§ 3. Закарпаття

Розвал Австро-Угорської імперії означав для українців Закарпаття кінець угорського гніту. Слідом за галичанами, які проголосили ЗУНР з наміром об'єднання з Наддніпрянською і Лівобережною Україною в єдину соборну державу, таку саму волю виявило й українське населення Закарпаття на своїх з'їздах у Любовні 8 листопада 1918 р., Сва-ляві 8 грудня 1918 р., Сегеді 18 грудня 1918 р. А 21 січня 1919 р. Собор усіх русинів (українців Закарпаття) у м. Хусті прийняв ухвалу про злуку з Українською Народною Республікою.

Однак польська окупація Східної Галичини та румунська Північної Буковини відрізали Закарпаття від основних українських земель, що унеможливлювало здійснення ухвали в Хусті про злуку. За такої ситуації лідери закарпатської еміграції в США (м. Скрентон, штат

Сторінка 365:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період 365 Пенсільванія) в листопаді 1918 р. підписують з президентом Чехословацької Республіки (ЧСР) Томашем Масариком угоду про включення Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь до складу ЧСР на засадах найширшої автономії. Українці в складі Чехословаччини отримали незрівнянно більші (особливо порівняно з українцями в умовах Польщі та Румунії) можливості політичної та культурної самореалізації. Розпочавши модернізацію всіх регіонів нової держави, чехи намагалися підняти рівень життя й у Закарпатті. З цією метою чеський уряд вкладав у населені українцями території більше коштів, ніж звідти вилучав. Піднесенню добробуту селян сприяла земельна реформа 20-х pp., у ході якої 35 тисяч селянських господарств отримали додаткові земельні наділи, кожний розміром понад два акри. Для цього були використані землі великих угорських маєтків. Культурно-освітні заходи чеської влади стали особливо бажаними після посиленої мадяризації часів Австро-Угорщини. На 1938 р. порівняно з часом перед початком першої світової війни кількість початкових шкіл зросла з 525 до 851, гімназій — з 3 до 11. В цих закладах населення отримало право власного вибору мови навчання. Очевидно, що така політика щодо українців була менш дискримінаційною та асиміляційною, ніж та, що її проводили Польща та Румунія. Проте питання автономії краю чеським урядом не вирішувалося до 1938 р. Приводом для такого зволікання було протистояння, що доходило до чвар, у середовищі українців Закарпаття з приводу їх національної самобутності та національної приналежності. У суспільно-політичному та національно-культурному житті краю чітко проявились три течії. В середовищі старшого покоління української інтелігенції Закарпаття були поширеними русофільські настрої, їх прихильники створили Товариство ім. Духновича з мережею своїх читалень. Керівним центром русофілів стає організована на кінець 1919 р. в Ужгороді Руська Народна Рада. Всі домагання русофілів спростувались фактом істотних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіянами. Саме ця обставина робила безперспективною ідеологію та політику русофілів, обумовлювала значні труднощі у залученні на їх бік освіченої української молоді. Для прихильників іншої течії характерною була абсолютизація місцевих особливостей, які, на їх думку, давали змогу виділити закарпатських слов'ян в окрему націю русинів. Як правило, такі настрої демонструвало мадяризоване духовенство, маскуючи свої проугорські симпатії в умовах Чехословаччини.

Сторінка 366:

366

Лекція 15

Особливий, дедалі відчутніший вплив серед українців Закарпаття мала українофільська течія. Вона була домінуючою в середовищі нової світської інтелігенції, вчителів і студентів. Про зростаючий вплив українофілів свідчить посилення їх організаційних структур, зокрема освітнього товариства "Просвіта", яке з часом витісняє Товариство ім. Духновича, організації української молоді "Пласт", що об'єднувала три тисячі членів, Асоціації українських вчителів, до якої входило дві третини всіх педагогів Закарпаття. Координуючим центром українофілів з часу Хустського собору 1919 р. була Українська Народна Рада.

Таке суспільно-політичне розшарування українців Закарпаття вміло використовувала чеська влада при вирішенні проблеми обіцяної автономії краю. З вересня 1919 р. Прага призначає з українців губернатора Підкарпатської Русі, зосередивши всі владні повноваження в Цивільному управлінні, головним адміністратором якого призначався чех. Особа губернатора визначалася ситуацією в краї — з посиленням впливу українофілів ним призначався русофіл і навпаки. При появі ознак консолідованих дій цих двох течій, губернатором призначався представник блоку мадяронів, прихильників Угорщини. Цивільному управлінню підпорядкувалась адміністрація жуп (адміністративні одиниці краю, утворені за часів Угорщини), що, в свою чергу, контролювала діяльність окружних управлінь, а останнім були підконтрольні нотарські (сільські) управи.

