Екологічне право України

У структуру юридичних гарантій включаються міжнародноправові, конституційно-правові, адміністративно- правові, цивільно-правові та інші галузеві засади реалізації і способи захисту прав людини та громадянина.

В Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року, немає положень про екологічні права людини. Їх захист здійснюється опосередковано, через охорону інших прав і свобод. Дана обставина має важливе значення щодо захисту екологічних прав громадян на внутрішньодержавному рівні.

Ст. 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» встановлює гарантії екологічних прав громадян (рис. 4.5).

§ 4. Види екологічних обов’язків громадян

Юридичні обов’язки поряд з нормами-принципами

іюридичною відповідальністю виступають необхідним компонентом оптимальної взаємодії держави і особистості, без яких неможливі ні збалансована правова система, ні ефективне правове регулювання, ні чіткий правопорядок, ні інші становища і прояви суспільного життя. Вони – умова нормального функціонування конституційних інститутів, управління похідними процесами, підтримки стійкості

істабільності в суспільстві, законна перешкода на шляху свавілля, хаосу, неорганізованості, всього деструктивного і того, що заважає нормальному розвитку суспільства. Взаємозв’язок прав і обов’язків створює урівноважений суспільний стан, режим найбільшого сприяння для повсякденної життєдіяльності людей. Функціональне призначення юридичних обов’язків – користуватися суб’єктивним правом, виконувати свою частину роботи в загальному механізмі правового регулювання, спрямовувати діяльність кожного члена суспільства в потрібне русло; а соціальне – формувати належну правосвідомість і правову культуру

102

Загальна частина

громадян, служити дисциплінуючим факторам, усталити законність і правопорядок в суспільстві1.

Екологічні обов’язки громадян – визначена Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами міра обов’язкової поведінки громадян при виникненні екологічних відносин, додержання якої забезпечує стабільну екологічну обстановку в державі.

Основними обов’язками людини і громадянина, на думку В.В. Кравченка, є закріплені в Конституції України вимоги, які пред’являються кожній людині й громадянину, аби він діяв певним, чітко визначеним конституційною нормою чином (або утримувався від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог тягне за собою юридичну відповідальність2.

Основний екологічні обов’язок громадян закріплений у ст. 66 Конституції України: «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки». Окрім того, при виникненні екологічних відносин необхідно також додержуватися наступних конституційних обов’язків: власність зобов’язує, вона не повинна використовуватися на шкоду людини і суспільства (ч. 3 ст. 13); сплачувати податки і збори в порядку і в розмірах, встановлених законом (ст. 67); неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права інших людей (ст. 68).

Обов’язки громадян у галузі екології прийнято поділяти за суб’єктивним складом на загальні і спеціальні.

1 Заворотченко Т.М. Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02. – К., 2002. – С. 6.

2 Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. – К.: Атіка, 2000. – С. 98.

103

Екологічне право України

Загальні екологічні обов’язки громадян закріплені у Конституції України (ст. 66) та в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 12)

(рис. 4.6).

Загальні екологічні обов’язки громадян

Рис. 4.6. Загальні екологічні обов’язки громадян

Спеціальні екологічні обов’язки громадян передбачені системою спеціальних правових норм екологічного законодавства. Вони випливають із вимог щодо раціонального, цільового природокористування, охорони природних ресурсів від забруднення та засмічення тощо. Екологічні обов’язки у громадян виникають також в процесі реалізації ними екологічно небезпечної діяльності.

Спеціальні екологічні обов’язки громадян можна поділити на майнові та немайнові (рис. 4.7).

104

Загальна частина

Спеціальні екологічні обов’язки громадян

Рис. 4.7. Спеціальні екологічні обов’язки громадян

Контрольні питання

1.Сформулюйте поняття еколого-правового статусу людини і громадянина.

2.Назвіть та охарактеризуйте основні елементи екологоправового статусу людини і громадянина.

105

Екологічне право України

3.Розкрийте поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина в галузі екології.

4.У чому полягає сутність поняття екологічних прав громадян?

5.Які є види екологічних прав громадян?

6.Охарактеризуйте екологічні права громадян.

7.Дайте визначення поняттю «гарантії екологічних прав людини і громадянина».

8.Назвіть види гарантій екологічних прав громадян.

9.У чому полягає зміст екологічних обов’язків громадян?

10.Які є види екологічних обов’язків громадян?

106

Загальна частина

Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

§1. Поняття, зміст та форми права власності на природні ресурси.

§2. Підстави виникнення та припинення права власності на природні ресурси.

§3. Захист права власності на природні ресурси.

