§ 1. Утворення держави

Київська Русь, так само як інші середньовічні феодальні імперії, існувала порівняно недовго. Майже постійно те чи інше князівство або окремий регіон намагались здобути самостійність та відокремитись від Києва. Поки на чолі держави стояв могутній, авторитетний і впливовий князь (як Володимир Великий чи Ярослав Мудрий), який тримав у покорі своїх синів, державне правління було більш-менш централізованим. Міцність династії розхитували численні нащадки князя Ярослава та відсутність загальновстановлених правил престоло-наслідування — чи то по лінії брата за братом, чи по простій лінії — від батька до сина. Кожна наступна зміна великого князя спричиняла непорозуміння, боротьбу претендентів, внутрішні усобиці.

Процес розпаду великої держави був характерний не тільки для нашої держави. Наприклад, західноєвропейська середньовічна імперія Карла Великого поділилася на три частини. Але якщо інші європейські країни вийшли з періоду поділу оновленими, відродженими, то на Київську Русь в часи її найбільшого послаблення чатував новий ворог — монголо-татари. На тлі глибокого занепаду Київської держави на заході піднялося Галицько-Волинське князівство — новий політичний осередок, який об'єднав усю Правобережну Україну і зберіг її історичні та державно-правові традиції.

У XIV ст. історичні події для Галицько-Волинської Русі розвивались вкрай несприятливо. її занепад був зумовлений, з одного боку, васальною залежністю від золотоординських ханів, а з другого — постійними суперечками між великим князем і боярами, підступною політикою останніх. Над західними і південно-західними землями Русі нависла загроза прямого втручання з боку сусідніх держав — Литви, Польщі, Московії.

Ці країни, яких приваблювали майже безгосподарні та охоплені міжусобною боротьбою багаті українські землі, намагались скористатись сприятливим (з точки зору реалізації експансіоністських намі-

Сторінка 95:

Литовсько-Руська держава

95

рів) моментом. Як справедливо зазначає О. Субтельний, "Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника".

Дізнавшись про раптову смерть галицького князя Юрія-Болесла-ва, польський король Казимир у 1340 р. вирушив на західноруські землі, здобув Львів та встановив там свою владу. На знак того, що про повернення до колишніх часів не може бути й мови, він вивіз до Польщі атрибути князівської влади і коронаційні відзнаки галицьких правителів. Є припущення, що тоді ж було вилучено або знищено багато національних пам'яток писемності, культури і права.

Прагнучи здобути підтримку місцевого населення, поляки пообіцяли зберігати давні звичаї, народні традиції, привілеї боярства. Однак через деякий час вибухнуло повстання, в результаті якого Польща змушена була визнати автономні права Галичини. У 1349 р. Казимир напав на цей край удруге, прилучив його до Польського королівства і навіть присвоїв собі титул "пана королівства Руського". Після запеклої польсько-литовської війни за галицькі та волинські землі у 1366 р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі, територія якої збільшилася майже у півтора рази.

Інша доля спіткала українські землі, які складали більшу частину Галицько-Волинської держави. У XIII ст. на північних кордонах останньої остаточно сформувалася Литовська феодальна держава. Вона багато в чому перейняла державну організацію руських князівств, поширила у себе християнство, мову, правові звичаї українського народу. Скориставшись послабленням Галицько-Волинської Русі, Литва поступово захоплювала сусідні землі. У 50-х рр. XIV ст. розпочалася експансія литовців на Волинь і Подніпров'я, в результаті якої зазначені території, а також Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Характерно, що цей процес проходив майже без збройної боротьби, криваві сутички відбувались тільки з татарами, які вважали ці землі сферою свого впливу. Литовці здобули прихильність українського населення тим, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, та дотримувались місцевих звичаїв, мови, релігії. "Ми старини не чіпаємо і новини не вводимо", — проголошували вони. І дійсно, місцеве управління, організація влади галицьких та волинських князів, норми права, устрій земель певний час залишались без змін.

Остаточне сформування Литовсько-Руської держави відбулось у другій половині XIV ст. У 1362 р. (за вісімнадцять років до Куликов-ської битви) литовсько-українське військо в битві на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розбило загони татарських ханів, в результаті чого до Литовського князівства відійшло Поділля. Таким чином, крім власне Литви, кордони Русько-Литовського князівства ок-

Сторінка 96:

96

Лекція 5

реслювались білоруськими землями, Правобережною Україною і Чернігово-Сіверщиною.

Після приєднання земель колишньої Південно-Західної і Західної Русі Литовське князівство стало великою феодальною державою, у якій понад 90 відсотків складали українська та білоруська народності, землі яких були підпорядковані до нового осередку управління переважно мирним шляхом.

Чи була Литовсько-Руська держава спадкоємницею Київської та Галицько-Волинської Русі? Вчені та дослідники по-різному оцінюють її місце серед різних форм державності українського народу. Одні з них1 взагалі замовчують факт існування такої держави (як, між іншим, і Галицько-Волинського князівства). Інші (Н. Полонська-Васи-ленко, О. Субтельний, С. Юшков, К. Софроненко та ін.) схильні вбачати у приєднанні українських земель до Литви м'який процес їх "включення", "входження". Автори посібника "Історія держави і права України"2, навпаки, вважають, що литовські правителі переслідували загарбницькі цілі, зберігаючи устрій на захоплених землях доти, доки це не суперечило їхнім інтересам. Очевидно, цю проблему слід розглядати у різних хронологічних відрізках по-різному.

