4. Загальна характеристика та основні принципи натур соціології. Школи натур соціології в другій половині 19 ст.

Наприкінці XIX ст. під впливом процесу активного формування наукового природознавства, інтенсивного розвитку психологічних досліджень з’являється ряд соціальних теорій, автори яких, порівнюючи соціальні процеси з фізичними, хімічними та біологічними процесами, пояснювали побудову суспільства і його розвиток за допомогою законів фізики та біології, різних природних чинників — кліматичних умов, ландшафту місцевості (геог­рафічна школа соціології), расово-антропологічних та біологічних особливостей людей (расово-антропологічна та органічна школи), теорії соціал-дарвінізму (біологічний напрям у соціології).

Органічна школа ототожнювала суспільство з організмом людини і пояснювала соціальне життя біологічними закономірностями, виявляючи загальні закономірності розвитку природи та суспільства. Як відомо, до її появи спроби порівняти суспільство з організмом робили Платон, Г. Гоббс, О. Конт, Г. Спенсер. Пред­ставники цієї школи вважали, що суспільство і є організм. Йому притаманні всі властивості організму: цілісність, доцільність, спеціалізація органів. З-поміж представників органічної школи великої популярності набув біогенетичний закон Мюллера—Геккеля, за яким розвиток індивіда в певній формі повторює розвиток людського роду, а окремі народи, держави повторюють уже пройдені людством стадії цивілізації. Використовувалися такі категорії, як «соціальні тканини», «органи», «соціальні хво­роби», «оздоровлення», «соціальна гігієна», «розмноження суспі­льства» тощо.

Якщо порівняти з теоріями, котрі розглядали суспільство як продукт згоди між індивідами, органічний структурно-функціо­нальний підхід до його вивчення був, безумовно, кроком уперед. У цілому ж концепції органістів не є до кінця науковими. Конкретно-історичне вивчення соціальних явищ вони підміняли довільними аналогіями, соціальні закономірності — біологічними. Такі соціальні явища, як конфлікти, класова боротьба, проголошувалися «хворобами організму». На їхню думку, нормальний розвиток суспільства має відбуватися лише еволюційно.

Расово-антропологічна школа — один з найреакційніших різ­новидів натуралізму в соціології. Апологет цієї школи О.Гоф­ман наголошує на таких її постулатах:

• соціальне життя і культура є результатом дії расово-антро­пологічних чинників;

• раси, тобто множини людей, об’єднаних спільними спадковими фізіолого-антропологічними ознаками, є основними суб’єк­тами соціально-історичних процесів;

• раси різняться за інтелектуальними, творчими та іншими здібностями;

• змішування рас шкідливі з погляду соціального й культурного розвитку;

• соціальна поведінка зумовлюється тільки біологічною спадковістю.

Представники расово-антропологічної школи переносили на людське суспільство закони «природного добору», боротьби за існування, інтерпретували суспільний розвиток як боротьбу «вищих» та «нижчих» рас і класів. Саме в межах цих концепцій було зроблено спробу довести зверхність, перевагу білої раси над іншими. Ці ідеї пізніше досить активно використовували німецькі фашисти з метою виправдання страшних злочинів проти людства.

Чітко проявились 2 основні напрямки:

1. Теоритично обґрунтовувалась роль расового чинника у розвитку людської цивілізації. Чистота раси, її стабільність пов’язана з розквітом цивілізації, з її досягненнями, а процес змішування рас це процес занепаду цивілізації і зародження нової. Раси за Гобіно: біла , жовта(раса купців) і чорна( жіноча раса)

2. Представлений Жоржем Ляпужем і Отто Амонном. Вивчали вплив на людську цивілізацію голоного показника.додали ідею соціал-дарвінізму та расизму.Головний показник – це співвідношення поперечного діаметру черепа до повздовжнього.в %

Теорія соціал-дарвінізму як соціологічний напрям сформувалася під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна і була надзвичайно популярною в кінці XIX—на початку XX ст. Попередником соціал-дарвінізму був Т. Мальтус (1766—1864), автор праці «Досвід закону народонаселення». Представники цієї школи зводили закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, зокрема до природного добору, і розглядали соціальний прогрес як одвічний процес боротьби за існування, коли виживає тільки найсильніший, найбільш пристосо­ваний. Одним з найвідоміших представників соціал-дарвінізму був професор політичних і соціальних наук Йєльського університету У. Самнер (1840—1910). Розвиваючи ідеї Г. Спенсера, Самнер обстоював два принципи:

