Загальна частина

зміст ліцензії на право природокористування входять відомості про об’єкт права природокористування, суб’єкт права природокористування, цілі та способи використання природного об’єкту, його просторові межі, строки, обсяги та умови використання, вимоги щодо раціонального використання природного ресурсу та охорони довкілля тощо.

§4. Суб’єкти і об’єкти права природокористування

Вюридичній літературі суб’єкт права природокористування розглядається в двох аспектах: 1) як дозволений

згідно з законодавством власник такого права користування і 2) як власник суб’єктивного права користування природними ресурсами, носій встановлених законом прав та обов’язків, який є суб’єктом правовідносин з приводу користування землею, її надрами, водами і лісами, об’єктами тваринного світу та атмосферним повітрям.

Суб’єкти права природокористування

Рис. 6.3. Суб’єкти права природокористування

131

Екологічне право України

Суб’єктами права природокористування можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (рис. 6.3).

Необхідною передумовою набуття права природокористування є правосуб’єктність – наявність правоздатності та дієздатності.

Закон встановлює різницю між суб’єктами права природокористування залежно від підстав його виникнення.

Суб’єктом права загального природокористування може бути будь-яка людина, оскільки вона відповідно до законодавства має право користуватися землею, водами, лісами тощо. В межах права загального користування людина може користуватися природними ресурсами лише для задоволення власних потреб, а не для підприємницької діяльності.

На відміну від права загального природокористування, суб’єктами якого можуть бути тільки громадяни, право спеціального природокористування набувається поряд з фізичними і юридичними особами.

Суб’єктами права орендного природокористування є орендодавець та орендар (рис. 6.4).

Об’єктом права природокористування є індивідуально визначена частина природного ресурсу (земельна ділянка, водний об’єкт, ділянка лісового фонду), яка виділена в натурі (на місцевості), а також закріплена на праві користування за фізичною чи юридичною особою.

Характеристика об’єктів права природокористування має специфіку залежно від виду природокористування. Об’єктами права спеціального природокористування є індивідуально визначені частини природних ресурсів. Щодо права загального природокористування відокремлення конкретних частин природних ресурсів (земель загального користування населених пунктів, водних об’єктів, лісів) законом не передбачається.

132

Загальна частина

Суб’єкти права орендного природокористування

Рис. 6.4. Суб’єкти права орендного природокористування

Відокремлення конкретних частин природних ресурсів, які передаються у використання на праві спеціального природокористування, здійснюється двома способами. Перший спосіб має вияв у виділенні відповідної частини природного ресурсу у натурі (на місцевості), а другий – у визначені правового статусу об’єкта спеціального природокористування в актах, які мають юридичну силу.

Природні ресурси, які надані у користування, продовжують перебувати у приватній, державній, комунальній власності.

133

Екологічне право України

§ 5. Підстави виникнення та припинення права природокористування

Підставивиникненнятаприпиненняправаприродокористування залежать від виду використовуваного природного ресурсу та визначаються природоресурсовим законодавством.

Підставами виникнення права природокористування

є наявність юридичного складу, тобто сукупності юридичних фактів, які обумовлюють виникнення права природокористування. Не всі юридичні факти визнаються підставами виникнення права природокористування, а лише ті, які ґрунтуються на правомірних діях (рис. 6.5).

Підстави виникнення права природокористування

Рис. 6.5. Підстави виникнення права природокористування

134

Загальна частина

У сфері використання природних ресурсів часто застосовуються договори оренди (земель, лісів, водних об’єктів). Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договори на право природокористування можуть мати самостійне значення як підстава виникнення права природокористування (наприклад, при оренді землі), чи діяти разом з ліцензією. Ліцензія на право природокористування – це типова підстава виникнення права природокористування. Так, відповідно до ст. 19 Кодексу України про надра, надра надаються у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу на користування ділянкою надр. Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу.

Підстави припинення права природокористування –

це юридичні факти, що обумовлюють припинення права природокористування.

Підстави повного або часткового, постійного або тимчасового припинення права природокористування поділяють на добровільні і протиправні (рис. 6.6). Їх перелік законодавчо закріплений у земельному, лісовому, водному та іншому природоресурсовому законодавстві.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про оренду землі» у разі припинення договору оренди земельної ділянки автоматично припиняється дія договору суборенди земельної ділянки. Оскільки договори про надання земельної ділянки у користування є підставами виникнення зобов’язань, припинення права землекористування може здійснюватися також з підстав припинення зобов’язань, що визначені

135

Екологічне право України

Цивільним кодексом України. Зокрема, відповідно до ст. 606 Цивільного кодексу України зобов’язання припиняється внаслідок збігу боржника і кредитора в одній особі. Це може мати місце у разі отримання землекористувачем використовуваної ним земельної ділянки у власність1.

Загальні підстави припинення права природокористування

Рис. 6.6. Загальні підстави припинення права

природокористування

1 Науково-практичний коментар Земельного кодексу України / Кол. авт.: Л.О. Бондар, А.П. Гетьман, В.Г. Гончаренко та ін.; За заг. ред. В.В. Медведчука. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 371.

136