5.Античні міста-держави Північного причорномор’я.

Велику роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор'я. Як органічна частина античної цивілізації, вони жили і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їхнього соціально-економічного та культурного розвитку. Заселення греками Північного Причорномор'я відсувалося в умовах формування рабовласницького ладу і відносного перенаселення в Греції. Колонії засновувалися, як правило, організовано, їхали сюди в основному безземельні селяни, ремісники, торговці. Уже в перші століття колонізаційних процесів (VII ст. до. н. є.) визначилися грецькі центри, особливо активні у заснуванні колоній. Це насамперед міста малоазійського узбережжя Іонії (зокрема Мілет), а також дорійська колонія Гераклея Понтійська.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до н. є. й характеризується відносно самостійним життям на еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. є. -- 70-ті роки IV ст. н. є., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основних осередки. Перший — це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. У другій половині VII ст. до н. є. греки заснували на о. Березань (тоді півострів) поселення Борисфеніду. В першій половині VI ст. до н. є. на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман (поблизу сучасного с Парутіно Очаківського району Миколаївської області), вихідці з Мілета заклали Ольвію-згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я, її зручне географічне положення сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами Лісостепу та кочовиками Степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташовувалися міста Ніконій (поблизу сучасного с. Роксолани Одеської області) і Тіра на західному березі Дністровського лиману, в північній частині нинішнього Білгород-Дністровського (за середньовіччя тут була зведена фортеця). Географічне положення й особливості господарства Тіри обумовлювали її тісні економічні, політичні й культурні зв'язки з Ольвією та Істрією.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму.

Головне'і місто тут і Херсонес Таврійський (на західній околиці нинішнього Севастополя) . Заснували його у 422—421 рр. до н. є. вихідці з Гераклеї Понтійської. Протягом усієї античної історії Херсонес був великим економічним, політичним, культурним центром, що справляв помітний вплив на розвиток місцевого тавро-скіфського населення. Крім Херсонесу, в цьому районі Криму розташовувалися також міста Керкинітіда (сучасна Євпаторія) і Калос-Лімен. Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей (нинішня Керч), Феодосія, Фанагорія (поблизу сучасної станиці Сінна на Таманському півострові), Гермонаса (нині станиця Таманська), Горгіппія (тепер Анапа). Всі вони засновані переважно в VI ст. до н. є. вихідцями з іонійських міст. У V ст. до н. є. ці міста об'єдналися в Боспорську державу, до складу якої увійшли й місцеві племена.

За формою політичного устрою та адміністративно-територіальною структурою античні міста-держави Південної України були тотожними з грецькими полісами і являли собою (за винятком Боспору) рабовласницькі демократичні республіки. Політичним, економічним і культурним центром держави було місто, навколо якого знаходилась хора (сільськогосподарська округа).

Протягом усієї своєї історії міста-держави Північного Причорномор'я підтримували тісні культурні, економічні й політичні контакти з Грецією та Римом. Залежність від метрополії спричинювалася до суперечностей, які подеколи переростали в справжні воєнні конфлікти. Так, причорноморські міста-держави у V ст. до н. є. входили до складу Афінського морського союзу, а згодом брали участь у війнах понтійського царя Мітрідата VI Євпатора з Римом. Мали місце й зіткнення колоній зі своїми північними сусідами. Відомі, зокрема, війни Херсонеса проти Скіфської держави в Криму. Наприкінці II ст. до й. є. Херсонес змушений був звернутися по допомогу до Мітрідата. Направлене ним військо на чолі з полководцем Діофантом розбило скіфів та оволоділо їхньою столицею Неаполем.

Натиск північних племен на узбережні міста в останні століття до н. є. й перші століття н. є. штовхав їх під протекторат Риму. Тож у ряді пунктів Північного Причорномор'я римляни розташували свої гарнізони, а Ольвія, Херсонес і Тіра увійшли до складу римської провінції Нижня Мезія.

