1. Поняття та сутність посередницької діяльності

Фінансові посередники – це спеціалізовані професійні оператори ринку – інвестиційно-кредитні установи, що пропонують і реалізують фінансові послуги як особливий товар на умовах провадження виключних і сегментованих видів діяльності.

Центральне завдання фінансових посередників – спрямовувати рух капіталу (збережень) до найбільш ефективних споживачів.

Фінансові посередники є інституційними учасниками фінансового ринку – професійними маркет-мейкерами, утворюють інституційну структуру сфери фінансових послуг і виконують таки функції:

• Консолідація збережень індивідуальних інвесторів у єдиний пул і наступне диверсифіковане вкладення накопиченого капіталу в різні проекти з перспективною капіталізацією.

• Підвищення ліквідності фінансових вкладень шляхом професійного портфельного управління довіреними і набутими активами.

• Забезпечення рівноваги на ринку капіталів через погодження пропозицій і попиту на фінансові ресурси.

• Перерозподіл і зниження фінансових ризиків (шляхом диверсіфікації і професійного управління).

• Специфікація прав власності клієнтів-довірителів (останні звертаючись до посередників формують відносно прозоре поле, своїх інвестиційних намірів, і ринок синергично теж набуває прозорих і організованих ознак функціонування).

Фінансові посередники трансформують надлишкові фінансові ресурси, часто малорухомі, в інвестиційний капітал – попит на який практично завжди перевищує пропозицію.

Інформаційна обізнаність посередників виступає своєрідним нематеріальним активом. Звернення до посередників – це фактично делегування їм інвестиційних рішень.

Інвестиційна лінія фінансового посередництва визначає вибір напрямків реалізації інвестиційної стратегії і довгострокові вкладення і тактичні підходи до управління активами.

Загальні цілі інвестування забезпечення збереження, надійності, дохідності, і ліквідності вкладень.

Різні суб’єкти посередництва, окрім інвестиційних цілей мають також конкретні, відповідно до специфіки їх діяльності, цілі підпорядкованого рівня, які визначають індивідуальні стратегії та індивідуальний набір посередницьких послуг.

В т.ч. фінансові посередники вирішують проблеми як мікро- так і макрорівня.

Етапи процесу функціонування фінансових посередників:

• накопичення довіреного для управління капіталу;

• управління (інвестування) накопиченим капіталом.

Ці етапи не завжди послідовні, ринкові умови потребують їх синхронізації.

Фінансові посередники повинні:

• випереджати можливості індивідуальних інвесторів з погляду дохідності вкладень і якості портфельного управління активами;

• застосовувати інновацій в інструментах і формах роботи, сервісне “ноу-хау”, формувати фінансову культуру поведінки на ринку.

Фінансові посередники застосовують форми брокерського або дилерського обслуговування клієнтів.

Види фінансових посередників.

1. Банківські установи:

• універсальні банки;

• спеціалізовані банки.

2. Небанківські установи:

• інститути спільного інвестування (інвестиційні фонди, компанії, пайові, корпоративні, вступні інвестиційні фонди);

• довірчі товариства;

• страхові компанії та пенсійні фонди;

• кредитні спілки;

• ломбарди.

Класифікація фінансових посередників з погляду характеристики фінансових послуг:

а) депозитні установи (банки кредитні товариства і спілки);

б) контрактно-ощадні установи (страхові компанії, пенсійні фонди, ощадні асоціації);

в) інвестиційні установи.

Зростання впливу небанківських установ обумовлено:

• прогресуючим розвитком ринку ЦП;

• сек’юринізацією активів і збільшенням обсягів фондових трансакцій;

• потребами задоволення попиту клієнтів у спеціальних сферах куди безпосередній доступ банків обмежується;

• зростанням доходів індивідуальних заощаджувачів, які орієнтуються на інвестиційне використання і потребують спеціального обслуговування;

• ухилення від жорстких вимог банківського регулювання.

Інституційні відмінності між банківськими і небанківськими фінансовими установами розкриваються у таких моментах:

1. Тільки банки відкривають і ведуть розрахункові рахунки своїх клієнтів, депонують грошові кошти і кредитують позичальників у грошовій формі. Ці операції безпосередньо впливають на обсяг грошової маси в обігу і на рівень монетизації економіки. Роль банків в утворенні грошового капіталу і підтримці його кругообігу є виключною. Небанківські структури не мають таких можливостей впливу на обсяг грошової маси.

2. Банки беруть на себе зобов’язання з фіксованою сумою боргу перед клієнтами, кошти яких розміщені на відповідних рахунках. Тому весь ризик ліквідності перебирає на себе банк. Небанківські посередники перерозподіляють ризики щодо зміни вартості чистих активів порівну між засновниками і учасниками.

3. Банки працюють переважно з грошима, небанківські структури – з грошовими документами. Тому останні мають мінімальні проблеми з ліквідністю банківського типу.

4. Відмінності в характеристиках фінансового портфеля: кредитний, інвестиційний, ЦП, страховий, що вказує на відповідність фахового роду діяльності.

5. Адміністративна розмежованість ліцензійної політики (на банківські послуги ліцензії надає НБУ, страхування ДК з регулювання ринку фінансових послуг).

6. В Україні банківське посередництво має обмеження щодо територіальних рамок обслуговування клієнтів (співвідношення між розміром капіталу і територією діяльності). Небанківські тим не стискаються.

Ці порівняння банківських і небанківських посередників робить наявність ситуативного вибору.

Привабливість установ ІСІ:

а) ІСІ через володіння акціями підприємства мають значно більший вплив на підприємство, ніж банк через кредитування (право голосу в корпоративному управлінні);

б) банк отримує фіксований прибуток – відсотки за надані позики, надходження яких має форму ануїтетних платежів в обмеженому часі.

ІСІ орієнтуються на нефіксований і негарантований прибуток, що залежить від позицій підприємства на ринку; капіталізації його акцій і рішень акціонерів щодо розподілу А.

Характер конкуренції між банківськими і небанківськими структурами неціновий.

Останнім часом посилюється відхід від жорсткої спеціалізації фінансових посередників і прагнення до універсального характеру їх діяльності, що зумовлено зростаючою конкуренцією.

Вітчизняний фінансовий ринок є неоднорідним за складом учасників: поряд з великими конкурентноздатними структурами існує достатня кількість малих.

Майже всі посередники диференційовані за попитом клієнтів і напрямками діяльності (міжгалузевими, сегментарними). Але в нестабільних умовах тяжіють до універсальності як способу виживання і оперують на різних секторах фінансового ринку.

Основними вимогами до функціонування фінансових посередників є забезпечення прозорості і ліквідності, їх діяльність потребує відповідного регулювання, як на державному рівні так і на рівні самооорганізації.

Доцільно зосередити увагу на таких формах регулятивних змін і контролю:

1. Нагляд за структурними змінами фінансової системи (моніторинг за процесами злиття, з’єднання компаній, галузеві і територіальні обмеження в діяльності різних фінансових інститутів).

2. Підтримка надійності фінансових інститутів, стимулювання довіри населення, забезпечення захисту прав власності при реалізації угод, посилення вимог до розкриття і розповсюдження фінансової інформації, створення гарантійних фондів;

3. Вплив на просторове і галузеве переміщення капіталу на користь приоритетних напрямів.

4. Встановлення стандартів функціонування ринків і фінансових посередників.

Збіг інтересів держави і фінансових структур зробить посередницькі угоди взаємовигідними для всіх сторін, що позитивно вплине на становлення масштабного вторинного ринку капіталів.