§ 1. Україна у складі Речі Посполитої

З кінця XIV — до першої половини XVII ст. правове становище України характеризувалося двома визначальними особливостями. Перша полягала в тому, що створення й забезпечення реалізації системи тогочасних юридичних норм здійснювалося тут сусідніми державами, між якими в цей період було поділено українські землі. Друга особливість була наслідком першої: іноземне привласнення й утримання українських земель виключало можливість виникнення української державності, хоч вона вже стояла на порядку денному.

Упродовж двохсот років долю українських земель визначав політичний курс Польщі й Литви на обопільне зближення. Він зумовлювався, по-перше, необхідністю організувати відсіч агресії з боку німецьких феодалів, ударною силою яких у смузі балтійського узбережжя були пов'язані між собою духовно-рицарські ордени мечоносців — Лівонський і Тевтонський. По-друге, посилення Московського князівства і поступове його перетворення (кінець XV — початок XVI ст.) на централізовану державу, намагання розширити свої володіння дедалі гостріше зачіпало аналогічні прагнення Литви і Польщі, диктуючи обом державам необхідність об'єднання власних можливостей.

Правовими етапами реалізації настанови на польсько-литовську злуку стало укладання вже згадуваних трьох уній — Кревської (1385 р.), Городельської (1413 р.) і Люблінської (1569 р.), які юридично оформили союз, а потім і злиття цих держав в одну — Річ Посполиту (Республіку). Особливо негативну роль у подальшій долі українського народу відіграла Люблінська унія. На практиці це означало небачене посилення влади польських феодалів, перехід етнічних українських земель до польського короля на правах коронних, одержання польською шляхтою права володіти маєтками на всій території Речі Пос-

Сторінка 127:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

127

политої. Головним, наслідком стало остаточне закріпачення українського селянства, небачене до цього часу політичне, економічне і національно-релігійне гноблення.

Оскільки в процесі укладання зазначених уній польський король став також вищим володарем Литви, тодішній поділ етнічних українських територій між суміжними державами набув такого вигляду. Сім воєводств, тобто переважна їх частина (Брацлавщина, Волинь, Галичина, Київщина, Підляшшя, Поділля, Холмщина), перейшли до Польщі на правах коронних. Три землі — Чернігівщину, Новгород-Сіверщину і Стародубщину — приєднало Велике князівство Московське. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавського князівства, а згодом підпала під владу Туреччини.

Складною була доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримували католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на його території. В результаті більшість земельних маєтків опинилася в руках угорських магнатів. Однак після турецької агресії 1543 р. Угорське королівство фактично розпалося. Західна частина Закарпаття потрапила під владу австрійських Габсбургів, а східна була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частина політично роз'єднаних південно-західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Могутність Литви, вільної від золоординського ярма, неухильно зростала. Литовська держава особливо зміцніла в середині XIV ст. Саме в цей час до неї були приєднані Східна Волинь, Поділля, Київщина та Чер-нігово-Сіверщина. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військову силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, для поширення своєї експансії литовські феодали використовували всі засоби: силу зброї, дипломатичні союзи, відкрите захоплення сусідніх територій тощо. Приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським здійснювалося саме так.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Пояснювалося це тим, що, перейнявши українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, "руські" правові норми тощо, Литва перетворювалась поступово на Литовсько-Руську державу. Однак слід пам'ятати, що литовська влада, хоч і досить м'яка, для українського народу була чужою.

Ситуація різко змінилася, коли розпочався процес зближення Литви та Польщі. І передусім тому, що для польських експансіоністів

Сторінка 128:

128

Лекція 6

відкрився широкий доступ до володіння перехопленими у литовського спільника землями України; їх колонізація вихідцями з Речі Посполитої, ополячення та окатоличення місцевого населення, соціальне й національне гноблення всіх його верств, покріпачення селян і панщина склали цілу епоху в тогочасній історії українського народу. Характерною її особливістю було використання католицького віросповідання як одного з найголовніших політичних знарядь забезпечення іноземного проникнення й владарювання (воно мало своїм наслідком Берестейську церковну унію 1596 р., що оформила компроміс між православною церквою України і Польською католицькою церюзою, відповідно до цієї унії при визнанні зверхності Папи Римського дозволялося відправляти службу за східним, тобто православним обрядом).

