- •1. Предмет і завдання курсу історії України.
- •2. Характеристика основних періодів історії України.
- •3. Первіснообщинний лад на території України.
- •4. Місце кочових народів в давній історії України
- •5.Античні міста-держави Північного причорномор’я.
- •9. Утворення давньоруської ранньофеодальної держави з центром у Києві.
- •11. Початки літописання на Русі.
- •15. «Норманська теорія» походження державності на Русі. Дискусії навколо проблеми.
- •16. Виникнення і розвиток писемості на Русі.
- •24. Запровадження українського козацтва: причини, проблеми в історичній науці, організатори і головні провідники козацтва.
- •25.Культурно-національне відродження в Україні в кінці хvі - на початку хvіІст.
- •26. Україна під владою Речі посполитої (середина хvі - перша половина
- •27. Запорізька Січ в історії українського козацтва. Дмитро Байда Вишневецький.
- •28 .Селянсько-козацькі повстання в Україні в кінці хvі - першій половині
- •30. Б. Хмельницький - видатний полководець, політичний і державний
- •31. Видатні військові діячі, народні герої України часів Визвольної війни (1648-1657 рр.).
- •34. Переяславська Рада. Березневі статті 1654 р.
- •36. Дослідження д.Яворницьким історії запорозьких козаків.
- •39. Гетьман і.Мазепа. Оцінка його діяльності в історичній літературі.
- •42. Литовські статути. Юридичне оформлення кріпосного права в Україні.
- •43. Соціально-економічний і політичний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського.
- •44. М.С. Грушевський і діяльність наукового товариства ім. Т.Шевченка.
- •45. 3Апорозьке козацтво в середині і другій половині хvііі ст. Скасування Катериною іі Гетьманщини і козацтва.
- •47. Гайдамацький рух в Україні у хvііі ст. Коліївщина
- •49. Люблінська унія та її історичне значення.Перехід під польську юрисдикцію Волині,Поділля.Середнього Подніпров’я.
- •50. Кирило-Мефодіївське товариство.
- •52. Конституція Пилипа Орлика
- •54. Столипінська аграрна реформа і Україна.Загибель Столипіна у Києві.
- •59. Суспільно-політичне життя в Україні в другій половині XIX ст. Виникнення і розвиток національного руху. «Братство тарасівців». «Самостійна Україна» м. Махновський. Рпу.
- •60. Українська культура епохи імперіалізму. Початок масової трудової еміграції українців другої половини хіх-поч. Хх ст.
- •61. Культура України в другій половині XIX - на початку XX ст.
- •65. Виникнення зунр. Українсько-польська війна.Універсали.
- •2. Виникнення зунр. Злука та її місце у подальшій фундації української незалежної держави.
- •67. Український національно-визвольний рух на західно-українських землях у 20-30-ті роки.Створення оун.
- •68.Українська гетьманська держава п.Скоропадського.
- •70.Більшовицький Жовтневий переворот й загострення класової боротьби в Україні.
- •75. Проголошення унр: боротьба за автономію і державний суверенітет України.
- •76.Декларація про державний суверенітет України, її історичне значення.
- •77. Утворення срср. Входження України до Радянського Союзу.
- •79. Війна Радянської Росії проти унр.
- •81. Діяльність оун. Упа в роки Великої Вітчизняної війни
- •82. Визволення України від німецько-фашистських загарбників
- •84. Соціально-економічний розвиток України в 60-80-ті рр. XX ст.
- •85. Національно-культурне відродження України в 90-ті рр. XX ст.
- •87. Україна в період перебудови. Демократія і гласність, Економічні реформи.
- •89. Внутрішньополітична ситуація в Україні на сучасному етапі.
47. Гайдамацький рух в Україні у хvііі ст. Коліївщина
Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII сі. був гайдамацька та опришківський рух.
Гайдамаками (від тюркського «гайде» чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учаснг ків національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину.
Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млин і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.
Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».
Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українська го народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежно ті, захист прав православної церкви.
Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримку Августа III в боротьбі проти Станіслава Ліщинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі Росії, і Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище. Таращу і навіть Вроди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетеьким каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.
У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Ворода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях. Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, Ходорівта Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із 1 загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, Оуло жорстоко придушене польськими військами.
Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.
1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився па великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу.
У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «Коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадженні католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронннський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.
Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Вогуслав, Лисянку і підійшли до Умані —добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтою козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівську органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювала православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до Росії з проханням об'єднати сили і придушити гайдамаці кий рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Гой обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонгу судив польський суд в с. Кодні, де після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслані на каторгу до Сибіру.
Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.
Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювані раптові напади на ппапські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти. Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закінчились поразками. їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил озрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.
Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалежності навіть замінили назву, національно-визвольна боротьба український народ зберігає ідею незалежності, прагнення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.
48.Берестейська церковна унія 1596 року і реакція на неї в українському суспільстві. З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи. Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об'єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої. Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ'я князь К. Острозький у своєму литі до Папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других — зрівняння в правах з поляками, для третіх — прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для православ'я був один -різке звуження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах.
Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. Папа Климент VIII офіційно визнав унію.
Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. ум. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини - уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов'янська мова — мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.
Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Берестейську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.
Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічне втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи.