§ 5. Джерела та основні риси права

Правова система Литовсько-Руської держави була своєрідним віддзеркаленням політичного становища українських князівств. Вона органічно поєднувала право Київської Русі та Галицько-Волинської держави з литовським і частково польським законодавством. Через це в Україні утворилась досить строката система правових джерел.

Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила видатна законодавча пам'ятка Київської Русі — "Руська Правда". Литовські князі, проголосивши принцип "старовини не рухати, новини не заводити", не лише підтвердили законність дії староруського права, а й надали йому державної санкції. Правова система держави сформувалася на основі синтезу давньоруського права, місцевих звичаїв та нормативних актів епохи раннього феодалізму. При цьому роль звичаєвого права була досить значною, тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло поряд з нормами писаного права.

Привілейні грамоти як джерело права дістають найбільше поширення наприкінці XIV ст. — у першій половині XVI ст. Вони були дуже різноманітними за змістом, а через брак писаних законів нерідко становили єдине джерело законодавства. Зрозуміло, привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих суспільних верств, осіб чи станів. Вони поділялися на пожалувані, пільгові, охоронні. Пожалувані привілеї діяли при виділенні землеволодінь, наданні шляхетського титулу, посади; пільгові стосувалися звільнення від податків, підсудності, сплати мита тощо; охоронні застосовувались у випадку порушення особистих чи майнових прав. Були ще земські привілеї, в яких ішлося про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Обласні привілеї визначали організацію місцевого управління, правове становище певного регіону в складі держави. Поширеними були грамоти або привілеї про надання містам магдебурзького права.

Ще одне джерело права — земські устави — законодавчі акти для земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не окремих осіб чи станів, а всієї землі та всіх жителів. їхнє головне призначення полягало у регулюванні відносин між громадянами, державними і міськими органами влади. Як правило, земські устави видавалися у випадку ліквідації удільних князівств та створення на-місництв, з метою заспокоєння населення.

Важливе місце серед джерел права посідали збірники законів, які певною мірою уніфікували чинне законодавство. Це сприяло кращому застосуванню його норм у судовій практиці. Такими збірниками

Сторінка 118:

118

Лекція 5

були Судебник великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути (у трьох редакціях).

Судебник великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному сеймі у Вільно. Його джерелами була "Руська правда", при-вілейні грамоти, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Судебник складався з 25 статей, які за своїм змістом стосувались маєткових прав, порушення межі володінь, наїздів на чужі маєтності, крадіжок майна тощо. Так, у статті 7 зазначалося, що злодій мусить заплатити штраф, якщо його впіймано з речовим доказом факту крадіжки, якщо ж платити буде нічим, то грошовий штраф стягувався з дорослих дітей і дрркини за умови, що вони знали про крадіжку. Самого злодія в такому разі карали на смерть.

У Судебнику чітко простежується поєднання давньоруського права і нових законодавчих джерел литовської доби. Скажімо, ряд статей взято з "Руської Правди", однак характер передбачених покарань значно суворіший, зустрічається покарання на смерть, якого не було у "Руській Правді". Зокрема, стаття 13 встановлювала смертну кару (повішання) за крадіжку корови або у випадку, коли сума вкраденого майна складала півкопи грошей. У цілому Судебник охоплював незначну частку правовідносин у галузі карного права.

Значно ґрунтовнішою і ширшою кодифікацією стали Литовські статути: Перший ("Старий") 1529 р., Другий ("Волинський") 1566 р. та Третій ("Новий") 1588 р. Вони були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського статуту. Ці кодекси виникли як правові акти багатонаціональної держави, тому в них широко використано звичаєве право всіх народів, які проживали на її території, зокрема, норми давньоруського, римського, німецького, польського права, законодавства Великого князівства Литовського. Одним із вагомих джерел цих актів була "Руська Правда", їх норми відтворювали звичні "давні права" і розглядалися українцями як власне споконвічне право. Саме цим можна пояснити три факт, що Литовські статути залишались найавторитетнішим джерелом діючого права в Україні в добу Української Гетьманської держави XVII—XVIII ст. Вони стали джерелом усіх кодифікаційних проектів XVIII — початку XIX ст. і продовжували діяти в лівобережних і правобережних губерніях України аж до 1840—1842 рр., коли на останні було поширене російське законодавство. З урахуванням того, що Литовсько-Руська держава як суверенне князівство припинила існування після укладення Люблінської унії 1569 р. та утворення Речі Посполитої, мова піде про Перший та Другий Литовські

Сторінка 119:

Литовсько-Руська держава

119

статути, видані за часів Великого князівства Литовського. Як джерело права Статути цінні ще й тим, що вони демонструють успадкування Литовсько-Руською державою староруських правових норм, засвідчують, що саме вона, на противагу Московії, стала спадкоємницею правових відносин Київської Русі.