Чужинське поневолення, соціальні, політичні й національно-релігійні утиски викликали протест (пасивний і активний) з боку корінного населення. Масовими стали втечі на східні й південно-східні землі; в середньому й нижньому Подніпров'ї засновувалися нові поселення; за дніпровськими порогами виникли укріплення — січі, втікачі вважали себе вільними людьми. Так в українському суспільстві склався впливовий стан — козацтво, якому судилося відіграти провідну роль у подіях того часу. З кінця XVI ст. Україною прокотилася хвиля козацько-селянських повстань: 1591 —1595 рр. на чолі з К. Ко-синським; 1594 р. під проводом С. Наливайка і Г. Лободи; повстання 1617—1618, 1625, 1635—1638 рр. та ін. І хоча всі вони зазнали поразки, їх роль в українській історії, зокрема в державотворенні, є незаперечною. Насамперед, потужні удари народного гніву відчула феодально-кріпосницька система, до боротьби пробуджувався український люд, зміцнювався його моральний дух, до лав борців за кращу долю ставали нові покоління.

Загалом кінець XVI — перша половина XVII ст. стали періодом посилення національної самосвідомості українського народу, його морального і духовного піднесення, утвердження почуття патріотизму й любові до "рідної землі. Внаслідок цих процесів, зокрема активного розвитку української суспільної думки, паралельно йшло напрацю-вання концепції подальшого державно-політичного устрою українських земель, формувалась ідея української державності.

Суспільний лад. Протягом XIII—XVII ст. українське суспільство розвивалося відповідно до іманентних феодальному ладові закономірностей. Разом з тим, чужоземне підкорення накладало певний відбиток на його економічну, політичну, державно-правову еволюцію.

Сторінка 129:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

129

Феодали. Починаючи з кінця XIV ст. і протягом XV ст. на українських землях розвивалося велике феодальне землеволодіння. Його зростання здійснювалося шляхом привласнення польськими, литовськими й українськими князями, сановитими боярами, посадовими особами общинних угідь та пусток. Як правило, знать одержувала від польського короля або великого князя литовського земельні пожалу-вання за службу або на умовах несення її. Спостерігалися й самочинні відторгнення, купівля-продаж ділянок тощо. Ці надбання поступово перетворювалися у власність. З часом роздавати землю стали не лише глави держав, а й керівники місцевої адміністрації.

Внаслідок цього процесу основні земельні багатства України до першої половини XVI ст. зосередилися в руках незначної групи феодалів, що оформилися у вищий стан, який одержав назву "магнати". Вага і значення магнатства дістали юридичне оформлення ще у привілеях 1492 і 1506 рр. Великого князівства Литовського. Після Люблінської унії у становому середовищі магнатів-землевласників виник найвищий прошарок, представники якого засідали в сенаті. З резидентами, призначеними сенатом, мав узгоджувати свої дії король Речі Посполитої.

Центром великого землеволодіння в Україні стала Волинь, де знаходилися величезні маєтності князів Острозьких, Заславських, Чарто-рийських, Вишневеньких та ін. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства виділялися боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чернігівщині та Переяславщині — князів Глинських. Переважали всіх князі Острозькі, які володіли величезними земельними угіддями не лише в Україні (на Волині, Київщині, Галичині), а й у Литві. їх політичний вплив посилювався завдяки кровним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського. Не випадково економічна, а часто й політична могутність Острозьких зрівнювалась, а в окремі періоди навіть перевершувала королівську.

З маси середніх і дрібних землевласників сформувався окремий стан — шляхетський. За національним походженням шляхта була неоднорідною, переважно польського походження. Основним заняттям останньої стала військова служба. Становище української шляхти, яка також зазнавала утисків, було неоднаковим і з часом неодноразово змінювалося. У Галичині вже привілеями 1425, 1430, 1433 рр. на місцеву шляхту поширювались деякі інститути польського права, а привілей 1434 р. остаточно зрівняв її у правах з польською.

Майже аналогічно протікали процеси становлення шляхти і на українських землях, що входили до складу Великого князівства Лито-

9 — 3-1237

Сторінка 130:

130

Лекція 6

вського. Важливе значення мали постанова сейму 1522 p., проведення переписів (так званий "попис земський" від 1528 р.). Для перевірки складу шляхти на українських землях було здійснено у 1545 і 1552 pp. ревізії ("люстрації") замків і старостів. Остаточному оформленню шляхетського стану, в першу чергу з осіб українського походження, сприяла аграрна реформа 1557 р. — "волочна поміра", під час якої була здійснена перевірка права власності на землю, а, отже, і на шляхетство. Землі, придбані самовільно, відбиралися, а ті, хто не зумів юридично довести свого шляхетського походження, поверталися до попереднього стану.

Практично з цього часу, остаточно відокремившись від інших верств населення, шляхта здобула особливе правове становище — лицарство, що стало передаватись у спадок. Втратити шляхетство можна було лише за вироком суду, або ж у випадку, коли, переїхавши до міста, шляхтич став займатися ремеслом або торгівлею. Дарувати шляхетство міг лише сейм.