Якийсь певний час руські князівства (землі) у складі Литви зберігали свою автономію. Великий литовський князь зобов'язувався "давати оборону" князям руської землі, а вони, в свою чергу, обіцяли йому "покору". Такі самі васальні відносини залишалися і в тому випадку, коли замість місцевого руського князя управителем землі ставав родич чи ставленик литовського князя. На той час Литва ще не мала достатньо підготовленого державного апарату для здійснення функцій управління приєднаними князівствами. Тому на місцях залишалися старі органи влади. В рамках литовсько-руського об'єднання українські землі зберігали важливі елементи своєї державності: територію, суспільно-політичну організацію, військо, фінанси, судову систему, податки тощо. Виразно простежувались ознаки корисного взаємовпливу литовського та руського етнічних елементів у суспільно-політичній^урядово-адміністративній, духовній, культурно-побутовій, звичаєво-правовій та інших галузях.

Після укладення трьох польсько-литовських уній (угод про політичний союз, який тривав понад сто вісімдесят років), історія Лито-

1 Див.: Історія держави і права України / За ред. акад. А. Й. Рогожина. — Харків, 1993. — Ч. 1.

2 Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тищик Б. І. Історія держави і права України. — Львів, 1996.

Сторінка 97:

Литовсько-Руська держава

97

всько-Руської держави повернула на зовсім інший шлях, а відтак іншого характеру набувало підпорядкування українських земель польсько-литовській короні. Залишаючись феодальною державою, вона змінює внутрішню форму, режим правління стає все жорсткішим, а влада — чужинською.

Першою унією була Кревська унія 1385 р. Відповідно до неї великий литовський князь Ягайло, одрркившись з польською королевою Ядвігою, став королем Польщі. Він зобов'язався прийняти католицизм і зробити його державною релігією на своїй батьківщині. Литовські, українські та білоруські землі приєднувались до Польського королівства. Кревська унія зміцнила позиції Польщі та Литви у їх протистоянні німецьким рицарям і Московській державі, але разом з тим вона відкривала Польщі шлях до повного загарбання територій, споконвічно заселених русинами-українцями.

Наступним кроком до зближення Литви та Польщі стало укладення в Городлі (1413 р.) нової унії, яка урівняла в правах польську та литовську шляхту. Остання одержала від короля нові великі привілеї, землі, входила в родинні стосунки з польською знаттю, масово переходила у католицьку віру. Українські та білоруські феодали також більше дбали про власне благополуччя, ніж про інтереси народу і держави. Унія збільшила розрив між католицькою і православною знаттю, покатоличені українські феодали все частіше переходили до стану свого колишнього противника. Польща встановлювала дедалі суворіший контроль над управлінням литовськими, українськими та білоруськими землями. І все ж обидві держави ще зберігали свій суверенітет, хоча Литовсько-Руське князівство все сильніше відчувало свою васальну залежність від сусіда.

З початку XV ст. у Великому князівстві Литовському, яке підтримувала Польща, розгорнулася активна діяльність, спрямована на ліквідацію автономії українських земель. Спочатку її втратили найбільші удільні князівства — Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське (Західне Поділля перейшло до складу Польщі). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. У 50-х роках XV ст. литовський уряд остаточно скасував поділ України-Русі на князівства. Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства, що безпосередньо підлягали великому литовському князеві. Землі-воєводства поділялися на повіти, очолювані старостами. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали.

На початку XVI ст. Велике Литовське князівство через внутрішні усобиці та зовнішню загрозу перебувало у стані, близькому до занепаду. В 1410 р. у битві під Грюнвальдом об'єднані литовсько-польські

7 — 3-1237

Сторінка 98:

98

Лекція 5

війська разом з українсько-білоруськими полками завдали нищівної поразки рицарям Тевтонського ордену, проте існувала загроза нового вторгнення. Зі сходу зміцніла Московська держава стала претендувати на всі землі колишньої Київської Русі, а спочатку відібрала у Литви Чернігівщину і Смоленщину. Країну спустошували постійні набіги кримських татар. Все це штовхало правлячу литовсько-руську феодальну верхівку до союзу з Польщею, яка також була вельми зацікавлена у подальшому зміцненні обопільних зв'язків, висуваючи при цьому головну умову — об'єднання Польщі та Литви в єдину державу. Серед литовської правлячої еліти, а особливо в середовищі українських та білоруських феодалів і церковнослужителів, було чимало противників такого союзу, проте пропольська орієнтація і життєві реалії взяли гору.

У 1569 р. у Любліні був скликаний спільний сейм обох країн, на якому Польська корона і Велике князівство Литовське утворили єдину державу — Річ Посполиту. За польською державною традицією вона мала єдиного короля (якого обирав сейм) та спільний сейм як станово-представницьке зібрання. Нова держава зосередила в своїй компетенції зовнішні зносини, податкову політику, фінанси, грошову систему. Литва ще певний час зберігала ознаки автономії у вигляді власної системи судочинства, війська, місцевого самоврядування тощо. Згідно з цією унією, до Польщі відійшла переважна більшість українських земель — вся Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина. З цього часу припиняється литовсько-руська форма державності українського народу.