§ 1. Суспільний лад

Панівним класом були феодали. Правлячу верхівку становили князі та панство, утворюючи могутній прошарок магнатів — аристократію. На праві власності їм належали величезні земельні володіння. Переважно з середовища магнатів рекрутувалися чиновники державного апарату, феодали входили до складу двірських рад, судів, командували військом. Магнати в основному походили з панівних класів Польщі, Румунії, Угорщини. Нечисленні знатні українські роди ополячувалися, румунізувалися.

Основну групу феодалів становила шляхта. Шляхетський титул був спадковим або присвоювався королем. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а основна її маса — удільними землями. Шляхта звільнялася від податків і повинностей, за винятком так званої земської слркби, тобто обов'язку служити у війську й виконувати деякі повинності, пов'язані з обороною країни. Особа шляхтича вважалася недоторканною, його ніхто не міг притягнути до відповідальності, покарати, хіба що за вироком особливих шляхетських трибуналів. Конфіскувати шляхетську власність можна було тільки за рішенням суду. Формально представники шляхти були між собою рівні, але у Східній Галичині переваги в усіх сферах життя надавалися польській шляхті, у Північній Буковині — румунському, а в Закарпатті — угорському та австрійському дворянству.

Шляхтичі могли обіймати державні посади, якщо вони сповідували католицизм. Для православних шляхтичів (і взагалі всіх вільних) у 1676 р. під погрозою смертної кари був заборонений виїзд за межі Польщі або в'їзд на її територію без дозволу властей.

Численні привілеї польської шляхти (право безмитної торгівлі, експорту продукції сільського господарства, безмитного імпорту багатьох товарів тощо), і навпаки, всілякі утиски української шляхти, політика посиленої полонізації, мадяризації тощо вели до того, що дедалі більше представників української шляхти приймали католицизм, ополячувались.

Серед шляхти було чимало дрібної, бідної, особливо у Східній Галичині, Північній Буковині. Зростала їх пауперизація. Нерідко їхніх земель ледь вистачало, щоб прогодуватися, і їхнє життя було схожим на життя селян. Тисячі дрібних шляхтичів потрапляли у феодальну залежність від вельмож, визнавали їхню протекцію, вступали до них на службу — управителями маєтків, економами, дворецькими тощо. Адже магнатські роди Браницьких, Вишневецьких, Любомирських, По-тоцьких, Яблоновських та інші створювали свої держави в державі,

Сторінка 209:

Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

209

правили в них як повновладні правителі. Дрібні шляхтичі були зобов'язані підтримувати своїх протекторів і політично, в тому числі на місцевих сеймах, під час висування на різні посади, служити в їхньому війську. Шляхта була основною опорою королівської влади. Вона становила близько 8—10 відсотків населення країни за середнього показника в Європі 1—2 відсотки. Оскільки в цей час спостерігається тенденція активного проникнення в досить закрите середовище шляхта представників інших прошарків населення, то в 1669 р. польський сейм прийняв рішення про встановлення інституту неповного шляхетства. Нова шляхта не мала аж до третього покоління права обіймати державні посади, обиратися депутатами сеймиків і вального сейму.

Схожа картина була і на Закарпатті, з тією лише різницею, що серед дворянства переважали угорці. Коли ж Угорщина увійшла до складу Австрії, значна частина маєтків угорських і українських феодалів, противників Габсбургів, була конфіскована і перейшла у власність корони. Пізніше багато земель було передано у володіння австрійських феодалів. Насильницьке обезземелювання угорських феодалів викликало їх різкий опір, збройні виступи. Габсбурги були змушені піти на поступки. В 1711 р. між імператором Австрії Карлом і ватажком угорського дворянства Каролем був укладений договір, згідно з яким останнє було зрівняне в правах з австрійським дворянством. Угорських дворян звільнили від державних податків, повністю переклавши їх на міщан і селян.

Певними особливостями відрізнялася Північна Буковина. Тут було дуже мало великих панських маєтків (фільварків), серед феодалів майже не було уіфаїнців, однак: значним був прошарок вільних селян — резешей (до 30 відсотків).