З реформами 50—60-х pp. XVI ст. пов'язані посилення політичної ролі шляхти і встановлення режиму "шляхетської демократії". Шляхетство передавалося у спадок, лише сейм міг дарувати його, а втрата відбувалася тільки за вироком суду. Шляхта звільнялась від сплати мита на іноземні товари. Встановлювалися підвищені санкції за вбивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича. Він мав право присягати на суді, що вважалося незаперечним доказом. Було видано низку постанов сейму, які зрівнювали шляхту в правах з магнатами. Запроваджувалися повітові сеймики, де шляхтичі обирали органи місцевого управління, суди й делегатів на вальний (загальнодержавний) сейм. Крім того, після Люблінської унії король Речі Посполитої видав ряд спеціальних привілеїв для українських шляхтичів Волині, Київщини та Поділля (їм, наприклад, надавалося право внесення поправок до Литовських статутів). На Правобережній Україні чисельність шляхти становила приблизно 38,5 тисяч осіб, тобто близько 2,3 відсотка всього населення цього регіону.

У цілому реформи 60-х років XVI ст. сприяли зростанню політичної та економічної ролі шляхти, встановленню режиму "шляхетської демократії". Водночас слід підкреслити, що серед українських феодалів лицарські права і привілеї отримали далеко не всі, лише їх верхівка. Всі інші, що не змогли довести свого шляхетського походження, складали "верхній прошарок" сільського населення і підлягали королівським намісникам. З них набирали штат "замкових ггрислрк-ників", "служилих бояр" тощо. Володіючи дрібними земельними маєтками, вони зобов'язувалися виконувати різні військові, адміні-

Сторінка 131:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

131

стративні й поліцейські функції на користь сюзерена, нести інші повинності. Найбільше цього люду було на півдні Поділля, Київському Поліссі, Чернігівщині. Дехто з них згодом навіть отримав шляхетські права, але таких було небагато. Більшість повністю залежала від "ясновельможного" пана, старости села чи поселення.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До неї належали не лише священики, а й їхні родини і церковний причет. Усі вони підлягали судові єпископа. Церкви засновували магнати, шляхта, міщани, інколи селяни. Священик одержував на утримання лан землі, а також різні данини в натуральній формі від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію приймав син. Якщо ж родина вимирала, парафія могла залишитися найближчим родичам.

Спочатку в землях, анексованих Польщею, а після утворення Речі Посполитої — на всіх підвладних їй українських територіях, православна церква втратила своє привілейоване становище, виникла небезпека її цілковитого викорінення. Репрезентована адміністрацією чужоземної держави влада прибрала до своїх рук призначення на вищі церковні посади, протегуючи на них слухняних їй ієреїв, вдавалася до дисциплінарних заходів щодо решти священнослркителів, а також місцевого населення, включаючи вищі верстви.

Так, уже в привілеї 1387 р., виданому королем Володиславом-Ягайлом, заборонялося литовцям-католикам вступати в шлюбні зв'язки з православними русинами і русинками, доки ці останні не перейдуть до католицької віри. У випадку, якщо, незважаючи на законодавчий припис, русин або русинка увійшли у шлюбний зв'язок з литовцями римського обряду, шлюб хоча й не розривався, але православні чоловік або жінка повинні були перейти до католицької віри. Згідно з Городельським привілеєм 1413 р. усі некатолики (тобто православні князі й пани) усувалися від участі у великій князівській раді та від призначення на всі вищі адміністративно-управлінські посади ("Урядники призначаються тільки католицької віри поклонники і підвладні святія римській церкві"). Однак подібна політика мала й інший наслідок: роль православної церкви як національної організації українського народу набагато зросла. Широкі маси посполитих русинів вважали митрополита і єпископів одного з ними віросповідання виразниками своїх прагнень, церковні собори і заходи набули характеру всенародних демонстрацій.

Селянство, складаючи основну масу населення, перебувало на різних ступенях феодальної залежності. За цією ознакою воно поділялося на три групи: вільних селян, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; залежних селян (най-

Сторінка 132:

132

Лекція 6

численніша група), які мали право виходу, але з певними обмеженнями (у визначений час, після виплати панові встановленого викупу або надання "замісника" — селянина такого самого ступеня залежності); покріпачених селян, які цілком позбулися права виходу від феодала. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від різних форм залежності до їх повного закріпачення.

У XVI ст. під впливом польського права відбулися значні зміни у землеволодінні. Зокрема, селянські землі почали вважати державними або панськими, селянинові було заборонено продавати свій наділ. Цю практику юридично затвердив Третій Литовський статут 1588 р. Дещо раніше (1557 р.) прагнення держави уніфікувати й обмежити розмір дворищенського землеволодіння, збільшити тяглові повинності селян дістало відображення в "Уставах на волоки". Родоначальником цього закону став польський король і великий князь литовський Си-гізмунд II Август. Згідно з цим законом розпочалася аграрна реформа. В її основу покладались "волоки" (розмір) земельного наділу — 33 морги (20 десятин). Тим самим обмежувалася селянська "зай-манщина" (захоплення земель-пусток) і здійснювалося оподаткування населення відповідно до родючості грунтів. Кращі орні землі відбиралися у державне володіння, передавалися магнатам та шляхті під фільварки. "Путні бояри" та "панцерні слуги" (професійні військові) діставали по дві волоки. Гірші землі поділялися між селянськими господарствами по одній волоці на дворище, а в деяких місцевостях — по половині або чверті волоки. Примусово запроваджувалась трипільна система обробітку землі.

