5.2. Ювелірне мистецтво Київської Русі.

У моді минулого – литі срібні персні з орнаментом, кручені браслети зі срібного дроту, скляні браслети й намисто (з кольорового скла, гірського кришталю, сердоліків і рубінів, великих порожніх бусин з литого золота; до них привішувалися круглі або місяцеподібні бронзові підвіски (лунниці), прикрашені тонким орнаментом: химерними чарівними звірами в скандинавському стилі, складними плетеними конструкціями.).

Скроневі кільця. Литі срібні скроневі кільця впліталися в жіночу зачіску в скроні або підвішувалися до головних уборів. Колти - парні порожні золоті й срібні підвіски, які кріпилися ланцюжками або стрічками до головного убору.

В 1887 р. на території древнього Михайлівського Золотоверхого монастиря був знайдений скарб ювелірних прикрас XI-XII ст., у тому числі пари золотих колтів (прикрашені річковими перлами й зображеннями фантастичних птахів з жіночими головами). Михайлівські колти виконані у віртуозній ювелірній техніці перегородчатої емалі.

Черління. Чернь являла собою складний сплав олова, міді, срібла, сірки й інших складових частин. Нанесена на срібну поверхню, чернь створювала тло для опуклого зображення. Часто використовували для прикраси стулчастих браслетів-наруччь. Кілька десятків таких браслетів XII в. зберігається в Державному Історичному музеї в Москві.

Найбільш знаменита "Чернігівська гривня", або "гривня Володимира Мономаха". Це карбований золотий медальйон XI в., так званий змійовик, на одній стороні якого зображена жіноча голова в клубку з восьми змій, що символізує диявола, язичеське божество або злий початок взагалі.

Абсолютна більшість пам'ятників ювелірного мистецтва Древньої Русі анонімні.

Полоцька просвітителька XII в. князівна-ігуменя Єфросинія в 1161 р. замовила хрест для внеску в заснований нею Спаський монастир. Шестикінечний хрест висотою біля півметра був зроблений з кипарисового дерева й зверху й знизу закритий золотими пластинками, прикрашеними дорогоцінними каменями. Він був втрачений під час війни 1941 - 1945 р. (Семен (№46))

5.3. Інкультурація та її основні проблеми.

Інкульту рація - входженням дитини в культуру свого народу (поняття введено М. Херсковіц). Поняття "інкультурація" відрізняється від поняття "аккультурація", що використовується для позначення процесу входження індивіда у нову для нього культуру.

Інтеграцію індивіда в людське суспільство і набуття ним досвіду, який необхідний йому для виконання соціальних ролей називають соціалізацією.

На відміну від соціалізації, у процесі інкультурації індивід засвоює світорозуміння і поведінку, які притаманні для певної культури, в результаті чого у нього формується когнітивна, емоційна та поведінкова подібність з членами даної культури та відмінності від членів іншої культури.

Процес інкультурації розпочинається з моменту народження - з набуття перших навичок і засвоєння мовлення, а закінчується, умовно, зі смертю. Цей процес реалізовується не у спеціальних інститутах соціалізації, а під керівництвом старших на власному досвіді, тобто відбувається вчення без спеціального навчання. Кінцевим результатом процесу інкультурації є людина, яка компетентна в культурі - в мові, ритуалах, цінностях тощо.

Однак процеси соціалізації та інкультурації відбуваються одночасно, і без входження в культуру людина не може існувати як член суспільства.

М. Херсковіц виділив два етапи інкультурації, єдність яких на груповому рівні забезпечує нормальне функціонування і розвиток культури: 1) дитинство; 2) зрілість.

1 етап - дитинство, упродовж якого відбувається засвоєння мови, норм і цінностей культури, не зважаючи на те, що дитина не є пасивним елементом процесу інкультурації, ймовірніше, вона є інструментом, а не гравцем. Дорослі, застосовуючи систему санкцій (позитивних і негативних), обмежують її права вибору і оцінки.

2 етап - зрілість. Входження в культуру не закінчується з досягненням людиною повноліття. Однак інкультурація дорослої людини має перервний характер і стосується лише окремих "фрагментів" культури - винаходів, відкриттів, нових ідей, які надходять ззовні. На другому етапі індивід має можливість певною мірою приймати або відкидати те, що йому пропонує культура, він може дискутувати і творити.

Інкультурація особистості відбувається в конкретному суспільстві, з усіма його особливостями. Вплив соціуму на формування соціально-політичних, правових, моральних, естетичних, художніх, релігійних (або атеїстичних) поглядів на членів даного соціального організму багатозначне. Дія в цій галузі безлічі тенденцій, часом протистоять один одному, характеризують процес інкультурації як надзвичайно складний і внутрішньо суперечливий. Безумовно, в цьому процесі проявляється не тільки стихійність, в ньому в тій чи іншій мірі, в тому чи іншому напрямку здійснюється усвідомлена діяльність з боку державних інститутів.

У зв'язку з цим є актуальними дослідження, спрямовані на розкриття зв'язків між результатами формування духовної культури особистості і тими соціально-економічними і політичними умовами, в яких відбувається інкультурація особистості.

Положення буде посилюватися ще тією обставиною, що суспільство на сучасному етапі позбавлене стабільності, воно хаотично і знаходиться в триваючому трансформуванні. Причому за період виросло нове покоління молодих людей, з зовсім іншими ціннісними орієнтаціями та світоглядними установками в порівнянні з тими, які два десятки років тому були домінуючими.

Інкультурація — процес входження індивіда в культуру, оволодіння етнокультурним досвідом.

Основний зміст інкультурації полягає в засвоєнні особливостей мислення й дій, моделей поведінки, які становлять культуру. Інкультурацію слід відрізняти від соціалізації — освоєння в дитячому віці загальнолюдського способу життєдіяльності. Насправді ці процеси співіснують, розвиваються одночасно й реалізуються в конкретно-історичній формі.

(Кагадей)