84. Соціально-економічний розвиток України в 60-80-ті рр. XX ст.

Наростання кризових явищ в соціально-економічному, політичному і культурному житті (друга половина 60-х років — середина 80-х років) отримало в літературі та публіцистиці не зовсім точну назву «застою». Сталіністи, які прийшли до влади, в галузі внутрішньої і зовнішньої політики виявили себе крайніми консерваторами. Побоюючись непередбачених і небажаних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до того, щоб зберегти — у дещо м'якшій формі — тоталітаризм. Для України це означало, що Кремль й надалі прийматиме всі визначальні для українського народу рішення. У ці роки небачених масштабів досягла русифікація.

Разом з тим два десятиріччя партапаратної диктатури характе­ризувалися не стагнацією, або застоєм, а досить-таки інтенсивними процесами в усіх сферах суспільного життя. Вони носили негативний характер, оскільки політичні, економічні й національно-культурні проблеми життя суспільства замовчувалися й заганялись у глибину. Партійно-державна верхівка штучними заходами підтримувала видимість зовнішнього добробуту. Така егоїстична політика загрожувала соціальним вибухом величезної сили.

Деформації у суспільно-політичному житті, відверте ігнорування демократії з боку партійно-державної номенклатури, прорахунки в її соціально-економічній та політичній діяльності, не усвідомлення гостроти становища й невідкладності соціальних перемін; нерішучість в практичних справах породжували благодушність і самозаспокоєність, кричуще розходження між декларативним проголошенням «розвинутого соціалізму» в Конституції СРСР 1977 р. і дійсністю.

Наближені до влади суспільствознавці запровадили новий кате­горіальний термін «розвинутий соціалізм». Активно пропагувалася теза, що в суспільстві «розвинутого» або «зрілого» соціалізму поступово зникають майже всі соціальні відміни між людьми — класові, майнові, освітні і навіть національні.

На рубежі 60—70-х років спостерігалося певне підвищення добро­буту народу внаслідок зростання виробництва у попередні роки і розпродажу національних природних багатств нафти, газу, вугілля, лісу тощо. Проте якість життя залишалась низькою. Влада недооцінювала назрілі питання соціальної сфери: ресурси для неї виділялись на основі лишкового принципу і було послаблено увагу до виробничих умов і побуту людей, що призвело до зниження зацікавленості трудящих у результатах праці; був низьким рівень зарплати та пенсій; обсяги виробництва та продажу товарів народного споживання відставали ;' від запитів населення, низькою була їх якість тощо. Водночас дедалі ширшого розмаху набували, приписки на виробництві, казнокрадство, хабарництво. Черги стали ганебною прикметою життя народу. Все це призвело до уповільнення темпів соціального поступу України, наростання кризових явищ. Приміром, у пропаганді підкреслювалося, що за кількістю медичного персоналу, лікарняних ліжок у розрахунку на душу населення республіки СРСР займають перші місця у світі. Це справді було так. Не згадувалося, однак, що охорона здоров'я фінансується незадовільно і невигідно відрізняється від цивілізованих країн слабкою технічною оснащеністю, якістю медичних послуг.

Нестача коштів призводила до того, що країна «розвинутого со­ціалізму» витрачала на підготовку лікаря вдесятеро менше коштів, ніж високо розвинуті держави Заходу. Вважалося можливим ставити ліжка для хворих навіть у коридорах, у непристосованих до лікарняних вимог приміщеннях, через дефіцит ліків та низьку зарплату медперсоналу медицина фактично в значній мірі була «платною». Але медичні установи, що обслуговували «слуг народу», розміщувалися у нових, спеціально спроектованих будівлях, що зводилися у парковій зоні, ос­нащувалися найновішим імпортним устаткуванням, комплектувалися висококваліфікованим і високооплачуваним персоналом. «Брежнєвщина» особливо відчутного удару завдала по екологіч­ному стану в Україні, що створило реальну загрозу фізичному виживанню людини.

Інтенсивна експлуатація корисних копалин вичерпала найбільш багаті родовища. Особливо ускладнилися гірничо-геологічні умови видобутку вугілля: у 1971—1975 рр. у Донбасі щороку видобували до 200 млн. т. вугілля, в 1976—1980 роках — 190, а в 1981-1985 рр. •- менше 180 млн. т. З кожною п'ятирічкою собівартість вугледобутку зростала, а погана технічна оснащеність створювала загрозу життю шахтарів. Екологічна обстановка у республіці катастрофічне погіршилась після вибуху у квітні 1986 р. 4-го енергоблоку на Чорнобильській АЕС. Причиною цієї найбільшої в історії людства атомної катастрофи були низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки. У 1990 р. Верховна Рада УРСР оголосила Україну зоною екологічного лиха.