1) усезагальність природного відбору і боротьби за існування;

2)автоматичний і незаперечний характер соціальної еволюції. Виходячи із цих принципів, він розглядав соціальну нерівність як природну й необхідну умову існування цивілізації, доводив стихійність соціального розвитку, необхідність вільної конкуренції, виступав проти державного регулювання соціально-економічних проблем, заперечував спроби реформування, а тим більше революціонізування суспільного життя.

У. Самнер, трактуючи звичаї як стандартизовані групові форми поведінки, що виявляються на рівні індивіда як звички, уважав, що їхній характер і зміст визначають дві групи чинників:

1) інтереси, бо звичаї є певним видом захисту чи нападу в процесі боротьби за існування (або ж людей з людьми, або ж людей із природою);

2) мотиви людських дій, головними з яких є голод, сексуальна пристрасть, честолюбство, страх, адже звичаї не є результатом свідомої волі людини. Вони впливають на поведінку людини так само, як впливають природні несвідомі сили й імпульси. У праці «Народні звичаї» (1906) У. Самнер, спираючись на аналіз великого етнографічного матеріалу, стверджує, що звичаї є наслідком задоволення фундаментальних біологічних потреб людини.

Ще більше на пріоритеті міжгрупових конфліктів у соціальному житті наголошував австрійський соціолог Л. Гумплович (1838—1909). Він уважав, що предметом соціології є вивчення соціальних груп і відносин між ними. В основу цих відносин він, як і інші соціал-дарвіністи, покладав закон боротьби за існування, і теж не на рівні окремої людини, а в межах міжгрупових суперечностей та протиборств. Головною характеристикою цих відносин учений уважав безперервну боротьбу аж до найжорстокіших та найнещадніших її форм. Тому основним законом суспільства, на його думку, є прагнення кожної соціальної групи підкоряти собі будь-яку іншу соціальну групу, яка зустрічається на шляху, потяг до поневолення, панування.

Важливим для соціології є також висновок Гумпловича, що в основі міжгрупових конфліктів лежить намагання людей задовольняти матеріальні потреби. Він стверджує, що завжди і всюди економічні мотиви є причиною будь-якого соціального руху, зумовлюють увесь державний і суспільний розвиток.

Також на домінуванні конфлікту поміж інших соціальних процесів наголошував інший австрійський соціолог — Г. Райтценхофер (1848—1904). Головною соціологічною категорією він уважав інтерес. Інтерес, на його думку, — це усвідомлення природних біологічних потреб та імпульсів, що зумовлюють боротьбу за існування. Заінтересованість — це основний принцип, що управляє соціальними процесами.

Наприкінці XIX ст. виникає психологічна соціологія, яка справила великий позитивний вплив на розвиток соціологічної думки про працю. Вона сприяла наближенню науки до конкретних проблем особистості, соціальних груп, суспільства загалом сфери праці зокрема.

Подводя итог развитию натурализма в социологии XIX — начала XX вв., следует отметить, что это направление является достаточно сложным по своей структуре. Оно включает в себя на первый взгляд весьма разнородные направления, течения и школы, такие как социальный механицизм, социал-дарвинизм, расово-антропологическая школа, географическое направление. Однако при более пристальном рассмотрении взглядов их представителей выясняется наличие целого ряда совпадающих характеристик. Это: ориентация исследователей на естественные науки (механика, физика, химия, биология, антропология, география и др.) и их методы; редукционизм, означающий сведение социологического знания к тем или иным естественнонаучным трактовкам, а общественных закономерностей — к природным; проведение аналогий (зачастую прямых) между социальными и природными процессами; игнорирование качественного своеобразия общественных процессов и закономерностей. Однако натурализм сыграл в целом позитивную роль, поскольку стремился прибегать к научному объяснению социальных явлений и привлек внимание исследователей-обществоведов к достижениям естественнонаучного знания.