Нормативним актом Чехословаччини, що визначав державно-правовий статус краю, був виданий чеським урядом у листопаді 1919 р. Генеральний статут про організацію та адміністрацію Підкарпатської Русі. Закріпивши повноваження адміністратора Цивільного управління, статут передбачав діяльність на правах дорадчого органу Тимчасової автономної директорії з п'яти членів, що їх призначав уряд. Статут передбачав можливість утворення автономного сейму Підкарпатської Русі, вибори до якого мали відбутися після виборів чехословацького парламенту (Національних зборів). Передбачалось, що закони, ухвалені сеймом, набирали чинності тільки після їх затвердження "президентом Чехословаччини. Автономний статут краю закріплювався Конституцією Чехословацької республіки, прийнятою 29 лютого 1920 р.

Але вже у квітні цього ж року розпорядженням уряду "Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі" управління краєм передавалося губернатору та віце-губернатору, яких призначав президент республіки. Вони очолювали як голова та його заступник Губерніальну раду у складі десяти обраних та чотирьох призначених урядом за по-

Сторінка 367:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

367

данням губернатора членів ради. Схвалені зміни статуту передбачали ліквідацію директорії та адміністрації Цивільного управління.

Подальше обмеження автономії краю проводилося під виглядом уніфікації законодавства республіки. За законом "Про організацію політичного управління", більш відомого як закон про адміністративну реформу, що набрав чинності з 1 липня 1928 р., територія Чехо-словаччини поділялася на чотири адміністративні одиниці (Чехію, Моравію і Сілезію, Словаччину і Підкарпатський край). Уся повнота влади в краї передавалася крайовому президенту, якого призначав президент республіки. При крайовому президенті формувалось крайове представництво (заступництво), яке складалося з дванадцяти обраних та шести призначених урядом республіки членів. Адміністративно територія Підкарпатського краю поділялася на дванадцять округів, що управлялись головами, які мали широкі повноваження, призначались урядом республіки і, фактично, були його представниками на місцях.

Наслідком адміністративної реформи стало формування урядом республіки апарату урядовців в краї, який на початок 30-х рр. на 80 відсотків складався з чехів. Цей чинник, а також відверта русофільська політика, що її проводив обраний у 1935 р. президент ЧСР Е. Бенеш, загострили стосунки між Прагою та уіфаїнцями Закарпаття.

Друга половина 30-х рр. позначається активізацією молодіжних організацій (студентські гуртки, просвітянська молодь, союз українських пластунів тощо), що супроводжувалося вимогами забезпечення автономних прав краю. Але чеський уряд, незважаючи на міжнародну ситуацію навколо республіки, що склалася внаслідок агресивних намірів гітлерівської Німеччини, ігнорує рішення Української Народної Ради від 29 травня 1938 р. про "реалізацію автономії Карпатської України".

Лише загроза повного розчленування Чехословаччини, що розпочалося з відторгненням Німеччиною Судетського краю на підставі Мюнхенської угоди (вересень 1938 р.), відставка президента Е. Бене-ша та фактичне відокремлення Словаччини змусили чеський уряд задовольнити спільну вимогу Української та Руської народних Рад про негайне створення автономного уряду Карпатської України. 11 жовтня 1938 р. Прага проголосила "підкарпатський" уряд у складі 4 міністрів і 2 державних секретарів на чолі з русофілом А. Бродієм. Українці в ньому обіймали посади одного міністра і одного державного секретаря.

Оскільки прем'єр та один з міністрів-русофілів виявились агентами Угорщини та Польщі (країн, що домагались встановлення спіль-

Сторінка 368:

368

Лекція 15

ного кордону шляхом приєднання Підкарпатської Русі до Угорщини), уже 26 жовтня чехи формують другий "підкарпатський" уряд з українців на чолі з А. Волошиним. Але долі Закарпаття Прага уже не вирішувала. Рішенням арбітражної комісії у складі міністрів закордонних справ Німеччини та Італії (Й. Ріббентроп та Г. Чіано) 2 листопада 1938 р. у Відні було ухвалено найбагатшу частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове передати до складу Угорщини. 10 листопада Угорщина ці землі окупувала, і уряд А. Волошина переніс столицю до міста Хуст.

Конституційним законом від 23 листопада 1938 р. Чехословаччи-на проголошувалася федеративною республікою, а Підкарпатська Русь визнавалась автономним краєм з власним урядом з трьох міністрів і власним сеймом. Крайовий президент і крайове представництво, запроваджені адміністративною реформою з 1928 р., ліквідовувалися. Розпорядженням чеського уряду від 30 листопада назва краю — Підкарпатська Русь — змінюється новою офіційною назвою — Карпатська Україна.

