1.7. Поняття права інтелектуальної власності

Термін «власність» щодо результатів творчої діяльності в законо­давстві і спеціальній літературі використовується уже давно. Наведе­ні вище приклади із патентного закону Франції (1791 р.) і закону штату Масачусетс США (1789 р.) свідчать про те, що результати твор­чої діяльності уже в ті часи визнавалися об'єктами власності і, отже, права власності.

Термін і поняття «інтелектуальна власність» виникли порівняно недавно. Проте в спеціальній літературі поняття «власність» і «інте­лектуальна власність» використовуються як однозначні. Можна вва­жати, що походження терміна «інтелектуальна власність пов'язано з французьким законодавством кінця XVIII ст. Це поняття склалося під впливом французьких філософів-просвітителів. Пропрієтарна теорія права на творчі результати найбільшого поширення набула в XIX ст. Ця теорія уже спочатку її появи піддавалася і піддається за-

52

Загальні положення про Інтелектуальну власність

раз гострій критиці. Суть цієї критики зводиться в основному до то­го, що результати творчої діяльності не можуть бути об'єктами права власності. Проте термін «інтелектуальна власність» широко викори­стовується й зараз. Найчастіше його розуміють як збірне поняття.

Поняття «інтелектуальна власність» має принаймні два основних значення: як цивільно-правовий інститут і як сукупність суб'єктив­них прав творця на результат його творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності у зазначенні цивільно-правового інституту є сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, оформлення, використання і охорони результатів інтелектуальної діяльності людей.

Суб'єктивне право інтелектуальної власності є право його суб'єк­та на володіння, користування і розпорядження належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної діяльності.

Отже, зміст права інтелектуальної власності ми визначаємо так, як він визначається для звичайного права власності. Зміст правомоч-ностей звичайного права власності залежить від об'єкта власності. Так, право власності на землю безумовно відрізняється від права власності на шкарпетки. Але повернемося до змісту права інтелекту­альної власності.

Вище ми підкреслювали, що власник результату творчості може ним володіти і володіє так само, як і звичайний власник. Але особ­ливість об'єкта інтелектуальної власності полягає в тому, що він має здатність до тиражування і його копією можуть володіти треті особи, яким належить право власності на носій результату інтелектуальної діяльності. Власники зазначених носіїв володіють результатом інте­лектуальної власності від імені власника цього результату.

Як відомо, володіння може бути також двох видів — володіння фактичного володільця чи власника і похідне володіння, яке здійснюється від імені власника третіми особами.

Стосовно творів науки, літератури і мистецтва, то до їхнього оп­рилюднення (опублікування, публічного виконання, публічного по­казу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо) володін­ня здійснюється їхніми авторами. Ніхто інший цими творами без Дозволу автора володіти не може. Фактичне володіння здійснює сам автор твору. Після опублікування твору чи оприлюднення іншим

53

РОЗДІЛ 1

способом в силу його здатності до тиражування право володіння на копії цього твору переходить до невизначеного кола інших осіб. Але їх володіння — це володіння похідне, яке їм передає автор чи його правонаступник шляхом видачі дозволу на опублікування чи інше доведення твору до широкого загалу. В усіх інших випадках во­лодіння твором буде неправомірним.

Результати технічної творчості знаходяться у виключному во­лодінні авторів зазначених результатів до їх кваліфікації відповідним державним органом — в Україні Державним департаментом інтелек­туальної власності, утвореним Указом Президента України «Про зміни у структурі центральних органів вищої виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. у складі Міністерства освіти і науки України. Після кваліфікації пропозиції як винаходу, промислового зразка чи яко­гось іншого результату складається патентний опис цього результа­ту, який стає загальнодоступним. Описом будь-якого результату технічної творчості за невелику винагороду (збір) в принципі може володіти будь-яка особа. Це також буде похідне володіння сутністю самого технічного рішення, яке здійснюється від імені автора чи йо­го правонаступників. При цьому варто підкреслити, що володіти за­значеним рішенням можна, а використовувати — лише за дозволом автора чи його правонаступників.

Проте і серед технічних рішень є такі, якими володіє виключно сам його автор. Йдеться про секрети виробництва (ноу-хау). Під ноу-хау слід розуміти знання та досвід науково-технічного, вироб­ничого, організаційного, фінансового, торговельного чи іншого ха­рактеру, які, як правило, не є загальновідомими і придатні для ви­користання в будь-якій сфері діяльності¹. Проте є й інші думки. На­приклад, В. М. Брижко до ноу-хау відносить «гіпотези, ідеї, факти та інші неохороноспроможні об'єкти, що мають наукове і технічне значення» ².

