48) Вільфредо федеріко парето (1848-1923)

Італійський соціолог і економіст В.Ф. Парето був яскравим представником так званого психологізму в соціології. Характерна особливість цієї соціологічної орієнтації — концентрація уваги на психологічних, переважно ірраціональних аспектах соціального життя: почуттях, інстинктах, емоціях, гіпнозі, лібідо та ін. За допомогою такого роду психічних факторів прихильники психологізму інтерпретували соціальні процеси, намагаючись дати останнім власне несоціальне редукціоністське тлумачення.

Предметна царина соціології: нелогічні дії

У центрі уваги італійського соціолога перебувають дії "людських молекул". На його думку, ці дії корисно поділити на два типи: логічні й нелогічні. Логічні дії відповідають зразкам наукової діяльності, в межах якої чітко простежується логічний взаємозв'язок поставленої мети і засобів досягнення її. Такими є дії не тільки вченого, а й інженера, економіста, спекулянта. Усі вони знають мету своєї діяльності, а досягти її намагаються прийнятними для цього засобами.

Нелогічні дії — це дії людини, якими керує не раціональне знання про факти і зв'язки між ними, а віра, що випливає у кінцевому підсумку з почуттів та інстинктів. Саме цей тип дій, запевняє В.Ф. Парето, становить предметну царину соціології, її головний інтерес як науки.

У суспільстві, вважає вчений, нелогічні дії переважають. Логічні дії, раціональна мотивація дії поширені в суспільстві незначною мірою. Роль їх об'єктивно обмежена і не може бути визначальною для суспільного розвитку. Таке співвідношення логічних і нелогічних дій у загальній структурі вчинків людей не випадкове* Домінування нелогічних дій, їх ірраціональної мотивації — невід'ємна родова ознака "людських молекул". І хоч останні постійно виправдовують свої нелогічні дії, намагаючись репрезентувати їх як логічні, ірраціональний характер людської поведінки змінити неможливо. Ця ірраціональність досить стала, оскільки випливає з незмінної, ірраціональної природи самої людини.

Нелогічним діям не властиве раціональне логіко-експериментальне мислення. Співвідношення мети і засобів тут або не усвідомлюється, або його просто не беруть до уваги, або воно взагалі відсутнє. У будь-якому разі адаптація засобів до мети в нелогічній дії досягається іншим способом, ніж у логічній. Як приклад нелогічної дії італійський соціолог наводить поведінку людини, яка, входячи до салону, знімає капелюха, верхній одяг, залишає їх у гардеробі та вітає присутніх. У цьому разі людина діє, на думку вченого, не на підставі логіки, а тому, що такий звичай.

Суспільство як соціальна система

Увагу В.Ф. Парето привертають передусім сталі механізми взаємодії складових елементів суспільства, які визначають його стан на певний момент часу. Водночас учений залишає поза увагою проблематику соціальної еволюції. Він вважає, що в соціальному світі, за винятком сфери логіко-експериментальної науки, прогрес чи розвиток відсутні. Історія свідчить, що мінливість людського суспільства має хвилеподібний характер. Той стан соціальної системи, до якого вона постійно повертається після чергових змін, В.Ф. Парето називає станом рівноваги. Інстинкти людей, їхні почуття та інтереси є тими сталими елементами суспільства, які забезпечують його рівновагу. Проте це не означає, що соціальний стан ґрунтується на гармонії інтересів і прагнень людей, навпаки, він формується в результаті боротьби суперечливих людських інтересів.

Суперечність інтересів у суспільстві зумовлюється його гетерогенністю, тобто суспільною розмежованістю на різноманітних підставах. За В.Ф. Парето, будь-яке соціальне розмежування здатне викликати конфлікт. Боротьба є всезагальним законом життя. Досліджуючи дію цього закону, вчений приділяє основну увагу еліті та масі, які співіснують і протиборствують у будь-якому конкретно-історичному суспільстві. Розмежовування суспільства на еліту і масу універсальне, оскільки зумовлене природною нерівністю людей та незмінністю їхньої психіки.

Еліта, яку В.Ф. Парето поділяє на дві категорії — правлячу та неправлячу, являє собою вищі верстви суспільства, маса — нижчі. Еліта енергійніша, розважливіша, прозорливіша, ніж маса, що підвладна звичайно емоціям і забобонам. Представники еліта мають знання і якості, необхідні для керування суспільством. За допомогою сили та хитрощів еліта забезпечує контроль над поведінкою маси.

В.Ф. Парето — один з найвідоміших в історії соціологічної думки теоретиків елітизму. Для нього історія суспільства є передусім історією спадкоємності панівних еліт, які формуються, ведуть боротьбу одна з одною, досягають влади, користуються нею, занепадають та залишають політичну сцену. Згідно зі знаменитою формулою італійського соціолога, "історія є цвинтарем аристократії".

49) В. Парето визначав еліту як групу, до якої належать найпродуктивніші та найздібніші в різних сферах діяльності особи, які отримали “найвищий індекс” у своїй діяльності. Виокремлення еліти — вихідний пункт теорії Парето. Сукупність осіб, кожна з яких отримала у своїй сфері найвищу оцінку, Парето й називав елітою. Наприклад, талановитий юрист матиме 10 балів, пересічний — 6, нездатний — 0. Саме так він розглядав принцип визначення й формування еліти, виводячи необхідність її існування з нерівності індивідуальних можливостей людини: заможні, талановиті, обдаровані є елітою суспільства. Для пояснення соціальної динаміки він сформулював теорію “циркуляції еліт”, згідно з якою еліти виникають із нижчих верств суспільства, в процесі боротьби піднімаються у вищі, там розширюють свій вплив, досягають розквіту, aж потім перероджуються і, зрештою, зникають. Цей кругообіг і є універсальним законом історії. Якості, необхідні для одержання і утримання влади, змінюються протягом історичного розвитку згідно з конкретною ситуацією. Парето вирізняв два головні типи еліти: леви, для яких характерний консерватизм, і лиси — майстри полі­тичних комбінацій. За стабільної політичної системи домінують леви, у нестабільній ситуації — лиси.

Г. Моска, як і В. Парето, поділяв суспільство на меншість, яка править, та більшість, якою правлять. Він визначав еліту як політично найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економіка, а політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосе­редній вплив на економічну ситуацію в країні.

“Залізний закон олігархії Р.Міхельса. Роберт Міхельс (1876 – 1936) –

один із визнаних класиків сучасної політичної науки у так званому

“залізному законі олігархії” поєднав і довів до логічного завершення

ідеї, накреслені теорією еліт Г.Моски і В.Парето та теорією типів

панування М.Вебера. Р.Міхельс стверджував, що сама структура кожного

організованого суспільства викликає необхідність в еліті. Зміст його

закону можна витлумачити в такій спосіб: у будь-якій організації,

незалежно від її масштабів, керівники стають необхідними для успіхів її

діяльності та для її збереження. Природа організації така, що вона

наділяє владою й привілеями лідерів, у той же час даючи їм можливість не

бути контрольованими й відповідальними перед членами організації. За

будь-якої демократії головні рішення приймає переважно олігархія. Але її

гарантом може бути суперництво олігархій.