Духовенство, передусім католицьке, утворювало другий привілейований стан. Воно поділялося на біле (світське) і чорне (ченці). Духовна знать — єпископи, настоятелі великих монастирів (кляшторів) володіли землями, маєтками, селами, містами, кріпаками. Активну прокатолицьку діяльність розгорнули серед населення різні духовні ордени — домініканців, ієзуїтів, францисканців та ін. Духовенство користувалося численними правами і привілеями. Жодних податків на користь казни воно не сплачувало, повинності не виконувало. Навпаки, одержувало від світських властей землі, селян, різні цінності тощо. Вільні люди (крім шляхти) сплачували на користь церкви десятину. Церква мала свої суди, які розглядали справи не тільки духовенства і залежного населення, а й світських людей, що стосувалися шлюбу, сім'ї, спадкування, опікунства та ін. Сильним був вплив

14 — 3-1237

Сторінка 210:

210

Лекція 9

духовенства на систему освіти. Церква, різні ордени мали свої школи, колегіуми тощо.

У значно гіршому становищі перебувала, зокрема на Галичині й Волині, православна церква, її всіляко переслідували, пригноблювали, утискували в правах. Прагнучи остаточно підірвати її вплив, підпорядкувати католицькій церкві, в 1596 р., як уже зазначалося, на Брестському соборі була проголошена унія католицької і православної церков, тобто з'явилася третя церква — уніатська. Польські власті вважали її єдино законною українською церквою, сподіваючись у такий спосіб окатоличити місцеве населення. Українська шляхта і частина міщанства добровільно перейшли в уніатство, але більшість населення примушували приймати католицизм силою. Так, у 1699 р. була введена унія в Перемишлянській єпархії, в 1700 р. — у Львівській, в 1722 р. — у Луцькій. Щоправда, слід сказати, що уніатська церква не виправдала сподівань Речі Посполитої, і тому вона не визнала уніатську церкву рівною з католицькою. Католицьке духовенство постійно втручалося в справи уніатської церкви, не допустило її ієрархів у польський Сенат, власті не надавали її священикам жодних пільг (як і православним), феодали навіть примушували їх до відбування панщини.

Уніати не вважалися повноправними громадянами, оскільки уніатська церква не хотіла відмовитися від української мови, обрядів, народних традицій, свят тощо. Ця церква й пізніше протягом кількох століть захищала українське населення від полонізації, зберігала його мову, історію, культуру.

Уніатські, а інколи й православні ієрархи безупинно посилали в Рим і королю меморіали й петиції про своє тяжке становище в Польщі, про численні утиски, але даремно.

Селянство. У XVII—XVIII ст. основну масу населення західноукраїнських земель становило селянство. На той час у Східній Галичині вільних селян майже не залишилося. Всі вони стали залежними людьми, кріпаками шляхти, церкви, короля. Вони не мали права залишати своїх господарств, права власності на землю. Селянське самоврядування було ліквідовано, селяни опинилися під юрисдикцією феодалів. Останні здобули можливість втручатися навіть в особисте життя селян: давати або не давати дозвіл на шлюб, поховання (беручи за дозвіл плату), примушували селян користуватися тільки панськими млинами і трактирами, також беручи за це плату. їх принижували, не вважаючи за повноцінних людей, називали худобою, "бидлом". Ця група селян називалась тягловими. До неї входили селяни державні, церковні, приватновласницькі. Як правило, тяглові селяни мали буди-

Сторінка 211:

Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях 211

14'

нок, робочу худобу, інвентар, земельні наділи. Вони відробляли панщину — 6—7 людино-днів на тиждень з лану (лан дорівнював у середньому 20—21 га). Основний тягар панщини припадав на літній час. Селянам установлювали час на оранку та інші роботи у панських маєтках. Крім того, вони були змушені сплачувати податки (прямі та непрямі), постачати державі й феодалам продукцію сільського господарства, брати участь у шарварках (дорожніх повинностях, громадських роботах: будівництві, ремонті доріг, мостів тощо).

До інших категорій залежного селянства належали халупники, підсадки і загородники. Вони володіли лише присадибними ділянками, інколи мали будинок, дрібний інвентар.

Коморники і захребетники взагалі не мали землі, свого господарства, жили на чужих дворах, працювали як наймити.

Водночас зберігалася певна частина особисто вільних селян — кметів, чиншових. Вони виконували феодальні повинності на користь держави.

Аналогічна картина спостерігалася на Закарпатті, де наприкінці XVII ст. значна частина селянства перебувала у кріпацькій залежності від феодалів або держави. Такі категорії селян, як удворники, ліберті-ни, сабодаші, мали своє господарство, користувалися земельними наділами, виконуючи натуральні та грошові повинності на користь феодалів та держави.

