87. Україна в період перебудови. Демократія і гласність, Економічні реформи.

На початку 80-х років XX ст. внаслідок поглиблення загальної (економічної, політичної, соціальної і духовної) «ризи навіть урядові кола СРСР почали усвідомлювати необхідність реформування усіх сфер соціально-економічного життя країни. Важливу роль в ініціюванні процесів змін відіграв прихід до влади М. ГорОачова, який позиціонував себе як ініціатора ідеологічних і економічних зрушень, названим процесом перебудови.

Процес реформ з СРСР здійснювався складними шляхами. Мільйони людей, що пережили сталінську диктатуру та її наступні модифікації, не були готові негайно відмовитися від комуністичних ідеологічних догм. Не всі змогли чи не захотіли зробити це, а відтак рівень конфліктності в суспільних відносинах невпинно зростав. Які будь-яка революційна дія, перебудова розмежувала людей. На одному полюсі сформувалися сили, які вбачали мету тільки в руйнуванні старого в найкоротші строки. Це загрожувало хаосом й анархією. На другому полюсі були ті. хто не бажав «поступатися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. Новаторське крило у політичному керівництві СРСР і УРСР прокладало курс перебудови, лавіруючи між екстремізмом й консерватизмом.

Активізація політичного життя викликала стрімке зростання національної свідомості населення. В Україні почався новий етап національно-визвольного демократичного руху. Перебудови процеси покликали до життя численні громадські (неформальні) організації та об'єднання. У вересні 1989 р. було створено суспільно-політичну організацію - Народний Рух України за перебудову (НРУ), який виступав за розбудову незалежної України.

Бурхливі суспільні процеси, долучення до них все більшої кількості мас, погіршення соціально-економічного становища свідчили, що без звуження сфери дії командно-адміністративної системи перебудова приречена на провал. У демократичному крилі КПРС і в суспільстві міцніло переконання, що лише за багатопартійності можна створити реальну противагу застарілим державним структурам. Тому в лютому 1990 р. Пленум ЦК КПРС погодився вилучити з Конституції СРСР статтю 6, яка закріплювала керівну роль КПРС у радянському суспільстві, з ПІ з'їзд народних депутатів СРСР прийняв відповідне рішення про необхідність багатопартійності.

Першими почали формуватися націонал-радикальні (праві) партії. У жовтні 1989 р. з'явилася Українська національна партія (УНП); у квітні 1990 р. у Львові було створено Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), метою якої була побудова вільної християнської України. Однією з найвпливовіших центристських партій була Українська республіканська партія (УРП). Наприкінці березня 1990 р. було створено Демократичну партію України, яка обстоювала ліберальні цінності, виступала за суверенну Українську республіку. У червні 1990 р. Оуло засновано Українську селянську демократичну партію (УСДП), що репрезентувала передусім фермерство, яке почало утверджуватися в сільському господарстві.

Створена у 1990 р. Об'єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ) обстоювала позиції демократичного соціалізму. Партія зелених України виступала за створення екологічного солідарного суспільства, в якому інтереси людей поєднувалися б із вищими біосферними законами природи. Утраені 1991 року утворилася Конституційно-демократична партія України, яка виступала за ненасильницьке реформування радянської системи, приватну власність на засоби виробництва.

Наростання демократичних процесів, ослаблення позицій Москви, ролі Компартії України в суспільно-політичному житті республіки мало своїм наслідком ухвалення Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року історичної ваги документа Декларації про державний суверенітет України, яка проголосила «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та неза­лежність і рівноправність у зовнішніх «відносинах». У ній сформульовано основний принцип державотворення в Україні: «Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя».

У серпні 1990 року було прийнято Закон УРСР про економічну самостійність Української РСР, який проголошував власність «народу республіки на її національне багатство і національний доход». У жовтні 1990 р. було прийнято «Основні напрями зі стабілізації народного господарства для переходу до ринкової економіки», а через місяць *- «Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки» Проте всі ці документи не передбачали конкретних способів реалізації сформульованої мети.

Виникнення і консолідація опозиційних партій та об'єднань свідчили про зародження реального плюралізму у політичній сфері як важливого чинника подальших політичних, соціально-економічних перетворень.

88.Українська діаспора на сучасному етапі історичного розвитку. Нестерпний соціально-економічний і політичний гніт, що па­нував в Україні в період утвердження капіталістичного ладу, спричинив масову еміграцію українців. Процес утвердження капіталістичного ладу в Україні супроводжувався малоземеллям і повним обезземеленням селянства, не давав можливості селянинові поринути в постійну суспільне корисну працю. Отже, найпершою і головною метою українських селян стали пошуки вільних земель для сільськогосподарського обробітку.

Одними з напрямків переселенського руху українців були Поволжя та Північний Кавказ. У другій половині 19 ст. кількість українського населення в Нижньому Поволжі досягла майже 400 тис. осіб, а на Кавказі — 1,3 млн. Понад 100 тис. українців опинились у Казахстані та Середній Азії. На місця нових поселень українські селяни приносили свій господарський досвід, запроваджували у хліборобську практику досі не знані тут посіви гречки, кукурудзи, цукрових буряків, помідорів, полуниці тощо.

Емігрували українці і в малозаселені на той час регіони Сибіру. Наприкінці 19 ст. українців тут налічувалося близько 225 тис. Вони зробили значний внесок в освоєння далекосхідних просторів, як і інших окраїнних земель Російської імперії. У незвичних кліматичних умовах тяжкою працею українці осушували болота, викорчовували ліси, освоювали цілинні землі.

Багато українців опинилося за кордоном. Причому вони не осідали в країнах Європи, де вільних земель давно не існувало, а вирушали до А, Канади, Бразилії, Аргентини. Зацікавлені у припливі дешевої робочої сили для розвитку як сільського господарства, так і промисловості, уряди цих країн у 70—90-х рр. 19 ст. заохочували масове переселення з-за кордону. У 1877 р. перша емігрантська група українських переселенцю, прибувши з Закарпаття до США, влилася до лав шахтарів штату Пенсільванія. Найбільше ж українські селяни прагнули одержати земельну ділянку для сільськогосподарського обробітку — гомстед.

Майже всі українські переселенці походили із західноукраїнських земель, підвладних Австро-Угорській монархії. Найбільшу кількість серед усієї західноукраїнської іммігрантської громади в Новому Світі до кінця 19 ст. становили закарпатські українці.

Некваліфіковані робітники-українці одержували мізерні заробітки; а втім, попри матеріальні нестатки, українська імміграція США, яка наприкінці 19 ст. налічувала понад 200 тис. осіб, зберігала українські національні звичаї й традиції, усвідомлюючи себе єдиною національною спільнотою. Наприкінці 19 ст. не набагато меншою за кількістю була українська іммігрантська громада Канади. Переважну більшість становили галицькі та буковинські українці. Вони селилися на безлюдних місцях Західної Канади, де й одержували вимріяні гомстеди. Отримавши власне господарство, сусіди по гомстедах будували свої житла, утворювали поселення церквою, школою, поштою. Так виникали українські селища. Як і українці першопоселенці у США, їхні земляки Канаді одне перших своїх селищ назвали Україною.

У новозбудованих селищах українські іммігранти зберігали національні традиції — і особливостях будівництва житла, і декоративно-ужиткомистецтві. Так само справляли весілля, хрестини, похорони, відзначали народні та релігійні свята, не забували народних пісень, привезених Батьківщини, створювали й нові.