§ 3. Судочинство

В Україні на початку XIX ст. існували різні судові системи. У Сло-бідсько-Українській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській губерніях на той час судочинство було приведено у відповідність до судової системи, яка існувала в губерніях Центральної Росії.

Судами першої інстанції були станові суди: у повітах — земські (для дворян і селян), у містах — магістрати і ратуші (для купців та міщан). *

Земські суди у складі голови — земського справника і двох-чоти-рьох засідателів від дворян розглядали цивільні та кримінальні справи, проводили слідство і здійснювали виконання рішень та вироків.

Судами другої інстанції були губернські суди, що складалися з палат кримінального та цивільного суду. Голови палат цивільного і кримінального суду призначались. До складу палат входили виборні засідателі від дворян, міщан (переважно купців та ремісничої верхів-

Сторінка 233:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії 233

ки) і державних селян. Палата кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини, підпали тощо, палата цивільного суду — про нерухоме майно у різних губерніях, суперечки з питань власності у містах. Крім того, палати цивільного суду оформляли угоди з приводу кріпосних "душ" на території губернії (продаж, обмін тощо).

У масштабах губернії існували позастанові установи, так звані совісні та надвірні суди. Совісні суди займалися справами про злочини божевільних та неповнолітніх, а також вирішували майнові суперечки між родичами. Рішення цього суду були спрямовані на примирення сторін. Надвірні суди не були обов'язковою ланкою у судовій системі кожної губернії. Склад цього суду (голова, радник і два асесори1) призначав губернатор. Надвірні суди розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову приналежність яких було важко визначити, а також чиновників і військовослужбовців, які тимчасово перебували в місті у справах слркби. В Одесі в 1808 р. виник комерційний суд.

* На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) продовжували функціонувати давні суди — повітові й підкоморські, суди магістратів та ратуш.

Повітовий суд складався з голови, двох підсудків (або асесорів), нотаря (писаря), мав у своєму розпорядженні чотирьох возних. До обов'язків останніх належали, головним чином, огляд за дорученням суду місця порушення чи злочину, оцінка вчиненого. Члени суду та возні обирались дворянством губернії.

До компетенції підкоморських судів належало вирішення межових суперечок. Підкоморій — головна особа цієї установи — обирався дворянством. Він, у свою чергу, призначав кількох коморників, які допомагали у розгляді справ, а в деяких випадках навіть заміняли його.

Магістратські суди складалися, як правило, із двох голів (бурмистрів) і чотирьох ратманів (радників), яких на три роки обирало міське товариство. Ратушні суди створювалися в містечках.

На чолі місцевих судових установ стояв головний суд, який був також апеляційною інстанцією. Він складався з двох департаментів — цивільних та кримінальних справ. Компетенція головного суду не відрізнялась від компетенції палат кримінального і цивільного суду губерній. Крім того, у зв'язку з відсутністю у цих губерніях совісних су-

1 Асесор (лат.) — посадова особа, наділена судовою владою.

Сторінка 234:

234

Лекція 10

дів, головний суд також вирішував справи про неповнолітніх і божевільних злочинців.

У Полтавській та Чернігівській губерніях, як і на Правобережній Україні, діяли повітові та підкоморські суди.

Головною судовою інстанцією для цих губерній був генеральний суд у Чернігові, підпорядкований імператорському Сенатові. Складався генеральний суд з двох департаментів, кожний з яких був укомплектований генеральним суддею та двома радниками, які призначалися урядом, і п'ятьма засідателями, які обиралися від дворянства на три роки.

Діяльність усіх судів в губерніях України, згідно із загальним для Росії порядком, контролювали губернатори. Вищою судовою інстанцією для судової системи України був вже згаданий Сенат. Кримінальні справи в обов'язковому порядку направлялися губернаторам для ознайомлення. У випадку розходження думки губернатора з вироком суду справа передавалася спочатку в Сенат, а потім — імператору. Як правило, Сенат підтримував думку губернатора, а імператор затверджував її, отже, попередній вирок кримінальної палати, головного або генерального судів втрачав силу.

