31. Видатні військові діячі, народні герої України часів Визвольної війни (1648-1657 рр.).

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100—150 тис. осіб.

34. Переяславська Рада. Березневі статті 1654 р.

Досліджуючи взаємовідносини між Україною і Росією, які склалися з 1654 року, історики завжди мали різні, часто діаметрально протилежні судження. Гострі дискусії тривають і зараз. В значній мірі така неоднозначність оцінок пояснюється надмірною політизацією даної проблеми, в результаті чого об'єктивний науковий підхід зникає. На протязі тривалого часу взагалі не було можливості висловити якісь критичні міркування щодо наслідків об'єднання двох держав, тому що офіційна ідеологія не допускала цього. Сьогодні є можливість позбутись однобічного підходу і проаналізувати перебіг подій на основі історичних фактів, після чого зробити аргументовані висновки.

Розпочавши боротьбу з Польщею за визволення України, Б. Хмельницький розумів, що своїми силами перемоги не здобути. Він намагався заручитися підтримкою інших держав, спочатку Кримського ханства і Туреччини, але міцного союзу не вийшло: ці держави мали свою мету та й відношення українського народу до такої угоди було негативним. Залишалась можливість отримати допомогу від московського царя, і Б. Хмельницький звернувся до нього. Але російський уряд хоча був не проти скористатися вигідним становищем, яке давало можливість поширити свою владу на землі України, зволікав з прийняттям рішення і чекав, поки українці та поляки не виснажать одне одного.

Щодо планів Б. Хмельницького, то М. Грушевський вважає, що ми не знаємо, як він уявляв свої відносини з Москвою в майбутньому, але можна лише висловлювати сумнів щодо намірів гетьмана створити міцний союз, а тим більше приєднати назавжди Україну до Росії. Скоріше за все, це мало стати складовою частиною цілої системи союзів, яку Б. Хмельницький готував проти Польщі. Та коли Росія зважилась прийняти пропозицій, стало ясно, що в майбутньому будуть ускладнення. Перші непорозуміння почались уже в січні 1654 р, на Переяславській раді, де було підписано двосторонню угоду. Суть її зводилась до того, що Україна визнає владу російського царя, зобов'язується платити йому данину, а Московська держава допомагає українцям в їх боротьбі з поляками. При цьому обумовлювалось, що на Україні зберігаються незалежні органи управління, законодавство і суд, право на обрання гетьмана та інших посадових осіб, козацьке військо. Зберігалась і можливість проводити свою зовнішню політику. Московський уряд не мав права втручатись у внутрішні справи України. Таким чином, Україна входила до складу Російської держави на правах широкої автономії. Але російські посли відмовились скласти присягу від імені царя на вірність укладеній угоді, хоч українські представники це зробили. Виникла загроза розриву відносин, тому 6. Хмельницький, вважаючи присягу формальністю, погодився не вимагати її. Та дуже скоро за цією формальністю прийшла реальність, яка показала, що російський уряд не мас наміру дотримуватись зобов'язань, а прагне до встановлення своєї влади над Україною. За висловом відомого українського історика М. Брайчевського, союз, що намічався як рів­ноправний, перетворився в союз коня і вершника. Щоправда, цей процес відбувся поступово, в усякому разі до смерті Б. Хмельницького (1657 р.) основні принципи угоди виконувалися. Та все ж значна частина козацької старшини і сам Богдан Хмельницький після Переяславської ради уяснили майбутню перспективу, і вона їм сподобалась. Щоб не розривати союз, у березні 1654 р. деякі статті Переяславського договору були уточнені. Козацька старшина прагнула обмежити втручання царя у внутрішні справи України, але в Москві не холтіли поступатись, а тільки трохи зменшили на деякий час свої прагнення, «Березневі статті» відігравали велику роль на протязі цілого століття, визначаючи основу суспільного устрою України. У відповідності з ними Україна визнавала право царя тримати у Києві свого воєводу з військом, повідомляла його про переговори з іноземними державами, а також про вибори нового гетьмана. На жаль, багато положень ЦЬОГО документа допускали двозначне трактування, в результаті чого між Україною і Московською державою були встановлені невизначені відносини, які пізніше Москва, як сильніша сторона, використала на свою користь. Таким чином, 1654 рік став переломним в житті українського народу. Довгий час в радянській історіографії утверджувалась думка, що входження України до складу Московської держави принесло її народу лише одні блага, і зовсім мало говорилось про втрати. Дійсно, були певні здобутки. Перш за все стала можливою спільна боротьба проти самодержавства, а також проти зовнішньої агресії, як наприклад у Вітчизняній війні 1812 року і в роки Великої Вітчизняної війни. Але лиха завдала Україні політика русифікації, введення кріпосногс права, ліквідація демократичних органів управління. Набуло поширення необґрунтоване твердження, що після 1654 р. припинились набіги татар і турків на українські землі, які нібито надійно захищала Росія. Ось чого якраз і не сталося: руйнівні напади з Півдня продовжувались.