"Устав" мав на меті впровадити єдину систему розподілу і одночасно забезпечити збільшення відробіткової ренти. Було значно обмежено право переходу селян від одного феодала до іншого, встановлювалася низка натуральних повинностей. Селяни, наділені волоками землі, мали сплачувати певний чинш (натурою і грошима) і відробляти панщину в маєтку свого господаря (з розрахунку два дні на тиждень).

З появою цього закону право селян на земельну власність остаточно втрачалося. Хоч волочна реформа ще не прикріплювала повністю селян до землі, але їх економічна, фінансова та адміністративна залежність від феодала була явною. Втрачалося значення сільської громади. У кінці XVI — на початку XVII ст. волочний спосіб землекористування, запроваджений на Правобережній Україні, став однією з причин селянсько-козацьких повстань та заворушень.

За Третім Литовським статутом селяни, які прожили на землі феодала понад десять років, ставали кріпаками. Феодали одержали

Сторінка 133:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

133

право пошуку та повернення втікачів-селян протягом десяти років (Третій Литовський статут, розділ XII, артикул 13). Таким чином, Третій Литовський статут завершив юридичне оформлення кріпацтва

Вкрай негативну роль у подальшій долі українського трудового селянства відіграв розвиток (починаючи з XVI ст.) шляхетських фільварків. На останніх вироблялись товари для споживчого ринку. У господарському відношенні на практиці фільварки являли собою відокремлені ділянки землі — власні господарства шляхтичів, на яких з ранку до пізньої ночі працювали селяни-кріпаки. Іншою особливістю цих "виробничих колоній" стало те, що створювались вони за рахунок насильницького привласнення кращих общинних угідь (орних земель, сінокосів, випасів, садів тощо) або штучного зменшення їх розмірів. Поширення фільваркової системи мало для селян лише одну "перевагу" — прискорення покріпачення. їхня праця одержала назву толоки і означала обов'язок цілий рік обробляти землю (орання, сіяння, боронування, косіння, молотьба тощо), гатити греблі, обладнувати під'їзні шляхи та виконувати багато інших робіт.

Поширившись на великокнязівських і королівських землях, фільваркова система (враховуючи, що волочна реформа відповідала інтересам усієї шляхти) з останньої чверті XVI ст. знайшла широкий розвиток практично на всіх українських землях. Навіть невеликий землевласник, особливо польського походження, у цьому випадку не барився. На початку XVII ст. нею було охоплене все Правобережжя і частково територія на лівій стороні Дніпра. Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Причому, працюючи на феодала, селяни змушені були користуватися своїм знаряддям праці.

За правовою ознакою селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів і шляхти або церковних і монастирських.

На селянстві лежав увесь тягар сплати податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини. Крім того, вони відбували різні повинності (головним чином виконували будівельно-ремонтні роботи). На відміну від більш-менш фіксованих державних завдань, обов'язки різних категорій селян перед магнатами і шляхтою були неоднаковими. Із залежних селян (так званих "данників") стягувались податки натурою (продуктами, худобою тощо) і грошима. Кріпаки ("тяглові" й "роботні" селяни) відбували повинності переважно у формі панщини. Найбільш спроможні селяни залучалися до військової служби із звільненням від податків. Вони вважалися

Сторінка 134:

134

Лекція 6

особисто вільними людьми, і у XVI ст. частина їх одержала шляхетські права.

Міське населення в основному займалося ремісництвом й торгівлею. За соціальним становищем воно поділялося на три прошарки. Найвищий утворював міський патриціат — порівняно вузьке коло найзаможніших купців та лихварів, реміснича верхівка, магістратські чиновники. Другий прошарок становили власне міщани: середні торговці, власники промислів і майстерень, а також бюргерство або поспільство (тобто звичайні мешканці). До третього, найчисленнішого, належали міські низи — так званий "плебс": дрібні й розорені торговці та ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники ("партачі"), декласовані елементи.

Із встановленням польсько-литовського панування посилився наплив до українських міст іноземних колоністів. їм надавалися різні привілеї та пільги. Водночас права міщан-українців обмежувалися (більшість з них мешкала за міськими стінами, у передмісті; для них закривався доступ у деякі цехи; їм дозволялося займатися тільки дрібною торгівлею тощо).

