11.2. Характерні риси українського фольклору.

Український фольклор, досить розвинутий у жанрово-тематичному складі, становить важливий пласт вияву народної свідомості, адже в синкретичній формі відбивається міфопоетичне осмислення етносу, розкривається певна грань народної культури. Хоча для традиції українців характерне поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та прагнення до волі, однак їм притаманний, як свідчить фольклор, і зневолення жінки, є і прагнення справедливості, і прагнення зверхності (див.: І. Франко «Жіноча неволя в руських піснях народних», М. Драгоманов «Нові політичні пісні про громадські справи»). Звідси непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до Волі, адже етногенетичні процеси серед українців проходили під постійним гаслом боротьби за волю, про що Вольтер, помітивши цю особливість, писав: «Україна завжди прагне до волі».

Розвинений індивідуалізм українців зумовлений також «етикою інтелектуалізму», що була вже властива давньоукраїнській культурі.

Водночас характерною рисою української ментальності є нерозважливість, необачність, схильність до крайнощів, навіть максималізована безпечність. Як слушно зазначає О. Кульчинський, для культурно-морфічного чинника формування української психіки характерне послаблення європейського активізму, послаблення європейської екстраверсії та посилення інтроверсії. Інтравертивність українців, як і багатьох інших довго залежних націй, властивість скоріше не природна, а сформована соціально-історичними умовами, бо екстравертивність найактивніших українців всіляко пригашувалась, а частіше каралась. Таким чином, інтравертність українців, не так вроджена, як набута і тимчасова якість, наслідок жорстких соціально несприятливих умов, а часом і колоніального стану. (Копил Міша)

11.3. Поняття інкультурації та акультурації, їх особливості.

Акультурація — процес взаємовпливу культур, сприйняття одним народом повністю чи частково культури іншого народу. Слід розрізняти акультурацію та асиміляцію, за якої відбувається повна втрата одним народом своєї мови та культури за контакту з іншим, більш домінантним. При цьому, без сумніву, акультурація може бути першим кроком на шляху до повної асиміляції.

Термін було запроваджено в тридцяті роки ХХ століття соціологами та етнографами США у зв’язку з вивченням сучасної їм культури індіанців.

Приклади акультурації достатньо поширені в сучасному світі, особливо після багаторазового збільшення потоків міграції з одних регіонів у інші.

Наприклад, шлях акультурації проходять багато розділених народів, вимушених пристосовуватись до умов культурно-мовного середовища, створеного оточуючою їх більшістю. При цьому не відбувається їх асиміляції, вони зберігають культурно-мовну автономію.(Росіяни в Україні

Латиноамериканці в США (особливо в Маямі)).

При цьому тривала акультурація, що не завершується асиміляцією з тих чи інших причин, може мати прихований конфліктний потенціал, що виражається в таких проявах як балканізація, сегрегація, дискримінація. С іншого боку, над багатьма народами (особливо діаспорами), що успішно пройшли шлях акультурації, нависає загроза повної асиміляції (греки-фанаріоти в Османській імперії; чвенебури, помаки, хемшили в Туреччині; чанго та росіяни-старообрядці в Румунії, франко-онтарці та франко-манітобці в Канаді).

Інкультурація — процес входження індивіда в культуру, оволодіння етнокультурним досвідом.

Основний зміст інкультурації полягає в засвоєнні особливостей мислення й дій, моделей поведінки, які становлять культуру. Інкультурацію слід відрізняти від соціалізації — освоєння в дитячому віці загальнолюдського способу життєдіяльності. Насправді ці процеси співіснують, розвиваються одночасно й реалізуються в конкретно-історичній формі. (Кагадей)