Ноу-хау не є загальновідомим, якщо зміст його не розкритий для невизначеного кола осіб настільки, що існує можливість його само-

¹ Цивільний кодекс України: Проект від 25 серпня 1996 р. — Ст. 413—519.

² Брижко В. М. Патентознавство як самостійна наукова дисципліна. — К., 1996. - С. 94.

54

Загальні положення про Інтелектуальну власність

стійкого використання¹. Отже, володільцем цієї інформації є завжди сам автор зазначеного секрету виробництва. Він також може переда­вати його третім особам і тоді вони здійснюють володіння від імені автора.

Серед суміжних прав невіддільним є виконавська діяльність, якою володіє виключно сам виконавець. Майстерність виконавця, в якій проявляється його індивідуальність, художній рівень, мис­тецький хист тощо як об'єкт права може бути у володінні лише у са­мого виконавця, треті особи можуть володіти матеріальними носіями, на яких зафіксоване виконання.

Перелік видів виконавської діяльності, наведений у ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права», свідчить, що існує досить широке коло об'єктів інтелектуальної власності, володіння якими здійснює сам власник цих об'єктів. Що стосується інших видів суміжних прав — прав розробників фонограм, відеограм, теле-і радіопрограм, то знову-таки володільцями вироблених фонограм, відеограм чи теле- і радіопрограм є їхні автори. Інші особи можуть володіти матеріальними носіями фонограм, відеограм чи програм лише за дозволом їхніх виробників чи авторів. У ст. 40 Закону «Про авторське право і суміжні права» проголошується, що виробники фонограм і виробники відеограм мають виключне право дозволяти чи забороняти їхнє відтворення та розповсюдження. У ст. 41 цього ж Закону також говориться, що організації мовлення мають виключне право дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм шляхом їх трансляції і ретрансляції, фіксації на матеріальному носії, відтворення своїх передач тощо.

Нарешті, в офіційних документах Всесвітньої організації інтелек­туальної власності вживається термін «володіння авторським пра­вом». Володільцем авторського права, стверджується в цих докумен­тах, на твір, принаймні з початку його створення, є його творець, тобто автор твору.

З наведеного, на нашу думку, можна зробити висновок, що тво-ри літератури, науки і мистецтва, а також об'єкти промислової влас-

Чобіт О. А. «Ноу-хау» та договір на його передачу: Автореф. канд. дис. — Харків, 1994. - С. 14-15.

55

РОЗДІЛ 1

ності можуть бути у фактичному володінні автора¹. Автор позбав­ляється свого володіння лише тоді, коли твір гине, тобто перестає іс­нувати фізично, або він уступає його іншим особам. На нашу думку, автор зберігає за собою володіння навіть тоді, коли твір, матеріалізо­ваний у певному носії, переходить до третіх осіб. Скульптура, карти­на, фотографія та інші подібні твори, якщо власниками їх є інші осо­би, ідеї, символи, бачення, світогляд, закладені в цих творах, завжди залишаються і у власності, і у володінні їх авторів.

Право користування об'єктами права інтелектуальної власності та­кож належить власнику цього об'єкта чи його правонаступникам. Во­но полягає в тому, що суб'єкт цього права має законну підставу вилу­чати із належного йому результату інтелектуальної діяльності всі ко­рисні якості, що може дати людині цей результат. Якщо йдеться про літературні чи художні твори, то їх, як правило, можуть використову­вати шляхом випуску у світ, розмноження і в такий спосіб одержува­ти прибуток. Автор твору чи його правонаступники можуть також ви­давати дозвіл — ліцензію на використання зазначених творів іншими особами. Якщо ж йдеться про результати технічної творчості, то їх та­кож можуть використовувати або сам автор цього досягнення, або спадкоємці, або за ліцензією автора інші особи. Використання вина­ходу чи інших результатів технічної творчості здійснюється, як пра­вило, шляхом впровадження їх у виробництво. Внаслідок такого впровадження ефективність виробництва зростає і приносить певний прибуток власнику зазначеного результату. Безумовно, використання об'єктів інтелектуальної власності може мати місце в будь-який інший доцільний спосіб, що не суперечить чинному законодавству.

