступні категорії:

1)землі сільськогосподарського призначення – землі, що надаються для потреб сільського господарства або призначені для цієї мети;

2)землі житлової та громадської забудови – земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування;

3)землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення – це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Сюди також належать земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесе-

1 Природноресурсове право України: Навч. посіб. / За ред. І.І. Каракаша. – К.: Істина, 2005. – С. 147.

221

Екологічне право України

ні до земель лісового і водного фонду, а також земельні ділянки, в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність;

4)землі оздоровчого призначення – землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей;

5)землі рекреаційного призначення – тобто землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів;

6)землі історико-культурного призначення – землі, на яких розташовані:

а) історико-культурнізаповідники,музеї-заповідники,мемо- ріальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичними подіями; б)городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного

шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в)архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри,

квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова;

7)землі лісогосподарського призначення – землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства;

8)землі водного фонду – землі, зайняті водними об’єктами, болотами й водогосподарськими спорудами, та виділені по берегах водойм ділянки під смуги відведення, прибережні смуги та інші зони охорони;

222

Особлива частина

9)землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення – землі, надані в установленому порядку підприємствам промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншим організаціям, установам для розміщення на них об’єктів виробничого, комунального, культурно-побутового та іншого несільськогосподарського призначення і здій-

снення ними завдань спеціального призначення. Зміна цільового призначення земель згідно зі ст. 20

Земельного кодексу України провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історикокультурного призначення.

За основним цільовим призначенням землі сільськогосподарського призначення були поставлені на перше місце. Одним із принципів земельного права є відтворений у ст. 23 Земельного кодексу України принцип, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, проводиться на підставі даних державного земельного кадастру. Для потреб, не пов’язаних із веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя гіршої якості. Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення зумовлюється тим, що вони призначені для виробництва сільськогосподарської продукції, зокрема, продуктів харчування чи сировини для харчової промисловості1.

1 Семчик В. Земля під охороною закону // Право України. – 2008. – № 11. – С. 59.

223