Одна з особливостей тогочасної організації виробничої діяльності у містах полягала в тому, що ремісники об'єднувалися у професійні корпорації — цехи. їхні статути регулювали внутрішнє життя таких спільнот і поведінку працівників.

На чолі цеху перебував цехмістер — старшина, якого обирали з найвпливовіших і найдосвідченіших майстрів. Він керував справами цеху, розпоряджався цеховим майном тощо. Цехмістер мав і судові повноваження, зокрема міг піддавати судовим переслідуванням усіх членів цеху, в тому числі підмайстрів та учнів за дрібні кримінальні злочини, а також здійснювати третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з цеху. Це дорівнювало втраті права на зайняття професією. Повноправними членами цехових об'єднань вважалися лише майстри — власники майстерень. Усі інші (підмайстри й учні) були в наймі, нещадно експлуатувалися господарями, усувалися від участі у вирішенні будь-яких цехових справ.

Цех захищав інтереси своїх членів і боровся з конкурентами. Особи, які працювали таємно за ремеслом цеху, переслідувалися. За участі цеху встановлювався також розподіл між майстрами відповідної роботи, право збуту ремісничої продукції, суворо обмежувалася кількість учнів і підмайстрів тощо. Цехи мали свої свята, традиції, корогви, платили місту визначену суму податків, а у випадку ворожого нападу виставляли певну кількість воїнів і навіть мали ділянку міських укріплень, виділену їм для боротьби.

Сторінка 135:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

135

Окрім цехових майстрів, в українських містах діяла чимала група позацехових ремісників ("партачів"). їх поява пояснювалася неможливістю через різні обставини (національно-релігійні, майнові тощо) ввійти до складу цехів. Якість і ціна їх продукції, через об'єктивні причини, були нижчими. До того ж продати її було важко. Але і цехам боротися з ними було нелегко. Певний соціальний прошарок становили сільські ремісники, що працювали як у місті, так і за місцем постійного проживання.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське чи великокнязівське, приватновласницьке, церковне, самоврядне), а також майнового стану і роду занять міщанина. Мешканці міст, що належали окремим феодалам, платили чинш і податки, виконували на користь власника ряд повинностей, вони не могли без згоди адміністрації залишати місто. Мешканці королівських і великокнязівських міст також виконували загальнодержавні та встановлені старостами і управителями повинності. Від повинностей не звільнялося й населення самоврядних міст.

Непідвладну феодальній державі та урядовцям верству становило козацтво. Козаки-поселенці створили на нових землях нову суспільно-політичну організацію — громаду, засновану на засадах селянського демократизму. Кожний, хто вступав до неї, одержував формально рівні з усіма права на користування господарськими угіддями та промислами, на участь у самоврядуванні. З економічної точки зору козацька громада являла собою товариство вільних власників і товаровиробників, які займалися обробкою землі, скотарством, виконували інші роботи та функції, необхідні для життєзабезпечення поселенців. Це передусім стосувалося Подніпров'я та Брацлавщини. Так, за Люстрацією 1616 р. у Каневі, Черкасах, Чигирині, Білій Церкві, Переяславі нараховувалося приблизно 77 відсотків козацьких дворів.

Постійна небезпека польської інтервенції, турецько-татарських нападів змушувала козацьку громаду турбуватися передусім про свою оборону. Після заселення нижнього Дніпра за порогами засновуються укріплені засіками містечка й населені пункти, так звані січі. У першій половині XVI ст. їх мешканці — козаки — об'єдналися в одне організаційно структуроване товариство — "кіш", що й поклало початок існуванню Запорозької Січі. Вона ввійшла у літопис як християнська козацька республіка.

Реєстрове козацтво. Невпинне зростання чисельності козацтва, поширення на українських землях антифеодального руху, військова загроза з боку сусідів змусили королівську владу закликати на державну слркбу частину заможних козаків. їх намагалися використати як

Сторінка 136:

136

Лекція 6

у вигляді "троянського коня" в козацькому середовищі з метою його розколу, так і для охорони південно-східних кордонів від вторгнення Туреччини й Кримського ханства, а також у протистоянні з Моско-вією.

Початок реєстрового козацтва було покладено універсалом (червень 1572 р.) короля Сигізмунда II Августа. Загін у 300 осіб підпорядковувався щойно призначеному "старшому судді усіх низових козаків". Усі вони були внесені до спеціального списку (реєстру). З цього часу влада стала визнавати козаками лише цих осіб. Усі інші (основна козацька маса) опинилися, власне, поза законом 3 часом реєстр збільшувався. Найбільша його чисельність (середина XVII ст.) сягала 40 тисяч чоловік.