Слід підкреслити, що за загальним правилом люди творять для то­го, щоб полегшити своє життя². Природа наділила ту чи іншу фізич­ну особу талантом, здатністю створювати інтелектуальні цінності.

В умовах ринкової економіки навряд чи знайдуться такі люди, які б створювали зазначені цінності тільки заради власного задоволення.

'Але є й інші думки. Напр.: Зенин Й. А. Рьшок й право интеллектуальной собственности в СССР // Вопросн изобретательства. — 1991. — № 3. — С. 21-25.

² За легендою винахідництво виникло саме тому, що ліниві люди не бажали виконувати важку, одноманітну і виснажливу фізичну роботу. Аби полег­шити собі життя, вони й придумували різні пристрої та обладнання.

56

Загальні положення про інтелектуальну власність

Вони їх створюють для того, аби шляхом їх використання одержати певний прибуток. Прагнення людини здобути собі гроші шляхом створення інтелектуальної цінності і в такий спосіб поліпшити своє особисте життя чи життя своїх близьких слід визнати нормальним явищем і нікому не спаде на думку такі дії засуджувати.

Зрозуміло, що способи використання об'єктів інтелектуальної власності зумовлюється характером самого об'єкта (книга, винахід, селекційне досягнення тощо), а також доцільністю.

У ст. 15 Закону «Про авторське право і суміжні права» проголо­шується, що автору або іншій особі, яка має авторське право, нале­жать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Автор має право дозволяти або забороняти ви­користовувати твір третім особам різними способами, що не супере­чать чинному законодавству. Зазначена стаття містить широкий пе­релік способів, якими можна використати твір. Проте й тут широке коло об'єктів літературної і художньої творчості зумовлює різно­манітність способів їх використання. Твори скульптури, архітектури, образотворчого мистецтва, пластичні твори та інші подібні твори мо­жуть використовуватися шляхом копіювання, фотографування, екс­понування на виставках тощо. Одним із поширених способів вико­ристання творів образотворчого мистецтва є їх видання, тобто відтворення поліграфічним способом, твори образотворчого мис­тецтва та декоративно-прикладні твори можуть використовуватися в промислових виробах.

Музичні і музично-драматичні твори можуть використовуватись у кіно- і телефільмах, радіо тощо. Сценічні твори використовуються в театрах, кіностудіях тощо. Важливий не спосіб використання, а його правомірність. Істотне значення для визначення способу викорис­тання того чи іншого твору має доцільність використання та його ефективність.

Багато з технічних рішень так і не знаходять використання, при­чини чого зумовлені раціональністю та доцільністю самого господа­рювання. Винахід чи корисна модель можуть бути не використані в промисловості, оскільки їх використання не принесе бажаного ефекту в порівнянні із затратами на впровадження. Наведені та бага­то інших, передбачених законом способів використання результатів

57

РОЗДІЛ 1

інтелектуальної діяльності, свідчать лише про те, що об'єкти інтелек­туальної власності можуть використовуватися і використовуються відповідно до їх характеру таким же чином, як об'єкти звичайного права власності.

Проте є одна особливість використання результатів інтелектуаль­ної діяльності, яка не властива об'єктам звичайного права власності. Йдеться про виключення із загального правила, за яким результат творчості може бути використаний лише тільки за дозволом його творця чи правонаступника. Закони про інтелектуальну власність України передбачають ряд випадків, коли використовувати результат інтелектуальної діяльності можна без дозволу його власника. Усі ці випадки передбачені чинним законодавством і так зване вільне ви­користання має відповідати вимогам закону¹. Допускається також і примусове ліцензування використання творів чи інших об'єктів інтелектуальної діяльності.

Використання результатів інтелектуальної діяльності за загаль­ним правилом здійснюється тільки на платній основі. Користувач має сплатити власнику результату певну винагороду. Але не можна стверджувати, що це особливість інтелектуального права власності. Об'єкти звичайного права власності також передаються іншим осо­бам в користування, як правило, за плату².

Отже, така правомочність суб'єкта власності, як право викорис­тання об'єкта на свій розсуд, нічим не відрізняється від цієї ж право­мочності суб'єкта права інтелектуальної власності.