Починаючи з 1831 р. самодержавні власті видали ряд нормативних актів з метою усунення місцевих особливостей в судочинстві України. Генеральний і головний суди були ліквідовані, а в губерніях створено палати кримінального та цивільного суду, голів яких призначав цар за пропозицією міністра юстиції, а радників — безпосередньо цей міністр.

Таким чином, судова система Правобережжя і Лівобережжя приводилась у відповідність з судовою системою Великороси, але з порядком урядового призначення складу її основних ланок. Між тим у губерніях Центральної Росії на ці посади представники дворянства обирались. Царськими актами 1828 і 1829 рр. в судах Київської, Волинської і Подільської губерній було запроваджено російську мову. З 1840 р. на Правобережжі, а 1842 р. — на Лівобережжі скасовувалася дія місцевого права. Судова система на всіх землях України стала функціонувати на основі загальноімперського процесуального та матеріального цивільного і кримінального права.

Судова система першої половини XIX ст. мала цілий ряд серйозних суперечностей. По-перше, суд повністю залежав від адміністрації, яка втручалася у вирішення судових справ, а по-друге — мав виключно становий характер (для кожного стану створювалися свої судові органи) і був заснований на принципах феодального права. Слідство проводилось поліцією; не існувало гласності та змагальності

Сторінка 235:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії

235

судового процесу. В судах панували тяганина, хабарництво, свавілля. Тогочасна судова система потребувала значного удосконалення.

20 листопада 1864 р. було проведено судову реформу — після розгляду в Державній раді цар затвердив для запровадження чотири акти: про заснування судових установлень; статути кримінального і цивільного судочинства; статут про покарання, що накладались мировими суддями. В цих документах проголошувалося відокремлення суду від адміністрації, яке забезпечувалось незмінністю суддів та судових слідчих; створення всестанових судових органів; рівність усіх перед судом; засновувався суд присяжних; встановлювалися виборність мирових суддів, прокурорський нагляд за законністю судочинства. Сам порядок судочинства перебудовувався на основі принципів змагальності, гласності, усності, права звинуваченого на захист. Судові статути передбачали створення позастанових установ двох типів — загальних та мирових судів.

Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ. Останні вирішувалися мировими суддями одноосібно у порядку скороченого судочинства. Мирові судді, а їх було декілька в кожному повіті та місті, обиралися на трирічний термін повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту та високий майновий ценз, що міг бути знижений тільки для відставних офіцерів. Вирок або рішення мирового судді можна було оскаржити в повітових з'їздах мирових суддів (в апеляційному порядку) або в касаційному порядку до Сенату.

Система загальних судів складалася з окрркних судів та судових палат. Першою інстанцією був окружний суд. Як правило, судовий округ співпадав з територією губернії. Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ — як кримінальних, так і цивільних.

Кримінальні справи, по яких підсудним загрожували покарання, пов'язані з позбавленням або обмеженням громадянських прав, розглядалися за участю присяжних засідателів. Присяжними засідателями могли бути особи будь-якого стану, які, по-перше, мали російське підданство, по-друге, віком не менше 25 років і не більше 70 років, по-третє, проживали не менш як два роки в тому повіті, де відбувалися вибори присяжних засідателів. Існував певний порядок добору присяжних. Під головуванням повітових лідерів дворянства складали загальні списки, до яких могли бути включені: почесні мирові судді; службовці (крім професіональних юристів); усі виборні посадові особи, крім міських голів; селяни, що обрані до волосних і сільських судів; інші особи, які володіли певною величиною нерухо-

Сторінка 236:

236

Лекція 10

мості чи прибутком. Не заносилися до списків священнослужителі, військові, учителі народних шкіл, прислуга. Загальні списки слугували основою для складання чергових списків і на конкретні засідання. За три тижні до судового засідання голова окрркного суду за жеребом відбирав тридцять чергових і шість резервних засідателів. Із цього списку присяжні засідателі могли бути відведені як підсудним (до дванадцяти присяжних), так і прокурором (до шести осіб). Із числа невідведених вибиралися дванадцять присяжних, серед них — один старший. Отже, можна зробити висновок, що вирішальну роль у доборі присяжних відігравали лідери дворянства та представники судів. Після розгляду справи по суті й закінчення дискусії голова судового засідання роз'яснював присяжним правила про вагомість наведених доказів "і попереджував їх проти будь-якого захоплення у бік звинувачення чи виправдання підсудного". Присяжні засідателі повинні були відповісти на питання, чи винен підсудний. Вирок, винесений присяжними, був остаточним. Відмінити їх вердикт було можливим лише у тому випадку, коли окружний суд одноголосно визнавав, що "рішенням присяжних засуджено невинного". У такому разі суд приймав постанову про передачу справи на розгляд нового складу присяжних, рішення яких було остаточним.

Іншою інстанцією з усіх кримінальних та цивільних справ (за винятком кримінальних справ, що вирішувалися в окрркних судах за участю присяжних) виступали судові палати, кожна з яких керувала діяльністю 8 —10 окружних судів. Разом з тим, судова палата як перша інстанція розглядала справи щодо обвинувачення в злочинах державних, посадових та деяких інших осіб. Суд відбувався за участю губернського та одного з повітових лідерів дворянства, міського голови губернського міста і одного з волосних старшин (за жеребом). Станові представники засідали в одній колегії з коронними суддями, що фактично зводило роль перших нанівець. Касаційні функції виконував Сенат, який міг повернути ту чи інші справу на повторний розгляд. Крім того, при Сенаті в 1877 р. було засновано Особливе присутствіє ?\ля розгляду найважливіших справ.

Реорганізовувалася також прокуратура. її головним завданням стало підтримання державного обвинувачення в суді, нагляд за діяльністю судових слідчих, поліції та за місцями ув'язнення. Одночасно створювалась адвокатура. Адвокати поділялися на дві категорії: присяжних повірених (з вищою освітою), що виступали захисниками в судах усіх видів, і приватних повірених, які мали право виступати лише в мирових судах.

Сторінка 237:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії 237

Особливістю судової реформи в Україні було те, що вона здійснювалася повільно, в ряді регіонів лише частково, з істотними змінами реакційного характеру. Так, суди загальної системи були створені лише в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. На інших землях було дозволено створення тільки мирових судів, і то лише через кілька років після початку реформи: в Чернігівській губернії — з 1869 р., у Київській та Подільській — з 1871 р. Мирові судді в Київській, Волинській, Подільській губерніях не обиралися, а призначалися міністром юстиції.

Протягом 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. було здійснено широкомасштабні заходи щодо перегляду реформ 60—70-х рр. В історії вони дістали назву "контрреформи". Так, у 1881 р. було видано "Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою", за яким, після оголошення стану "посиленої охорони", місцеві органи влади діставали широкі повноваження для боротьби з соціальними і національними рухами. Цей акт безпосередньо стосувався українських губерній, які з 1881 р. безперервно перебували у становищі посиленої або надзвичайної охорони.

У 1889 р. імперський уряд прийняв "Положення про земських дільничних начальників", що повертало дворянам значну частину вотчинно-поліцейської влади, яку вони втратили після заборони кріпацтва. Згідно з цим документом, земський начальник призначався з по-томствених дворян, наділявся великими адміністративними та судовими повноваженнями, фактично інститут мирових суддів у більшості повітів був замінений владою земських дільничних начальників. Вони стали контролювати також діяльність органів волосного і сільського самоврядування.

Контрреформи стосувалися земського і міського управління. Положення про земства (1890 р.) позбавило селян безпосереднього вибору гласних. Віднині селяни обирали тільки кандидатів у повітові земські збори, а вже потім губернатор з числа обраних кандидатів призначав гласних. Згідно з Городовим положенням (1892 р.) прикажчики та дрібні торговці втратили право обиратися до міських дум. Серед контрреформ вирізнялися також закони про посилення цензури, відновлення станових принципів у початковій та середній школі (1882 р.), скасування університетської автономії (1884 р.) та ін.

Сторінка 238:

238

Лекція 10