Желяри і таксалісти мали присадибне господарство, але не володіли орною землею. Вони також виконували різні повинності. На початку XVIII ст. в Ужгородській домінії тільки 2,2 відсотка селян працювали на повних наділах (приблизно 10—14 га); близько 44 відсотків мали половинні наділи, інші — й того менше. Феодальні повинності селян законом не регламентувалися. В тій самій Ужгородській домінії наприкінці XVII ст. існувало п'ять видів прямих податків-платежів і стільки ж селянських повинностей. Селяни сплачували подушну подать, податок з селянського двору ("порцію"), чинш (або "ценз" — фіксовану грошову плату), десятину або дев'я-тину на користь церкви. Крім того, вони сплачували дорожню подать, мостові (проїзди через мости), подать з котла (за виробництво горілки й пива), податок за невживання горілки або вина, що вироблялися в поміщицьких винокурнях ("суха корчма"). Селяни повинні були приносити феодалам дарунки до різних свят. Крім роботи на господаря, вони виконували трудові повинності для держави і своєї общини. У деяких категорій селян панщина становила на рік майже половину всього робочого часу.

Сторінка 212:

212 Лекція 9 На Закарпатті кріпаки втратили "право виходу" від феодалів ще в першій половині XV ст. На початку XVII ст. закріпачені селяни становили тут 88,8 відсотка населення. Селян продавали, віддавали за борги. Воєнне лихоліття кінця XVII — початку XVIII ст. ще більше погіршило їхнє становище. У Мукачівській та Ужгородській домініях було повністю знищено або обезлюднено 45—50 відсотків усіх сіл, засівалися лише !/з—1/5 всіх селянських господарств. Зростала кількість безземельних. Разом з малоземельними вони становили на початку XVIII ст. 85 відсотків усіх селян. На Північній Буковині процес повного закріпачення селян завершився наприкінці XVII ст. Особисту волю зберегла тільки та частина селян, які перебували на військовій слркбі. Найчисленнішу категорію селян становили тут вечини. Вечином ставав кожний безземельний селянин, який працював на землях феодала 12—15 років. Вечинів можна було вільно купувати та продавати. Селяни другої категорії — латураші — зберігали право переходу. На початку 40-х рр. XVIII ст. була встановлена 12-денна річна панщина для латурашів у монастирських вотчинах і 6-денна — у боярських. Крім того, селяни сплачували різні натуральні побори: десятину врожаю, продукцію скотарства за користування лугами та пасовиськами, дичину і рибу — за полювання і рибальство. Селяни своїм транспортом забезпечували потреби вотчини. Бояри користувалися монополією на виробництво алкоголю, монополією на користування млинами тощо. Порівняно невисокий рівень селянських повинностей на користь вотчинників-феодалів у Північній Буковині пояснюється тим, що в умовах турецько-фанаріотського панування місцеві феодали були змушені левову частину продукції, що вироблялася в регіоні, та коштів віддавати до скарбниці османської Туреччини. У середині XVIII ст. державні податки і натуральні повинності на користь молдавського господаря і турецького султана в 5—8 разів перевищували сеньйоральну рентну. Державні податки й повинності перетворилися в централізований спосіб привласнення додаткового продукту, розмір якого у XVIII ст. сягнув свого апогею. Крім величезної данини ("харач") і натуральних постачань, населення виконувало військові повинності щодо забезпечення турецької армії кіньми, транспортом, фуражем, лісом, щодо будівництва доріг, мостів, фортець. Централізована форма привласнення ренти пояснює особливість реформи, проведеної молдавським господарем у 1749 р., коли була ліквідована особиста залежність селян від феодалів. Унаслі-

Сторінка 213:

Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

213

док цього зникає різниця між вечинами і латурашами. Водночас селян прикріпили до землі, з якої вони централізованим шляхом сплачували значну частину додаткового продукту.

Приблизно з 40-х рр. XVIII ст. на західноукраїнських землях посилюється розвиток товарно-грошових відносин. Ці відносини дедалі глибше проникали не тільки в шляхетське, а й у селянське господарство. Зростає виробництво хліба та іншої продукції сільського господарства, її вивозять за кордон, значну частину — в міста. Багато магнатських маєтків збували до 50 відсотків зерна та іншої продукції. Поряд із традиційними сільськогосподарськими підприємствами — млинами, солеварнями, ґуральнями, тартаками, дедалі частіше з'являються залізні й скляні гути (невеликі заводи), суконні мануфактури, паперові, цегляні та інші заводи, кам'яні та вапняні кар'єри. В багатьох із них застосовувалася наймана праця.

Підприємницька діяльність феодалів призводила до збільшення селянських повинностей, що супроводжувалося обезземелюванням селян. У першій половині XVIII ст. кількість безземельних у Східній Галичині досягла 41,3 відсотка загального числа селян проти 25, 9 відсотка у другій половині XVII ст.

