11)Французький поссібілізм та американський інвайронменталізм

Геополітика ХХ століття розвивалася з огляду на великі держави, які мали або територіальні претензії, або претендували на сфери впливу інших великих держав. Малі держави розглядалися скоріше, як об’єкт впливу великих держав. Тому, коли говорять про геополітику, то традиційно розуміють контроль над територіями поза межами великих держав. Фактично, можна говорити про “велику геополітику”, яка більше орієнтована на планетарні або регіональні масштаби.

Проте, розвиток гуманітарних наук і нові виклики, які з’являються у другій половині ХХ століття, змушують геополітику трансформуватися у напрямку від великих утворень (континентів, держав) до людини. Прикладом чого є французька школа. Остання позбавлена експансіонізму, на відміну від німецької, англійської чи американської шкіл, і більш спрямована на гуманітарні цінності. Засновник французького напрямку Поль Відаль де ла Блаш, зокрема, критикував Ратцеля за його географічний детермінізм і пропонував натомість надзвичайно важливий для сучасної геополітики принцип “посибілізму” (possible – фр. можливість), згідно з яким “простір” лише надає людині можливості для побудови тієї чи іншої геополітичної конфігурації.

Концепція посибілізму простір лише можливість. Перетвориться він на дійсний політичний фактор чи не перетвориться залежить від людей.

Але остаточна реалізація геополітичних можливостей повністю залежить від волі людей. І тут якраз можна говорити про залежність не стільки від географічних умов середовища, скільки від вольових якостей людей, які населяють ту чи іншу територію, а також від розгалуженої системи соціальних інститутів і різноманітних структур, які притаманні території.

Виходячи з гуманістичного спрямування французької школи, внутрішню геополітику пропонується розглядати як конкретні кроки держави, орієнтовані на впорядкування внутрішнього простору держави у спосіб, який би максимально сприяв самореалізації людини. Разом з тим, внутрішня геополітика зорієнтована на виявлення структурних елементів, які можуть бути потім конвертовані в геополітичну потужність, тобто в ті елементи, які вже проектуються назовні.

Географічний детермінізм - один із найдавніших наукових напрямів, який започаткований ще давніми греками (Страбон, Гіппократ). Згодом найбільший внесок у розвиток теорії географічного детермінізму зробили німецькі, французькі та американські Вчені Ф. Ратцель, Ш. Монтеск'є, Е. Реклю, С. Гантінгтон. Сутність географічного детермінізму полягає у твердженні, що визначальною силою розвитку суспільства (в тому числі будь-якої галузі господарства) Є географічне положення і природне (географічне) середовище. Прихильники цієї теорії вважають, що саме природні умови і ресурси формують різні країни і галузі господарства та сприяють (або не сприяють) їх існуванню та процвітанню. На думку "детерміністів", Природні умови визначають не лише виникнення країн, народів і галузей господарства, спосіб їх життя і функціонування, а й сам плин історії. До прихильників географічного детермінізму належав і Наполеон. Відомий його вислів: "Географія - це доля". Енвайронменталізм (від англ. environment - середовище, оточення) - більш модифіко- вана до сучасності, близька до географічного детермінізму наукова течія. Виникла у США. Оскільки основою розвитку країн є їхня економіка, в тому числі рекреаційно-туристичне господарство, енвайронменталісти П. Тейлор, P. Сміт, Е. Сімпл стверджують, що відмінності між країнами, наприклад у галузі рекреації, розвиваються на основі міжнародного географічного (територіального) поділу праці, який у свою чергу визначається відмінностями у природному середовищі. Розвитком наукової течії енвайронменталізму стала теорія "кліматичних октимулів" С. Гантінгтона, який вважав, що найсприятливіші умови для всебічного розвитку мають країни, розташовані в помірних поясах. За концепцією посибілізму (від англ. possible - можливий), люди у їхній взаємодії з природним довкіллям є не пасивним началом, як це прийнято у "детерміністів", а активною, організованою і цілеспрямованою силою. Озброєне цивілізаційними здобутками і волею до діяльності людство використовує мінливі у просторі і часі природні умови та ресурси лише як можливості для власного диверсифікованого розвитку і діяльності. За посибілістами лише від людини, суспільства, рівня організованості, знань, умінь і навичок залежить, чи будуть надані природою можливості реалізовані. 12) Теоретичні ті ідеологічні засади школи німецької геополітики у 19-20 ст. (Ратцель, Хаусхофер)