Слід відзначити, що право використання результату інтелектуаль­ної діяльності, на нашу думку, є чи не найширшою правомочністю суб'єкта взагалі права власності і суб'єкта права інтелектуальної власності зокрема. Саме через використання власник зазначеного об'єкта одержує очікувані ним вигоди, прибуток тощо.

Право розпорядження є правомочність, яка також властива праву інтелектуальної власності. Вона полягає в тому, що суб'єкт права інтелектуальної власності має право визначити правову долю резуль­тату творчості, що належить йому. Право розпорядження в суб'єк-

'Напр.: статті 21—25 Закону «Про авторське право і суміжні права». ²Напр.: ст. 256 ЦК України.

58

Загальні положення про інтелектуальну власність

тивному розумінні — це закріплена в нормах права можливість виз­начити юридичну чи фактичну долю майна. Такі правомочності, як володіння і користування, часто передаються власником іншим осо­бам, які здійснюють зазначені правомочності від імені власника. Право розпорядження — це така правомочність, яку за загальним правилом здійснює особисто власник. Проте чинне законодавство передбачає винятки з цього загального правила, коли розпоряджен­ня майном здійснюють інші особи. Ці винятки стосуються і права інтелектуальної власності.

Право розпорядження реалізується власником шляхом припи­нення або обмеження належного йому права власності. Власник мо­же передати своє право власності на майно, в тому числі і на об'єкти інтелектуальної власності, іншим особам (продати, подарувати, обміняти тощо)¹. Власник може обмежити своє право власності. Так, відповідно до Закону України «Про власність» (п. 6 ст. 4) у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено або припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами. Але це припинення чи обмеження примусове, во­но може бути вчинене і самим власником. Так, власник сам може встановити сервітут на користь іншої особи, чим обмежує своє пра­во власності.

У зміст правомочності розпорядження майном входить також право власника відмовитися від свого права шляхом викидання або знищення належних йому речей. Право розпорядження майном власник може також передавати іншим особам. Так, в силу зайня­тості, похилого віку або нездоров'я власник може передати своє пра­во розпорядження іншим особам. Розпорядження майном може та­кож бути реалізовано примусово, наприклад, при конфіскації і реквізиції.

Ці загальні положення стосуються і права інтелектуальної влас­ності. Власник може вчиняти будь-які цивільно-правові правочини, спрямовані як на використання об'єкта права власності, так і на роз-

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі». — Ст. 28 в редакції від 1 червня 2000 р.

59

РОЗДІЛ 1

порядження. Так, відповідно до Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» право власності на винахід (корисну модель) засвідчується патентом. Стаття 28 цього Закону надає влас­нику патенту право передавати на підставі договору право власності на винахід (корисну модель) будь-якій особі, яка стає правонаступ­ником власника патенту. Він має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) на підставі ліцензійного договору, тобто обмежити своє право власності на винахід чи корисну модель. Цей же Закон передбачає інші випад­ки обмеження права власності на винахід чи корисну модель (стат­ті 29, ЗО, 31). Зазначений Закон, на жаль, не містить спеціальної нор­ми, яка б передбачала перехід прав власника винаходу чи корисної моделі у спадщину за заповітом (розпорядженням). Відповідні нор­ми містяться у Законі України «Про охорону прав на промислові зразки», в Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»¹ та інших законодавчих актах.

Отже, за названими законодавчими актами суб'єкту права про­мислової власності як і будь-якому власнику надається право вчиня­ти будь-які цивільно-правові угоди на відчуження належного йому результату творчості. Іншими словами, суб'єкт права інтелектуальної власності користується такою ж правомочністю, як і будь-який інший суб'єкт права.

Якими ж правомочностями користується суб'єкт виключного права на використання результату інтелектуальної діяльності? Як уже підкреслювалось, виключне право на об'єкт інтелектуальної власності проголошується багатьма правовими системами світу. Бу­ло виголошено воно і в радянському праві. Стаття 23 Положення про відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції 1973 р. прого­лошує, що володілець виключного права на винахід здійснює право користування і розпорядження. Закон СРСР «Про винаходи в СРСР» у ст. 9 надавав винахіднику чи його правонаступникам право

' Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» // ВВР України. — 1994. — № 7. — Ст. 34; Закон України «Про охорону прав на знаки для то­варів і послуг». — Там само. — № 7. — Ст. 36.

