42. Литовські статути. Юридичне оформлення кріпосного права в Україні.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридичне оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 рр. заборонили селянам залишати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридичне закріплювала належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селян позбавляли права розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років. Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров'я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490-1492 рр. -повстання під проводом селянина Мухи).

Суспільні процеси XV-XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви -- козацтва, яка, поступово набираючи сили, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником історичного процесу.

43. Соціально-економічний і політичний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського.

Початок доби литовської політичної зверхності над українськими землями було покладено 1340 р., коли син Гедиміна Любарт сів на княжий стіл Волині та Галичини. Остання після 40-річної запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі, а Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. Потім упродовж одного-двох де­сятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина й Поділля, внаслідок чого майже вдвічі зросла територія Литовського князівства. Фактично ж близько 90% населення Великого князівства Литовського складали русини, тобто білоруси та українці. Руська мова стала офіційною мовою урядових органів та великокнязівського двору, руські традиції побути й інститути влади утвердились як державні. До кінця 14 ст. Велике князівство Литовське лишалося такою собі федерацією земель-князівств, у тому числі українських -Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним із них правив удільний князь, щоправда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, а з литовсько- Гедиміновичів. Охрещені за руським обрядом,одружені з руськими княжнами, привчені до традицій місцевого побуту, ці правителі не сприймалися як чужинці-завойовники, ба навпаки-добре порозумілися з руською знаттю, яка цілком поділяла настрої своїх правителів, що вважали себе незалежними від столичного Вільна. Свідченням цього є карбування власної монети в Києві Володимиром Ольгердовичем, який титулувався «з Божої ласки князем київським. Мало зважав на метрополію і чернігово-сіверський володар Дмитро-Корибут Ольгердович, проводячи власну зовнішню політику в партнерстві з близькими сусідами — московським і тверським князями. Не обтяжували себе обов'язками підданства на далекому Поділлі брати Коріатовичі, особливо заклопотані сусідством татар. У руських князівствах розгорталися масштабні фортифікаційні роботи, ініційовані правителями Гєдиміновичами. Так, у Києві в другій половині 14 ст. на високому пагорбі над ремісничим Подолом і Княжою горою з наказу Володимира Ольгердовича виріс просторий та міцний замок із дубових колод, що проіснував з певними перебудовами до середини 17 ст. За Любарта Гедиміновича зазнав суттєвої модернізації Луцький замок, споруджений наприкінці 13-у першій чверті 14 ст. Вражає потужність оборонного будівництва на Поділлі, започаткованого за Коріатовичів, особливо докорінна перебудова фортеці й міських укріплень неприступного Кам'янця.

З утвердженням литовських князів не сталося змін і в стано­вищі корінних мешканців Адже лишилися в силі руські закони й звичаї, підтверджені в договорах великого князя з місцевими землевласниками і городянами. За боярами-воїнами закріпили їхні родові землі, з яких належало з'являтися на збройну службу за викликом князя-володаря; як і перше, по містах

продовжував жити торговий і ремісничий люд згідно з правом міським руським. Врешті, стрімко зростали багатство і вплив церкви, що отримала ревних і щедрих захисників з-поміж новонавернених язичників. Наприклад, на кошти Коріатовичів було відновлено з руїн Бакотський скельний монастир. Щедрим патроном Києво-Печерського монастиря став Володимир Ольгердович, похований згодом в Успенському соборі головної святині Русі.

Після укладення 1385 р. Кревської династичної унії між Вели­ким князівством Литовським і Польщею у князівстві склалася антиуній-на опозиція, очолювана Вітовтом. Після того, як 1392 р. Ягайло й Вітовт дійшли згоди, Вітовт у званні намісника фактично став великим князем литовським. Новий великий князь взяв курс на політичне ослаблення з наступною ліквідацією найбільших удільних князівств держави, передусім віддалених Київського, Чернігово-Сіверського й Подільського. Литовсько-Руська держава почала втрачати руський елемент, натомість посилювалися польські традиції.