§1. Поняття, зміст та форми права власності на

природні ресурси

Власність як економічна категорія є найбільш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів громадян, їх окремих груп та суспільства в цілому у галузі виробництва та задоволення споживчих потреб.

У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми у процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення їх обміну, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому сутність відносин власності полягає в їх соціальному характері, оскільки відносини власності не можуть існувати поза суспільством1.

В результаті закріплення економічних відносин у правових нормах виникає право власності як юридична категорія. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV2).

Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути про-

1 Курило В.І., Моторіна Т.С. Основи земельного права України: Навч. посіб. / За заг. ред. В.З. Янчука. – К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2006. – С. 21-22.

2 Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.

107

Екологічне право України

типравно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених цивільним законодавством.

Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відносини з ними. Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон. Право власності безстрокове. Усі інші особи зобов’язані утримуватися від вчинення будь-яких дій, що порушують право власності1.

Право власності на природні ресурси можна розглядати в об’єктивному та суб’єктивному значеннях. Сукупність правових норм, що регулюють відносини власності на природні ресурси, утворюють право власності на природні ресурси в об’єктивному змісті. Відносини права власності на природні ресурси є предметом низки галузей національного права, а саме: конституційного, цивільного, земельного, лісового, фауністичного тощо.

Правовласностінаприродніресурсивсуб’єктивному змісті – це сукупність повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження природними ресурсами.

Об’єктами права власності на природні ресурси в

Україні є земля, ліс, вода, надра, тваринний та рослинний світ, а також природні території, які знаходяться під особливою охороною.

1 Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. – 2-ге вид., стер. – К.: Знання, 2006. – С. 149.

108

Загальна частина

Природні ресурси найчастіше представляють собою майнові об’єкти. Проте, вони є не тільки джерелами матеріального збагачення, але й середовищем життєдіяльності людини. Саме тому екологічне законодавство встановлює чіткі природоохоронні обов’язки природокористувачів, регламентує особливі умови використання природних ресурсів у зв’язку з встановленням особливих правових режимів їх охорони (наприклад, при створенні природних парків чи заказників, встановленні водоохоронних зон навколо водойм та ін.) тощо. У випадку якщо власник передає природні ресурси в користування іншим особам на нього покладається обов’язок забезпечити контроль за виконанням природокористувачем положень законодавства про раціональне використання природних ресурсів, їх відновлення та охорону.

Законодавством також встановлені обмеження в сфері розпорядження природними ресурсами, які виражаються у визначені його особливого порядку та меж, що обумовлено необхідністю суміщення економічних та екологічних інтересів суспільства. Прикладом зазначеного є правила реєстрації угод з землею, встановлення максимальних розмірів земельних ділянок та цільового характеру їх використання, обмеження обігу сільськогосподарських земель тощо. Деякі природні ресурси взагалі виключені із цивільного обігу, оскільки знаходяться у виключній державній власності (вода, надра).

У ст. 41 Конституції України визначено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Подібна правова регламентація даного права здійснена у ст. 317 Цивільного кодексу України.

На підставі вищезазначених норм чинного законодавства складовими змісту права власності на природні ресурси необхідно вважати право володіння, користування та розпоряджання (рис. 5.1).

109

Екологічне право України

Зміст права власності на природні ресурси

Право володіння природним ресурсом – це юридично закріплена можливість фактичного панування власника над конкретним природним ресурсом. Володіння природними ресурсами безпосередньо пов’язане з волевиявленням власника. Дане повноваження надає право власнику вирішува-

ти долю належного йому природного ресурсу

Право користування природним ресурсом – це юридично забезпечена можливість власника здобувати з визначеного природного ресурсу, що належить йому, його корисні властивості для задоволення своїх особистих майнових потреб. Головною умовою користування природними ресурсами є

додержання норм законодавства про охорону довкілля

Право розпорядження природними ресурсами –

це юридично забезпечена можливість визначати юридичну і фактичну долю природного об’єкта, включаючи його відчуження

Рис. 5.1. Зміст права власності на природні ресурси

Здійснення права власності регламентоване ст. 319 Цивільного кодексу України, а саме: власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства; усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав; власність зобов’язує; власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі; держава не втручається у здійснення власником права власності; діяльність власника може бути об-

110

Загальна частина

межена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом; особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Форма права власності виникає шляхом екстеріоризації, тобто зовнішнього прояву внутрішніх властивостей змісту права власності1. Чинним законодавством України визначено чотири форми права власності на природні ресурси (рис. 5.2).

Форми права власності на природні ресурси

Рис. 5.2. Форми права власності на природні ресурси

Вираженням загальнонародної форми права власності на природні ресурси є ч. 1 ст. 13 Конституції України, яка визначає право власності Українського народу на природні ресурси. Дане конституційне положення має дослівне відтворення у ч. 1 ст. 324 Цивільного кодексу України.

Право приватної власності на природні ресурси

означає, що конкретно визначений природний ресурс, який відповідно до законодавства може перебувати у приватній власності, належить певному громадянину або юридичній особі.

Право комунальної власності на природні ресурси визначають закріплені на законодавчому рівні повноваження

територіальних громад населених пунктів щодо володіння, користування та розпорядження відповідними природни-

1 Єрмоленко В.М. Категорія «форма права власності»: теоретикометодологічні засади обґрунтування // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 12. – С. 4.

111

Екологічне право України

ми ресурсами. У комунальній власності перебувають усі природні ресурси, у межах населених пунктів, крім природних ресурсів державної і приватної власності, а також природні ресурси за їхніми межами, на яких розташовано об’єкти комунальної власності.

Право державної власності на природні ресурси передбачає правове закріплення повноважень щодо володіння, користування та розпорядження відповідними природними ресурсами за представницькими органами державної влади. У державній власності перебувають усі природні ресурси, за винятком переданих у приватну і комунальну власність.

Державна форма власності на природні ресурси у порівнянні з іншими має незаперечні переваги, оскільки саме на її основі може формуватися ефективна національна політика природокористування1.

Природні ресурси можуть знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Спільна власність на природні ресурси вважається частковою, якщо договором або законом не передбачена спільна сумісна власність. У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку природного ресурсу (1/2, 2/3, 3/5 тощо). Право спільної часткової власності на природні ресурси виникає: при добровільному об’єднанні власниками належних їм відповідних природних ресурсів; при придбанні у власність природного ресурсу двома чи більше особами за цивільноправовими угодами; при прийнятті спадщини на природний ресурс двома або більше особами.

1 Данилишин Б., Міщенко В. Реформування відносин власності на природні ресурси // Економіка України. – 2003. – № 9. – С. 35. 112

Загальна частина

Спільною сумісною власністю є природні ресурси, придбані внаслідок спільної праці членів сім’ї, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У спільній сумісній власності перебувають природні ресурси: подружжя; членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними; співвласників жилого будинку.

§ 2. Підстави виникнення та припинення права власності на природні ресурси

Підставою виникнення права власності на природні ресурси вважається юридичний факт набуття права володіння, користування та розпорядження конкретним природним ресурсом.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Воно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Громадяни України набувають право власності на природні ресурси на підставі: придбання за договором купівліпродажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільноправовими угодами; безоплатної передачі із державної і комунальної власності; приватизації; паювання; прийняття спадщини.

В Україні іноземні громадяни та особи без громадянства також можуть набувати право приватної власності на природні ресурси. Підставами зазначеного є укладання цивільно-правових договорів (купівлі-продажу, ренти, дарування, міни тощо); викуп земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини.

Проте відповідно до норм чинного законодавства України не усі природні ресурси можуть перебувати у приватній власності іноземних осіб та осіб без громадянства. Так,

113

Екологічне право України

землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню (ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу України). Подібне положення закріплено у ч. 2 ст. 13 Лісового кодексу України: «ліси, отримані у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року».

На підставі ст. 333 Цивільного кодексу України особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом (ст. 329 Цивільного кодексу України).

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність дозволені законодавством природні ресурси для здійснення підприємницької діяльності у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) внесення природних ресурсів її засновниками до статутного фонду; в) прийняття спадщини; г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Право комунальної власності на природні ресурси може виникнути в результаті передання їх із приватної чи державної власності. Крім того, безхазяйні природні ресурси, а це ті, які не мають власника або їх власник невідомий, відповідно до ст. 335 Цивільного кодексу України, після спливу одного року з дня взяття їх на облік за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територі-

114

Загальна частина

альної громади, можуть бути передані за рішенням суду у комунальну власність.

Право державної власності на природні ресурси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центральних органів виконавчої влади з питань природних ресурсів, відповідно до закону. В державну власність можуть бути передані природні ресурси у разі виникнення суспільних потреб або суспільної необхідності.

Момент набуття права власності за договором визначений статтею 334 Цивільного кодексу України. Так, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Підставою припинення права власності на природні ресурси вважається юридичний факт втрати права володіння, користування та розпорядження конкретним природним ресурсом.

Підстави припинення права власності на природні ресурси визначаються законодавством та у значній мірі залежать від форми власності.

Загальні підстави припинення права власності закріплені у ст. 346 Цивільного кодексу України, а саме: відчу-

115