Ініціатива видання Першою Литовською статуту належала шляхті, представники якої на сеймі 1514 р. подали великому князеві прохання "дарувати" писані закони, які визначали б шляхетські права і привілеї. Про свій намір підготувати відповідний акт Сигізмунд І оголосив спеціальним декретом на сеймі 1522 р. Проект статуту був розроблений князівськими урядовцями і обговорений на кількох сеймах. Восени 1529 р. статут був ухвалений. Документ, що мав рукописний вигляд, для практичного вжитку переписувався, через що у списках, які дійшли до нашого часу, є істотні розбЬкності.

Перший Литовський статут мав 13 розділів, кожен з яких був поділений на декілька артикулів (усього їх було 264). Перший розділ містив положення про верховну владу та її відносини з населенням; другий — про "земську оборону", тобто про організацію військової слркби; третій — про шляхетські вольності; четвертий — про суддів та про суди; всі інші регулювали окремі інститути цивільного і кримінального права, а також порядок судочинства. Остаточна редакція статуту була результатом певної боротьби між панами-магнатами та дрібною шляхтою. Документ визначив усю шляхту як єдиний стан і зафіксував ту суму прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Критерієм приналежності до шляхетського стану було визнано принцип давності: шляхтичем визнавали того, хто здавна, від кількох поколінь користувався боярськими правами. В окремих випадках на доказ шляхетського походження треба було виставити певне число свідків-шляхтичів, які мусили присягнути, що дана особа "єсть зроду шляхтич". Заново шляхетство надавалося лише правителем держави.

Статут уперше гарантував шляхті, що її не каратимуть "безправно" , тобто без публічного судового процесу; таким чином, магнат-сю-зерен втратив право вчинити будь-яке свавілля щодо свого шляхтича-васала. Шляхті забезпечувалося володіння землею, яку не можна було відібрати без вини. їй надавалося право апеляції на суд воєводи або старости безпосередньо до великого князя, гарантувалася свобода виїзду за кордон. Управителі областей повинні були призначити до складу суду двох місцевих шляхтичів. Передбачені статутом покарання теж виразно підкреслювали привілейований статус цієї категорії феодалів. За вбивство шляхтича рівний йому сплачував 100 коп гро-

Сторінка 120:

120

Лекція 5

шей "головщини" родині вбитого і стільки ж "вини" великому князю, тоді як "простий хлоп" піддавався смертній карі.

Отже, Перший Литовський статут захищав насамперед інтереси великих магнатів, їхнє привілейоване становище в державі. Тому, починаючи з 1544 р., шляхта на кожному сеймі наполегливо вимагала "поправи" статуту. Понад 20 років великий князь та пани-магнати з різних причин відхиляли ці домагання, однак під час Лівонської війни їм довелося піти на створення 'спеціальної комісії для перегляду статуту. У 1556 р. сейм затвердив його нову редакцію, яка дістала назву Другого Литовського статуту. Цей документ законодавчо оформив "шляхтизацію" суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського в останні роки його існування як окремої держави. Він, як і попередній статут, не друкувався, а розповсюджувався в рукописних списках. Система структурної побудови статуту збереглася, але було значно розширено розділ про шляхетські права і про кримінальні злочини. Документ мав 12 розділів та 366 артикулів. Ним закріплювалося представництво шляхти на сеймах, поділ влади між великим князем і сеймом, задовольнялись інші вимоги шляхти. Зокрема, феодалам надавалось право вільно розпоряджатися своїми землями та підданими селянами. Слово "боярин" остаточно зникає, а натомість вживається термін "шляхтич". У статуті чітко простежується лінія на значне обмеження прав селянства, аж до повного закріпачення, яке було юридично оформлене Третім Литовським статутом 1588 р.

Виданням Литовських статутів закінчився процес уніфікації різних джерел феодального права і правових систем, які діяли у Великому князівстві Литовському і, зокрема, в українських землях упродовж XIV—XVI ст.