Потрапивши до реєстру, козаки отримували низку важливих привілеїв: виходили з-під влади феодалів; звільнялися від опіки воєвод і старост (якщо мешкали на королівських землях), міських магістрів (у містах), підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська, яке мало і свій "присуд" — суди, звільнялися від податків; одержували право власності на землю, право вільно займатися різними ремеслами, торгівлею. За слркбу королю вони отримували грошову винагороду (щоправда, нерегулярно).

Однак майнове становище реєстрових козаків істотно відрізнялося від низових. Верхівку реєстру (переважно з дрібної шляхти), складала козацька старшина і заможне козацтво. Вони володіли селами, хуторами, корчмами, водяними млинами, іншими маєтнос-тями, експлуатуючи незаможний люд і наймитів — "підсусідків". Усі інші (переважна частина козаків) перебували в складному становищі. Нелегка військова служба, спорядження за свій кошт, походи, довгі відлучки вели до занепаду господарства. Не сприяли стабільності й напружені відносини, що складалися між реєстровцями і володарями маєтків, поблизу яких вони селилися, державними органами влади. Негативно позначалося на їх становищі й непослідовна політика королівської адміністрації, особливо щодо збільшення (в умовах війни) чи зменшення (в мирний період) власне реєстру. Останнє загрожувало поверненням у попередній соціальний стан. З часом серед реєстровців чітко окреслились козацька старшина (реєстрова верхівка), козацька "середина" (козаки, які за майновим положенням перебували між реєстровою верхівкою і "черню") і власне "чернь" (основна козацька маса).

У цілому на початку XVII ст. в Україні існували три чітко окреслені та розмежовані категорії козаків: реєстрові козаки, в першу чергу заможні, які служили польській короні; запорожці (проживали поза межами Речі Посполитої); основна частина козаків, що мешка-

Сторінка 137:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

137

ли у прикордонних містах. Останні, не маючи офіційно визначеного правового статусу, ведучи козацький спосіб життя, вважали себе "міськими козаками".

Національно-релігійні, економічні й політичні утиски з боку Речі Посполитої, які особливо посилились на початку XVII ст., не раз з часом ставали причиною спільних дій проти кріпацтва та іноземного гноблення не лише козацьких низів, а й козацької старшини і навіть верхівки. Це був саме той випадок, коли потуги і бажання створити свою державність стали вирішальним чинником для об'єднання зусиль переважної частини українського суспільства.

Державний лад. Іноземне володарювання поступово визначило організацію політичної влади на українських землях і порядок управління ними. Найвища влада на територіях, що входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави і Польське королівство фактично перетворилося на аристократичну республіку, де право брати участь у формуванні вищих органів влади належало лише вищим верствам населення. Така сама (аристократично-республіканська) сутність держави та форма правління збереглися і в Речі Посполитій.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер — вищий цивільний чин та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада набула назви великої.

Починаючи з XIV ст. більш-менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — родової аристократії, магнатів і шляхти. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішу-

Сторінка 138:

138

Лекція 6

вав питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і за відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.

Щодо місцевого управління, то воно здійснювалося шляхом призначення старост у підвладних землях (Галичина, Західне Поділля, Белзьке князівство). З організацією воєводств (1462 і 1464 рр.) на ці землі поширилася структура польського апарату. Земські уряди очолили воєводи, вони ж головували у шляхетських сеймиках (які були створені пізніше).

Аналогічно будувалася система органів влади Великого князівства Литовського. Главою держави тут був великий князь-господар, який мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики. Наприкінці XV ст. владу господаря значно обмежували великокнязівська рада (пани-рада) і сейм, без ухвали яких господар не мав права вирішувати основні питання політики.

З часом найбільш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського став сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, пани-рада, представники шляхти (по два делегати від кожного повіту), обрані шляхтою на повітових сеймиках. За Люблінською унією литовський сейм зливався з польським. Тому виникла потреба узгодження дій литовсько-руських депутатів перед засіданням загального сейму Речі Посполитої. Крім повітових сеймиків, тут сформувався так званий головний сеймик Слонімський (збирався у білоруському місті Слонім), засідання якого відбувалися у переддень виїзду на вальний сейм.

У більшості українських земель продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. В південних частинах Київщини і Поділля виникли також нові судово-адміністративні одиниці — повіти. Наприкінці XV ст. повіти і волості стали в Україні основними адміністративно-територіальними одиницями. Низовою адміністративною ланкою, як уже зазначалося, були органи самоврядування сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважну в південних землях) або старців (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Після реформи, що її здійснив великокнязівський уряд на початку XVI ст., основною адміністративно-територіальною одиницею стало воєводство, однак нижчий поділ на повіти та волості зберігся.