60

Загальні положення про інтелектуальну власність

передачі права на патент і право на використання винаходу¹. Основи цивільного законодавства СРСР і республік від 31 травня 1991 р. в ст. 45 також проголошували: «Патент закріплює за патентоволо-дільцем виключне право використання винаходу на свій розсуд»². Ця ж норма відтворена і в ст. 10 Патентного Закону Російської Феде­рації від 23 вересня 1992 р. У ній сказано: «Патентоволодільцю нале­жить виключне право на використання винаходу, корисної моделі і промислового зразка, що охороняються патентом, на свій розсуд»³. Майже слово в слово ця норма відтворена в ст. 1115 проекту Модель­ного кодексу⁴.

Такої ж позиції дотримується і законодавець у Законі України «Про авторське право і суміжні права». Стаття 15 (п. 1 і 2) цього За­кону встановлює, що автору або іншій особі, яка має авторське пра­во, належать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом.

Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» в редакції від 17 січня 2002 р.⁵ у ст. 10 встановлює такі права на сорти: особисте не-майнове право авторства на сорт; майнове право власника сорту. Про особисте немайнове право авторства на сорт свідчать Реєстр сортів, Реєстр патентів, свідоцтво про авторство на сорт рослин, па­тент. Про майнове право власника сорту свідчать Реєстр патентів, патент.

Які ж суб'єктивні права належать суб'єкту виключного права на використання результату інтелектуальної діяльності? Коло виключ­них прав на використання твору науки, літератури і мистецтва виз­начається законом. До цього кола відносяться право відтворення,

¹ Закон СССР «Об изобретениях в СССР // Ведомости сьезда народних де- путатов СССР й Верховного Совета СССР. - 1991. - № 25. - Ст. 703.

² Ведомости сьезда народних депутатов СССР й Верховного Совета СССР. — 1991. - № 26. - Ст. 773.

³Сборник официальннх документов по охране промьішленности в Россий-ской Федерации. — К., 1993.

Гражданский кодекс (проект). Ч. 2. Модель.

³ Офіційний вісник України. — 2002. — № 7. — Ст. 278.

61

РОЗДІЛ 1

розповсюдження, публічний показ, прокат екземплярів тощо. Стат­тя 15 Закону «Про авторське право і суміжні права» встановлює, що володілець виключного права може ним розпорядитися на свій роз­суд: правоволоділець може по авторському договору передати своє право на використання твору іншій особі — правонаступнику згідно з положенням ст. 31 цього Закону. Майнові права, що передаються за авторським договором, мають бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважа­ються такими, що не передані.

Що стосується винаходів, корисних моделей та промислових зразків, то ст. 28 п. 6. Закону України «Про охорону прав на винахо­ди і корисні моделі» також встановлює, що виключне право на вико­ристання результатів технічної творчості може переходити до другої особи — правонаступника на підставі договору. Пунктом 1 ст. 40 За­кону «Про охорону прав на сорти рослин» власнику сорту надається право передати своє майнове право на сорт на підставі договору будь-якій особі, яка стає його правонаступником.

Немає потреби аналізувати законодавчі акти про інтелектуальну власність Російської Федерації про відчуження майнових прав на ре­зультати творчої діяльності та інших країн СНД. Всі вони містять норми, за якими патентовласники наділені такою правомочністю, як право розпорядження. Принципової різниці у змісті цієї правомоч­ності немає.

В усьому світі результати інтелектуальної власності визнаються товаром з усіма наслідками, що з цього випливають. Товар виробля­ють для того, щоб його запустити в обіг і в такий спосіб одержати прибуток. Тому законодавство про інтелектуальну власність усіх країн світу передбачає можливість вчиняти будь-які цивільно-пра­вові угоди з приводу передусім об'єктів промислової власності¹.

Цей короткий аналіз правомочності розпорядження суб'єкта пра-

¹ Патентнеє законодательство зарубежньїх стран. У 2-х томах. — М., 1987; Матеріали міжнародного симпозіуму: Правовий прогрес через порівняльне право: проблеми розбудови комерційного законодавства України на тлі |

досвіду Сполучених Штатів Америки. — К., 1993. — Кн. 3. і

І

62 і

на зв

Загальні положення про інтелектуальну власність

на звичайної власності і суб'єкта права інтелектуальної власності свідчить, що в змісті цієї правомочності, як, між іншим, і в право-мочностях володіння і користування, принципової різниці немає. Але не тільки в наведеному співвідношенні різниці не помітно. Не вбачається її і в правовому режимі понять «право власності на ре­зультат інтелектуальної діяльності» і «виключне право на викорис­тання результату інтелектуальної діяльності». Суб'єкти як права власності на результат інтелектуальної діяльності, так і виключного права на використання об'єкта інтелектуальної діяльності володіють одними і тими самими правами. Між правами зазначених суб'єктів не помітно істотної відмінності.