Як природна реакція на зростання експлуатації у XVII—XVIII ст. активізувався антифеодальний рух гайдуків і опришків. Вони нападали на багатих феодалів і лихварів, громили їхні маєтки, роздавали майно і гроші бідним селянам. Найбільшого піднесення цей рух до-сяг у 30—40-і рр. XVIII ст. під керівництвом Олекси Довбуша.

Міщани. Міське управління. Ще в період XIV—XV ст. жителі міст на західноукраїнських землях об'єдналися в окрему соціальну спільність — стан міщан. Число їх зростало, втім, як і кількість міст. У 1676 р. на Львівській землі налічувалося понад 50 міст і містечок, у Галицькій — 38, у Волинській — 68 тощо. Проте міста в Угорщині, Молдавії, а особливо в Польщі, важливого політичного значення не мали. Річ у тім, що устрій цих держав, їх політика, всевладдя магнатів і шляхти не давали можливості містам належним чином розвиватися й зміцнюватися. Центром економічного життя, навіть виробництва — сільськогосподарського, ремісничого, дрібно-промислового тощо — на тривалий час стали панські, шляхетські фільварки, а не міста. З іншого боку, німецька колонізація в Польщі, австрійська — в Угорщині, турецька — в Молдавії, особливо в містах, призвели до того, що з національного погляду в містах утворилися дві різні групи, що постійно конфліктували: переважно чужоземний патриціат і місцеві міські низи. Міська верхівка — купці, лихварі, власники будинків, землевласники — користувалася привілеями і була тісно економічно й по-

Сторінка 214:

214

Лекція 9

літично пов'язана з магнатами і шляхтою. І в національному, і в соціальному відношенні вона протистояла середнім і бідним міщанам.

Купецтво в містах об'єднувалося в гільдії, більшість ремісників — у цехи: зброярів, будівельників, залізних справ майстрів, шевців, аптекарів тощо. Кожний цех мав свій статут, суд, органи управління. Очолював цех, як і раніше, виборний цехмістер. Цеховим майстрам були підпорядковані підмайстри й учні.

Нижчий прошарок міського населення становили партачі — позацехові дрібні ремісники.

Ще нижче стояли різноробочі, поденники, міська голота. Українські міщани, які у великих містах становили меншість, оскільки їх посилено витісняли німці, австрійці й поляки, об'єднувалися в братства. Братства, які спочатку мали суто релігійний характер і створювалися при церквах, наприкінці XVI — в XVII ст. набули деяких рис цехового устрою — проводилися щорічні обрання керівних органів, збиралися членські внески тощо. Але, крім релігійних, вони стали здійснювати широкі економічні та культурно-просвітницькі функції. Братства захищали українське міщанство, зверталися зі скаргами до суду, посилали посольства до королів, магнатів, сейму, будували школи, лікарні, друкарні, допомагали бідним, людям похилого віку, сиротам. Найактивнішим було Львівське братство. Організація братств була нескладною: невелика кількість членів — ЗО—50 осіб, щомісячно — збори; один раз у рік — обрання керівників ("старших братчиків"); чітке ведення документації, особливо фінансової; повна довіра і чесність; сплата членських внесків. Спочатку до братств входили тільки міщани, згодом — українська шляхта й духовенство.

У XVIII ст. у зв'язку з посиленням онімечення та ополячування українського населення, особливо у містах, українське міщанство виявляло дедалі меншу активність. Братства знову обмежили свою діяльність переважно релігійними проблемами, скорочувалися кількість і роль братських шкіл, видання книг українського мовою.

У XVIII ст., хоча чисельність міщан і кількість міст зросли (в містах Східної,Галичини мешкало 335 тисяч осіб, або 12,8 відсотка всього населення), міщани втратили всі ознаки економічної незалежності. Більше половини міст були власністю феодалів. Єдиний привілей, яким користувалися міста, — право торгівлі, в тому числі ярмаркової.

Розвивались також ремесла. Так, наприкінці XVII ст. у Львові існувало близько 100 ремісничих спеціальностей, з яких 50 були об'єднані в 33 цехи. Львову на західноукраїнських землях було надано право складування всіх "східних товарів", що надходили в Польщу як у

Сторінка 215:

Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

215

головний пункт торговельного шляху зі Сходу на Захід. Правом складування таких товарів на різні строки користувались у різний час також Белз, Володимир, Добромиль, Коломия, Луцьк, Самбір та Холм. У містах часто (двічі-тричі рази на рік) проводились ярмарки, а у великих містах — щотижневі торги.

