54. Столипінська аграрна реформа і Україна.Загибель Столипіна у Києві.

Указом царя від 09.11.1906 року селянам дозволялось виходити з сільської общини на хутори і відруби, брати кредити для заведення фермерського господарства на своїй землі. Це мало не лише збільшити виробництво сільськогосподарських продуктів, але й зробити з самостійного селянина-виробника соціальну опору уряду.

Внаслідок більшість селян України стали приватними власниками землі, на хутори й відруби за 1907—1911 рр. виділилось 226 тис. господарств з 1,8 млн десятин землі. Община втратила значну частину (на Півдні — 45 °А>) своїх членів.

За 1906-1911 рр. поміщики втратили 1,1 млн десятин землі — з них селяни лише через Селянський банк придбали 480 тис. дес. Концентрація землі, застосування передових технологій і розширення посівів підвищили продуктивність та товарність сільського господарства. Так, збір зернових збільшився на 38 %, а сприятлива кон'юнктура дозволила збільшити експорт сільгосппродуктів. Проте в цілому, аграрна реформа не дала очікуваних наслідків: протиріччя між селянством і поміщиками лише загострились, продуктивність праці залишилась низькою, економічне положення селянства було важким. Розшарування селянства посилило соціальну боротьбу всередині цієї верстви суспільства. До того ж чимало положень реформи не було реалізовано в достатній мірі. Так, до Сибіру з України було переселено близько 1 млн селян, але на 1911 р. близько 70% з них повернулось.

Лише у 1909—1913 рр. на зміну промисловій кризі та депресії прийшло економічне піднесення завдяки розширенню внутрішнього ринку, поступу сільського господарства, новим капіталовкладенням та військовим замовленням. Промисловість України розвивалась майже темпами

1890-х років. Так, видобуток вугілля збільшився на 50 % (25 млн т. у 1913 р.), а залізної руди - подвоївся. У 1913 р. Україна давала 70 % загальноросійського видобутку вугілля, 68 % виплавки чавуну і 58 % сталі. Проте попри використання нової техніки (парові турбіни, електродвигуни) технологічну відсталість не було подолано і продуктивність праці донбаського шахтаря залишалась майже вдвічі нижчою англійського чи німецького.

У 1909-1913 рр. торгівля залишалась більш вигідною формою підприємництва, ніж виробництво і до неї інтенсивно втягувались банки. У ці роки з України щорічно вивозили товарів на 800 млн крб., у т.ч. експортувалось товарів за межі країни на 380 млн крб. (переважно збіжжя). Російський ринок поглинав товарів на 420 млн крб. • цукор, хліб, вугілля, метали, мануфактуру. Надходили в Україну верстати, машини, ліс, нафта, цемент, мідь тощо.

55. Відміна кріпосного права в Росії і Україні. Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія була знову змушена повернутися до ідей та політики радикального реформування. Повстання проти шляхти селян Галичини (1846), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити -селян від революційного табору, офіційна влада вирішила скасувати кріпосне право. У Галичині селянську реформу було проведено у квітні 1848 р. (майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії). Суть її зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянських земель. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині - 54%, на Закарпатті - 70%. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На практиці це означало, що юридичне вільний селянин потрапляв у економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі за «визволення» в Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму втричі більшу, ніж чеський, і у п'ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання тощо) сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, за­початковувало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектору та переходу його на капіта­лістичний спосіб ведення господарства

56. Відгомін революційних подій 1848-1849 р.р. в Європі у Галичині. «Руська трійця». Головна Руська Рада. Європейську революцію 1848 р., що охопила Францію, Німеччину, Австрію, Італію, тобто країни з монархічними режимами влади, називали «весною народів», адже вона була надією народів на національне і соціальне відродження, на широку демократизацію суспільства, утвердження громадянських свобод. Саме так тлумачила революційні події, що розгорнулися в Галичині, Головна Руська рада (ГРР), утворена 2 травня 1848 р., яка перебрала функції українського національного уряду.

До її складу входили діячі львівської української інтелігенції, очолювані авторитетними громадсько-церковними діячами Григорієм Яхимовичем і Михайлом Куземським. У поданій ГРР австрійському імператорові петиції, під текстом якої стояло 200 тис. підписів, обґрунтовувалася правомірність державницьких змагань і українців Галичини, держава яких за князя Данила Галицького і його наступників у 13 ст. була однією з наймогутніших у Східній Європі. Синьо-жовті кольори корогов того славнозвісного князя ГРР запозичила і для прапорів загонів новоствореної народної гвардії. Синьо-жовтими стрічками почали прикрашати приміщення з'їздів, зборів, засідань українських • громад. Отже, українська національна "революція в Галичині в середині 19 ст. відродила давньоукраїнську державну символіку як традиційно національну.

