25.Культурно-національне відродження в Україні в кінці хvі - на початку хvіІст.

Друга половина XVI ст. (особливо його остання чверть) — початок XVII ст. це час пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджуються відчуття рідної землі, вітчизни, нерозривності зв'язку поколінь, історичного обов'язку сприйняти й зберегти предковічні духовні здобутки свого народу культуру, мистецтво, мову, народну творчість, звичаї та обрядовість, батьківську віру — тобто все те, без чого неможливе існування нації. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відродження стає історичною необхідністю. Культурне відродження на Україні відбувалося у надзвичайно складних умовах — переважна частина українських земель протягом XIV—XVI ст. перебувала у складі іноземних держав (Литви, Польщі та ін.). Соціальне поневолення українського народу поєднувалося з національно-духовним -принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, звичаї, православне сповідання. Католицизм і унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців. Віра в ті часи була не лише основою світосприймання та ознакою належності людини до тієї або іншої культури, а й складовою самої культури, ознакою певного народу. Не випадково в умовах протистояння двох різновидностей християнської релігії в Україні православна релігія здебільшого іменувалася як «руська» (тобто українська) віра. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Відданість православ'ю виключала польського підданця з громадського і суспільного життя. Він позбавлявся економічних і політичних привілеїв, не мав можливості захищати себе перед судом; православних ремісників навіть звільняли в ряді міст із цехів. Таким чином, релігійні мотиви тісно перепліталися з економічними, політичними, становими, а також культурними інтересами. Піднесення суспільно-політичного життя. Братства. Культурне піднесення на Україні значно посилюється в останній чверті XVI — на початку XVII ст. з появою братств - громадських православних організацій міського населення. Просвітництво як ідеологія «третього стану» утверджується в Укражі саме через братства. Прогресивні сили, що гуртувалися навколо них, рішуче вступали у боротьбу за розвиток вітчизняної культури, вбачаючи в цьому запоруку визволення народу від соціального, національного та релігійного гніту. Найстарішим і найвпливовішим було Львівське братство (виникло в 1439 р.), коштом якого утримувалися школа, шпиталь, друкарня, бібліотека. На початку XVII ст. виникають Рогатинське, Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Красноставське, Самбірське, Київське, Луцьке, Шаргородське, Немирівське, Вінницьке та інші братства. Вони засновували друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх підручниками, \/тпмм\/вапм вимфрпів тя неіде/ших учнів, надавали кращим учням допомогу для продовження навчання за кордоном тощо. Полемічна І література. Особливе місце серед українських видань займала полемічна література, яка виникла у 80-ті. роки XVI ;ст. у ході боротьби проти уніХ та католицизму — < ідеологічної зброї польсько-шляхетських поневолювачів. Хоча літературна полеміка велась у царині релігійної ідеології, вона мала гостру соціальну й політичну спрямованість. Найяскравішими полемістами тієї доби були Герасим Смотрицький Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Іван Вишенський Мелетій Смотрицький, Іван (Іов) Борецький, Захарів Копистенський, Орест і Лаврентій Зизанії та Інші, котрих по праву можна ставити в один ряд із провідними західноєвропейськими письменниками і філософами гуманістично-ренесансного напряму. За своєю суттю світогляд українських полемісти був аналогічним реформаційному світогляду на Заході, однак виник він н; національному ґрунті в рамках християнсько-православних принципів. Вістря полемічних творів було спрямоване проти соціальних та ідейних основ католицизму. Полемісти спростовували претензії римських пап на духовне й світське главенство в християнському світі як не доведені «святим письмом» розвінчували дії церковно-католицької ієрархії, утиски та розбої, дискримінацію православних, її моральний занепад. Полемісти поділяли реформаційні ідеї демократизації церкви, обстоювали соборне (колективне) управлінні представниками всіх станів справами церкви. У полеміці з церковними магнатами визрівала гуманістично-демократична ідея рівності всіх людей від природи і перед богом. Українські полемісти надзвичайно високо цінували свободу совісті, вважаючи її найважливішою ознакою вільної людини. мУ1576 р. в Острозі -старовинному культурному центрі Волині — вини культурно-освітній осередок, що складався з письменників, учених, знавців книговидавничої справи, освітніх діячів. Його засновником був князь В.-К. Острозький представник старовинного українського православною роду. Людина патріотичних переконань, князь згуртував у своєму маєтку однодумців, їхня мета полягала у відродженні та розвитку національної культур й освіти, вихованні свідомих захисників національних інтересів вітчизни умовах наступу католицизму та унії. Складовою частиною культурно-освітнього осередку стала школа, заснована не пізніше 1578 р. Вона поклала почато новому етапові в розвитку шкільної освіти на Україні. Старі слов'янські греко-візантійські традиції поєднувалися в ній з надбанням тогочасної європейської Шкільної освіти. Велика увага приділялася слов'янській і грецькі мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані «сім вільних наук» -граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Тобто це була шкільна програма, яка передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. За змістом навчання Острозька школа започаткувал «слов'яно-греколатинсьний» тип шкіл в Україні.