Саме цим пояснюється та обставина, що в різних правових систе­мах світу права на об'єкти інтелектуальної діяльності визначаються по-різному. У Великобританії, Іспанії, Португалії, Франції, ФРН, Японії, США та деяких інших країнах результати інтелектуальної діяльності визнаються об'єктами права власності. В Австрії, Бельгії, Греції, Нідерландах, Скандинавських країнах, Швейцарії, Єгипті та в деяких інших країнах ці ж результати визнаються об'єктами ви­ключного права на використання¹.

Проте аналіз передусім патентного законодавства зазначених країн як однієї, так і другої групи, свідчить, що суб'єкти і права влас­ності, і виключного права на використання мають такі ж самі права. Отже, правовий режим цих узагальнених понять зумовлюються скоріше певними традиціями, менталітетом тощо².

Що стосується законодавства України про інтелектуальну власність, то воно містить певні розбіжності у визначенні цих по­нять. Одні закони визнають право власності на об'єкти науково-технічної творчості (Закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» та ін.), інші — тільки ви­ключне право на використання. Безумовно, така розбіжність в одній правовій системі неприпустима. Вона має бути усунена шляхом виз­нання права власності на всі результати інтелектуальної діяльності

₂ Патентнеє законодательство зарубежньїх стран. У 2-х томах. — М., 1987. Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Феде-рации. - М., 1996. - С. 10.

63

РОЗДІЛ 1

без винятку. Цей висновок можна обгрунтувати.

По-перше, для творчого загалу не зовсім зрозуміла позиція зако­нодавця, яка не визнає права власності на те, що створено тим чи іншим автором. Не зрозуміло, чому чоботар, що пошив собі чоботи, є їх власником, столяр, що зробив стола, є його власником, а пись­менник, що написав твір, художник, що написав картину, не визна­ються власниками свого творіння. Тим бідьше, що законодавець Ук­раїни вже став на шлях визнання результатів інтелектуальної діяль­ності об'єктами права власності (статті 13 і 41 Закону України «Про власність»).

По-друге, кожний громадянин, не вдаючись до юридичних тон­кощів, досить чітко уявляє, що таке право власності на річ чи майно, що належить йому. Будь-який автор також глибоко переконаний в тому, що його твір належить йому і нікому більше. Його не цікавлять ті юридичні викрутаси, які визнають за ним лише якесь там виключ­не право на використання. Він досить добре знає, що те, що він ство­рив, — це його. Він може ним розпоряджатися на свій розсуд. Проте він не уявляє, що таке виключне право на використання і чим воно відрізняється від права власності. Усвідомлення будь-яким автором того, що результат його творчої діяльності є його власністю — настільки усталена реальність, що з нею не рахуватися не можна. Ця правова дійсність значною мірою знайшла адекватне відображення в чинному законодавстві, але ще не повністю.

По-третє, визнання права власності на результати творчої діяль­ності буде стимулювати подальшу активізацію літераторів та інших митців на створення нових творів науки, літератури і мистецтва. Ав­тори старшого покоління ще якось погоджувалися з тим, що створе­не ними не є їх власністю, але той самий твір ніби й не належав ніко­му іншому. Твір був нібито нічий. Але ж така невизначеність не мо­же довго продовжуватися. Сучасний автор буде почувати себе більш впевнено перед видавцем, якщо він буде усвідомлений того, що створений ним твір — це його власність і він має право робити з ним те, що і будь-який інший власник майна.

Не може вважатися нормальним, коли праця письменника оцінюється сумою, якої ледве вистачає, щоб оплатити послуги дру­карки. Прийде час, коли праця авторів буде оцінена суспільством на-

64

Загальні положення про Інтелектуальну власність

лежним чином, і тоді видавець буде «кланятись» авторові, а не навпа­ки, як зараз.

На нашу думку, усвідомлення свого права власності на результат технічної творчості також буде сприяти розвитку винахідництва та інших видів технічної творчої діяльності.