1 грудня 1938 р. новообраний президент ЧСР Е. Гах формує уряд Карпатської України у складі трьох міністрів (два українці, один чех, який так і не приступив до виконання обов'язків) на чолі з прем'єром А. Волошиним. Вибори до сейму, передбаченого конституційним законом республіки 1938 р., відбулися 12 лютого 1939 р. за участі 93,2 відсотка виборців, з яких 86,1 відсотка проголосували за представників українських політичних партій, що утворили Українське Національне об'єднання (УНО). З 32 послів сейму представників УНО було 29 (три посли представляли національні меншини Карпатської України).

Важливим заходом, що мав забезпечити захист автономії, стала організація урядом А. Волошина збройних сил. їх роль взяли на себе відділи. Народної Самооборони, що виникла восени 1938 р. і трансформувалась у підрозділи Карпатської Січі. Поповнювались вони місцевою молоддю та галицькими українцями, перехід яких через кордон з листопада 1938 р. стає масовим. На їх огляді в Хусті на середину лютого 1939 р. було представлено близько 6 тисяч січовиків, що викликало тривогу і незадоволення Праги. Але силова акція в ніч на 14 березня військ республіки, хоч і забезпечила їм перемогу, виявилася невчасною. Процес розвалу ЧСР уже не можна було зупинити. 14 березня сейм Словаччини проголосив її незалежність, а уряд Угорщини, не отримавши задоволення свого ультиматуму до Карпатської України (вимога озброєння угорського населення автономії), почав

Сторінка 369:

Державність і право на західноукраїнських землях у міжвоєнний період 369 24—3-1237 окупацію краю. Вранці 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили до Праги. За таких обставин уряд А. Волошина ввечері 14 березня проголошує незалежність Карпатської України. На другий день сейм у Хусті за участі 22 послів (з усіх 32) на першому засіданні затверджує рішення уряду. Результатом другого і третього засідань сейму цього дня стало прийняття Конституційного закону і обрання президентом Карпатської України А. Волошина, який одразу формує новий уряд держави, прем'єром якого стає Ю. Ревай. Конституційний закон від 15 березня 1939 р. (деякі дослідники історії держави і права України визначають його як Конституцію) проголосив Карпатську Україну незалежною державою (ст. 1), республікою на чолі з президентом, якого обирав сейм (ст. 3). Державною мовою карпатської України проголошувалась українська (ст. 4). Стаття 5 визначала кольори державного прапора — "барва синя горішня, а жовта долішня". Державним гербом Карпатської України затверджувався "дотеперішній крайовий герб: ведмідь у лівому червоному півколі і чотири сині та три жовті смуги в правому півколі і тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі" (ст. 6). Державним гімном ст. 7 закону затверджувала пісню "Ще не вмерла Україна". На час засідання сейму бої між угорськими військами та січовиками йшли за 12 км від Хуста. 16 березня президент і уряд залишили Хуст та Карпатську Україну, а угорці вступили до її столиці, партизанські бої в горах тривали ще більше місяця. Існування Карпатської України як самостійної держави хоч і було нетривалим (обчислюється годинами), але стало важливим кроком до шляху творення самостійної соборної України. * * * Таким чином, українці Галичини, Північної Буковини та Закарпаття за підсумками першої світової війни, потрапивши в іноземну залежність, домагалися національного звільнення та відновлення власної державності. Найближче до цієї мети підійшли закарпатці, проголосивши практично в переддень другої світової війни Карпатську Україну суверенною, незалежною державою, що у перспективі мала об'єднатися з Наддніпрянською Україною. На жаль, реалізація Мюнхенських домовленостей, що визначили долю Чехословаччини, вирішила і долю Карпатської України.

Сторінка 370:

370

Лекція 15

Інакше склалася ситуація в Північній Буковині. Жорсткий окупаційний режим в Румунії та недостатній рівень консолідації та політичної активності буковинців обумовили незначний поступ у розвитку ідей національної держави та формування її структур.

Українців Галичини мало стримував польський окупаційний режим. Високий рівень їх консолідації, наявність політичних партій і радикально налаштованих інших організаційних структур робили їх боротьбу за звільнення від польського панування і відновлення державності особливо запеклою.

Однак визначальним чинником у зміні державно-правового статусу західноукраїнських земель в ході другої світової війни та за її підсумками став міжнародний фактор. Пакт Молотова—Ріббентропа та його реалізація визначили долю Східної Галичини, а пізніше і Північної Буковини, а мирний договір 1945 р. СРСР з Чехословаччиною — долю Закарпаття на користь його входження до складу УРСР.

Сторінка 371:

Лекція 16 Держава і право України в роки другої світової війни (вересень 1939 — вересень 1945 рр.)