Таким чином, коли Люблінська унія 1569 р. об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське в одну державу — Річ Посполиту — зі спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою, на підлеглих їй українських теренах рке склалася по-

Сторінка 139:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

139

дібна до існуючої в метрополії територіально-адміністративна система. Проте високий представницький орган жодним словом не згадав у своїй ухвалі про цей величезний край та його корінне населення, проголосивши, що король новоутвореної держави "згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і литвинів буде обиратися...". Зміст затвердженого Люблінським сеймом договору був такий: 1) Польська корона й Литва зливались в одну державу — Річ Посполиту; 2) король і великий князь має бути один (спільний), обиратися спільним сеймом і сенатом; 3) король присягає при коронації на права обох народів; 4) спільний сейм і сенат; 5) спільна зовнішня політика; 6) спільна монета; 7) право набувати землі для польської шляхти в Литві і для литовської в Польщі. Залишались окремими: 1) державний герб і печать; 2) міністри; 3) військо; 4) фінанси; 5) законодавство; 6) адміністрація.

Отже, згідно з другим абзацом цієї ухвали, обидві договірні сторони, зокрема Велике князівство Литовське, зберігали певні залишки недавньої самостійності. Проте їхнє становище істотно змінилося. Відповідно до цієї угоди до Польського королівства відійшли українські землі, які донедавна утримувала Литва.

Одним із найважливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі — і ті, що належали перед тим Литві (Київщина із Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали Польщі (Галичина з Холмщиною), опинилися тепер в одній державі. На степових окраїнах — південній Київщині та на Поділлі — порядкували коронні старости з широкими адміністративними й судовими повноваженнями. Всього таких старост було вісім.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Центральне управління здійснювали король і вищі посадові особи. Однак королівська єдиновладність невдовзі зазнала істотних обмежень. Велике значення в цьому процесі мали так звані Генрікові артикули, прийняті у 1572 р. у зв'язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою на чолі з королем, що обирався. Король визнавав "вільну елек-цію", тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушення (ополчення) без погодження з сенатом, мати при собі постійну раду з 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Король також зобов'язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Ар-

Сторінка 140:

140

Лекція 6

тикули передбачали, що в разі, якщо король порушуватиме права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Підтверджувалося, що сейм складається з короля, сенату і посольської ізби. Король у сеймі, таким чином, ставав частиною шляхетського представницького органу і під час його засідань був тільки головою сенату. Роль сенату в складі вального сейму була більш значною, тому що ця інституція об'єднувала всіх вищих посадових осіб Речі Посполитої, а також воєвод, каштелянів, католицьких єпископів. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій підставі король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів — "конклюзію" (висновок).

Найбільш впливовою частиною вального сейму була посольська ізба. До її складу входили 170 делегатів — послів від земської шляхти. Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушення, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями зовнішньої політики. Постанови сейму називались конституціями й оголошувалися від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сенатом.

Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої займав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди знаходилася в руках магнатів, які були володарями великих маєтків (переважно в українських землях). На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман.

Люблінська унія 1569 р. внесла деякі зміни у структуру місцевого управління. В адміністративному відношенні Річ Посполита була поділена на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (до складу якої увійшли інкорпоровані Короною українські землі) і Литву. Провінції, як і раніше, поділялись на воєводства й повіти. У деяких воєводствах Малої Польщі, поряд з повітами, збереглися й землі як адміністративні одиниці. Основним керівником місцевої адміністрації залишився воєвода. Староста очолював повіт, а в центральному повіті старшим був каштелян, він так само — помічник воєводи. Серед інших посадових осіб помітними фігурами були міський староста, земський підкоморій, коменданти замків, управителі, судді, земські писарі, земські урядники.

Адміністративний устрій і порядок управління в містах та містечках України залежали від юридичного статусу останніх. У цьому плані міста поділялися на королівські або великокнязівські (тобто дер-

Сторінка 141:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

141

жавні), приватновласницькі та церковні. Пізніше, відповідно до Третього Литовського статуту, стали розрізняти міста привілейовані (яким було надано магдебурзьке право) і такі, що цього права не мали. У королівських і великокнязівських містах представниками державної адміністрації виступали воєводи, старости і війти. Вони на свій розсуд призначали інших посадових осіб. У приватновласницьких містах та містечках управління перебувало в руках їхніх власників — магнатів, шляхти, церкви.

У самоврядних містах України, переважно її західних регіонів (наприклад у Львові), виборними органами управління стали ратуші. Вони, зокрема, відали судовими та фінансовими справами. Згодом замість ратуш тут виникли магістрати, які взяли на себе в цілому аналогічні функції. У таких містах інститут намісництва скасовувався, обов'язки намісників переходили до магістратів.

Антиподом феодально-станової Речі Посполитої виступало державне утворення вільного українського козацтва — Запорозька Січись її політичний і військовий устрій, її органи влади та управління, виконання ними адміністративних функцій послідовно грунтувалися на принципах найширшого демократизму, народного самоврядування, що характеризувалися винятковою безпосередністю і структурною своєрідністю.