Колоніальна політика європейських держав у XIX ст. в певній мірі зумовила формування в географічній школі особ¬ливого напряму, який дістав назву «геополітика». її контур¬ні елементи вимальовуються ще у більш ранніх авторів, хоча вони й не надавали цьому якогось політичного значен¬ня і не приходили до тих висновків, які робили з їх спад¬щини більш пізні ідеологи.

Одним з таких авторів був німецький учений — зоолог, географ, етнограф, соціолог Фрїдріх Ратцель (1844—1904), засновник «політичної географії». Натурфілософські спостереження». Він вважав, що фактори географічного середовища мають визначальний вплив на економіку, по¬літичний устрій, культуру і психологію народів. Так, зем¬леробським народам притаманні слабкість, відсутність муж¬ності та завзятості, просторова замкнутість того чи іншого народу породжують традиціоналізм, а степи — дух еконо¬мії і централізовану владу. Розташованість країни у пев¬ній півкулі, частині світу, наявність озер, рік, морів, пус¬тель— усе це, на його думку, визначає хід історії.

У творчості Ф. Ратцеля відчутний вплив органіцизму. Він уподібнює державу живому організмові, який може зростати й розвиватися, якщо розширюватиме свої геогра-фічні кордони і занепадатиме в старих межах свого існу-вання. Ознакою розвиненої культури він вважає прагнен¬ня до збільшення території. У праці «Земля та/ життя» зазначається, що коли народ протягом свого історичного існування мав обмаль землі, то його покликанням було по-ліпшення зовнішніх кордонів, збільшення своєї площі шля-хом завоювання сусідніх земель, набування віддалених колоній. Як прихильник концепцій «дифузіонізму» (взаємо¬впливу культур), він розглядав культуру як процес взає¬модії і взаємовпливу їх одна на одну, виступав проти ра¬систських концепцій «вищих рас» і «вищих, елітних» куль¬тур. Проте ці прогресивні елементи в поглядах Ратцеля не завадили використанню його ідей в ідеології німецького фашизму, проголошенню його «дідусем» німецької геопо¬літики.

Геополітика виокремлюється в самостійну течію на по-чатку XX ст. Одним з її теоретиків був шведський географ і юрист Рудольф Челлен, який уперше запропонував цей термін. Концепція Челлена спирається на ідеї расизму, ор-ганіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Державу він розглядає як географічний організм, для існування якого необхідний територіальний простір. Держава розвивається за рахунок розширення своїх кордонів, оскільки їй притаманне праг-нення до влади і панування.

Геополітика грунтувалася не на фактах науки, а на «здо¬ровому глузді», вигадках, шовінізмі, расизмі тощо. Це бу¬ла спроба ідеологізації географії та соціології і викорис-тання їх у політичних цілях.

У Німеччині найвідомішим представником геополітики був генерал Карл Хаусхофер, засновник центрального органу геополітиків «Геополітичного журналу». Він розгля¬дає державу як «живу надістоту», необхідною умовою існу¬вання якої є «біологічні закони росту». Під ними Хаусхо¬фер розумів постійне розширення території шляхом загар¬бання сусідніх земель, захоплення колоній тощо. Він увійшов в історію як один із авторів концепції «рухомих кордонів». Після приходу Гітлера до влади був його радни¬ком, очолював інститут геополітики, потім став президентом фашизованої академії наук. Був заарештований і засудже¬ний після краху фашизму в Німеччині.

Серед натуралістичного напряму в соціології расово-антропологічна та геополітична школи були найреакцій-нішими й антинауковими. В цілому ж географічна школа, абсолютизуючи природне середовище в історичному про-цесі, вперше поставила питання про характер взаємодії та взаємовпливу суспільства і природи. Практичне значення цієї проблеми в той час ще не було усвідомлене, і лише суспільство другої половини XX ст. цілком зрозуміло її.