У перебігу революції ГРР домагалася поділу Галичини на За­хідну (польську) і Східну (українську), до якої адміністративне вже ввійшла Північна Буковина і мало приєднатися Закарпаття. Проте на таку радикальну реформу австрійський імператор не наважився. По-перше, вона привела б до конфлікту з Центральною народною радою (ЦНР), яка також виникла під час революції, але виражала інтереси польсько-шляхетських кіл. Вони обстоювали статус-кво Галичини і не вбачали в українцях окрему народність. По-друге, австрійську владу найбільше лякала ініціатива українського населення, яке самочинно утворило під час революції близько 50 місцевих руських рад.

Найбільших успіхів українська національна революція в Галичині \ досягла в культурно-освітній діяльності. Газетою «Зоря Галицька» було започатковано українську пресу, з 1848 р. у Львові розпочато діяльність «Галицько-руської матиці». У жовтні того ж року тут відбувся з'їзд «письменників і прихильників народної просвіти». З великим піднесенням учасники з'їзду підтримали заклик авторитетного, громадського і церковного діяча, письменника Миколи Устияновича с широко впроваджувати в культуру й освіту України рідну мову. З ухвалою з'їзду щодо впровадження української мови у навчально-освітню діяльність змушений був рахуватися австрійський уряд. Згідно зі спеціальним імператорським декретом у Львівському університеті наприкінці г 1848 р. було відкрито кафедру української мови і літератури; її ', очолив Яків Головацький.

І Влітку 1849 р., після розгрому об'єднаними силами Австрії та Росії угорської революції, в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим із його централістично-бюрократичною системою. Австрійську конституцію скасували, влітку 1851 р. розпустили ГРР. У розвитку національного руху на українських землях настала майже десятирічна перерва.

57. Західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини у другій половині ІХІ ст. Ічинателі національного відродження в Західній Україні вийшли І середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священник Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі Слерикальне товариство" з метою розповсюдження релігійних Ікстів українською мовою. І.Могильницький створив "Граматику" української мови, довів, що українська мова є рівноправною юв'янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.

30-і рр. XIX ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження Іціональної свідомості західних українців, переміщується до

вова, де з 1830 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток 'уська трійця". Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Іловацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного юблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення

української мови на літературну. У 1837 р гурток видав альманах "Русалка Дністровая" майже весь тираж якого бУв конфіскований. Ці перші культурно-освітні організації рияли зростанню національної свідомості українців, :тивізації національних процесів.

Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала І 1^ч8-1849 рр-, яка охопила Австрійську імперію, центром революційних подій у західноукраїнських землях був вів. Тут у травні 1848 р. українська інтелігенція та іатське духовенство створили першу в Західній Україні раїнську політичну організацію — Головну Руську Раду на чолі з єпископом Якимовичем. Рада вимагала утворення української тономії в Східній Галичині, що призвело до конфлікту з ляками, які не хотіли визнавати за українцями права на цей гіон, вважаючи всю Галичину польською. Для сприяння розвитку раїнської культури Рада утворила культурно-освітню ганізацію — "Галицько-Руська матиця".

листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з ви­гою утворення української автономії. Революційним рухом були оплені Буковина і Закарпаття.

рактерною особливістю національного відродження в Галичині ла політизація, що виявлялась у поєднанні як суто національ-х, так і політичних вимог, створенні нових організацій, яльність яких спрямовувалась на задоволення національно-літичних потреб українського народу, новні підсумки революції:

ліквідація в Австрійській імперії кріпосного права, проголо-ння конституційного правління та громадянських прав; було покладено початок політичній боротьбі населення Західної раїни за своє національне і соціальне визволення, тивізація суспільно-політичного руху, його строкатість

суперечливість

У другій пол. XIX ст. в суспільно-політичному русі в Західній Україні діяло три напрямки:

-» Москвофіли — реакційний, представники якого не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею "єдиної російської народності від Карпат до Камчатки", виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою населення не користувалися.

-> Народовці — національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення. У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє това­риство "Просвіта", яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А.Вахнянин. "Просвіта" мала філії у всіх містах Західної України. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю — засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси. На кін. XIX ст. "Просвіта" за популярністю серед населення суперничала з церквою. На рубежі 70-80-х рр. народовський рух включається в політичне життя.

У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган - Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рух поступово поширився на Буковині і Закарпатті.