Запорозьке товариство мало два поділи: військовий (38 куренів) і територіальний (8 паланок — свого роду округів чи районів, на території яких були розкидані укріплені поселення, і в одному з них знаходилося управління даною адміністративною одиницею). Одруженим проживання в Січі заборонялося, тому військо також поділялося на січовиків (людей нежонатих) і волосних козаків, або "сиднів", які селилися з сім'ями у довколишніх степах. Усі разом — січовики та їхні волосні побратими — становили одну військово-адміністративну організацію, що офіційно називалася Низовим Запорозьким військом і товариством.

Характерною ознакою січового устрою були формальна рівність козацтва і опора на його спільне волевиявлення. Гарантом цих основоположних засад виступала Військова рада — загальні збори всього наявного складу війська. Вони мали статус найвищого на Січі органу влади. Військова рада скликалася регулярно — 1 січня і 1 жовтня кожного року, або в інші строки, якщо на те була воля товариства. її ухвали були обов'язковими для всіх і для кожного запорожця зокрема, незалежно від його стану, віку, посади. На раді вирішувалися найважливіші питання життя і діяльності Запорозької Січі: оголошення війни та укладення миру, низка особливо значущих військових, адмі-

Сторінка 142:

142

Лекція б

ністративних і судових справ, заслуховування звітів вищих керівників і обрання кошового уряду (у складі отамана, судді, писаря і осавула).

Ці чотири посадові особи становили запорозьку військову старшину, що була ядром січової адміністрації. До числа військової старшини іноді включалися курінні отамани. Старшині підпорядковувалась нижча виконавча ланка — так звані військові слркителі (чиновники): булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи, а також похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул. У мирний час військова старшина займалася адміністративними та судовими справами, а під час війни чи походу очолювала військо, тимчасово передаючи свої функції в Січі наказній старшині. Повний штат січової адміністрації складав від 49 до 149 осіб.

Зрозуміло, що за тих часів на українські землі (крім області Запорозького війська) поширювалась і військова організація Польщі та Литви, а після їх об'єднання — Речі Посполитої, з усіма наслідками, що звідси випливали.

Спершу основною збройною силою як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського вважалося посполите рушення — шляхетське ополчення. Проте згодом воно поступилося місцем найманій армії. На польському сеймі (1562—1563 рр.) було ухвалено організувати так зване кварцяне військо, що утримувалось за рахунок чверті, тобто "кварти", доходів від королівських маєтків. Після утворення Речі Посполитої сейм 1578 р. прийняв закон про вибран-ців, або вибранецьку піхоту, згідно з яким королівські селяни виставляли по одному жовніру (рекруту) з кожних двадцяти ланів землі. На чолі коронного війська стояв великий коронний гетьман. Польні гетьмани командували прикордонними військами. Власні війська мали і великі магнати.

Складовою частиною коронного війська Речі Посполитої з часом стало реєстрове козацтво. В Україні було створено шість реєстрових козацьких полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, КорсунськиЙ, Канівський і Черкаський1. Полки поділялися на сотні.

Структура управління, функції посадових осіб реєстрового козацтва були за формою приблизно такі самі, як у Запорозькій Січі. Відмінність полягала в тому, що вищим військовим, адміністративним і судовим органом тут виступав уряд, а не загальновійськова рада (як це було у запорожців). Уряд складався з військової старшини на

1 Див.: Голобуцький В. О. Запорізьке козацтво. — С. 200, 202.

Сторінка 143:

Правове становище України у складі Речі Посполитої

143

чолі з гетьманом. І хоч гетьман та старшина обиралися, після того вони ще затверджувалися королем Речі Посполитої, що ставило їх у залежність від монаршої волі. Військовій старшині відводилася роль дорадчого органу при гетьмані.

Чисельність реєстрового війська, як рке згадувалося, не була стабільною (наприклад, у 1630 р. — 8 тисяч чоловік). Під час народних заворушень спостерігалося масове приєднання реєстровців до повстанців. Тому після придушення селянсько-козацьких виступів 1637— 1638 рр. польський уряд поставив реєстрове військо під ще пильні-ший нагляд. Видана сеймом у 1638 р. ординація позбавляла реєстровців "на вічні часи старшинства, усіх старожитніх судових установлень, прав, доходу та інших відзнак...". Верховне керівництво їх військом покладалося на коронного гетьмана. Безпосередня військова і судова влада зосереджувалася в руках старшого комісара. Його призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана і обов'язково з осіб шляхетського стану. Виборність гетьмана та іншої старшини скасовувалась. Осавули і полковники відтепер також призначалися з шляхти. Сотники і отамани могли обиратись.