Міста Закарпаття великого соціально-політичного значення також не мали, на початку XVIII ст. спостерігається скорочення міського населення. Навіть у комітатських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч осіб. Наприкінці XVII ст. в краї налічувалося 20 міст і містечок, більшість з яких належала приватним особам і державній скарбниці. Так, Ужгородом володіла казенна домі-нія, Мукачевим і Береговим — домінія графа Шенборна, коронні міста Тячев, Хуст, Бишков перебували у віданні соляного, гірничорудного та лісового казенних управлінь.

У XVII—XVIII ст. міста на західноукраїнських землях за своїм правовим становищем поділялися на три категорії: державні (королівські), самоврядні і приватновласницькі. Залежно від величини і чисельності населення міста поділялись (у Східній Галичині) на королівські та муніципальні. Польські королі надавали великим містам, у тому числі на західноукраїнських землях, магдебурзьке право. Повним таким правом користувались у Східній Галичині семеро міст, у більш урізаній, неповній формі — ще близько чотирьох десятків. Магдебурзьке право перетворювало міста в автономні самоврядні одиниці зі своїми виборними органами управління, не підпорядкованими магнатам, своїми судами та ін. Це право передбачало рівність усіх міщан перед законом. Однак насправді управління містами було в руках патриціату — німців, австрійців та поляків, на Закарпатті — ще угорців, у Північній Буковині — турків, волохів та ін. Саме ця верхівка комплектувала міські магістрати, що відали адміністративними, господарськими, поліцейськими та судовими питаннями. Середнє і незаможне міщанство до цих органів не допускалося.

До того ж у статутах багатьох міст було записано, що всі міські власті формуються і слркать тільки тим, хто сповідує римо-католиць-ку віру. Українців, вірменів, євреїв та інших вважали людьми нижчого гатунку, визначали їм для поселення невеличкі відокремлені квартали, переважно за міськими мурами. У міських органах управління та судах їх представництво було мізерним або ж його взагалі не було.

Львову в 1658 р. були пожалувані шляхетські привілеї, згідно з якими місто здобуло право обирати своїх послів у польський парламент — сейм, щоправда, з обмеженими повноваженнями — вони не брали участі у голосуванні. Місто дістало також право придбання зе-

Сторінка 216:

216

Лекція 9

мельних утіль. Крім Львова, в Речі Посполитій такі права мали ще тільки чотири міста: Краків (столиця), Вільно, Люблін і Кам'янець-Подільський.

Що стосується королівських міст, то управління там здійснювали королівські намісники та інші чиновники, яких призначав король або намісники. Міщанська власність у них наближалася до повної власності.

Міщани виконували на користь держави різні повинності, сплачували податки: податок у вигляді відсотка від вартості проданих товарів, податок з напоїв (вироблених і проданих), податок з власників будинків, обов'язок розміщувати та утримувати королівське військо, якщо воно перебувало у місті, тощо.

Найбільше міст належало до категорії приватновласницьких. Із 160 міст і містечок Львівської, Холмської, Перемишлянської та Галицької земель, а також на Буковині та Закарпатті більше половини належали різним магнатам та великій шляхті. Власники цих міст керували всім їхнім економічним і політичним життям, нав'язували міщанам продукти фільваркового господарства (лісоматеріали, хліб, навіть квашену капусту тощо). Жителі сплачували феодалам численні податки, їх примушували відбувати панщину. Міщани мали обмежене право власності. Багато містечок незабаром перетворилися на придатки фільваркового господарства. Навіть великі міста, в тому числі королівські й муніципальні, були часто оточені феодальними поселеннями, так званими юридиками, з ремісничими майстернями, корчмами і навіть базарами.

Завершуючи характеристику суспільного ладу західноукраїнських земель цього періоду, констатуємо, що трудящі маси, які проживали на цих землях, зазнавали дедалі більшого соціального, національного і релігійного гноблення. Вони були політично безправними, вважалися людьми нижчого гатунку, до них презирливо ставились як свої, так і чужі господарі-феодали.

Західноукраїнська знать у переважній своїй більшості зрадила своєму народові, перейшла на бік панівних класів держав-загарбниць.

Верхи дедалі більше відмежовувалися від народу, а самі не змогли протистояти польському, угорському, австрійському впливу. У XVIII ст. польська мова стала повністю домінувати в соціально-політичному житті Східної Галичини, німецька та угорська — на Закарпатті, румунська — на Буковині. Це також стосувалося писемності, видавничої справи, освіти. Польська, німецька та угорська мови (згодом румунська на Північній Буковині) стали мовами вищих верств, а українська — мовою низів, яких зневажали.

Сторінка 217:

г

Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях 217