6.Стародавні слов’яни.Теорії походження.Історичні джерела про слов’ян. Слов'яни є автохтонним населенням Європи індоєвропейського походження. Індоєвропейці, широко розселившись по Європі і Азії, дали початок багатьом народам, у тому числі і слов'янам. Як окрема етнічна спільність, слов'яни сформувалися на початок нашої ери. Ряд істориків ототожнюють слов'ян із венедами. Перші письмові згадки про слов'ян (венедів) зустрічаються у римських авторів І—II ст. н.е.—Плінія, Тацита, Птолемея. На думку більшості вчених, батьківщина слов'ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Звідси, в II—VII ст. н.е. — в період Великого переселення народів слов'яни широко розселилися у всіх напрямках. В результаті слов'янський етнос розпався на три гілки: західних слов'ян, південних слов'ян і східних слов'ян. Східні слов'яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги). Західні слов'яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам. Південні слов'яни болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям. Східні слов'яни — українцям, росіянам, білорусам. Із IV ст. н.е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племена антів, що входили до складу дніпро-дністровської групи черняхівської культури, добре дослідженої на сьогоднішній день (досліджено більше 2 тис. поселень). Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося двопілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й вивозили зерно на зовнішні ринки. У всіх поселеннях знайдено залишки залізо- та бронзоплавильних майстерень. Виявлено близько 100 найменувань виробів із заліза і сталі. Анти підтримували торговельні зв'язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також із провінціями Римської імперії. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політич­ної організації. У IV ст. н.е. анти створили державне об'єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче).Антський союз мав характер військової демократії. Проіснував до VII ст. н.е. і розпався під ударами аварів. Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов'яни, утворилися окремі племінні об'єднання, розташування і назва яких відомі із літопису "Повість минулих літ": поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі. У найбільш вигідному геополітичному положенні опинилися поляни, які проживали у Середньому Подніпров'ї: вони знаходилися майже в центрі східно слов'янських племен, на перехресті важливих торговельних шляхів. Саме поляни стали центром консолідації східнослов'янських земель, їх столицею був Київ, заснований, за даними археологів, у кін. V - першій пол. VI ст.н.е.За легендою, Київ заснували князь Кий, його брати Щек, Хорив і сестра Либідь.

7. Характеристика протодержавних об’єднань у східних слов’ян. Найбільшим державним об'єднанням того часу була Руська земля з цей і ром у Кисні (вона ж Куявія) до якого увійшли племінні союзи полян, деревлян та сіверян.

Розвиток землеробства, скотарства, ремісництва, торгівлі у східнослов'янських племен спричинив зміни у суспільних відносинах. Так. мала сім'я стає основою суспільства і перетворюється на головного виробника. Поширюється майнове розшарування. Сільська територіальна община змінила родову общину - верв.

Поступово в общинах вирізняється знать, старійшини, воєначальники (вожді) та військові дружини, які зосереджують в своїх руках матеріальні цінності л а ділянки землі. Ці верстви населення перетворюються па землевласників, а вільні общинники поступово феодальне залежним населенням. Розвилок феодальних відносин спричинив виникненню у східних слов'ян держави Русі ( Київської Русі) із центром у Києві, якій заснували за легендою, Кий, Хорив та сестра їх Либідь. Останнім князем київської династії був князь Аскольд (860 -882 рр.), який очолив військові походи проти печенігів та на Кавказ. Внаслідок вдалих походів А. на володіння Візантії Київська держава вперше заявила про себе світові. В 882р на Київський престол в результаті заколоту було посаджено нащадка північного сусіда Київської Русі (Слави) - Олега (Рюриковича). За часи свого князювання (882 - 912) Олег приєднав до Русі сіверян, деревлян, уличів, тиверців, також північні племена кривичів, радимичів, та новгородських словен. Ходив походами па Візантію (907, 91 і р.) та уклав з нею вигідні угоди. Наступником став його син Ігор (912 - 945 рр.). Він продовжив розпочату попередниками політику укріплення держави і приєднання до неї сусідніх земель. Для зміцнення держави він організував похід проти деревлян, які намагалися відокремитись від Києва, вів тривалу війну з уличами і зруйнував їх столицю Пересічень. Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави та забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами, особливо з Візантією. Після смерті Ігоря київський престол на правах регента посіла його вдова княгиня Ольга (945 - 964рр.), яка унормувала податок для васальних племен. У зовнішній політиці вона намагалась відстоювати інтереси держави дипломатичним шляхом. Щоб домогтися більших поступок для Русі від Візантії Ольга активізувала дипломатичні відносини з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Ольгу на Київському престолі наслідував її син. Набувши повноліття Святослав (964 - 972)продовжив політику попере­дників у зовнішній політиці, укріпивши позиції Київської Русі завдяки вдалим походам на сусідні території. Однак, необачно розгромивши Хазарський каганат, Святослав відкрив кочовикам Азії шлях на захід. Відтоді в причорноморських степах з'явилися орди печенігів, які становили постійну загрозу для

Київської Русі. Вони також перекрили торгові шляхи на схід. В історію він увійшов як видатний полководець, улюбленець свого війська, справжній лицар у ставленні до суперників. Володимир Великий (980 - 1015 рр.) - один з найвидатніших політичних діячів європейського масштабу. Реформатор, за правління якого завершується тривалий процес формування території Київської Русі. За Володимира Русь перетворилась в найбільшу європейську державу, яка простяглась від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного та Азовського морів. І (ровів адміністративну реформу за якою ліквідувалася племінна автономія. Вся держава була поділена на землі -- уділи довкола великих міст, на чолі земель були поставлені сипи князя або його довірені особи - - посадники з його найближчою оточення. Одним з найважливіших діянь Володимира Великого було проголошення у 988р. християнства.