50. Кирило-Мефодіївське товариство.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М, Костомаров, П. Куліш, 6. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, 0. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, 0. ТулуО. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей -справедливості, свободи, рівності й братерства. «Книга буття українського народу» це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов'янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських - М. Костомаров. Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський. М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента 0. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Малочисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили ілюзію в офіційної влади на початку слідства, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів графОрловзз-значав у своєму листі до Миколи І: «Общество бнло не более как учений бред трех молодих людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

Отже, наприкінці XVIII •- на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Г. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права. Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

51.Історичні погляди Т. Шевченка .

Тарасові Шевченку належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології. Його поетична мова, що базувалася на місцевій селянській говірці з доданням елементів церковнослов'янської мови, мови козацьких літописів та утворених самим Шевченком нових слів, відзначалася природністю й милозвучністю. Надавши українській мові статусу літературної, Шевченко заклав міцну основу нової української літератури. Пристрасна поезія не обмежувалась, як в інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого, а Судила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна в минулому користувалася правами самостійної держави, то це мало служити достатніми підставами для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Шевченко принципово заперечував міф про золотий вік української історії. Для нього історія була неперервною: якщо трагічним було сучасне, то не менш трагічним — і минуле України. «Я ридаю, як згадаю, діла незабутні дідів наших. Тяжкі діла». Гострий біль за минуле рідного краю переповнював поезію Шевченка. Поет був переконаний, що коріння зла у втраті національної гідності. Ось чому він висміював самовдоволені гімни українському минулому й гірко дорікав своїм землякам. Вершиною Шевченкових творів про національно-визвольну боротьбу стала його поема-містерія «Великий льох» (1845 р.). Занепад незалежності України автор пов'язував з трьома найвиразнішими історичними подіями: Переяславською угодою 7654 р., Полтавською битвою 1709 р. та зруйнуванням Запорізької Січі 1775 р. Шевченко пропонував вдаватися до рішучих практичних дій — до насильницького повалення самодержавно-кріпосницького ладу Російської імперії. До цього закликали і його поетичні твори політичної тематики: «Сон», «Кавказ», «І мертвим і живим» та ін. їх не раз зачитували на засіданнях Кирило-Мефодіївського братства, постійно використовували в агітаційній роботі. До всіх національне і соціальне пригноблених звернено і слав­нозвісний Шевченків «Заповіт» (1845 р.).

Основну вину за поневолення України Шевченко перекладав на Росію та російських імператорів. Ще ніколи українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти російського поневолення. Шевченко не приховував ненависті до російських царів-поневолювачів України Петра І та Катерини II. З надзвичайним сарказмом викривав український поет і національну політику своїх вінценосних сучасників. Маніфестом на захист усіх підкорених народів є поема «Кавказ».

Великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два окремі напрямки козацької традиції — простолюдну і старшинську. Ненависть Шевченка до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася з його селянського походження, але своїм інтелектуальним зростанням він завдячував впливам українського дворянства. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів.

Т. Шевченко наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах. Своїх колег із Кирило-Мефодіївського товариства він закликав домагатися «завести на Україні добрі сільські школи», сам брався за складання шкільних підручників.

Старанно вивчаючи народні звичаї й традиції, уважно дослухаючись до народних переказів, багато читаючи книжок із вітчизняної та всесвітньої історії, Шевченко переймався гордістю за свою належність до українського народу. Вбачаючи в історичних знаннях важливий засіб національного виховання, з любов'ю змальовував старовинні церкви, руїни фортець, будинки, пов'язані з життям і діяльністю видатних людей, плекаючи надію, що ті малюнки збережуть для нащадків пам'ять про матеріальні скарби історії та культури України.